Геннадій Друзенко, відомий волонтер: Складається враження, що для українських генералів головний ворог на Донбасі не Путін (повна розмова)

р.

Військове начальство України підігрує Росії, вводячи незрозумілі правила для добровольців

Український правник, громадський активіст, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова розповів “Апострофу” про головні проблеми, з якими стикаються медики-добровольці на східному фронті, а також пояснив, чому миротворці не допоможуть вирішити проблеми Донбасу, а розраховувати потрібно лише на Збройні сили України.

– Геннадій, ви вже увійшли в десятку фіналістів конкурсу “Нові лідери” зі своїм проектом мобільної клініки для “сірої зони”. Розкажіть в цілому про проект – “Перший добровольчий мобільний шпиталь” який вже функціонує, які його успіхи?

– Перший добровольчий мобільний шпиталь (ПДМШ) – це найбільший неурядовий медичний проект на Сході. На перше жовтня ми маємо більш ніж 50 тисяч задокументованих пацієнтів, понад 450 медиків-добровольців з усієї України. Маємо 49 локацій у зоні колишнього АТО (тепер Операція об’єднаних сил). Відповідно, це вже одна з легенд цієї війни, тому в проект “Нові лідери”, в перегони, ми пішли з набагато вужчим проектом, який називається “Мобільна клініка для “сірої зони”. Цей проект потребує 8,5 мільйонів гривень, для того, щоб протягом року обстежити всі населені пункти в районі п’яти кілометрів від лінії розмежування в Луганській області, а це десь близько 25-30 тисяч населення, найбільш уразливого, яке найбільше постраждало, найбільше занедбано і покинуто. Саме з цим проектом ми вийшли в фінальну десятку, що дуже приємно. Велика дяка відбірковій комісії, за те, що вони визнали актуальність цього проекту, добре опрацювали його. Напевно, моя невелика заслуга в тому, що я зміг адекватно презентувати його публіці, але насправді це величезне визнання заслуг тих сотень медиків-добровольців, які вже протягом майже чотирьох років війни, залишають свої домівки, насиджені місця в лікарнях, поліклініках, збираються, їдуть щомісяця на Схід, працюють на ротаційній основі.

Зараз ми маємо близько 30 медиків-добровольців, як у військових частинах, так і в прифронтових лікарнях. На жаль, з переходом формату АТО в ООС ми п’ятий місяць воюємо не так із пораненнями і хворобами, як з тупістю генерального штабу. Який, з одного боку, заявляє, що у них бракує медиків, як і всіх, нагадаю, що тільки в 2018 році з лав ЗСУ звільнилось більше ніж 11 тисяч людей, – але з іншого боку, коли ми пропонуємо без додаткового бюджету, без якихось структур, просто заповнювати це на ротаційній основі цивільними медиками, кваліфікованими лікарями, які їдуть у відрядження відповідно до наказу МОЗ, тупості генералів із великими погонами немає меж. Тобто говориш: “У мене є медики, у вас є потреба, є офіційні відрядження, є наказ МОЗ. Давайте ви робите заявку, ми вам привозимо людей. Додаткових витрат не треба, тут тільки всі вмотивовані”. І тут починаються запитання: “А чому ви не підписуєте контракт?” Ті, хто хотів підписати контракт, – підписав. Хтось не може лишити батьків хворих, у когось діти, хтось не готовий змінювати життя і йти на військову службу, когось сім’я тримає. Ми не конкуруємо з тими, хто йде на контракт. Якщо ви не можете контрактом заохотити людей – ми можемо підставити плече і закрити цю дірку у вашій проблемі. Все зводиться до того, що ми ходимо по колу, говоримо, говоримо.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– Це через бюрократію?

