В’ячеслав Зінькевич (Славуня), учасник п’яти воєн та фанат “Динамо”: Такого мусорського свавілля, як у часи незалежності, за совєтів не пригадую (повна розмова)

28 вересня 2018 р.

Вашій увазі інтерв’ю з особистістю настільки неординарною, що навіть важко провести відповідні аналогії.

Його знають як одного з найколоритніших динамівських фанатів. Найколоритніших і найстаріших, адже в русі він ще з 1980-х років. Славуня, не інакше – так його називають майже всі, від малого до старого. Його відзначають весела вдача і яскраві емоції, безшабашний норов.

Спілкуючись із ним ще до 2014 року, ніколи б не сказав, що за його плечима – чотири війни, чеченський полон, вийти з якого допоміг зокрема Сашко Білий. А тепер уже й війна п’ята. Кадровий офіцер запасу В’ячеслав Зінькевич був одним із тих перших добровольців, завдяки яким Україна за фактично повної відсутності Збройних сил змогла втримати першу хвилю московської навали.

Поранення і контузії, отримані під час бойових дій, безслідно не минають. Повернувшись додому, Славуня намагається бути таким же веселим, ходить на динамівський сектор і підтримує рідний клуб, співає дівчатам при зустрічі своєї фірмової “А коса у дівчини райдуга”, однак сам визнає, що часто погано спить і почав забувати деякі деталі.


Славуня з Маґдою і Бонні

Ми зустрілися рано-вранці, на рідній для В’ячеслава Татарці, в парку, де він вигулює двох своїх улюбленців – бельгійську вівчарку Маґду і “німкеню” Бонні. Мріє, що невдовзі виїде до села, візьме для своїх дівчат пару і виведе українську породу собак. “Будучи прикордонником, став кінологом”, – пояснює.

Бачиш он цю церкву вгорі? – показує. – Свято-Миколаївський храм, свого часу ми його відбили у Московського “пархату”. Я через ті протистояння мав чимало проблем з міліцією.

Якби ж то лишень за те. Славуню, ким себе зараз більше позиціонуєш – фанатом чи воїном?

З одного боку, за плечима п’ять воєн, я совєцький офіцер, нас чотири роки вчили воювати. І вчили непогано. Але на сектор я потрапив раніше, у 1983-му, за “бесарабськими” ворітьми. Тому найперше вважаю себе фанатом. Мені тоді було 13, займався футболом в СДЮШОР-11. З нашої групи пізніше в основі “Динамо” Серьога Заєць грав. Він, правда, підставлений, на два роки старший. Але менше з тим. Нам видавали квитки вартістю по 10 копійок. Думали хуліганів розбавляти футболістами. А в підсумку ми ставали такими, як вони. Сектор тоді був здоровенний, повністю забитий. Єдине, що тоді не подобалося – забороняли сидіти. Лише стоячи. Але імпонувало, що приходив на матчі з атрибутикою.

У динамівських фанатів тоді був лідер?

Ні. А заряджав Вітя “Утюг”. У нього тоді золотий голос України був. Міг без різних рупорів кричати на весь сектор.

Ветерани фанатського руху
Ветерани фанатського руху

Бойовим хрещенням для фанатів є виїзди.

Мій перший був восени 1984-го, причому не на “Динамо”, а на “Дніпро”. Для дніпрян то був домашній матч Кубку чемпіонів з турецьким “Трабзонспором”. Перед тим були на зборах у Криму з “Дніпром-75”. Подружився з хлопцями. Батькам сказав, що їду на гру, на матч першості України, а сам поїхав на футбол. І отримав тоді ланцюгом по голові від “бігунів”. Так і не зрозумів, за що мені тоді дали. Якась невідома банда, не знаю її ідеології. Кого бачили, того лупили. Ми їм потрапили під гарячу руку. То було в Кривому Розі, Дніпро ж тоді вважався містом закритим. Я навіть спершу приїхав до Дніпропетровська, але виявилося, що матч відбувається не там. З тих часів і дружу з дніпрянами, з “олдскулом”. А додому повернувся з нашивкою на голові. “Боже, яка ж небезпечна гра той футбол!” – жахнулася тоді мама.

А до Москви вперше виїхав у 1985-му. “Динамо” грало проти “Торпедо”. Москву не злюбив ще тоді. Ми їхали щільним складом і старші мене, молодого наставляли, що москвичів треба “прибивати”. Вийшли з метро на Таганці. Бачу – мужик з двома дітьми на “м’ясних розах” (у спартаківських шаликах – Прим. 24). То була рання весна, мороз. Відбив черевиком шматок льоду і дав ним тому чоловікові по голові.

