Сергій Плохій, історик: Півкраїни було у селянських повстаннях. А після Голодомору братися за це не було кому

28 листопада 2018 р.

Перестали видавати літературу й навчати українською мовою поза межами УСРР і обмежили українізацію в нійУ Гарварді завершили черговий етап роботи зі створення цифрового атласу Голодомору. Чим особлива ця розробка?

– Проект “Мапа” започаткували зо п’ять років тому. До нас звернувся Геннадій Боряк з українського Інституту історії – з ідеєю підготовки традиційного атласу Голодомору. А ми вирішили спробувати зробити у форматі цифрового, за технологією Geographic information system – GIS.

На сьогодні це найрозробленіший український проект цифрової гуманістики. Ми зібрали масові дані й заклали їх у програму. Вони лягають у вигляді шарів на мапу. Так ними зручно оперувати. Зараз у проекті є кілька модулів, але про Голодомор – найрозвинутіший. Найбільше даних для проекту приходить від істориків і демографів. Крім 1932–1933 років, врахували й серйозні втрати 1934-го. Намагаємось розібратися, чи це перетягували дані з попереднього року, чи справді люди помирали. Навколо цього вибудовуються всі інші дані – по рівню колективізації, розподілах постачання, виконанню планів, санкціях, арештах і національному складу населення.

Яке найвагоміше відкриття зробили за допомогою “Мапи”?

– Вразило, що найбільше постраждала Центральна Україна. Раніше думали, що південь – зернові райони. Там періодично пропадали посіви від посухи. У 1932–1933 роках по Союзу постраждали у першу чергу зернові регіони. Але в Україні – не так, і це ставить її в інші рамки. Ще зразу побачили, що Голодомор відбувається не там, де був голод 1921–1922 років. Не в тих регіонах, де голод 1928-го.

Проект формулює нові питання для дослідників.

Сергій ПЛОХІЙ, 61 рік, історик. Народився 23 травня 1957-го в місті Горькому – тепер Нижній Новгород у Росії. Батьки приїхали туди на роботу за державним розподілом із Запоріжжя. Через кілька років повернулися назад. Закінчив історичний факультет Дніпропетровського університету. Досліджував історію України XVII–XVIII століть. В Університеті Патріса Лумумби в Москві захистив кандидатську дисертацію. За вісім років отримав ступінь доктора історичних наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Стажувався в Колумбійському та Гарвардському університетах США. Викладав в канадському Університеті Альберти. Працював над перекладом англійською мовою ”Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Понад 10 років був заступником директора Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика в Канаді. Тоді видав англійською мовою книжки ”Козацтво та релігія”, ”Царі та козаки: Іконографічна студія”, ”Релігія і нація в модерній Україні”, ”Україна та Росія: Репрезентації минулого”, ”Ялта: Ціна миру”. Із 2013 року – директор Українського наукового інституту в Гарварді. Очолює проект ”Мапа” – інтерактивний атлас України. Протягом останніх років видав праці ”Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності”, ”Убивство в Мюнхені. По червоному сліду” та ”Чорнобиль: Історія ядерної катастрофи”. У вільний час читає книжки на історичну тематику. Про особисте життя не розповідає
Сергій ПЛОХІЙ, 61 рік, історик. Народився 23 травня 1957-го в місті Горькому – тепер Нижній Новгород у Росії. Батьки приїхали туди на роботу за державним розподілом із Запоріжжя. Через кілька років повернулися назад. Закінчив історичний факультет Дніпропетровського університету. Досліджував історію України XVII–XVIII століть. В Університеті Патріса Лумумби в Москві захистив кандидатську дисертацію. За вісім років отримав ступінь доктора історичних наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Стажувався в Колумбійському та Гарвардському університетах США. Викладав в канадському Університеті Альберти. Працював над перекладом англійською мовою ”Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Понад 10 років був заступником директора Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика в Канаді. Тоді видав англійською мовою книжки ”Козацтво та релігія”, ”Царі та козаки: Іконографічна студія”, ”Релігія і нація в модерній Україні”, ”Україна та Росія: Репрезентації минулого”, ”Ялта: Ціна миру”. Із 2013 року – директор Українського наукового інституту в Гарварді. Очолює проект ”Мапа” – інтерактивний атлас України. Протягом останніх років видав праці ”Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності”, ”Убивство в Мюнхені. По червоному сліду” та ”Чорнобиль: Історія ядерної катастрофи”. У вільний час читає книжки на історичну тематику. Про особисте життя не розповідає

Голодомор є найпопулярнішою українською темою у світі?

