Pianoбой – це суміш романтики і панку. Дмитро Шуров – про свої 90-ті, перший синтезатор і найбільший виклик

17 листопада 2018 р.

Дмитро Шуров в гостях програми Олександра Положинського Звуки про на Радіо НВ розповів про творчу кризу, як став чемпіоном з бальних танців, потрапив до гурту Океан Ельзи і про свій найбільший концерт в палаці Україна.

Олександр Положинський: Одразу у мене перше запитання: все ж таки Pianoбой – це твій творчий псевдонім чи це колектив, який називається Pianoбой?

Дмитро Шуров: Коли все починалось, це було так давно і неправда, що я вже забув. Насправді просто прийшла якась така мить у моєму житті, три місяці взагалі не підходив до піаніно. Була затяжна, як це назвати, чорна діра, massive black hole, яка затягнула і не хотілося взагалі нічого робити, пов’язаного з музикою.

Я тебе слухаю і зараз не вірю своїм вухам, що я це чую. Для мене ти – людина, яка без музики взагалі не може існувати.

Це так і є, але був такий момент. Я відчуваю, ніби я вже на прийомі у психолога, Сашко Положинський – сучасний музичний психолог України.

Інтерв'ю з Дмитром Шуровим

Добре, хай буде так.

Перші свої пісні я нікому не показував. Потім народилася пісня Відьма, ось цю я показав своїй дружині Олі, ну не втримався. І якось після цього я відчув, що цього мені замало, я все ж таки маю показувати свої емоції іншим людям. На початковій стадії це для мене стало виходом із кризи, дуже серйозною психотерапією. Не було ніяких інвестицій, продюсерів, на початку ми просто поїхали в тур, набили якихось клубних концертів. Я зібрав кількох однодумців, підтягнув свою сестру, якій було 17 років, щоб відчути якусь аудиторію, що це може бути. І я відчув, що ця аудиторія є і що мені цікаво ділитися цим далі. І тоді пішли інші пісні, з цього все почалося, цьому мала з’явитись якась назва.

На початку вся ця формація називалась “Царевна ежик и летающий Шуров”, це коли ми були вдвох із сестрою. А потім якось з усього цього – з пінг-понгу з друзями виник Pianoбой як ім’я, яке включає в себе щось, що може бути тихим, може бути динамічним, що б’ється з певною реальністю і що при цьому сконцентроване на музиці. Коротше, все складно.

 

 

Ти родом із Вінниці?

Так, я з Вінниці, мій батько був педагогом поневолі. Насправді він поет і художник, зараз він малює. Він – людина творча, безумовно, він невизнаний радянський геній у дуже-дуже багатьох речах і це, звичайно, сильно відбилося на його житті та кар’єрі. Зараз він знайшов себе у живописі, малює картини, при цьому він є дальтоніком. Він малює картини все життя, коли я ще був маленьким, він іноді кликав мене, щоб я показав йому якісь певні кольори і фарби.

По маминій лінії у нас вся сім’я співала.  Вони фантастично співали А капела українські народні пісні. У бабусі Ніни був контральто, досить низький вокал, а дідусь взагалі співав басом і вони брали піккардійську терцію і співали пісні, які я з тих пір жодного разу не чув у своєму житті. Це були якісь автентичні українські, схожі на музику Баха.

Вони не збереглися?

У мене збереглися записи, тому що був магнітофончик і ми це все записували на касети.

Це круто. Коли ти почав займатися музикою, батьки тебе підтримали чи так, ну ходить собі та й ходить? Не було чогось такого “от, наш син займається музикою, він молодець”?

Вони ще віддали мене на дзюдо, щоби просто зрозуміти. Коли я кілька разів на районі отримав по пиці в 90-ті. Все, що у мене з’являлося, якісь інші люди забирали: м’ячі, куртку, плеєр, батарейки тощо.

А що за район у тебе був?

Вишенька, район абсолютно нормальний, але в принципі Вінниця як і інші міста в 90-ті була досить кримінальною, там траплялися різні речі. Вони віддали мене на дзюдо, щоб я міг себе захистити. Мені спочатку сподобалось, а потім я захворів на пневмонію, пропустив десь півроку, повернувся і зрозумів, що I’m so far-far-far back, що мені вже їх ніколи не наздогнати, тоді я пішов на бальні танці.

 

З дзюдо у тебе не склалося, як ми зрозуміли, а от з бальними танцями?

З бальними танцями склалося, я був чемпіоном України два роки поспіль.

Та ладно! Ти комусь крім мене це розповідав?

Не часто. Якщо не підвертається, я не дуже люблю хвалитися такими речами. На бальні танці я пішов через дівчат.

Я тебе розумію, я сам ходив на бальні танці через дівчат.

Ось, бачиш, це був найшвидший і найпростіший спосіб бути так близько до дівчини, наскільки це можливо. При цьому не будучи нічим зобов’язаним їй після цього.

А як із музикою в той час, ти її не закидав?

Ні, я ходив до музичної школи, але в той час я вже відкрив для себе Елтона Джона, Джона Леннона і всіх інших Джонів, вони мене захопили настільки, що я якось сконцентрувався на тому. Батьки відчули це, всі родичі скинулися і придбали мені перший синтезатор і якось поступово це відтіснило музичну школу.

