Андрій Худо, ресторатор: Просто треба мати яйця, щоб платити ринкову оренду за приміщення. Зокрема на площі Ринок (повна розмова)

31 жовтня 2018 р.

Андрій Худо разом з парт­нерами — Юрком Назаруком та Дмитром Герасимовим — зробив справжню ресто­ранну революцію у Львові. Успіх «Криївки» був приго­ломшливим. Окрилені ним хлопці почали один за одним відкривати у центрі міста нові концептуальні ресторани. І усі полюбилися львів’янам, а особливо туристам. Шалений успіх, шалені прибутки. Як часто буває у таких випадках, одні щиро захоплювалися талантом молодих ресто­раторів, інші по-чорному заздрили і вигадували різні конспірологічні пояснення такому нечуваному успіху. Про стосунки з Садовим і «Свободою», який серед­ній чек «Криївки» і скільки клієнтів за день приходить у «П’яну вишню», чи можливий успішний ресторанний бізнес у Житомирі і які нові проекти готовий розвивати «!Фест»? Про це та багато іншого — в ексклюзивному інтерв’ю з одним із засновників холдин­гу Андрієм Худо.

Ми зустрілися у кафе «Ра­туша», розташованому у приміщенні Львівської міської ради. Місце зустрічі вибрав Андрій. Виявляється, «!Фест» взяв і цей ресторан в оренду. Точніше, придбав фір­му з основними засобами, яка мала в довгостроковій оренді це приміщення.

З цього питання і почали роз­мову…

— Це приміщення у самому серці міста, на площі Ринок, однак людей тут майже нема… Попередній власник не давав собі з ним ради?

— Попередні власники роби­ли бізнес переважно на банке­тах, весіллях. Мали невеличкий прибуток, але замучилися займатися цим бізнесом. Їм стало нецікаво, зважаючи на ті заро­бітки, які тут мали. Які це були заробітки? Я не дивився їхньої бухгалтерії…

— Як це ви брали це примі­щення в оренду і не подивилися попередню бухгалтерію?

— Подивилися основні засо­би. Ми ж не купували цей бізнес з розрахунку, що будемо продо­вжувати його вести так, як попередники. Будемо створювати своє. Думаю, це буде потужне центральне гранд-кафе, як у Відні, де круті десерти. Але воно має бути демократичне, щоб тут було багато людей. Маємо ідею додати книжкового формату. Наразі чітко вираженого фор­мату, що тут будемо робити, не маємо. Коли брали «Ратушу» в оренду, розуміли, що це класне місце в центрі, але над концеп­цією ще дискутуємо…

— На вас це не подібно, почи­нати бізнес без чіткої концепції. По суті, це ризик.

— Коли ми починали, у нас була купа ідей, але ми завжди пристосовували ідею під при­міщення. Спочатку «Криївку» думали відкривати на місці «Ма­зох-кафе». Але там виявилося для неї замало місця, і якби від­крили там, то не «вистрелила б». Затрималися з відкриттям «Криївки» на три місяці, поки знайшли приміщення на площі Ринок, 14. Зараз розумію, що ресторанний ринок у Львові на­сичений. Тому маємо придуму­вати не лише емоційні й концеп­туальні проекти, а й пропонувати споживачам круту монопродук­цію. Щось на кшталт «Реберні», куди всі йдуть «на ребра». Чи та сама «П’яна вишня». У цю десят­ку треба влучити. І не факт, що влучиш. Над «П’яною вишнею» ми працювали дев’ять місяців. Над «Ребернею» три роки — екс­периментували, шукали вдалий формат. Здавалось би, чому одразу не відкрити «Реберню»? Ні, спочатку там був «Ринок їжі», потім нічний клуб, трапезна… Пам’ятаю, ми з Юрком Наза­руком їздили у Торонто і поба­чили формат «Кептен бойл». Це морепродукти, які приносять на стіл, застелений целофаном, і ти їх їси без приборів, руками, лише у целофанових рукавич­ках. Це так класно! Тоді прийшла ідея: заберемо прибори у «Ре­берні», щоб люди їли руками. «Реберня» вже працювала. І на­род почав противитися — і гості, і персонал. Близько місяця пішло на те, щоб запровадити цю фіш­ку. Там навіть овочевий салат, грильовані овочі їдять руками. Ніхто не обурюється, все дуже органічно виходить.

— Тобто до того часу, як за­провадили «Реберню», три роки платили оренду і працю­вали у збиток?