– Це не бюрократія. Бюрократія була до цього, коли ми працювали з антитерористичним центром СБУ. Тоді було непросто, але там люди розуміли, про що йдеться. А тут знову за рибу гроші – ходимо по колу, бо немає порядку залучення медиків. Розробіть порядок залучення! Причому звертаємось не тільки я, Друзенко Геннадій, якого занесло в медицину. Є звернення комітету з питань охорони здоров’я, є звернення народного депутата і голови комітету Ольги Богомолець. Ми ходили до Полторака, до Муженка, обговорювали цю тему з головним військово-медичного управління. Але все зводиться до питання: а чого ви не підписуєте контракт?

У мене складається враження, що зараз для генералітету головний ворог не Путін, а ті добровольці, які просто не є людьми, які накази не обговорюють, а їх виконують. Так, ми не такі, але у своїй ефективності ПДМШ – кількістю пацієнтів, тим, що нас досі, попри позицію генералітету – комбриги, комбати просять не виїжджати, тобто ми напівлегально, але ми стоїмо безпосередньо в частинах. Генерал Луньов, який очолює ССО колись назвав ПДМШ медичним спецназом, і це та людина, із вуст якої дуже приємно чути такий комплімент. Отже, совкова свідомість, той рецидив совка, проти якого ми начебто воюємо на східному фронті, просто його зараз бенефіс у Генеральному штабі на Повітрофлотському. Або йдіть на контракт, або “нафіг з пляжу”. Добре, ми підем. Але тоді, за що ми воюємо? За те, що українські жінки ще народять? Так тоді це “Совєтский Союз”, тільки під жовто-блакитним прапором, тоді це точно не моя війна.

Якщо ми воюємо за цінності, якщо ми воюємо за інше ставлення до людини, якщо ми бережемо кожного солдата – так, це війна, у якій я готовий віддавати все. Якщо ми хочемо залишити сутність, а тільки перефарбувати прапор і змінити гімн – не хочу, щоб в жовто-блакитному прапорі нам підсовували рецидив совка.

– Як тоді вирішити цю проблему, про яку ви говорите – “совковість” наших генералів, які створюють перепони?

– Змінювати Верховного головнокомандувача. Насправді це вертикаль, яка дуже чітко відчуває сигнал – офіційний і неофіційний. Бо коли Петро Олексійович розповідає на камеру, що з будь-якої зброї відповідайте, і ледве там не беріть Донецьк, а ми знаємо з «полєй», від тих, кого ми лікуємо, що часто опечатують просто БК (бойовий комплект), хлопці ледве не контрабандою купують у своїх “опонентів” з того боку фронту, щоб відстрілюватись, то це таке неприпустимо фарисейство, і величезна ганьба. Я не бачу можливості змінити Генштаб без зміни Верховного головнокомандувача. Тому в жодному разі, за жодних розкладів я не буду голосувати за Порошенка на найближчих виборах. І зроблю все, що від мене залежить, щоб Верховний головнокомандувач змінився. Риба, як відомо, гниє з голови.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– Сьогодні воїни потребують державної концепції надання психологічної допомоги військовослужбовцям. За роки війни серед військових було скоєно більш ніж 800 самогубств. Як це зупинити? До речі, у ваших мобільних клініках передбачена психологічна допомога?

– Психологічна – не передбачена. Ми працювали з цим, ми були одними з піонерів, хто починав працювати з психологічною допомогою у 2015 році. У нас був дуже потужний психіатр – сам білорус, який давно живе в Нью-Йорку, політичний емігрант, він колись заочно поставив діагноз Лукашенку і мусив тікати. Він півроку відпрацював у парі з нашою українкою з Горлівки, яка теж була вимушена переїхати з окупованих територій.