Я почав робити фонограми, в 12 років заробив свої перші п’ять доларів на фонограмі одній дівчинці. Потім десять, п’ятнадцять, потім тридцять, я почав заробляти гроші і “меня засосала опасная трясина”.

А як ти потрапив до Океану Ельзи? Як ти, хлопець з Вінниці, чемпіон з бальних танців, що пише вже свою музику, трошки заробляє на синтезаторі, потрапив до Океану Ельзи?

Я останній рік школи провчився в Америці, коли повернувся, вступив у Лінгвістичний університет, грав у кількох різних панк-групах.

А ти ще досі любиш цю музику? По тому, що ти твориш, панк близько не стоїть.

Дмитро Шуров: Pianoбой – це насправді суміш романтики і панку.

Значить я собі якось інакше уявляю панк.

Це правда. Я маю на увазі підхід, я люблю певну свободу у всьому, через це я багато рішень у своєму житті приймав, можливо, конфліктних і, можливо, не завжди корисних моїй кар’єрі. Але свобода для мене дуже важлива. Свобода для мене річ не пуста і я завжди слухав поміж Рахманіновим і Равелем Нірвану, Sex Pistols, Ramones, українські різні панк-штуки, тому для мене це не було новиною.

Так от, щодо Океану Ельзи. Так сталося, що з Юрою Хусточкою дружив Діма Остроушко (гурт Щастя), ми з ним разом вчились в інституті, і в якийсь момент, коли Океан Ельзи шукали п’ятого учасника, був великий кастинг і Діма дав мій номер Юрі Хусточці, він мене знайшов.

І тебе одразу взяли чи сказали “ми вам зателефонуємо”, як це було?

Сказали, що зателефонують. Але потім одразу взяли. Ми зустрілися, пограли, на першій репетиції Славіка не було, у нього було якесь інтерв’ю. Ми спочатку пограли самі, потім увечері випили кави, вина, подивилися концерт U2 і Pink Floyd, а наступного ранку вже всі познайомилися і якось так поступово все і сталося.

 

 

Ти закайфував від того, що ти працюєш із ними?

По суті для мене це була перша доросла родина, це однозначно, особливо на початку, було набагато більшим за музику. Ми грали музику, бувало по-різному, ми працювали по шість, по вісім годин на день, але вони стали моїми першими серйозними друзями у дорослому житті. Тому, мабуть, це було найголовнішим для мене, той факт, що ми, пацани, всі разом пхаємо цю історію, незважаючи на те, що я був наймолодшим і, звичайно, ми були трішки з різних планет: я був з джазу і рок-н-роллу, а вони були з U2, Depeche Mode, з INXS і зі Львова врешті-решт, львівської музики також. Але якось нам кайфово було разом, це факт.

Ти теж за ці роки існування Pianoбой помітно виріс як артист в першу чергу, не як музикант, а як людина, яка творить шоу, несе себе в маси. Ти ж сам почав писати пісні лише в Pianoбой.

Так. І тому вся ця історія, знаєш, іноді запитують: звідки та чи інша пісня? Бувають пісні, які звалюються на голову, як говорить Андрій Михайлович Данилко, смс-ки в голову приходять. Я впевнений, що у тебе теж таке було, коли щось сталося, ти раз – і сів писати, не можеш зупинитися.

Так, буває.

А буває таке, є такі пісні або концерти, до яких ти просто вирішив, що вся твоя попередня історія є частиною цього. Всі твої злети і падіння, розчарування, кидалово колег або їх допомога, критика – все це готує тебе до якихось нових речей, які ти зробиш чи робиш зараз. І речі, які ми зараз робимо вже з Pianoбой, з більш-менш сформованим артистом, зі своєю аудиторією, з розумінням навіщо і як ти це робиш; всі ці наші сучасні тури, концерти, які ми готуємо, велике шоу в палаці Україна 17 листопада, до речі. я тебе запрошую.

Дякую. Так, це дуже круто. Власне, про концерт я хотів з тобою поговорити. Мене, чесно кажучи, вже трошки дістала ця реклама, але я постійно на неї натикаюся. Його подають як найбільший концерт. Це узгоджене з тобою формулювання чи це вигадали каси?

Ні, це промоутери вигадують такі речі, це паралельна реальність, я туди не лізу.

 

Повний запис програми можна подивитись тут:

 

Найбільший за тривалістю, за кількістю людей, які мають прийти на цей концерт, тому що це в палаці Україна?

Палац Україна – це дуже серйозний виклик для мене, незважаючи на те, що це логічний для нас крок, тому що ми вже зібрали найбільшу попередню “сидячку”, у нас був солд-аут у Жовтневому палаці минулого року і для нас це було логічним кроком далі. Але палац Україна для багатьох людей, я впевнений, що і для тебе, і для багатьох моїх колег – це певний символ у цій країні, це символ махрової естради, певного пережитку музичного… У нас аудиторія все ж таки сильно молодша, ніж середня аудиторія палацу Україна, тому ми робимо там реально сучасне шоу. Воно буде дійсно довготривале, дуже емоційне, в ньому будуть і моменти дуже душевні, і повна розкачка. Я думаю, що це буде унікальний у своєму роді концерт, тому ми називаємо його найбільшим, тому що це для нас найбільший виклик, певний ризик, бо наша аудиторія очікує від нас великої “стоячки”, де можна пострибати. Але мені це цікаво.

 

 

 

 

 

 

Джерело: Нові часи

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", "Pianoboy"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s