– Однією з найбільш досліджуваних. Це був злочин, який замовчували протягом десятиліть. Пам’ять про нього винищували. З’являлася самоцензура. Дітям не розповідали про трагедію, бо вони виносили б це на вулиці. Від цього могли бути проблеми у батьків та дідів.

Коли стало можливо говорити про Голодомор, звісно, він опинився у центрі уваги. Відкриття правди припало на період, коли українці намагалися з’ясувати: звідки ми, чиї діти і як нам ставитися до комуністичного минулого. Цей процес триває.

Говорячи про Голод, легко знайти паралелі з подібними злочинами у світі. Тому ним цікавляться інші суспільства, науковці.

Чому цього інтересу за кордоном не було раніше, у 1940–1970 роках?

– Про нього говорили й писали. Саме слово “Голодомор” з’явилося у публікаціях діаспорян у 1930-х у Празі – тодішньому центрі української міграції. Один із перших атентатів оунівців – убивство радянського консула у Львові – пояснювався як помста за Голодомор. Це було відомо в Європі і потім в Америці. Тема існувала, але у зацікавлених не було доступу до джерел. Були тільки свідки, які опинилися за кордоном. Однак люди боялися розказувати, бо в них залишилися тут родини. Українська громада плекала пам’ять, але інші ставилися байдуже.

Західна наука ігнорувала тему аж до виходу книжки американського історика Роберта Конквеста “Жнива скорботи” 1986 року. Звернув його увагу на Голодомор і допомагав Український інститут у Гарварді. Джеймс Мейс асистував і збирав матеріали. Конквест написав класичну роботу про сталінський терор. Його почули. Тоді тривала холодна війна. Союз заперечував Голод, але з працями Конквеста і Мейса стався сплеск уваги до теми.

Від 1980-х тема Голодомору була поширеною, але протягом останніх років увага до неї загострилась особливо. З чим це пов’язано?

– Сьогодні знову на Заході друкують праці про Голодомор. Через конфлікт із Росією у світі зацікавилися нашою державою. Торік вийшла книжка Енн Еплбаум “Червоний голод: Війна Сталіна проти України”. Символічно, що видання Конквеста з’явилося в переддень розвалу Радянського Союзу, а праця Еплбаум – зараз. Обидва вийшли в переломні моменти в сучасній історії України.

У Росії історією Голодомору цікавляться, тільки щоб поставити під сумнів висновки українських науковців. Там відбуваються складні процеси через розлучення з імперією та фантомний біль від втрачених територій. Вони принесли багато горя Україні, але закінчаться недобре і для Росії. Тоді там і відбудеться радикальна зміна політики й влади.

Чим різняться дослідження Голодомору українських та іноземних істориків?

– Головне обговорення в Україні триває про кількість жертв. На Заході таких досліджень фактично немає. У нас не дискутується питання, це був геноцид чи ні. За кордоном років п’ять тому почалося серйозне обговорення з цього приводу і триває досі.

У темі Голодомору співпраці більше, ніж у будь-якій іншій ділянці української історії. У нашому проекті працюють і західні, і українські дослідники. Енн Еплбаум теж активно спілкувалася з науковцями в Україні. Її книга базується на дослідженнях, які проводили тут протягом 25 років. Так досягнення наших істориків стають відомими у світі.

Відбулася своєрідна архівна революція. Проблема не так у доступі до джерел, як в інтерпретації – щоб це було цікаво і зрозуміло, відповідало дискусіям у суспільстві. Тут є зв’язок між наукою і письменством: як це подаси, як аргументуєш.

Якщо подивитися на праці по темі Великого голоду в Україні й Росії, то це – небо і земля. Ми хотіли б розширити нашу мапу, включити прикордонні з Україною землі. Подивитися, чи помирали там люди в такій кількості. Але в Росії немає таких досліджень і публікацій.

Що можемо взяти з історії інших країн та народів для порівняння чи кращого розуміння трагедії?