Відкриваючи разом із військовими, якщо не помиляюсь, Харківський військовий мобільний госпіталь, ми знову наткнулися на ставлення совка, коли головне – виконувати накази і “від забора до обіду”, це врешті-решт демотивувало цих людей. Замість того щоб розгорнути, щоб цей успіх продовжити, врешті-решт цей підрозділ наш, який називався “зверинец”, бо він працював здебільшого з алкозалежними Збройних сил України, він був згорнутий, і на початку 2016 року ми його закрили. Власне кажучи, після того часу ми повертались до психологічної допомоги, але вже цивільному населенню. Зокрема, у нас такий десант, медичний, психологічний на Луганщину очолював завкафедри Одеського національного університету професор Костянтин Аймедов, який не просто надавав допомогу, а й вчив місцевих лікарів, як надавати допомогу, до речі, головний психолог Луганщини – це його колишній студент, бо місцеве населення перебуває під величезним стресом. Звідси – знижений імунітет, звідси – компенсатори на рівні зловживання алкоголем і наркотиками тощо. Якщо ще військові перебувають, скажімо, в якомусь фокусі уваги суспільства, то цивільне населення часто просто кинуте напризволяще в цьому.

– Тобто потрібно ще й працювати з місцевим населенням?

– Абсолютно. Ми ж боремось, напевно, не за квадратні кілометри і не за терикони, а за людей. Тоді ми маємо не тільки відвоювати землю, не тільки забезпечити, щоб туди не летіли кулі та снаряди, а й показати, що ці люди потрібні Україні. От це одна з місій ПДМШ. Бо часто ми приходимо і починаємо з якихось непорозумінь, особливо в нові локації. Але потім лікарі, умовно кажучи, з Галичини, Буковини, Волині, з Наддніпрянщини просто стають друзями, стають як рідними і своїм колегам на Сході і пацієнтам. Спільно саджають сади, навіть з окупованих територій приносять якісь подарунки. І те, що ми називаємо «зшивати Україну», тобто це та тканина, яку дуже важко після цього буде розірвати всяким політичним маніпуляціям і міфам. Достатньо цим людям підняти слухавку, почути один одного, щоб дізнатись, що ж насправді відбувається або на сході, або на заході України.

– На вашу думку, зараз на підконтрольній Україні частині Донбасу люди відчувають, що вони потрібні, що за них борються?

– З одного боку, звичайно стало краще. Є якась відновлена інфраструктура, будуються дороги. Хоча часто з цього робиться непотрібний пафос, коли три кілометри дороги біля Ізюмського моста заасфальтовано, а президент приїжджає розрізати стрічку. Але він прилітає на гелікоптері… А ми ж тою дорогою їздимо: тут півтора кілометри зроблено, а далі – знову ж ті самі ями. Після того як пішов перерозподіл бюджету з окупованих територій, упаковані, тобто начинені обладнанням лікарні навіть часто краще, ніж на мирній Україні, але бракує робочих груп. У Попасній ми зустрічали чудову установку для УЗД, здається, подаровану Червоним Хрестом чи ще кимось, але нею ніхто не вмів користуватися, і висіла табличка “Хочеш зробити УЗД – їдь в Сєвєродонецьк”. І тут дисбаланс: з одного боку, з грошима стало краще, а з необхідною кількістю рук, мотивованих людей стало набагато гірше. Бо та армія, – мотивована, патріотична, яку я пам’ятаю у 2014-2015 роках, особливо пік – на 2016 рік, змінилася. Зараз стало більше заробітчан, тобто все більше людей, які приїжджають не з внутрішньою мотивацією. Адже, чому б ні – ліжко дають, пайку дають, форму дають, платять зарплату 10 тисяч, якщо на передовій – то ще більше. Такі міркування далеко не у всіх, але я говорю про тренди.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– У вас є позиція, бачення, як має бути вирішений воєнний конфлікт на Донбасі? Яким шляхом – миротворці, альтернатива мінському процесу, прямі переговори з Росією?

– Я думаю, що насправді немає розв’язки в якійсь найближчій перспективі. Треба вчитись жити як Ізраїль в стані війни. Росія нікуди не дінеться. Зараз вона схожа на загнаного звіра. Такі традиційні “спецслужбістські” прийоми не спрацьовують: там недотруїли Скрипалів, просто посміховисько на весь світ вийшло те ГРУ, якого боялися по всій планеті. У ПАРЄ не змогли докупити депутатів – провалилось. У Стамбулі отримали ляпаса. Я думаю, що в цій ситуації таке ущерблене російське самолюбство, ці фантомні болі імперії й амбіції можуть проявитися в якийсь примітивній агресії, коли почнуть більше стріляти, замість спецоперацій гатити з артилерії. І нам треба просто вчитися з цим жити. Воно нікуди не подінеться. Росія завтра не розвалиться і післязавтра не розвалиться. І вона не зможе просто сказати: окей, українці, ви живіть самі, а ми самі. Бо на відміну, наприклад, від Сполучених Штатів, які Британія як колонію могла відпустити, Росія без України, без Києва – це щось незрозуміле самим росіянам. Вся історіософія летить в тартарари.