— Можливо, деякі місяці були з плюсом, але два роки точно не заробляли. До ідеї «Реберні» ми йшли 2,5 року, саму ідею вті­лили за три місяці. Навіть якщо візьмемо культову «Правду», то теж до операційного прибутку, тобто до того часу, щоб ста­більно заробляти, йшли півтора року. Не все так просто.

— Якщо не все так просто, на­віщо берете нові, наразі збит­кові об’єкти — «Дзиґа», тепер «Ратуша». Не можете зупини­тися?

— Думаємо про розвиток, про нові проекти, які потім можна буде давати у франчайзинг, від­кривати їх в інших містах-міль­йонниках. Це — масштабування бізнесу, коли заробляєш на од­ній ідеї. Культових місць у Львові не так багато. Площа Ринок — це лише 45 будинків. Ми не прагне­мо монополізму, але розуміємо, що площа Ринок буде працюва­ти завжди. І це найкращий полі­гон для тестингу нових проектів. Якщо на одному потоці не мо­жеш заробити грошей — «до по­бачення», запроваджуєш інший формат. Наприклад, «36ПО» — складний проект, який мені не цікавий, коли під ресторан бе­реться цілий будинок.

— Цілий будинок вважаєте невдалим форматом?

— Ми маємо такі формати — «Дім легенд», «Гасова лампа». Це складний бізнес. Спробуй примусити людину піднятися на 5-й чи 7-й поверх. «Дім ле­генд» має п’ять поверхів. Довго ламали голову, як людей зама­нити на останній поверх. Стави­ли «Трабант» (машину на даху), сажотруса (скульптуру на даху). Народ підніметься, кине копійку в сажотруса і спускається. Да­леко не весь трафік залишаєть­ся у закладі. Та сама проблема у «Лівому березі» — багато ту­ристів заходять на екскурсію, подивляться на річку Полтву і виходять. Грошей у закладі не лишають. Бо пропозицій поїсти у місті нині дуже багато. Тому, крім емоційної складової, тре­ба давати крутий продукт. І цей продукт треба знайти. Коли де­сять років тому ресторанний ри­нок у Львові був порожній, мож­на було продавати лише емоції. Останнім часом серйозно поча­ли занурюватися у кухню.

— Тобто спочатку тільки на емоціях працювали…

— Ми давали типову кухню, не заглиблювалися у пошуки екс­клюзивних монопродуктових форматів. Кухня була нормаль­на (я постійно їм у наших закла­дах), але це точно не був осно­вний фокус уваги. Але ринок наситився, і треба конкурувати на всіх фронтах.

— Власне, ресторани «!Фес­ту» мають імідж креативних, але кухня там не дуже…

— Зараз я би з цим поспере­чався. Звичайно, цей «імідж» зачіпає. Але якщо в «Криївку» одинадцять років поспіль стоїть черга, то, значить, гостям все подобається.

— Невже потік туристів до «Криївки» не зменшується? Чи не приїлася вона туристам?

— Йде заміщення туристів. Українського туриста, який по­їхав до Європи, частково за­мінив польський, білоруський і німецькомовний турист. Є ту­ристи з Північної Америки. Вони дуже раціональні люди. Для них Львів — дуже дешева туристич­на пропозиція. Ми думаємо, що Львів розпіарений, що про нас всі знають, а насправді ми на­віть у Європі в інформаційному просторі не присутні. Вже не кажу про Америку.

— А вам бракує туристів?

— Бракує якісніших, інтелі­гентних, грошовитих. Нам треба іти більше в бізнес-туризм, у ти­паж фестивалю «Леополіс джаз-фесту», коли приїжджає солідна публіка і залишає тут серйозні гроші. По чеках у дні проведен­ня «Леополіс-джазу» одразу ви­дно, що приїхали грошовиті ту­ристи. З іншого боку, коли буде Rianair і сюди прилетять туристи з Англії, які будуть бухати, мати­мемо проблеми з безпекою… Не скажу, що це ті туристи, яких ми хотіли би бачити. А ще не плануємо рухатися в преміум-сегмент, наша мета — заробляти на обороті.

— Чула, плануєте відкрити ресторан високої кухні?

— Це стьоб, гра слів. Це буде справді ресторан високої кухні — на даху будинку, над «Найдо­рожчою ресторацією Галичини» (пл. Ринок, 14, другий поверх. — Авт.). Ми вже викупили ці два будинки…

— Знаю, раніше у вас було правило — нерухомість не купу­вати, лише оренда. Концепція змінилася?

