Оксана Герук: Любила їсти листя з вишень. Воно пахуче і смачне було

28 листопада 2018 р.

Корову, теля і свиней відібралиТато працював бухгалтером у сільпі в сусідньому селі за 5 кілометрів, їздив туди велосипедом. Привозив нам макуху – жмих від соняшника залишався після того, як із нього вже видушили олію. Ми його гризли. Бувало, приносив цукор. Нас у батьків було троє доньок і син, то всім по трішки ділив. Мали гектар поля – небагато, за тогочасними мірками. Тримали корову, телятко і свиней, але їх відібрали.

Ховати зерно ми й не думали. Знали: якщо знайдуть, то строго накажуть. Забирали все – від хати до хати їздили підводами. Після них були порожні мішки. Якось мама стали просити одного, щоб хоч трохи залишив. Відмовив. Боявся за себе.

Оксана ГЕРУК, 93 роки, пережила Голодомор. Народилася 3 лютого 1925-го у селі Пасічне – тепер Новосанжарський район на Полтавщині. Батько Никифор працював бухгалтером, безвісти зник під час Другої світової війни. Мати Ганна була свинаркою в колгоспі. Початкову школу закінчила в рідному селі. Потім ходила в Гольманівку за 8 кілометрів. Старша сестра Орися стала бухгалтером. Молодша Тетяна – вихователькою в дитсадку. Брат Марко загинув 1943-го. Після війни Оксана Никифорівна пройшла 9-місячні педагогічні курси в Лохвиці на Полтавщині. Там готували вчителів для роботи в західноукраїнських регіонах, які до Другої світової входили до складу Польщі. Направили у село Краснилівку – тепер Камінь-Каширський район Волинської області. Закінчила Педагогічний інститут у Луцьку. Працювала вчителькою української мови та літератури 44 роки, з них 10 була директоркою школи. 1957-го одружилася з Петром Геруком із села Завітне Ківерцівського району Волинської області. Чоловік помер 1974-го. Донька Валентина живе в Луцьку, працює вихователькою в дитсадку. Навідується щовихідних до матері у Завітне. На зиму забирає її до себе. Має онук Тетяну та Оксану, трьох правнуків
Оксана ГЕРУК, 93 роки, пережила Голодомор. Народилася 3 лютого 1925-го у селі Пасічне – тепер Новосанжарський район на Полтавщині. Батько Никифор працював бухгалтером, безвісти зник під час Другої світової війни. Мати Ганна була свинаркою в колгоспі. Початкову школу закінчила в рідному селі. Потім ходила в Гольманівку за 8 кілометрів. Старша сестра Орися стала бухгалтером. Молодша Тетяна – вихователькою в дитсадку. Брат Марко загинув 1943-го. Після війни Оксана Никифорівна пройшла 9-місячні педагогічні курси в Лохвиці на Полтавщині. Там готували вчителів для роботи в західноукраїнських регіонах, які до Другої світової входили до складу Польщі. Направили у село Краснилівку – тепер Камінь-Каширський район Волинської області. Закінчила Педагогічний інститут у Луцьку. Працювала вчителькою української мови та літератури 44 роки, з них 10 була директоркою школи. 1957-го одружилася з Петром Геруком із села Завітне Ківерцівського району Волинської області. Чоловік помер 1974-го. Донька Валентина живе в Луцьку, працює вихователькою в дитсадку. Навідується щовихідних до матері у Завітне. На зиму забирає її до себе. Має онук Тетяну та Оксану, трьох правнуків

Серед тих, хто забирав у людей зерно і їжу, було багато місцевих. Ми їх називали службістами. Вони не народу служили, а вислужувалися перед тими, хто був нагорі.

Село було велике. Я мала була, то всіх не знала. Тільки чула, що там померли, там померли. Моєї хресної матері не стало, чоловіка її – теж. Ховали хто де міг. Часто – у садах біля своїх хат. Процесій поховальних не було.

Люди ходили пухлі. По хатах милостиню просили. Ми ділилися: що було, те давали. З других сіл приходили.

Хто з людей яку жменьку заховав, то йшли до жорен. У декого із селян вони були. До млина не ходили, щоб не відібрали. Мололи ховаючись і щось із того пекли.

Часто в сім’ях помирали батьки, а діти лишалися. Сільська рада для сиріт організовувала патронат. Селили в якомусь одному будинку. Їх там годували трохи. Одягали однаково у темно-­синє сатинове. На них так і казали – Дуня патронатська, Настя патронатська.

То гірше, як війна, – коли їсти хочеться. Навіть найзліший у світі чоловік того не заслуговує.

Рвали листя, сушили і потім варили його й пили ту юшку. Я любила їсти листя з вишень. Воно таке пахуче і смачне було. На вишню мусила залазити якнайвище, бо внизу все вже обірване було. Качани з кукурудзи товкли в ступі і пекли з них коржики. Воно купи не трималося.

У нас були запаси – сушник груші, яблука, вишні. Таке не забирали. Варили узвар. Він нас і врятував. А ще за пічкою мали мішок сухарів.

Нам казали, що неврожай. Але люди перешіптувалися, що зерно за кордон вивозять.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Голодомори України

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s