Усе було зрозуміло: тут було хрещення, потім Київська Русь, потім прийшли монголи туди, і вона просунулась в ліси, потім приєднала назад свої історичні землі. Але якщо Київ окремо, точніше Україна – окрема держава, українці – окрема нація зі своєю історіософією і не дружня їм, то, очевидно, зараз для росіян, треба шукати інші корні. Хто вони? Спадкоємці орди, хто ще? Росіяни психологічно не готові до цього. Тому ми маємо готуватися до постійного тиску і розробляти концепцію країни, яка перебуває в стані війни.

Миротворці можливі в одному випадку – якщо їх формат буде влаштовувати Путіна. Це визнає і Волкер. Чи будуть такі миротворці, які влаштовують і Україну, і Путіна, не владу України, – я маю великий сумнів. Більше того, миротворці – інструмент, як мінімум, який викликає великі питання щодо ефективності. Нагадаю, що вперше миротворці, якщо не помиляюсь, були в 1948 році. Ізраїльсько-палестинський конфлікт досі не зупинений, досі стріляють, досі час від часу танками розбираються в секторі Гази. Друге – Кашмірський конфлікт – досі тліє, досі людей убивають. Краща ситуація на Кіпрі, де сторони розведені, не стріляють. Але Кіпр не об’єднався, більше п’ятдесяти років. У колишній Югославії, у Боснії голландські миротворці в Сребрениці настільки зганьбили саму ідею блакитних шоломів, коли єдиний геноцид, тобто ця бойня, більше семи тисяч беззбройних чоловіків, відбулась у них на очах. Тому сподіватись, що ООН наведе порядок там, де з однієї і з іншої сторони танків більше, ніж скажімо у німецькій армії, великі сумніви існують. Коли це буде маніпуляція – напевно, да, але так, щоб реально це влаштовувало Україну і український народ, я не думаю. Принаймні Ізраїль сподівається на свій ЦАХАЛ, при тому, що в Ізраїлі 5 мільйонів євреїв. А Україна, в якій десь під 40 мільйонів досі є, я б хотів, щоб насамперед розраховували на свої Збройні сили.

– У нас майже на носі президентські вибори, а за ними – парламентські. В Україні тривалий час були дискусії, чи надавати право голосувати переселенцям та жителям ОРДЛО?

– Є конституційне положення, в якому говориться, що кожен громадянин України, який досягнув 18 років і не визнаний недієздатним, має право голосу. Ми ж не оголошували, що всі на окупованих територіях втрачають громадянство України. Відповідно ганьба, коли внутрішньо переміщених осіб позбавили права голосу на місцевих виборах. Але там ще була якась така маніпулятивна, але логіка. Бо в Європі умовою участі в місцевих виборах часто є ценз осілості – тривалість проживання в громаді. Але тут ти – громадянин України, приносиш паспорт… і позбавити права голосу можна тільки по “беспределу”. Сподіваюсь Україна не піде таким шляхом.

– Існує думка, що у таких громадян начебто “проросійське мислення”, і вони можуть привести проросійського кандидата та “партію війни”.

