Перед Новим роком мама з татом обміняли золотий хрестик і ланцюжок на три кілограми борошна

28 листопада 2018 р.

Опухлій від голоду Вірі Квят дали довідку про запалення легеньГолод застав нас учотирьох – батьки, я і на сім років молодша сестра. Мали 19 соток городу. 1932-го вдалося посадити два відра картоплі. З них викопали мішок. Встигли з’їсти половину. Решту тато поклав у погріб – щоб було на суп. Тоді ж мама у глиняну макітру насолила помідорів. Було ще десятків зо два бурячків і кілька капустин.

У жовтні прийшли в хату двоє комсомольців, їх тоді називали комнезамами. Одного звали Кулибаба. Другий – старший за мене на сім років – Фєдя Гранько. Кажуть мамі: “Відкривай погріб”. Із макітри помідори викинули у відро до картоплі й понесли кудись. Їсти стало нічого.

Рятувало, що батько був головним кондуктором на залізниці і получав пайок. Приносив у день кілограм і 400 грам хліба – на сім’ю йому так давали. Назбирали груші-дички, накопали корінців різних і квасцю насушили. З тим і зимували.

Сусідами були Попови – жили найближче до дороги. Зараз там траса Київ–Харків. Мали трьох дітей. Голова сім’ї спух із голоду. Моя мама дружила з його жінкою. Та прийшла до нас і каже: “Вєрочка, пішли на похорон”. Сусіда завернули в покривало, положили на великі дитячі санки і потягли до залізничної дороги. Там і закопали. Навіть бугорка не насипали – не було сил.

Віра КВЯТ , 97 років, пережила Голодомор. Народилася 5 липня 1921-го в селі Терешки біля Полтави. Батько Микола був залізничником, мати Анна господарювала вдома. Сестра Маруся померла 3-річною 1928-го. Катерина живе в Полтаві, їй 90 років. Закінчила сім класів Полтавської школи № 20 і тамтешній залізничний технікум. 1940-го від нього відправили на Урал працювати дорожнім майстром. Там познайомилася і одружилася з Омаром Квятом. Він лежав у госпіталі з пораненням. 1944-го народився син Віктор, через три роки – донька Раїса. Подружжя повернулося на Полтавщину і працювало на залізниці у відділі постачання. Потім Віра Миколаївна перевелася на посаду інженера. Закінчила вечірнє відділення будівельного інституту. Писала вірші. 1954-го помер син. Чоловіка поховала 1992 року. Донька живе з матір’ю в селі Копили за 9 кілометрів від Полтави. Має трьох внуків і двох правнуків
Віра КВЯТ , 97 років, пережила Голодомор. Народилася 5 липня 1921-го в селі Терешки біля Полтави. Батько Микола був залізничником, мати Анна господарювала вдома. Сестра Маруся померла 3-річною 1928-го. Катерина живе в Полтаві, їй 90 років. Закінчила сім класів Полтавської школи № 20 і тамтешній залізничний технікум. 1940-го від нього відправили на Урал працювати дорожнім майстром. Там познайомилася і одружилася з Омаром Квятом. Він лежав у госпіталі з пораненням. 1944-го народився син Віктор, через три роки – донька Раїса. Подружжя повернулося на Полтавщину і працювало на залізниці у відділі постачання. Потім Віра Миколаївна перевелася на посаду інженера. Закінчила вечірнє відділення будівельного інституту. Писала вірші. 1954-го помер син. Чоловіка поховала 1992 року. Донька живе з матір’ю в селі Копили за 9 кілометрів від Полтави. Має трьох внуків і двох правнуків

Перед Новим роком мама з татом обміняли золотий хрестик і ланцюжок на 3 кілограми борошна. Взяли вальцівку – дуже біле і дороге тоді було. Зробили це біля театру Гоголя в Полтаві – у будинку, де торгували іноземці.

Принесли муку додому й відсипали трохи в тарілочку для затірки, а інше тато заховав у димохід. Зразу на порозі з’явилися Федір і Кулибаба: “Галько, вареники став на стіл”. А мама тарілку заховала з мукою, щоб вони не побачили, і каже: “Які вареники? У хазяїна ноги опухли”. Вони перевернули постіль, скриню, а потім заглянули у грубу. Забрали муку – тоді мати з батьком сильно плакали.

Узимку попухли ноги в мене і тата. Я тоді вчилася у третьому класі, однак не змогла піти до школи. Наша вчителька Євдокія Іванівна прийшла до батька на роботу запитати, де я. Попросила взяти в лікаря довідку. Батько пішов зі мною до лікарні, щоб оглянули. Лікарка подивилася і каже: “Я вам дам справку, що в неї запалення легенів. Дві неділі буде дома. Може, як-небудь за цей час підправиться”. Мені почали давати трохи більше їсти – і ноги відпухли.

Мама купляла пшоно, варила рідку кашу й розливала по тарілках. Воно як застигне, то виходив пшоняник – такий пиріг. Складала в корзину і несла на продажу в Полтаву на ринок. Міняла на гроші або щось корисне.

Я з нею теж якось пішла. Бачила, як на ринку від голоду вмирають люди. Запам’ятала жінку в зеленій спідниці, мабуть, циганка. Лежала на землі, а маленька дитина до неї за пазуху лізла і там завмерла. Через кілька годин їх забрала машина. Тіла викидали на “Білу гору”. Там зараз величезне сміттєзвалище.

У мами була сестра тьотя Паша – жила по іншу сторону колії. Мала дочок Валю і Катю. Чоловік теж робив на залізниці і приносив пайок. Однак на початку весни 1933-го діти почали пухнуть. Як тільки проріс маленький квасець (щавель. – Країна) – тьотя Паша пішла по нього в ліс, а дітей залишила вдома. Приходить, а Валя мертва на порозі лежить. Її десь у дворі поховали.

У Базилевщині (село в Машівському районі на Полтавщині. – Країна) мати з ума зійшла і з’їла свою дитину. Ми туди ходили до маминого хрещеного обмінятися продуктами. Але знайшли його мертвим у дворі. У селі йшов дим лише з одної хати. Ми пішли туди, щоб допомогли поховати. Там був один чоловік. Він сказав: “Не голосіть, не плачте. Он кучугура снігу лежить. Під нею – трупи. Немає кому хоронити”.

На вулиці Панянка в Полтаві була хата за забором. У школі пішов слух, що там ловили дітей. Убивали, зрізали м’ясо, а кістки викидали у яму. Продавали для котлет на базарі, що був наприкінці вулиці Пролетарської. А потім їх викрили, хату розібрали, розрівняли і засипали піском. Нам забороняли балакати про це.

Моя тітка працювала у сільраді в сусідніх Зіньцях. Коли поверталася додому, побачила маленького опухшого хлопчика, який повз до сосни. Назвався Колею Зінченком. Його батьки померли від голоду. Хлопця хтось підкинув до дерева, аби погриз кори. Тітка розповіла в сільраді. Там сказали, аби забрала дитину собі. Вона так і зробила. Коля став прийомним сином. Відгодували його і відпоїли. 1941-го загинув на фронті. Йому було 16 років.

Навесні 1933-го приходить батько до мами і каже: “Дай сапу і кошолку, піду по їжу”. Приніс із річки ракушок. Ми засмажили. Носив їх усю весну. Тоді почалося життя.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Голодомори України

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s