Мабуть, відразу потрапили до рук міліції?

Ні, втік. Перший привід у міліцію мав згодом. І теж у Москві. За те, що посцяв на пам’ятник Леніну на Пушкінській площі. Ідеології в тому не було, просто шукав, де можна. Знайшов, а з кущів вилізли “люди в сірому”. Так як ще був малоліткою без паспорта, мав лише свідоцтво про народження, мене відразу й відпустили.

Ідеологія з’явилася у 1986-му, десь тоді, коли виміняв у “хорів” (фанатів “Металіста” – Прим. 24) британський стяг на свій, жовто-блакитний. У них клубні кольори такі, але саме харків’яни першими мені пояснили, що то прапор незалежної України. З того часу почав цікавитися історією серйозніше. Точніше, всі, хто був на секторі, мусили розуміти, чому вдягаєш те, носиш інше. Приміром, якщо ти правий, то в’яжеш “розу” на шию в два обхвати, нижче колін. Але право носити таку “розу” отримували лише після виїздів.

​В'ячеслав Зінькевич серед фанатів
В’ячеслав Зінькевич серед фанатів “Динамо”

У 2000-ні роки у динамівських фанатів з харків’янами були ворожі стосунки.

То через дніпрян, для яких “Металіст” – головні вороги. А у 1980-ті роки існувала асоціація “Анти-Москва”. Туди, до речі, навіть фанати пітерського “Зеніта” входили. Також – вільнюський “Жальґіріс”. Власне, з харківським “олдскулом” маю добрі стосунки досі. Те саме стосується “лабусів”, дехто залишився з руху тбіліського “Динамо”.

Мінське “Динамо” до цієї коаліції точно не входило.

Мінчани лягли під “динамітів” (фанатів московського “Динамо” – Прим. 24), а “динаміти” були нашими ворогами.

У чому проявлялася та ворожість?

У локальних сутичках. Тоді фанати воліли вдягатися якомога гірше. Щоб не привертати уваги мєнтів. Хоча, звісно, засади ворогам робили всі. Нападали і лупцювали. За атрибутикою на рівень вище всіх інших тоді стояли “динаміти”. Особливо ефектно тоді виглядали хокейні светри.

1986-й – один з найліпших в історії київського “Динамо”.

Ми виграли Кубок кубків, але всі виїзні матчі включно з фіналом проти мадридського “Атлетіко” в Ліоні дивилися, звісно, по телевізору. То ж Союз був. Хто б тоді вболівальників за кордон випустив? Пригадую, коли виїздили на турніри дитячою командою, то незмінно масажистом до нас прикріпляли якогось кагебіста. Щоб ніхто не втік.

Для мене найпам’ятніший з того сезону – домашній матч із нідерладським “Утрехтом”. На виїзді наші програли 1:2. Коли ж на початку київського матчу голландці відкрили рахунок, подумав: “Ну, не вийшло з Кубом, то хоч чемпіонами станемо”. У сезоні-1985 “Динамо” лідирувало і врешті здобуло чемпіонство. Але й з Кубком кубків гарно вийшло. Ваня Яремчук забив “Утрехту” майже відразу. Потім – 2:1, 3:1, 4:1. Наступних суперників взагалі виносили однією ногою. Особливо шикарний матч вийшов проти віденського “Рапіда”.

До речі, десь тоді, у 1985-1986-му, динамівські фанати почали приносити на стадіон жовто-блакитні стяги. Нас тоді збиралося вельми багато – три сектори (два нижніх і верхній) були забиті “в гімно”. То з одного боку. З іншого заповнювалося два верхніх сектори. Фанатів у “Динамо” було в порівнянні з нинішнім часом більше в рази. Врахуйте, що тоді стадіон вміщував сто тисяч і були не індивідуальні сидіння, а лавочки. В секторі можна було напакувати стільки народу, що важко уявити. На один квиток “паровозиком” могло пройти людей десять. Заходиш на стадіон, збираєш квитки, виходиш за ворота і роздаєш друзям – усе просто. І так по колу. Тим паче, що ми ж малолітки, сто грамів з кістками.

Особливо свою українськість проявляли під час матчів з московськими клубами. Найсцикливішими були “торпедьори”. Відверті вороги – “м’ясо” (“Спартак” – Прим. 24). Другі – “коні” (ЦСКА – Прим. 24). Треті – “динаміти”. “Локомовозів” не пам’ятаю, бо їх при мені у вищій лізі не було.

Українські і грузинські фанати
Українські і грузинські фанати

Як карали за синьо-жовті прапори?