– Так нехай воюють за серця, за голови людей! У Новотроїцькому наші лікарі працюють вже більше двох років, і коли я приїжджаю їх провідати, захожу до свого побратима, у нього стоїть телевізор – жодного українського каналу: Оплот TV, канал “Росія”, Life News. Ти їх дивишся до обіду – і тобі хочеться іти й вбивати “укрів”. Тобто, хлопці, у вас є спеціальне міністерство (Міністерство інформаційної політики України – «Апостороф»), яке очолює кум президента, то працюйте. У вас є бюджет, у вас є міжнародна допомога – воюйте за ці голови. Чому наші медики-добровольці, які їдуть на схід за покликом серця без жодних стимулів з боку держави, можуть зробити так, щоб до них потягнулись люди з окупованих територій? наприклад, із аналізами, зробленими в окупованому Луганську, а ви зі своїм апаратом держчиновників, з владними повноваженнями, з мільярдами гривень з бюджету – не можете? Чи не хочете? Чи вам вигідна така ситуація? Ці питання залишаються, на жаль, без відповіді. Але позбавити громадянина права голосу – це пряме порушення Конституції. Визнайте тоді, що Конституція не діє, принаймні буде чесно. Введіть воєнний стан, обмежте права. Але ніхто цього не робить. Бо принаймні декларативно – у нас же всі за демократію, всі – за правову державу.

Тому, як би нам не було прикро, слід констатувати, що за 5 років влада лише зупинила кров, яка лилась в 2014 рікою, образно кажучи, перетягнула рану джгутом, але так досі і не зайнялась серйозним лікуванням Донбасу. Це говорить, що послідовної політики щодо окупованих територій (у нас, до речі, є спеціальне Міністерство з питань тимчасово окупованих територій) просто не існує, а якщо й існує, то вона вкрай неефективна. Майже напевно, нинішні та колишні мешканці Донбасу у своїй абсолютній більшості не проголосують за чинного президента – і це буде справедлива оцінка його діяльності.

– Як ви ставитесь до того, щоб прописати в Конституції вектор напрямку до ЄС і НАТО?

– З почуттям гумору. До війни я років п’ятнадцять, принаймні з 2001 до 2014 року точно, професійно займався європейською інтеграцією. Наприклад, переклад українською мовою “Лісабонського договору”, який можна вважати “конституцією ЄС” і який займає більше 500 сторінок, я робив зі своєю дружиною. Моя спеціальність у британському університеті, де я 2008 року отримав ступінь магістра права, – це European law, тому трішки розуміюсь. У жодній країні-члені НАТО чи ЄС в преамбулі цього не фіксували. Не плутайте піар і конституційне право. Вступ до НАТО не потребує жодних змін до Конституції. Потрібно просто, щоб НАТО захотіло нас прийняти. А цього при таких урядах, як нині в Італії, в Угорщині, в Австрії, Україні не бачити в середньостроковій перспективі як власної потилиці. Щодо ЄС – так, були випадки, коли приєднання до засадничих договорів ЄС потребувало конституційних змін. Зокрема, коли ухвалили Маастрихтський договір, тобто створили Європейський Союз як такий, то делегування частини суверенітету наднаціональним структурам потребувало змін до конституцій окремих європейських країн, зокрема до французької. Але це завжди було постфактум, і, як правило, такі конституційні зміни виносилися на референдум разом із питанням про ратифікацію Маастрихтського договору або, у випадку країн Центрально-Східної Європи – вступу до ЄС. У нашому ж випадку… ок, давайте я напишу у своєму паспорті, що ви будете моєю жінкою. Від цього ви станете нею? Напевно ні, тому що потрібна згода, бажано ще трошки кохання, але як мінімум – згода. Так і з Конституцією. Ми можемо написати все, що завгодно, давайте ще напишемо, щоб ми будемо 51-м штатом США, ще цікавіше. Але чи станемо ми від того частиною Сполучених Штатів? Тому, на жаль, попри популярність ідеї і європейської, і євроатлантичної інтеграції, президент безсовісно маніпулює конституційними змінами, бо їхнє ухвалення ані на крок не наблизить нас ані до ЄС, ані до НАТО. Найприкріше і найнебезпечніше, що черговий раз Конституцію використовують не за призначенням. Замість бути Основним законом, священною коровою національної правової системи, її знову “юзають” під чергові вибори як інструмент піару одного з кандидатів.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– Чому такі маніпулятивні питання, як віра та мова, використовуються у передвиборчій кампанії? Та чи клюнуть на них українці?