— Так було. Кожен має орендувати приміщення за ринковою ціною, інше питання — у кого орендуєш. Зараз «Фест-девелопмент», який купує при­міщення, здає його в оренду операційним компаніям. Це вже різні бізнеси, але модель зали­шилася та сама — оренда. Ми по­чали інвестувати у нерухомість, коли до влади у місті прийшла певна партія і почала нам ство­рювати дискомфорт.

— Маєте на увазі «Свободу»?

— Так. Коли підходив час про­довження оренди, а це треба робити на депутатській комісії міськради, почали вставляти па­лиці у колеса. Тоді ми ініціювали викуп і на початку 2010-х років викупили приміщення «Криїв­ки».

— Як вдалося викупити таке приміщення у міської ради?

— Якщо ти добросовісний орендар — маєш право першо­чергового викупу. І якщо в тебе є бажання і гроші викупити, то йдеш за процедурою. Цим за­ймаються юристи. Викупили за ціною, яка тоді була на ринку. Це ж підвали. Скільки ти знаєш у Львові успішних проектів у під­валах? Окрім «Криївки», я успіш­них підвалів не знаю. «Копальня кави» — успішна, але підвал пра­цює як екскурсійне навантажен­ня — туристи дивляться, як ви­добувають каву. Але сам підвал не заробляє. Заробляємо на продажу кави, на кав’ярні. «Лі­вий берег» у підвалах Оперного театру ми вже вчетверте пере­форматовуємо. Зараз хочемо зробити там коктейльний бар з концептуальною подачею, плюс легка їжа.

— Який із ваших ресторанів — найприбутковіший, а який най­більш збитковий?

— Такого, щоб був збитковий і ми постійно докладали, зараз немає. Якщо відчуваємо, що за­йшли у нуль чи пішов мінус, то треба змінювати формат. Щодо лідерів, то є група дуже успішних — «Реберня», «Копальня кави», «Криївка», «Львівська майстер­ня шоколаду», «Бернардини» і «Гасова лампа». Не можу їх ви­шикувати чітко за рейтингом, лідерство час від часу змінюєть­ся. Між цими форматами йде своя змагальність. Не хочеться говорити про аутсайдерів, але є проекти, які потребують біль­шої уваги. Наприклад, «Золота роза». Раніше там була велика тераса, але вона зникла, коли поруч на площі зробили єврей­ський меморіал. Відтак купа посадкових місць з тієї тераси відійшла. Це стало проблемою. Бо ресторан класний, ми його якраз переформатували, роз­ширили на підвали, зробили цікавий інтер’єр середньовічної жидівської дільниці Львова, але без тераси стало складно. Хоча вона і до того була не надто при­бутковою…

— Чому тоді не відмовитесь від жидівського формату?

— Ми майже всі проекти, які у нас є, з самого початку ведемо. Практично нічого з концепту­альних проектів і не закривали. Ну хіба були «Вар’яти» біля По­літехніки, але він суто економіч­но не був цікавим. П’ять років відпрацювали і розійшлися. Був малоприбутковий. Коли ставиш в ряд вдалі проекти, які я назвав, і бачиш, що якийсь ресторан не заробляє навіть відсотка від за­гального заробітку, то нема сен­су цим займатися.

Андрій Худо. Фото авторки

— Який середній чек зараз у «Криївці»?

— Якщо у нас топові чеки 800−850 грн. (говорю про рес­торанно-пабні формати, такі як Бернардинський дворик, тобто «М’яса і справедливості», і про «Найдорожчу ресторацію Гали­чини»), то в «Криївці» середній чек — 400−450 грн.

— А скільки за день проходить гостей у «Криївці»?

— В середньому 500 чеків за день (тобто понад тисяча гостей, бо, наприклад, троє людей мо­жуть заплатити по одному чеку). У вихідні, зрозуміло, трохи біль­ше, у будні відповідно менше.

— А у «П’яній вишні» скільки людей обслуговуєте за день?

— Оскільки це монопродукто­вий бар, то середній чек значно нижчий — приблизно 150 грн. Але середньоденна кількість чеків суттєво вища — понад тисяча. До речі, «П’яна вишня» — лідер за франчайзингом. Незабаром від­криваємо на Андріївському узво­зі свою першу «Реберню» і «П’яну вишню». Наша модель бізнесу — франчайзинг, але ми також інвестуємо від 51% і більше у цю компанію. Щойно відкрили «Ви­шню» у Варшаві.