Могли забрати і відразу відпустити чи залишити закритим на добу. Звісно, мєнти били завжди. Закриють кватирку і відлупцюють по нирках. Садистами мусори були завжди, але такого свавілля, як у часи незалежності, за совєтів не пригадую. Так, на секторах їх було повно, але тоді вони ще не мали гумових кийок. Найзатятіших могли з сектора винести за руки-ноги. Ми на це реагували скандуванням: “Ми не в Чилі”. Проте так, як під час фіналу Кубка України в 2006 році на “Олімпійському”, коли мусори з садистською злістю били навіть дівчат, тоді не дубасили нікого.

Військове ремесло з’явилося після того, як пішов до армії?

Раніше. По-перше, у мене батько – військовий. Та й взагалі у родині майже всі чоловіки з діда-прадіда були вояками. По-друге, у 1987-му в мене вже було 22 приводи в міліцію. “В тебе дві дороги – до в’язниці або у військове училище”, – сказав тато. І запердолив мене до Харкова, у вище прикордонне училище тилу КГБ СССР прикордонних військ, яке вже закінчив старший брат. Перед вступом з’їздив на останній виїзд, на фінал Кубка СССР-1987 між київським та мінським “Динамо” до Москви. До речі, найкращий матч, який коли-небудь бачив. Ми тоді поступалися 1:3, але спочатку Олег Кузнєцов забив зі штрафного, а за сім секунд до завершення основного часу зрівняв рахунок Олександр Заваров. А потім ми виграли серію пенальті.

Вступивши в училище, з фанатизмом зав’язав?

Не зовсім. Скажімо, в серпні у нас була відпуска. Якщо в цей час були матчі, звісно, не пропускав. Також ходив на футбол у Харкові, коли туди приїжджали друзі-дніпряни чи “хохли” (прізвисько фанатів київського “Динамо” – Прим. 24). Якось навіть наважився вирватися на матч у Вільнюс. Ліг у госпіталь, а звідти втік на матч. Але доїхав до Мінська і зрозумів, що на матч не потрапляю. Довелося повертатися до Києва. Бо ризикував бути покараним за самовільну відлучку. Часто ходив на футбол, коли впродовж чотирьох років (у 1991-1995-му) служив у Москві.

Курсант В’ячеслав Зінькевич
Курсант В’ячеслав Зінькевич

Тоді ж Україна вже отримала незалежність?

То й що з того? Мене додому не переводили. Зокрема й тому, що я – син військового. Хоча все розумів й ідентифікував себе саме як українець. Пригадую, як ще до проголошення незалежності приїхав після закінчення 4-ого курсу на канікули й уже чіпляв собі жовто-блакитний значок на груди. Пам’ятаю, як біля Київради у липні 1990 року підняли наш прапор. Купа квітів, у людей ейфорія. Думаю, футбол цьому національному піднесенню теж посприяв. То ж крізь матчі “Динамо” люди ненавиділи все московське – “Спартак”, ЦСКА і решту козлів. Правда, з “зенітосами” у нас проблем не було ніколи. Нелюбов, але не більше того. Проте то не заважало нам тижнями жити у них, а їм у нас.

Мене тягнуло додому. Я одружився в 21, вже мав дитину. Рапорт на перевод написав ще у 1991-му. Однак дозволу не отримав. Серпневий путч 1991 року зустрів черговим по частині окремої бригади охорони Кремля, начальником фінансової служби. Як ж тиловик-інтендант. Наша бригада участі в тих подіях не брала, за що кожен потім отримав від Єльцина по квартирі. Вишикували нас на плацу на Ярославській і видавали ордери. Особисто Єльцин і тодішній мер Москви Гавріїл Попов.

А в 1993-му російську революцію гасив повноцінно. Під час найгострішої фази знаходився в “Останкіно”. То було страхіття. Людей набили повно, вивозили вантажівками. Трапилася спланована провокація. Не знаю, ким спланована. Але почалося все з того, що був вбитий офіцер “Альфи”. А кацапи ж – народ цікавий. Як завжди вони “під шофе”. В цьому стані їх повели на штурм Останкінської вежі. Люди ломанулися і почалася бійня. Місцеві мєнти, правда, відразу почали грабувати кіоски, займатися мародерством. А працювали дивізія Дзерджинського, Софринська бригада, танковий підрозділ. Ми й спеціальна моторизована частина міліції 4101 охороняли “Останкіно” від проникнення. Але повстанці одначе пролазили. Зброї у них було безліч, але організовані війська, на відміну від цивільних, знають, як нею користуватися. Тому не дивно, що більшість жертв – революціонери, некерований натовп. Точніше, ті, хто все розпочинав, були підготовані. Інші ж посунули на штурм стихійно.