– Я думаю, що тут треба розподілити. Мова, знову ж таки, дуже схожа на “найсильнішу армію в Європі”, бо ми бачимо, як голосувала фракція президента за “мовний закон”, з якими боями вона відступала перед тим як погодитись підтримати законопроект 5670-д, як вона була гальмом у цьому голосуванні. Тому тут треба бути більш послідовним. Щодо томосу, очевидно, тут, як і з безвізом, також скидається, що Петро Олексійович буде якимось знаряддям долі. Причому не тому, що він такий геніальний дипломат, а просто тому, що Росія наробила безліч помилок, і так зорі на небі склалися. Тобто, за моєю інформацією, заслуги Держдепа набагато більше в отриманні нами томоса, аніж заслуг Банкової. Але це дійсно історичний етап. Тобто ми закриваємо якусь величезну епоху нашої історії, коли на початку, здається, гетьманства Мазепи Київська митрополія була передана в часткове управління, будемо говорити так, Московській церкві.

Одне слово, реальна перспектива отримання томосу в найближчій перспективі – це дуже добре. А тепер би я сказав Порошенку: шановний Петре Олексійовичу, ви відіграли свою роль, ви переконали парламент, ви з’їздили до Фанару, напевно навіть зарезервували тим самим собі місце в підручниках історії, – честь Вам за це і хвала, велика дяка від віруючих і невіруючих. А тепер дистанціюйтесь від церковних справ, залиште Богу богове, а кесарю – кесареве. Не використовуйте Церкву у своїй передвиборчій кампанії, як Ви вже використовуєте Конституцію. Краще розкажіть українському народу про ті питання, які входять до безпосередньої компетенції Президента України згідно з чинною Конституцією. Там є 106 стаття, вона не така вже й маленька, але там точно немає ані слова про здобуття автокефалії Українською церквою. Чи другий варіант – припиніть говорити про правову державу, визнайте, що Вам, можливо, подобається іранський режим, де немає відокремлення церкви від держави, де головний аятола, і Ви б хотіли стати українським аятолою.

– Все ж таки, чому у всьому світі говорять про економічний розвиток, інновації, науку тощо, а в Україні найзапекліші дискусії – навколо віри, мови, перейменувань вулиць?

– Я б у кандидатів у президенти, питав би знання Конституції, статті 106. Щоб знали, які питання в компетенції президента. Дуже приємно, коли кандидати в президенти говорять про економічний розвиток. А які у тебе є важелі для економічного розвитку? А якщо більшість у парламенті не вдасться зібрати, або більшість буде антипрезидентська? Вона поставить прем’єром… пам’ятайте варіант Тимошенко с Ющенком? Тобто всі обіцяють все: Гриценко розповідає про “посадки”, Юлія Володимирівна пропонує новий економічний курс – дуже добре, а чи є повноваження його втілювати? Але принаймні Юлія Володимирівна чесніша, бо каже, що треба радикально змінити Конституцію, сконцентрувати владу в одних руках – канцлера, не президента, тоді буде механізм. Тут хоч є логіка. Коли Гриценко говорить про “посадки” і заявляє, що він демократичний лідер, так come on, демократія передбачає незалежність судової влади. Мені це не дуже в українських реаліях подобається, бо судді через цю незалежність нерідко втрачають відповідальність. Політиків хоч переобрати можна, а суддів – ні… Обіцяєш посадки – тоді будь послідовним, скажи: так, я хочу бути автократом, я хочу сконцентрувати владу у своїх руках, зокрема для того, щоб негідники сиділи в тюрмі. Я хочу стати українським Піночетом, і повернемось до демократії через 10 років. Приймається. Комусь подобається, комусь – ні, але це цілісна концепція. Коли говориш – я за правову державу, але вони будуть сидіти, то зрозуміло, що ти хочеш бути таким президентом, як Петро Олексійович. Поставиш кума генеральним прокурором. Ситник буде до тебе вночі приїжджати, а ти йому говоритимеш – цього чіпай, а цього – не чіпай. Але тоді не треба розповідати про правову державу, європейськість й інші речі. Будь послідовним і чесним. І це питання номер один – повноваження.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