— Скільки у «Вишні» є фран­чайзингу?

— З десяток. В Одесі (там дві — в Аркадії і на Дерибасівській), у Києві, Чернівцях, Херсоні, зараз відкрили у Миколаєві, цього року відкриємо у Житомирі…

— У Житомирі?

— Маємо добрих партнерів, з якими у 2010 році відкрили там «Майстерню шоколаду». Вона була перша за франчайзингом. Досі успішно працює. Житомир — сателіт Києва, багато людей працюють у столиці, тож гроші мають. Ось у Хмельницькому складніше. Але якщо в Жито­мирі проект має успіх, то, спо­діваємося, і в інших містах буде все Ок. Ми мали у Житомирі проект, яким пробували управ­ляти на відстані. Це була львів­ська кав’ярня «Брама». Хороша локація — центр міста, але не спрацювало. І цей досвід лише підтвердив тезу: якщо хочеш щось продавати на франчайзинг, маєш відтестувати це у Львові.

— Мені це здається трохи дивним. Не можна автоматично переносити в інші міста те, що добре йде у Львові. Львів має свою специфіку, це туристичне місто. А який турист поїде у Жи­томир?

— Але шоколад люблять усі.

— Окрім «Ратуші», «Дзиґи», «Ресторану високої кухні», чого від вас ще чекати?

— Заходимо у готельний біз­нес, почали будувати готель на Лемківській. Це буде перший повноцінний готель на 70 номе­рів. Плануємо відкрити у грудні наступного року. Раніше це був наш офіс. Колись ми його вику­пили у банку. На площі Ринок, 14−15, відкриваємо апартаменти. Вже відкрито п’ять апартамен­тів, зараз додаємо ще шість-сім. І погоджуємо ще один будинок, щоб його реконструювати. Біда в Україні з цими погодженнями… Будинок — руїна. Там навіть вікон немає. Ти готовий інвестувати свої гроші, але не можеш цьо­го зробити. Бо треба отримати гору погоджень. Наразі все зу­пинилося на Міністерстві куль­тури. Попередній власник цього будинку не зміг дати цьому раду. Міністерство скеровує на пого­дження об’єктів у ЮНЕСКО, щоб там дали згоду на роботи. Буди­нок валиться, ти маєш пройти всі кола пекла від Львова до Києва, а Київ ще й перекидає стрілки на ЮНЕСКО. Це маячня. Він зава­литься, поки збереш усі папери.

— Часто доводиться чути, що вашим таємним партнером є Андрій Садовий…

— Досі говорять? Капець!

— Після того, як ви взяли в оренду ресторан «Ратуша», бу­дуть говорити ще більше. Ка­жуть, що без його сприяння вам не вдалося б так стрімко завою­вати ринок, отримати ласі місця під ресторани…

— Кожна людина, яка хоче ро­бити бізнес, може взяти будь-яке приміщення, тільки треба мати яйця, щоб платити ринкову орен­ду за приміщення. Зокрема на площі Ринок. Якщо маєте відвагу платити ринкову оренду, якщо ваш бізнес може витримати 50, 60 чи навіть 100 доларів оренди за квадратний метр (а за став­ками оренди на Ринку дельта від 50 до 100 плюс доларів за метр квадратний), то можете взяти будь-яке приміщення. Завжди з’являються вільні приміщення, навіть на площі Ринок. Кажуть, ми понабирали приміщень. Так, ми стежимо за ринком. Якщо десь з’являється гарне примі­щення і ми бачимо перспективу, беремо його. Останнє примі­щення, яке взяли в оренду, на Краківській — відкрили ще одну «П’яну вишню», магазин «Авіація Галичини», книжковий магазин від «Видавництва Старого Лева». Платимо там ринкову оренду. Тепер щодо Садового. Андрій ніколи не був нашим партнером у жодному проекті, ніколи не мав жодного дотику до нашого бізне­су. Так, у нас є історія стосунків — колись мали кращі стосунки, мали і конфлікти, але за 11 років все перемололося, і зараз ми у нейтральних стосунках. І ці сто­сунки — найкращі.

— Ніколи він не виявляв ба­жання зайти у ваш бізнес?