– Потрібно дивитись на Голодомор в контексті геноцидів. Найцікавіші можуть бути підказки з історії Голокосту – підходи і теми, питання та їх розв’язання, як працюють із джерелами. Наприклад, велика тема про людей, які активно чи пасивно беруть участь у злочині. У нас вона фактично не розроблена. Головні фігури знаємо – їх добре описав Юрій Шаповал у книжці “Командири Великого голоду”. Але хто це робив на рівні сіл і районів? Звідки ці люди приходили, як собі це пояснювали? По Голокосту про це томи написані. У нас тільки з’являються перші дослідження.

Кому належить ідея залякування голодом?

– Сталін провадив насильницьку колективізацію і викачування зерна за будь-яку ціну – для індустріалізації та розбудови армії. Селян зігнали в колгоспи, але вони не хотіли працювати. Колективізація не давала потрібного результату для влади. Тоді почали відбирати все. Виникла криза, і Сталін вирішив скористатися нею для досягнення кількох цілей. Очистили партійний апарат – доводили до самогубств, арештовували, звільняли. Залишилися тільки готові слухатися Москву – це мало вплив до кінця Радянського Союзу. Перестали видавати літературу й навчати українською мовою поза межами республіки. Обмежили українізацію в УСРР – бо через неї нібито “петлюрівці” підбурювали селян.

Голодомор загнав людей у колгоспи. Показав: якщо хочеш вижити, маєш бути тут. Так переламали хребет селянам. Перед тим півкраїни було у селянських повстаннях, а після Голодомору 1932–1933 років братися за це не було кому. Голод – один із компонентів великої атаки на українське селянство, керівні кадри, інтелігенцію й культуру. Тому Україна є унікальною, порівняно з іншими суб’єктами Союзу. Вмирали також на Волзі і в Саратовській області. Але ніде не було такого тиску на політичну еліту й культуру. Українська ситуація була дуже відмінна.

Чому ніхто зі світових лідерів не засудив тоді СРСР?

– Вплинути на ізольований Союз способів не було. Світ був зосереджений на собі. Тривала економічна криза на Заході. В цей час був підйом ідеології комунізму. Голодомор заперечували схильні до неї політики. Казали: це вигадки буржуазії для підриву робітничого руху. На нього у провідних країнах впливав Комінтерн.

Чи достатньо уваги приділяє держава Голодомору?

– У проекті “Мапа” є підрозділ “Пам’ять”. Порівнюємо 2013-й і 2015 рік: на півдні й сході стрімко зменшилася кількість людей, які не визнають Голодомор геноцидом. Ленінопад спочатку відбувався переважно в центрі України. У першу чергу – де усвідомлення Голодомору геноцидом існувало ще з часів президента Ющенка і режим Януковича не змінив його. Монументи падають тоді, коли стається конфлікт двох історичних пам’ятей. Одна вважає, що комунізм – це відповідальна за Голодомор злочинна система. Інша – що є лідер комунізму, якого потрібно шанувати.

Проводили опитування після знесення пам’ятника Леніну у Києві. Люди казали: може, неправильно це було робити таким чином, але він своє віджив і його треба було прибирати. Немає у киян захоплення зробленим, але й жалю за пам’ятником Іллічу – теж. Суспільство змінилося. Влада не виявляла ніякої ініціативи. Це зробили радикальні групи, і ніхто їм не перечив, всі були готові до такого повороту. Тоді ж зросла кількість людей, які почали сприймати Голодомор як геноцид. Його історія має залишатися у шкільних програмах. Інформація, що діти були серед перших жертв Голодомору, повинна звучати. Як її подавати – треба радитися з психологами.

Американський Сенат визнав Голодомор геноцидом. Чому це відбулося саме зараз?

– Про Україну говорять у зв’язку з неоголошеною війною та агресією Росії. Остання є в центрі американської політики. Тамтешній політичний клімат сприяв визнанню. Над цим працювали наша дипломатія й діаспора. Рішення Сенату – це своєрідне визнання України як країни, постраждалої від комуністичного режиму. Це одна з наших символічних перемог у війні з РФ. Дипломатія Москви активно протидіє визнанню Голодомору геноцидом.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Плохій Сергій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s