На той час я вже був звиклий до різних важких ситуацій. Впродовж чотирьох років пройшов усі гарячі точки колишнього СССР – Нагірний Карабах, Абхазію, Фергану в Узбекистані. Кожен раз ми стояли посередині між двома конфліктуючими сторонами – вірменами і азербайджанцями, грузинами і абхазцями, узбеками і турками-месхетинцями. Війна – у нас за цей час загинуло чотири курсанти. Хлопці стояли на блок-пості і бойовики розпочали стрільбу.


З товаришами по служі

Виконуючи роль миротворця, морально був на чиємусь боці?

Лише під час абхазького конфлікту. По маминій лінії у мене грузинське коріння. Звичайно, був на стороні грузинів. А ось в Узбекистані збагнув, що релігійні протистояння – найстрашніші. То після того, коли побачив, як різалися узбеки і турки-месхетинці. Нам цього не збагнути: ті й ті сповідують іслам, але різні напрямки. Це підстава, щоб одне одного різати.

До речі, там же, в Узбекистані, де розпочалася різанина, вперше зустрів кримських татар. Побачив “узбека” незвичної зовнішності, з вузькими очима. “Хто це?” – питаю місцевого мєнта. “Кримський татарин”. Але якихось вражень від представників тієї народності не відклалося.

Також мав відрядження у Нагірний Карабах – ми потрапили туди, коли переходили з першого на другий курс. Одного разу нам підсипали в їжу якусь гидоту. Срачка була в усього батальйону. Це страшно. 20 людей, які не пішли на вечерю, потім закривали весь батальйон – караул, охорону, зброярню й усе інше.

У той час кроваві події сколихнули також Литву, Молдову…

…а ще бойові дії були в Тбілісі. Але я б туди не поїхав. Та мене б і не відправили, бо тоді у війську існувало правило – не відправляти в зони конфлікту людей тих національностей, які в ньому задіяні. З іншого боку, узбек Рашидов у Фергані з нами був.

Мав змогу уникнути участі в першій Чеченській війні?

Накази виконують, а не обговорюють. Хоча в мене не було російського паспорта. Більше того, присяги як військовослужбовець Збройних сил РФ теж не приймав. Цього не вимагалося. Змінилася ситуація лише після Першої чеченської. До того ж навіть уся атрибутика залишалася совковою.

Чеченська війна – то було найстрашніше з того, що досі проходив. Ми туди прилетіли літаками ІЛ-76 до Моздока, а звідти висовувалися колонами… Лупили там всім, чим можливо – справжня війна. Активно застосовувалася авіація. В так званій “красній армії”, тобто регулярних військах РФ тоді панував хаос, не було ані найменшого порядку. Найголовніше, що на війну кинули дітей. А дитина – то не воїн. Дуже багато траплялося випадків дизертирства, тотальне п’янство – тобто все нормально, як у Росії. Чеченці їх там набили, здається, більше, ніж було совєцьких загиблих впродовж десяти років бойових дій в Афганістані. То й не дивно, адже до Афгану людей півроку готували і відправляли лише на другому році служби. А в Чечню кидали неотесаних пацанів. Міністр оборони Грачов так і говорив: “Ми іх шапкамі закідаєм”.

В боях у Грозному брав участь?

Так. Там не було суцільного фронту. Чеченці приймали бій, відходили до міста, а в місті лупили всіх, кого могли. Активної участі в боях я не брав, бо, по-перше, виконував функції тиловика. По-друге, на геройства мене й не тягнуло, адже розумів, що то не моя війна. Хоча чеченців тоді сприймав як ворогів. Бо пам’ятав, як Джохар Дудаєв у формі підполковника російської армії під час Абхазької війни проти Грузії танцював танець переможця в Сухумі. У мене багато побратимів з УНСО, які воювали на чеченському боці. Я б так не зробив. А ось на стороні хорватів проти сербів воював би.

…В полон здався відразу, щойно побачив, що чеченців у рази більше, ніж нас. “Я що герой Росії? На хрін воно мені треба?” – подумав, підняв руки і здався. Потрапив у полон до свого однокашника, зброяра Талувдіна Тімурбулатова. Він зі мною вчився впродовж чотирьох років, але був вірним своєму народу і воював за нього. Взагалі, чеченцям треба віддати належне – то народ воїнів. Вони й досі такі, але не проявляють цих рис, бо отримують від Москви данину. Та ще й керуючі тейпи почуваються в шоколаді, вони не бачать потреби щось змінювати. Зрештою, то вже не перший випадок в історії, коли чеченці продавали Батьківщину за титули і статки. Шаміля під час Кавказької війни 19-го сторіччя теж продали свої.