— А якого милого? Маємо ба­гато партнерів. Крім Юри, Дми­тра, з якими ми починали, маємо мультипартнерство — по ресторану «Правда» з Юрком Застав­ним, по Львівській майстерні шоколаду — з Наталкою Добо­вою, проект «Дідо» ми починали з Романом Федишиним. Якщо є спільний інтерес, починаємо партнерство з різними людьми. Яка додана вартість може бути партнера Андрія Садового? Тут радше можуть виникати пробле­ми, ніж додана вартість. Бо коли у бізнес втручається політика, не знаєш, з якого боку може щось прилетіти, і як будеш розрулю­вати ці питання. Тому намагає­мося не перетинатися з політи­ками. З владою найкраще мати нейтральні стосунки. Так, буває, вони просять когось зустріти у ресторані, у чомусь допомогти. Але ніколи не можна заходити у глибокі стосунки, бо коли якась політична сила приходить до влади, починає гасити іншу полі­тичну силу, а ти стаєш розмінною монетою.

Ми не працюємо, як дехто у міськраді — ти мені це приміщен­ня, а я тобі проголосую за таке-то питання. Ми купуємо приміщення за ринковою вартістю або беремо його в оренду. І нікому нічого не винні…

— Згадаймо перший день, коли у вас із партнерами на­родилася ідея займатися рес­торанним бізнесом. Ви з Дми­тром Герасимовим працювали в «Галнафтогазі», мали хороші зарплати, і раптом стрілило в голову відкрити ресторан?

— Ця «історична» зустріч від­булася в Італійському дворику, у підвалі. До речі, ми почали ще один новий проект — пише­мо книгу про «!Фест». Це буде не хвалебна ода собі, пишемо її не з метою потішити своє са­молюбство, а розцінюємо як комерційний продукт. Беремо за основу книгу Ілона Маска. Так ось, перед тим, як почати писати цю книгу, усі разом піш­ли в Італійський дворик, де все почалося. Але там зараз якийсь склад, і ми у цей підвал, на жаль, не потрапили.

Отже, тоді, понад одинад­цять років тому, Юрко, я і Діма за кавою вирішили, що робимо ресторанну компанію. «Криїв­ка» — перший проект, про який домовилися. І поділили ролі — хто за що відповідає. Я з Ді­мою давно дружив. Разом у 2000 році прийшли працювати в «Галнафтогаз» — я фінансовим аналітиком, він у комерційний відділ, у постачання. І досі цим займаємося, тепер у «!Фесті». Він комерцією, я — фінансами та інвестиціями. Ми давно мріяли створити свій бізнес. Обгово­рювали різні теми і зупинились на ресторанному бізнесі. «Вхід­ний квиток» у ресторанний біз­нес не такий дорогий. Маєш 50 тисяч доларів — можеш відкрити маленьке кафе. Декілька сотень — хороший ресторан. Ми на той час заробили якісь гроші, тож на перший ресторан мали. Розумі­ли, нам це під силу.

— Який мали стартовий капі­тал?

— Декілька сотень тисяч до­ларів, це не були мільйони. Ви­купили фірму, яка мала право оренди приміщення, де відкрили «Криївку». Це була фірма «Суве­рен», яка орендувала приміщен­ня на площі Ринок, 14. Вони там мали кафе «Венеційський лев». У підвалах були склади. Там ще був якийсь конфлікт за патент, ми ще той патент викуповували. Вклали всі свої гроші, але нам не вистачило, взяли кредит під свою нерухомість — я заставив свою квартиру на Єфремова, де жив із сім’єю, Діма свою нерухо­мість (там, де зараз кафе «Ма­зох»). З Юрком Назаруком була складна конструкція, ми робили певні позики. Чому стали парт­нерами? Бо у кожному партнер­стві має бути додана вартість. Ми бачили, що в Юрка є дода­на вартість. А Юрко її побачив у нас. Він креативний чоловік, ми з Дімою люди від бізнесу. Коли об’єдналися, вийшов бізнесо­вий драйв. Саме Юра запро­понував ідею «Криївки». Навіть дивно: чому до 2007 року ніхто до цього не додумався? Юрко продовжує генерувати ідеї. За­раз під його керівництвом цілий поверх митців, дизайнерів, кре­ативників. Крім того, їздимо по світу, хапаємо якісь класні ідеї.

— А чия ідея «П’яної вишні»?

— Це колективна ідея. Була думка придумати якісь лікери. Ми давно працювали з насто­янками. І «Вишня» пішла в екс­перимент як одна з тих настоя­нок. Майже рік ми її тестували, поки визначилися, що оце саме той крутий продукт, який вар­то робити. І вона так органічно вистрелила. Перед «Вишнею» був ресторанчик «Два голубці». Думали, якщо тут вареники «ру­бають», чого б голубці «не руба­ли»? Не пішло.