Друге головне питання: що робити з війною з Росією? Поки що ніхто не дав зрозумілої відповіді на цей виклик, і це дивно. Всі соцопитування говорять про те, що війна – одна із найбільших проблем для всіх українців. Я думаю, що хтось нарешті вийде і чесно скаже, що війна – всерйоз і надовго, можливо, трохи притухне, можливо, навіть знову буде активізуватися, але ми маємо готуватись боротися з Росією десятиріччями. Ми маємо вчитися жити як Ізраїль – і розвиватись, і оборонятись. Це прикро, це неприємно, це боляче, але це та правда, яка об’єктивна, на мою думку. Поки що ж Гриценко нам розповідає, що він із якимись “притомними” чуваками з Москви “перетирає” про припинення війни. Добре, назви хоч прізвища. Цікаво, хто ще у Кремлі притомний? Юлія Володимирівна в кінці місяця розкаже свій план. Поки що на цю тему вона не дала відповіді – самі згадки Будапештського меморандуму. На жаль, він виявився не вартим того паперу, на якому був написаний. І це теж гірка, але правда. Президент нам розповідає про якихось миротворців, ми про це вже говорили, не кажучи вже, що без згоди Російської Федерації як постійного члена Ради Безпеки ООН жоден миротворець в Україні не з’явиться. Тому хотілося б почути хоч від одного кандидата в президенти таку неприємну, але чесну відповідь. Так, ми всі втомилися від війни, українське військо здебільшого не воює, а роками сидить у шанцях, так і військові й ті, хто їм допомагав, втрачають мотивацію. Але саме війна на сході залишається для України головним викликом. І чільні претенденти на найвищу посаду поки не готові дати на нього чесну відповідь.

– Чому у нас бояться говорити правду? Бо політики більше бояться втратити голоси, ніж люди не готові чути цю правду?

– На жаль, за роки незалежності політики розбестили електорат. Там – гречка, там – популістичні обіцянки. Зараз чесно говорити з людьми важко, бо оці десятиріччя змагання популізму і патерналізму, тобто замість того щоб сказати, як Черчилль, один з моїх улюблених політиків: “Я вам не обіцяю нічого, крім поту, крові, страждань, але ми збережемо свою гідність”, усі говорять, що податків буде менше, соціальних послуг буде більше, а де взяти гроші на цей розрив – умовчують. Всі обіцяють, що з Росією “порєшаєм”, але як, на яких умовах – незрозуміло… Воднораз я думаю, що зараз є величезний шанс все ж таки вийти комусь і сказати чесно: співвітчизники, ми 27 років профукали. Поки наші сусіди розвивались, вступали в пристойні організації – ми “допилювали” радянську спадщину, від якої на сьогодні фактично не лишилось нічого. Через рік-два – не буде легко. Але давайте домовимось про ті правила гри, коли наші діти захочуть жити в цій країні, а не мріятимуть “звалити” звідси. Давайте подивимось на острів Тайвань, куди на голі камені висадився Чан Кайші з рештками своєї армії. Давайте подивімось на Південну Корею, на Сінгапур. Історія знає випадки прориву з третього світу в перший, але це ніколи не трапляється сьогодні на завтра. Так, ми затягнемо паски, буде важко, але ми побачимо світло в кінці тунелю. Цей чесний політик, думаю, має шанс зараз бути почутим. Бо існує величезна недовіра до політичного класу як такого, який говорить, що всі ліки мають бути солодкими, що виберіть мене і розслабтесь. Народ вже не довіряє таким політикам. Тому вперше за півроку до виборів ми ще не маємо відвертих лідерів перегонів.

– Можливо, ми не чуємо таких слів, тому що нові обличчя не з’явились? Тому що кандидатури Зеленського і Вакарчука залишаються під питанням?