Під час відрядження на Кавказ
Під час відрядження на Кавказ

Скільки часу ти пробув у полоні і як звідти вибрався?

Просидів у ямі два місяці. Годували нормально, інколи давали побритися. Не били, лише спочатку погасили до руки два окурки. Сидів доти, доки мене не викупили за 70 тисяч доларів родичі. Спільними зусиллями. Всього нас тоді 11-х викупили. Інші – росіяни. Нас перевезли до Грузії, звідти – в Севастополь, а вже потім – до Москви.

Вагому роль у моєму звільненні тоді відіграли унсовці Сашко Білий і “Дядя Толя” Лупиніс. Вони були неподалік і почули, що хтось співає пісню “В синє море кров Дніпром тече”. Я співав у ямі. Мене тієї пісні ще в дитинстві бабуся навчила. “Сину, ти з України?” – підійшов до мене “Дядя Толя” – “Так”. Після того вони вийшли на потрібних людей, які мені допомогли.

З чеченського полону повертався з чітким розумінням, що писатиму рапорт на звільнення з російської армії, – згадує Славуня. – Українців у нашій бригаді служило доволі багато. І ось заходить помічник чергового по частині. “Їдеш додому, Славо, – каже. – Прийшов наказ”. На тому все закінчилося. За сприяння батька мене нарешті перевели в Україну. Вдома служив у Нацгвардії – спершу в дивізії на Подолі, пізніше перевівся в окремий батальйон матеріально-технічного забезпечення главка, заступником командира батальйону. Згодом перевівся в МВС, далі – в СБУ. За вислугою років у 2005-му вже пішов на пенсію.

Чекай. Як поєднується служба в МВС із твоєю фанатською нелюбов’ю до правоохоронців?

Є поняття ненависті до тупорилих мусорів і є розуміння служби. Я служив, не ставив собі за мету красти чи обкрадати. Тим паче, що я був головним ревізором у КРУ МВС, а потім на тій же посаді в КРУ СБУ. Іншими словами, займався перевірками. Поїздив Україною по ревізіях – у Дніпро, Одесу, Закарпаття… Також перевіряв ХАЗУ МВС України у Києві. Іноді, правда, виходили патрулювати. Одного разу навіть контролювали, як виконують свою роботу мусори на футболі. Що також важливо: я ходив не в мєнтовській, а в зеленій формі внутрішньої служби. Всіх однаково вдягнули вже після того, як я пішов на пенсію.

Зінькевич з побратимом
З побратимом

Так чи інакше, в буремні 1990-ті працювати у цих органах було непросто подвійно.

У другій половині 90-х всю цю братву вже попердолили. Всюди, мабуть, за винятком Донбасу. Справжнє бандитське свавілля застав у Москві. В нас такого не було навіть близько. Там ситуація ускладнювалася етнічним підґрунтям. Одне проти одного воювали дагестанці, чечени, осетини…

Коли повернувся на сектор?

Коли відслужив, вже після “помаразму”. Так я так звану Помаранчеву революцію називаю. Тобто 14 років, з 1991-го на секторі не був. У цьому проміжку ходив на футбол як звичайний “кузьмич”. На секторі бути не дозволяла служба.

Чому “помаразм”?

Бо ще тоді знав, що жодних змін від того процесу не буде. Та й яка то революція була? Потанцювали два місяці перед мікрофоном і розійшлися. Можу сказати, що як фахівець, як менеджер Ющенко доволі непоганий. Знаю, про що кажу, бо при Ющенку був помічником у віце-прем’єра Юрія Єханурова. Ось лишень лідер нації з Віктора Андрійовича нікудишній.

Ще раніше не підтримував “Україну без Кучми”. Через те, що ту заворушку організовували найперше соціалістичні люмпени, ліваки.

“Помаразм” – то так тризубівці назвали, а я їх підтримав. То був якраз період, коли Янукович став прем’єр-міністром і з СБУ почали прибирати всіх нормальних офіцерів. Прислужуватися не хотілося, тому, власне, й вирішив іти на пенсію. Фактично, Революцію-2004 я теж підтримував не так через Ющенка, як проти Януковича. То ж бидло було. До речі, саме тоді й приєднався до “Тризуба”. Вийшло майже випадково. Натовп пішов кричати “Кучму геть!”, залишилися лише “тризубівці”. У цю мить мусори, перевдягнені в анархістів, прийшли виносити наметове містечко. Тоді хлопці з “Тризуба” дали цій наволочі тягла, а я за них вписався. Завжди підтримую тих, кого менше.