— Повертаючись до партне­рів. У вас однакові частки в біз­несі?

— Різні у різних бізнесах. Але не хотів би це обговорювати.

— Добре. Я дивилася інтерв’ю з відомим київським рес­торатором Борисовим. Він вважає, що у ресторанному бізнесі партнерство неможли­ве. Тому, що це занадто автор­ський, творчий, суб’єктивний бізнес, конфлікти неминучі. За понад 11 років як часто свари­лися і чи не доходило до роз­риву?

— Жодного разу не сварили­ся, ніколи не доходило до роз­риву. Усі проекти обговорюємо, і принцип такий, що поки не ді­йдемо консенсусу, рішення не приймаємо. Усі мають сказати «так». Незважаючи на те, у кого яка частка.

— Як вдається так мирно жити?

— По-перше, все-таки ми зі­йшлися не випадково, маємо однакові системи цінностей. По-друге, усі проблеми в бізне­сі — від браку комунікацій. Якщо комунікуєш, можна будь-які пи­тання розрулити. Тож конфлік­тів у нас не було, були дискусії переважно щодо кадрових при­значень, зокрема на управлін­ські посади. Хтось когось міг не сприймати. Або людину вже треба звільнити, бо не справля­ється, а хтось каже, що вона має потенціал.

— Або це моя однокласниця чи кум…

— Ні, такого немає. Є тільки професійні критерії.

— До речі, ви собі даєте раду з персоналом? У Львові всі рес­торатори кажуть, що найбіль­ша проблема — кадрова. Навіть офіціанта важко знайти. Усі їдуть у Польщу.

— Офіціанта не така проблема знайти, важче — кухаря. Тут де­кілька аспектів. Маєш платити ринкові зарплати, і вони щоразу зростають…

— Були чутки, що у «!Фесті» низькі зарплати і велика плин­ність кадрів.

— Так? Якщо говорити про офіціантів, там можуть бути не­високі зарплати, але якщо ти добрий кельнер, на чайових витягуєш серйозні гроші. На­приклад, найкращі офіціанти в «Реберні» можуть мати до тися­чі доларів. Це разом з чайови­ми. Але маєш «пахати». Щодо проблеми плинності кадрів, то, крім ринкової зарплати, треба постійно розвивати і навчати людей. Створити комфортне середовище. Це означає толе­рувати людську гідність, не при­нижувати людей, ставитися до них як до рівних.

— Все правильно, але ти до працівника добре ставишся, вкладаєш у його навчання сили і гроші, а він каже, що завтра їде до Польщі і навіть два тижні не відпрацює…

— Маєш рацію. Таке часто трапляється. Тому замислює­мося, як мінімізувати людські ресурси, роботизувати певні ді­лянки.

Ми відкрили мережу магази­нів «Два кроки від хати», де про­давці заробляють на порядок менше, ніж офіціанти. Це теж проблема.

— Які ще маєте проблеми, окрім кадрового голоду?

— Нюанс нашого холдингу — розфокусування. Маємо багато тем, і природно, що, як управ­лінці, не можемо усі теми по­крити. Доводиться покладатися на управляючих партнерів, які будують свої команди з різними субкультурами.

— А така проблема, як вну­трішня корупція? Ну, напри­клад, відкати за входження якогось бренду в мережу…

— Я курирую внутрішній ау­дит, який робить перевірки, ми це пильнуємо. Якщо говорити про низовий рівень, то люди, які мають доступ до кешу, мо­жуть його красти. Продавців у «Правді» часто ловили на кра­діжках, виганяли не раз, і такі речі потрібно пильнувати у всіх ресторанах. Якщо говорити про постачання у мережу, то раз на рік проводимо тендер, я і Діма у тендерному комітеті. Всі про­позиції відбираємо особисто і укладаємо контракти на рік. Звичайно, до побутової хімії чи серветок я не дивлюся. Але тен­дерний комітет це пильнує.

— Основний складник успіху вашого холдингу — креатив. А чи крадуть ваші ідеї?

— Крадуть. Вкрали логотип Львівської майстерні шокола­ду і під цим лого відкрили Мос­ковську мануфактуру шоколаду. Сказав, що будемо судитися. І вони змінили логотип. З най­свіжішого плагіату — Львівська реберня відкрилася у Києві на Дніпрі. Я теж публічно звертався до них.

— Чим займається твоя дру­жина?

