Вероніка Вічова, дослідниця: Тільки 5 країн ЄС можна вважати захищеними від російської пропаганди

14 листопада 2018 р.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Два роки поспіль Центр «Європейські цінності» (Чеська Республіка) докладно аналізує спроможність країн Європейського Союзу протистояти російській пропаганді та дезінформації. Наприкінці жовтня 2018 року Центр презентував результати своєї роботи на Львівському безпековому форумі.

За результатами дослідження експерти розділили всі країни ЄС на п’ять груп: від тих, кого можна вважати цілком захищеними від московської пропаганди, до тих, кого можна назвати колаборантами Кремля.

Найкраще опиратися російській пропаганді вдається прибалтійським державам, які до боротьби з її проявами підходять стратегічно, тісно співпрацюючи з громадянським суспільством та приватними організаціями. Їхні уряди мають політичну волю не лише визнавати існування такої пропаганди, а й домагатися дієвої підтримки своїх зусиль у межах ЄС, зазначають експерти.

Схожа ситуація у скандинавських країнах. Непогано почувається й інша група країн – так звані «пробуджені країни». Вони вже постраждали від російської пропаганди й почали її розпізнавати. Йдеться, наприклад, про Чехію, уряд якої здійснив ретельний перегляд сфери безпеки, консультувався з громадянським суспільством і підготував план дій для боротьби з пропагандою.

Але в Європі є країни, які заперечують російську пропаганду або ж співпрацюють з Росією. За словами авторів дослідження, аби вплинути на них, потрібні додаткові дії з боку ЄС та НАТО.

Розмова з координаторкою програми «Спостереження за Кремлем» аналітичного центру «Європейські цінності» Веронікою Вічовою.

– На Львівському безпековому форумі Центр презентував велике дослідження, в якому 28 країн ЄС розділили відповідно до спроможності опиратися російській пропаганді. Розкажіть, як відбувалося оцінювання. Що є вирішальним у здатності країн протистояти пропаганді?

– У процесі дослідження ми зрозуміли, що в Європі вже існує багато дуже добрих ініціатив і практик щодо протидії пропаганді. Але люди, зазвичай, не знають про них. Водночас є країни, які майже нічого не роблять, аби протистояти російській пропаганді. Тож ми поставили собі за мету дослідити ці явища і порівняти ситуацію в країнах, що є членами ЄС.

Ми оцінювали кожну країну за трьома критеріями. Перший – дії на політичному та урядовому рівнях. Йдеться про політичне визнання існування пропаганди, аналіз стратегічних документів, політичних заяв, а також з’ясування, чи політики та ті, хто творять політику в цій сфері, є в темі. У цьому ж критерії ми аналізували урядові ініціативи. Нам було цікаво, чи існують інституції, які відповідають за стратегічну комунікацію, чи існують програми медіаграмотності на державному рівні тощо.

Другий критерій – наскільки державна розвідка приділяє цьому увагу: чи описує ці загрози і включає їх у свої річні звіти.

І третій – реакція суспільства та громадських організацій. За цими критеріями ми поділили країни на декілька груп, починаючи з тих, хто повноцінно захищений (тут ідеться про країни, які запровадили комплексні стратегії захисту, наприклад, країни Балтії та Велика Британія), і аж до групи, яку ми провокативно називаємо «спільниками Кремля», куди увійшли Греція та Кіпр.

– Чи може це дослідження мати якесь прикладне значення? Наприклад, чи можуть країни ділитися хорошими практиками?

– Я вже згадувала, що в Європі існує багато хороших практик. Одна із них – у Балтійських країнах – «Балтійські ельфи». Мені здається, ця група волонтерів чудово працює. Вони викривають російських тролів і тому називають себе ельфами. Вони проводять розслідування, намагаються уважно вивчати й викривати тролів, фейкові акаунти і цілі дезінформаційні кампанії. Але вони також проводять власні кампанії, використовуючи позитивні емоції, гумор, через які намагаються поширювати позитивні історії. Урядові організації їх дуже підтримують. Волонтери також працюють із журналістами, перевіряють факти. Як на мене, це чудовий приклад того, як різні частини суспільства можуть співпрацювати задля вирішення якоїсь проблеми.