З того часу – постійно з “Тризубом”. Тоді провідником організації був Іванишин, а головним командиром – Ярош. З Дмитром, з Пилипасем, Летуном, іншими відомими “тризубівцями”, дружимо понині. Не так давно, між ротаціями, коли вже був “трьохсотим”, їздив до “Правого сектору” в Піски.

Постійно з
Постійно з “Тризубом”

Чому “Правий сектор” у процесі війни розколовся?

Політика. Взагалі, я був проти, щоб “Правий сектор” ставав політичною партією. Практика показує, що всі, хто ліз у політику, втрачали свою міць. Так було і з УНСО, котра залишалася потужною організацією, поки не вирішила зайнятися виборами, і з “Тризубом”.

Твоє ставлення до окремих “правосекторівців” після їхнього політичного досвіду змінилося?

Ні. Ми стільки гімна поїли разом, що я не збираюся змінювати свою думку про них. Про Яроша, Летуна, Пилипася, Вія можу говорити лише добре. На їхні стосунки політика, можливо, вплинула, але то вже не моя справа.

Прізвисько “Тризуб” до тебе теж з середини минулого десятиліття прижилося?

Мене мало хто так називає. Для дніпрян і “олдскулу” я досі Сява. “Славунею” назвала молодь. Після того, як таке псевдо дали “тризубівці”. На війні його не змінював і, здається, таке псевдо поміж наших вояків єдине. За ним мене всі й знають і так до мене звертаються.

В YouTube є відео, де я роблю журналістам “5 каналу” каву. Христина Бондаренко, яка працювала тоді над фільмом “Україна у вогні-2”, дізнавшись, що я підполковник, була з несподіванки вражена. Веселий дядько, робить каву, а при такому званні. Я їм ще пісню тоді заспівав. Вони попросили, а я заспівав: “В синє море кров Дніпром тече”. Згадав її майже випадково, коли побачив старого фаната Валерія Федоровича. Він тоді був начмедом 11-го батальйону “Київська Русь”, котрий розташувався поряд. З Валерієм Федоровичем ми цю пісню співаємо поруч із пам’ятником Лесю Курбасу в Києві, коли добре жахнемо. А Пилипась обурюється: “Ви мою улюблену пісню спаскудили”. “Ми що так тихо співаємо?” – питає Валера. “Ні. Так голосно, що я навіть себе не чую”.

В’ячеслав Зінькевич співає пісню “Синє море” – дивіться відео 

Але чекай, про війну потім поговоримо… На “помаразмі” стояли разом із футбольними хуліганами – не лише “хохлами”, а й “конями” (підтримують київське ЦСКА – Прим. 24). Подружилися. Потім потихенько почав ходити на сектор. Там були старі знайомі – Гена Зелений, Вова Орден, Дімка Пейджер, Шуня… Загалом з союзних часів залишилося осіб 70, не більше. Решта – молодь. Поступово знову почав “катати” виїзди. У нас є два страшних міста – Дніпро і Львів. Туди приїздиш і без перестанку “бухаєш”. Усі ж свої. Зрештою, коли карпатівці та дніпряни до нас приїжджають, ми їх так само приймаємо. Ось нещодавно, коли я вже був комісований, ми з дніпрянами замість стадіону напряму пішли в “Два гуся”. І футболу не бачили. “Хлопці, що той футбол? – казав тоді Валера Яйцев. – Я приїхав вас побачити”.

Вище ти вже говорив, що в порівнянні з совковими часами правоохоронці стали жорстокішими. Відчув на собі?

А куди ж без цього? І на секторах, і під час щорічної ходи на честь УПА на Покрову. З іншого боку, в союзні часи ніхто не їздив на виїзди, як мовиться, «на чистих руках». Усі були “на гімні” – армійських ременях, ланцюгах, відрізаних з хокейних ключок палиць, які всовували в рукав. То зараз хлопці надивилися європейських фільмів, начиталися інтернету і дотримуються певного кодексу честі.

Мушу сказати, що великий поштовх для нашого руху трапився в 2008 році, після того, як “Динамо” двічі по 4:1 вжарило в кваліфікації Ліги чемпіонів “м’ясних”. Я був тільки на домашньому матчі. До Москви їхати не збирався. Тим паче, що в мене тоді разом із кумом була будівельна компанія “Альфабуд”. Був постійно зайнятий. Хоча час для виїздів знаходив.

Гадаєш, якби в 2010 році до влади не привели Януковича, війни можна було уникнути?