— Мар’яна працює у нашій компанії у внутрішньому ауди­ті, займається певними еконо­мічними розрахунками. Ми по­знайомилися на економічному факультеті в університеті — я вчився на фінансах і кредиті, вона — на обліку і аудиті. Зустрі­лися на практиці перед першим курсом і почали зустрічатися.

— Якби не ресторанний біз­нес, чим би ти хотів займатися?

— Підприємництво дає широ­кі можливості. Якщо не ресто­рани, то, можливо, зайнявся б готельним бізнесом, але готелі — це бізнес для багатих людей. Капітальні вкладення на поряд­ки вищі, ніж для ресторанів.

— Ти себе зараз вважаєш ба­гатою людиною? Чи дуже бага­тою?

— Вважаю себе вільною лю­диною. Вільна людина може подорожувати, займатися тим бізнесом, яким хоче, розвивати його там, де хоче. Це те, чого прагну.

Круто, коли робиш те, що хочеш, і не маєш обмежень. На­справді усі обмеження тільки у нашій голові. Було б добре через це інтерв’ю пояснити людям, щоб мали більше впевненості у собі, у тому, що роблять. Про­буйте, шукайте, стукайте і робіть свій бізнес. Будеш ти багатший, буде багатше суспільство, і тоді нам всім тут буде жити краще. Нинішнє молоде покоління, з одного боку, вільніше, з іншого, менш відповідальне і, можливо, більш ліниве. Ще нічого не вмі­ють, але одразу хочуть великі гроші. Молодь має багато ідей, приходять зі стартапами, але поводяться так, ніби вони нас хочуть найняти на роботу. Він — геній, а ти — роби все. Найбіль­ша проблема — execution, тобто втілення тих проектів у життя.

— Що робиш із грошима, які заробляєш? Інвестуєш, відкри­ваєш рахунки в банках чи купу­єш дорогі речі?

— Реінвестуємо у розвиток, ти ж бачиш, скільки нових проек­тів. Як фінансист, маю тримати холдинг у прогнозованому і ста­більному стані.

— Яка найдорожча річ, яку ти собі купив?

— Резиденція на Глінки.

— Нагадаю читачам. У грудні 2015 року Львівська облрада продала з аукціону будинок — колишню президентську рези­денцію на вулиці Глінки. Ти цей будинок для сім’ї купив? Будеш там жити?

— Я там вже живу. У мене є заміський будинок, але пере­важно живу у місті. Лише на літо переїжджаємо за місто. В осін­ньо-зимовий період, початок весни живемо у місті. Сміш­но, але коли я закінчував вій­ськову кафедру в Академії сухопутних військ, постійно проходив повз цей будинок, дивився і думав — вау, як би було круто тут жити.

— Ти його купив не дуже дорого як для такого будин­ку…

— А скільки ще у рекон­струкцію пішло! Його купили на аукціоні за майже 21 міль­йон. Це багато. Плюс рекон­струкція. Там був грибок на деяких стінах.

Дев’ять місяців пішло на реконструкцію. Ця вілла була здана в експлуатацію в лис­топаді 1938 року. За ці роки була в різних температурних режимах. Дехто її опалював, дехто не опалював.

— Аура там яка була?

— Аура чудова. Попросив священика освятити. У мене постійно грає музика у бу­динку. Класний релакс.

— А крім будинку, що ти собі такого дорогого купив?

— «Теслу». Класна маши­на. Я задоволений, 3,5 року їжджу. Вона теж багато ко­штувала. Тільки на сайті в Каліфорнії коштувала 105 тисяч євро. Плюс довезення, розмитнення.

— Чому саме «Тесла»?

— Це інноваційний про­дукт. Люблю новаторство. Він технологічно класно зро­блений, там до 400 кіломе­трів ходу. Я на ньому приїхав на Майорку, якраз мій син Юрій народився, йому було 4 місяці, і повернулися назад — поза 7 тисяч кілометрів. Для мене це капець який перший челендж був — їхати і не зна­ти, де заряджатися. Але це цікаво. Дуже задоволений машиною.

— У тебе одна машина чи кілька?

— Ні, не одна. Коли тільки «Криївку» відкрили, я купив «Мерседес-бенц Гелендва­ген» — «кубик». Вона хариз­матична, коли на ній їдеш, не думаєш про дорогу. Бо на «Теслі» думаєш. Донька зараз у мене його забра­ла. Каже, на ньому їздили її хрестити — це її машина. Їз­дить з водієм. Це культова машина. Коли був студен­том, про неї мріяв.