– Вакарчук – це, швидше, розчарування в політиці. Він талановитий співак, але щоб бути політиком, ти маєш бути рішучим, мати, перепрошую, «яйця», а не тільки полоскати горло такими, знаєте, еротичними звуками. У піснях це спрацьовує, в шоу-бізнесі спрацьовує. Але, на жаль, у політиці, в українській політиці особливо, де немає заборонених прийомів, це не спрацьовує. Я думаю, що Вакарчук, як надія молодого покоління, уже пройшов пік політичних сподівань на нього і очікування від нього на спаді. Врешті-решт чоловік, який місяцями не може визначитись, йде він у політику чи ні – точно не годиться на посаду головнокомандувача. Зеленський – тролить усіх вітчизняних політиків, і по приколу за нього може проголосувати дуже велика частина молоді. Але в тому ж і проблема, що за Зеленським, як тільки приглянемось уважніше, стоїть зовсім інше обличчя… і звуть його не Володимир.

Чи зможе народити якогось лідера спільнота волонтерів та добровольців, які знають як самоорганізуватись і звикли брати відповідальність на себе, і до якого досі зберігається величезна довіра українського суспільства? Для мене велике сподівання і велика надія, що таки хтось із цього середовища зможе стати перспективним політиком національного масштабу. Бо це ті люди, які вміли брати на себе відповідальність, говорити правду, домовлятися і ризикувати життям. Так, маємо Білецького, Мельничука, Семенченка – трошки інших людей, які стали політиками, але точно не стали символами нової якості в українській політиці. З одного боку, дивимось на соцопитування – на сьогодні у нас довіра до волонтерів більше навіть ніж до церкви. А з іншого боку, волонтери – це хто? Будь-який пересічний громадянин скаже – це хороші люди. А по прізвищах? І тут починають згадувати. Дуже хотілось, щоб ця довіра персоніфікувалась, бо в цього середовища є фантастичний шанс поламати стару гру. Адже чого найбільше політикам не вистачає? Простої довіри суспільства. А тут вона є. Залишається наважитись і зробити крок вперед. Якщо це середовище не сформує свою політичну силу та не пред’явить суспільству нових лідерів до Нового року поїзд піде, кватирка можливостей вчергове закриється. Майбутнє України знову вирішуватимуть за нас і без нас.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– У молодих, перспективних кандидатів немає грошей на виборчу кампанію, бо в Україні це “задоволення” дуже дороге.

– Навіть на ПДМШ, на добровольчий шпиталь, ми знайшли десятки мільйонів гривень, на жаль, не доларів. Якщо в тебе повірять люди, ти отримаєш потрібні гроші. Великий, але неолігархічний вітчизняний бізнес рівня “Нової пошти” чи ОККО шукає своїх репрезентантів в українській політиці. Я думаю, що наразі головна проблема – у відсутності публічної заявки волонтерсько-добровольчої спільноти про самостійний похід у велику політику і в доступі до “телевізора”. На жаль, головна проблема навіть не в грошах, а в доступі до загальнонаціональних телеканалів, що доносять більше 70% інформації українському населенню. Нам здається, ми сидимо в Facebook, у нас там 10 тисяч підписників, у когось до 100 тисяч доходить, – що це всі наші виборці. От “Сила людей” чи “Демальянс” показово обпеклася на минулих виборах, коли під час виборчих перегонів вони були мегапопулярні у Facebook, та геть непопулярні в офлайні. Тут не можна бути наївним.

Принаймні, за моїми оцінками, до Нового року ще відкрите вікно можливостей. Після різдвяних свят вже буде пізно: хто не з’явився на політичному небосхилі – той вже не з’явиться до наступного політичного циклу. Я кажу не про президентські перегони, президентські більш-менш зрозумілі, а про парламентські вибори. Бо все ж таки ми живемо у парламентській республіці, і ці вибори до парламенту будуть більш доленосними, ніж вибори президента.

 

 

 

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s