Раніше чи пізніше, але москалі на нас мали напасти. Тим паче, що внутрішня окупація продовжується досі. Як на мене, прискорила події своєю поведінкою Юлія Тимошенко. Вона працювала і працює на руйнацію нашої країни. Мій батько не любив її ще в 1990-ті. Вона ж тоді ще російською балакала, не встигла перейти на ту дебільну мову, яку використовує зараз. Після Помаранчевої революції всі всіх пробачили, про “бандитам – тюрми” забули. З того часу протестні настрої поступово накопичувалися. Перший серйозний дзвіночок пролунав, коли на виборах у Києві за “Свободу” проголосувало більше людей, ніж за Тимошенко.


В’ячеслав Зінькевич: “Маю честь!”

Ти згадав про внутрішню окупацію. Гадаєш, відколи цей процес триває?

З перших років незалежності, від Кравчука. Пригадую, як приїздив тоді до Києва з Москви у відпустки. Відзначав для себе, яке велике національне піднесення спостерігається. Всі хотіли розмовляти українською. І то після совка, коли українську мову в Києві називали жлобською. Проте зі здобуттям Україною незалежності все змінилося. Стою, з кимось спілкуюся, як підходить людина. “Хлопці, я з Донецька, у нас так не розмовляють, – каже. – Поговоріть зі мною українською”. Підштовхни цей процес, спрямуй його в правильне русло – і зараз мали би повноцінну державу. Замість того запал людей вщух, Україна знову почала русифікуватися. Бачимо, до чого це призвело.

Взагалі, біда більшості наших людей в їхній неосвіченості, в тому, що вони мало читають. Найбільше в нашій армії та системі освіти мене бісить ця дурна дисципліна. Навчаючись в училищі, щоб уникати цієї жорсткої муштри, постійно тікав до бібліотеки. І там багато читав. Розмаїтої літератури. Досі пам’ятаю найкрилатішу фразу Лєніна: “Борги віддають тільки боягузи”. Це головне, що я виніс із марксизму-ленінізму (сміється). Також вивчав найбільші релігійні течії – християнство, іслам, буддизм, іудаїзм. Оскільки я був партійним, то уникнути вивчення такої дисципліни як атеїзм не міг. В партію мене прийняли майже автоматично, без тривалої підготовки. Інакше прикордонником стати не зміг би. До речі, свій партквиток після московського путчу продав на Арбаті за 70 доларів. То була моя тримісячна зарплата.

Сталіна ти теж читав?

Ні. Бо в ті часи з бібліотек його книжки вилучили. Хоча, звісно, про нього читав багато. Треба визнати, що як особистість Сталін був генієм. Він мав унікальну пам’ять, знав близько п’яти тисяч людей, ніколи нікого не плутав, навіть називаючи по імені й по-батькові. Ідеологію Сталін повністю передер у царя Ніколая І.


В’ячеслав Зінькевич

Навряд чи той був аж таким маніяком…

Влада зробила маніяків з багатьох людей. Тим паче, Сталін – не чистокровний грузин, він байстрюк. У нього були свої образи й комплекси. Скажімо, він не приїхав на похорон матері. Похованням займався Берія. Коли процесія наближалася до цвинтара, прискакав Константін Ґамсахурдія, котрий для Грузії є величиною співмірною з Львом Толстим у Росії. “Цій повії немає місця в грузинській землі”, – сказав він. І поховати жінку не дали. Звичайно, такі речі безслідно не минають, і вони вплинули на психіку Сталіна, зробили його злішим і мстивішим.

Про Сталіна згадав не випадково, бо знаю, що ти начебто причетний до руйнування бюсту совєцького тирана в Запоріжжі.

Я за це сидів, у процесі розслідування в моїй квартирі провели п’ять обшуків. Хоча насправді мене тоді в Запоріжжі не було. Був побратим Пилип з Харкова, ультрас запорізького “Металурга”. Ось до чого причетний безпосередньо, так це до руйнування пам’ятника Косіору поруч із Лук’янівкою в Києві. Як же важко ми його з Валерієм Федоровичем дубасили! Вжилася каменюка тут надзвичайно міцно. В підсумку за процесом нас застали мєнти. Пов’язали, забрали в Шевченківське РУВС. То було в часи президентства Ющенка, бджоляра…

Бджоляреві, на відміну від його наступника, пісень народ не присвячував.