Думаю, ця практика може бути поширена на інші країни. Більше того, це вже відбувається. Я знаю людей, які, можливо, і не називають себе ельфами, але вчаться їхніх технік і методів, намагаються впровадити це у своїх країнах. Ці ініціативи йдуть здебільшого від громадянського суспільства. Звісно, підтримка уряду важлива, але навіть без неї будь-хто може це робити. Можливо, це буде у дещо меншому масштабі, на нижчому рівні, але кожен може почати викривати російських тролів чи прокремлівських активістів. Потрібне лише бажання вчитися.

 

– Дослідження порівнює ситуацію у 2017 і 2018 році? Що змінилося за цей рік? Європа стала стійкішою чи навпаки?

– Справді, ми робили наш звіт уже двічі і за цей період зафіксували кілька змін. Деякі країни зробили великий поступ, зрозумівши, що вони є жертвами прокремлівської дезінформації та спроб впливу. Яскравим прикладом може бути Іспанія. Вона дуже чітко відчула російський вплив під час референдуму в Каталонії. Тож у країні почали швидко напрацьовувати комунікаційну стратегію, а також обговорювати на державному рівні, що можна зробити з цією проблемою.

Але разом з тим маємо і поганий приклад. Це – Німеччина, яка належить до так званих країн, що прокинулися. Перед парламентськими виборами чимало політиків і представників громадянського суспільства попереджали про загрозу. Мабуть, вони очікували великих кібератак та інформаційних кампаній з боку Росії, але цього не сталося. Тож на сьогодні дискусії щодо проросійської пропаганди у країні майже немає. Вони затвердили Північний потік-2, що є ще одним аспектом російського впливу. Загалом уся дискусія в Німеччині відкотилася назад, через що нам дуже прикро, бо ми сподівалися, що ця країна може стати одним із європейський лідерів у цій сфері.

– Зрозуміло, що вибори є тією вразливою ділянкою, на яку особливо намагається впливати Росія. Якими ще засобами користується Кремль у своїй підривній діяльності?

– Ми виділяємо декілька інструментів російської пропаганди. Кампанії з дезінформації справді є одним із них. Ще один – кооперація з політиками найвищого рівня. Ми також бачимо підтримку Росією ультраправих або ультралівих екстремістських партій. Така підтримка, очевидно, супроводжується фінансовими вливаннями, однак ми не маємо жодних доказів цього. Але, зазвичай, це також і медіапідтримка та різноманітні угоди з цими партіями. Можемо говорити і про економічні операції з політичними цілями – зокрема в енергетичному секторі. Інколи Росія схильна використовувати тему російської меншини в інших країнах, що є найбільш проблемним для Східної Європи. Представників меншини використовують, аби легітимізувати свої подальші дії, або ж використовують їхній вплив у суспільстві. Ці представники можуть, скажімо, засновувати фейкові громадські організації та поширювати вплив через них.

У різних країнах Росія використовує різні інструменти, бо кожна країна вразлива по-своєму. Російський вплив саме тому й успішний, що вони бачать найбільші розколи в суспільстві й використовують лише ті інструменти, які будуть найбільш ефективними.

– Ви згадали, що трансляторами меседжів Росії є певні політики, фейкові НГО, а також деякі медіа. Що це за медіа і чи завжди вони роблять це свідомо?

– У багатьох країнах, зокрема і в Чехії, є веб-сайти, про власників яких ми нічого не знаємо. Вони доволі агресивні й недружні, але мають великий вплив завдяки, передусім, соціальним мережам. Вони, зазвичай, поширюють відверту дезінформацію. І роблять це, очевидно, або через велику любов до Російської Федерації, або ж тому, що це дуже хороший бізнес. Але в найпопулярніших медіа країни такого, як правило, не буває. Більшість із них працюють чесно. Щоправда, інколи вони використовують певні некоректні терміни. Думаю, це через наївність або внаслідок неналежної уваги до теми. Звісно, це ті країни, де свобода медіа нижча, ніж загалом у Європі.