— У тебе яскравий неор­динарний стиль одягу — чер­воні піджаки, куртки, кро­сівки… Це стиль душі?

— Здебільшого люди хо­дять у чорних, сірих кольо­рах. На вулиці колористики не побачиш. А мені червоний подобається, і помаранче­вий. Він дає якийсь вогонь, натхнення. Коли його вдяга­єш — у якомусь такому драйві почуваєшся.

— Маєш улюблений бренд?

— «Авіація Галичини» (смі­ється. — Авт.). Але люблю ETRO. Там квіти, малюнки…

— Не шкодуєш грошей на одяг?

— Як можна собі шкоду­вати?! Якщо є можливість, треба купувати те, що хочеш, і воно має приносити тобі за­доволення, комфорт. Це ж позитивні емоції.

— Де купуєш речі?

— Переважно в Італії: у Флоренції, Мілані, Венеції. Найближча точка — Відень.

— До якої межі хочеш розвиватися — завоювати Україну, Європу, Америку, Китай?

— У мене мрія — зроби­ти світову компанію. І тому такими різними формата­ми пробуємо розвиватися. Один із останніх форматів — зайшли у бізнес зеленої кави і відкрили кавовий хаб. Це кавова лабораторія на Фест-репаблік, вона буде працю­вати на Україну і на Європу. А 1 листопада відкриваємо кавовий хаб у Нікарагуа. Там теж буде кавова лаборато­рія з кав’ярнею, буде кілька готельних номерів. Готель ми взяли в оренду на березі океану.

— Чому у Нікарагуа?

— Тому, що це один із осе­редків зеленої кави. І в нас там також партнер — Дмитро. Він переїхав туди жити і за­ймається добором зеленої кави. Ми будемо пробувати різні проекти, і якийсь нас винесе на світовий рівень.

— Не було бажання прода­ти бізнес?

— Ні. Я за спадковість у бізнесі. Буде круто, якщо 3−4 покоління будуть займа­тися цим бізнесом. У Відні є сім’я Колариків, яка має Schweizerhaus у Пратері. Вона понад сто років веде ресторанний бізнес. У Єв­ропі це органічно. Це круто. А продати, взяти кеш — і що далі? Що із цим кешем роби­ти? Ми ще ні з одного бізнесу не вийшли і не продали.

— Твої батьки теж мають бізнесову жилку?

— Мої батьки були служ­бовці, зараз пенсіонери. Батько займався різними бізнесами. Зараз веде про­ект стосовно готелю на ву­лиці Лемківській. Я залучив його тому, що має досвід класний. Він займався і го­тельним бізнесом, і в уніве­рі викладав. Робив готель «Нота бене». А мама зараз з сином сидить. Все жит­тя працювала у будівельній компанії «Нафтогазбуд» ін­женером.

— А які у вас стосунки з Антоновим (власник «Гал­нафтогазу». — Авт.)?

— Ми добре розійшлися. Він давав інтерв’ю у програмі Черняка «Біг мані», то згадав про мене, мовляв, радий, що від мене вийшли підприємці, які зробили успішний бізнес. Він дав круту школу. Ми в цій компанії реально вчилися робити бізнес. Завжди буду це цінувати. Якщо їм потріб­на буде допомога, я допо­можу.

— Маєш політичні амбіції? На одному сайті є голосу­вання за майбутнього мера Львова, і там є твоє прізви­ще.

— То вони собі приколю­ються, напевно, рейтинг під­німають. Я хочу жити вільною людиною, а в політиці стаєш невільником. Як небайдужа до цього міста людина, зви­чайно, долучаюся до роз­витку Львова. Тобто завжди готовий помогти в контексті управління, щоб місто пра­вильно рухалося, розвива­лося. У мене є група людей, друзів, які є патріотами міс­та, вони точно будуть шукати і підтримувати прогресивні сили.

— Якусь регіональну кре­ативну партію не планував створити?

— Ні, про політику точно не думаємо. Підтримуємо пластунів, Католицький уні­верситет, середовища інте­лектуалів. Якщо залізеш у політику, будеш витрачати час на гризню, і його не за­лишиться на бізнес. І тоді так легко в Іспанію чи у Фло­ренцію не поїдеш. А зараз — з’явилося бажання, сів і по­їхав чи полетів куди хочеш. Я вільна людина. «Вільні й не­байдужі» — основні цінності, які толеруємо.

 

 

 

 

 

Розмовляла Наталія Балюк

 

 

 

 

 

Джерело: Високий замок

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s