Натомість серед країн, медіа яких працюють найкраще, я згадала б не лише Балтійські країни. Хочу сказати про Велику Британію, медіа якої мають сильні традиції об’єктивних текстів та розслідувальної журналістики. Варто згадати й про скандинавські країни, які мають дуже хороше професійне медійне середовище, високий рівень медіаграмотності та освіти у цій сфері. Вони поволі розуміють, що їм треба робити більше, аби успішно протистояти дезінформації.

– Останній рік – дуже напружений у стосунках Європи й Росії. Маю на увазі, зокрема, справу Скрипаля. Чи відчувалося це у пропагандистській роботі Кремля, і як змінювались меседжі?

– Насправді пропаганда – це постійний процес. Оскільки ми робимо надто мало, щоб їй протистояти, Росія стає дедалі сильнішою. Меседжі змінюються переважно на тактичному рівні. Коли була спроба замаху на Сергія Скрипаля, з’явилося одразу кілька історій, хто це міг би зробити. Але абсолютно те саме було після катастрофи рейсу MH17 (йдеться про літак Boeing 777, що виконував регулярний рейс MH17 з Амстердама (Нідерланди) до Куала-Лумпура (Малайзія) і був збитий російськими військовими над непідконтрольною Україні частиною Донецької області. – Ред.). Це здебільшого реакція на те, що вже трапилось, і меседжі дуже різні: версії безглузді й заперечують одна одну, а їхня мета – не створити один потужний посил, а просто плодити реакції на ситуацію.

– В Україні добре відома російська вигадка про розп’ятого хлопчика, в Німеччині – історія з Лізою. Чи були в інших країнах схожі приклади такої ж відвертої й абсурдної брехні?

– Насправді така відверта дезінформація не надто популярна. Зазвичай, вона просто не працює, тому надто брутальні кампанії не є частими. Більшість пропагандистських вкидів набагато вишуканіші. Серед найпопулярніших – меседжі проти ЄС, проти НАТО, а також спекуляції на внутрішніх проблем країни. Можу навести кілька прикладів з Чехії. Найсвіжіший – фальшива тривога щодо терористичних атак. Ще один випадок трапився кілька років тому. Ви, мабуть, знаєте, що наш президент доволі проросійський. Тоді був великий протест проти нього, і люди показували йому червоні картки, як це буває на футболі. Пізніше один із веб-сайтів показав цю демонстрацію і сказав, що це був протест, спрямований проти посольство США. Це була очевидна неправда, але у Чехії й досі є люди, які в це вірять.

– В Україні дослідження не проводили. Наскільки Ви ознайомлені з ситуацією в нашій країні і як оцінюєте нашу опірність порівняно з європейськими державами? В якій групі країн ми могли б опинитися?

– Ми справді не досліджували країни поза Європейським Союзом. Але ми плануємо це зробити. Можливо, вже наступного року. Це дуже широке дослідження, тож мені складно сказати, де була б Україна. Але коли я дивлюсь на вашу країну, то розумію, що політичне визнання проблеми дуже чітке. В Україні дуже мало людей, які сумніваються, що щось насправді відбувається. Я думаю, що дії уряду та реакція громадянського суспільства варті більш прискіпливого аналізу, бо ви робите дуже багато речей. Деякі з них вельми успішні, особливо всередині країни. Але про частину роботи так не скажеш – зокрема про стратегію «зовнішньої» комунікації. Не певна, що ви були б у першій групі, але точно не будете в останній. Не дуже хочу вдаватися до однозначних оцінок і відносити Україну до котроїсь із груп, бо це буде непрофесійно.

– Ви виокремили п’ять європейських країн, які максимально опірні до російської пропаганди. Як їм це вдалося? Чия робота найефективніша у боротьбі з пропагандою – політиків, громадянського суспільства, фахівців?

– Головне в стратегії – це визнання проблеми. Усі, хто причетні до вироблення політик у цих країнах – неважливо, чи це ультраправі, чи ультраліві, – усвідомлюють національний інтерес, знають, що російська пропаганда є загрозою для національного інтересу, і намагаються їй протистояти. Вони включають проблему в стратегічні документи. Наприклад, балтійські країни згадують її в стратегії внутрішньої безпеки і в стратегії зовнішньої політики. Уряди цих країн також дуже активно співпрацюють із громадянським суспільством, віддаючи частину роботи експертам, які здатні краще провести дослідження. Ці країни чітко знають свої вразливі сторони. Хочу відзначити окреме дослідження на цю тему Латвійської академії безпеки. Також можна навести приклад Великої Британії. Вони, нагадаю, мають сильні медіа, але ще більше посилили увагу до цієї теми після справи Скрипаля. Власне тоді країна стала на сходинку вище. Швеція виконала велику роботу перед виборами – тут виявили влазливі точки, через які можна впливати на вибори, і запобігли атакам ще до того, як вони насправді могли відбутися.

– Зовсім погана ситуація на Кіпрі та у Греції. Але вразливими є також сім інших великих європейських країн. Чому так сталося і як працювати з країнами, які найменш опірні до російської пропаганди?

– Звісно, частково це можна пояснити певними історичними чи культурними зв’язками. Але найчастіше причина в економічних зв’язках. Вони відіграють величезну роль, бо гроші цих країн дуже залежні від Росії. У багатьох із них Росія підтримує окремих політиків, які й намагаються зберегти ці зв’язки, протиставляючи їх Європейському Союзові. Крім того, у деяких країнах дуже слабкі громадянське суспільство і свобода преси. А якщо немає реакції громадянського суспільства, уряд не має підстав реагувати.

Допомогти може фінансова підтримка громадських організацій та медіа. Якщо ситуація в країні погана, можна використати певні практики, які добре працюють в інших країнах.

Важливо також, щоб політикам якомога частіше говорили, що їхні дії непродуктивні та шкідливі. Це може допомогти. Але це має бути скоординована акція. Позиція однієї країни, особливо однієї невеликої країни, не змінить нічого. Та якщо весь Євросоюз вирішить, що ці практики шкідливі, це може мати вплив. І я переконана, що це має відбутися.

– В Україні зараз обговорюють варіанти законодавчих регулювань щодо непоширення пропаганди й дезінформації. Як ви ставитесь до такого втручання держави у медіасферу?

– Не думаю, що заборона певних медіа – це добра стратегія. Принаймні у контексті ЄС. Насправді це не продуктивно, адже якщо ви забаните один сайт, одразу з’явиться наступний. Більше того, вони зможуть використати це у своїй пропаганді. У випадку України ця ситуація може виглядати дещо по-іншому, адже ви у стані війни, і часто це вимагає нетрадиційних дій. Але якщо ви щось таке робите і при цьому хочете мати добрі стосунки з іншими країнами, вам треба пояснювати свої кроки. Якщо ви баните російські медіа чи російські соціальні мережі, у вас мають бути серйозні причини для цього. Ви повинні чітко пояснити тим, хто вас підтримує, чому ви вирішили це зробити. І такі заходи не повинні бути назавжди. Можливо, це справді може бути тимчасовим рішенням, аби дати раду з тим, що відбувається зараз. Але не думаю, що це вирішить усі проблеми в майбутньому.

– Чи має сьогодні ЄС спільну політику в питанні протидії російській пропаганді? І чи можна її очікувати?

– Насправді не має. Якщо глянути на країни-члени ЄС, то вони є доволі різні. В Євросоюзі над цією темою працює лише один підрозділ, у якому троє людей, а це дуже мало. Деякі країни-члени закликають до збільшення штату і кількості досліджень у цій сфері, але офіційні органи ЄС відмовляють. Побачимо, що буде наступного року. Адже матимемо нового президента Європейської Комісії, а також нового Високого представника з питань закордонних справ та політики безпеки. Можливо, тоді ситуація зміниться. Але зараз ситуація доволі сумна: ЄС робить надто мало, аби вирішити цю проблему.

 

 

 

 

 

Розмовляла Мирослава Іваник

 

 

 

 

Джерело: PolUkr

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s