Маєш на увазі “Спасибо жителям Донбасса…”? То саме ми з Орденом його п’яними зарядили вперше. Трапилося це напередодні одного з матчів, коли квасили в “шаховому клубі”, неподалік від Республіканського стадіону. Це місце начебто для любителів шахів, але так повелося, що там постійно “бухає” динамівський “олдскул”. Так ось, ми зарядили, а малим сподобалося, й вони повторили з сектора, на стадіоні. З того часу пішло-поїхало.


Заряд, справа Павличенків… Революція Гідності нерозривно пов’язана з фанатами.

Як на мене, справа Павличенків, а потім і Врадіївка дали основний поштовх цим процесам. Пригадую, на першу ходу на підтримку Сергія і Дмитра зібралося не більше 300-т осіб. З кожною наступною акцією народу ставало більше й більше. З Дмитром Павличенком спілкуємося досі, не так давно Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій допомагало йому вирішити одне питання.

Революцію 2013-2014 років ти, здається, пройшов від і до.

Постійно був з “Правим сектором”. Зокрема й увечері, перед тією ніччю, коли побили студентів. Правда, ночувати ми тоді не залишилися, розійшлися по домах. Цікаво, що перший банер “Правого сектора”, який висів на пам’ятнику засновникам Києва, був намальований на моєму простирадлі. Мушу сказати, що вся ця тема почалася з великої п’янки. Ми пили втрьох – покійний “Орест”, я і “Сокіл”. Тоді обговорювали, як би правильно рух назвати. “Так то справді нормально – “Правий сектор?” – задався хтось глибокої ночі питанням. “Не знаю, чи нормально, – відповів, – але на ранок усі “скіни” до вас підтягнуться”.

У тебе не було побоювання, що ця Революція буде схожою на події десятирічної давнини?

Ні. Після побиття в ніч з 29 на 30 листопада розумів, що то точка неповернення. Відтоді усвідомлював, що щось буде. Ситуація постійно загострювалася. Пам’ятаєш спробу штурму Майдану 11 грудня? Після того почалося активне віджимання держбудівель. До речі, брав активну участь у захопленні Українського дому, так званого “музею Лєніна”. Першим ввалив туди в середину коктейль Молотова.


Та сама Водохреща…

Однак справжня вулична війна почалася аж після прийняття диктаторських законів. Не дарма 19 січня 2014 року назвали “Вогнехрещем”.

У тому й річ, що то було Водохреща, і ми старою фанатською компанією за традицією зібралися на Дніпрі. Купалися в ополонці, випивали на честь свята. І тут отримую дзвінок від дружини: “Славо, тут усе вибухає! Війна!” “О, класно, поїхали!” – зібралися всією компанією і через півгодини вже були на Грушевського. Тоді відчутно отримав газовою гранатою по пальцю. Заводять мене, всього в перцевому газі, до створеного наспіх медпункту в Будинку профспілок, із пальця кров тече. Дівчата з переляку розплакалися. То не став чекати й піднявся на п’ятий поверх “профспілок”, де тоді був штаб “Правого сектору”. Найперше зняв куртку і змочив її водою. Щоб прибрати запах перцю.

Правильно говорити, що активна фаза Революції почалася саме після офіційної заяви фанатів, котрі оголосили про перемир’я і свою участь у подіях Майдану?

Хулігани були на Майдані завжди. То такі хлопці, які як той Партос – за бійку. Тим паче, коли йдеться про сутички з мєнтами. То ж свята справа. Власне, ми з хуліганами тоді біля Дніпра й святкували. Того ж вечора до нас приєдналися олдскульні дніпряни. “Мы тоже окунулись и решили вам помочь”, – казали.

Через три дні після Водохреща на Грушевського з’явилися перші вбиті – Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Ще одна знакова дата.

То було страшно, але до того йшло. Михася Жизневського знав дуже добре. Я його постійно дражнив: “Ти ж білорус. Розмовляй або українською, або білоруською. Але не кацапською”. Мишкові, до речі, не вдалося піти з нами на Дніпро 19-го. “Нічого, вип’ємо 26-го, на мій День народження”, – казав він. А 26-го “Локі” ховали…

Мушу сказати, що з білорусами мені в принципі спільну мову легко знаходити. Один з білоруських побратимів зараз в “Азові” воює. Я його, можна сказати, опікаю. Хлопець змінив все – життя, державу, допомогли йому отримати українське громадянство.


В’ячеслав Зінькевич

Ввечері того дня, коли загинули Нігоян і Жизневський і коли знайшли тіло Вербицького, Арсеній Яценюк зі сцени Майдану сказав знамените: “Якщо куля в лоб, то куля в лоб…” Як воно тоді сприймалося?

Політики залюбки перетворили б цю Революцію в танці, схожі на 2004-й. Вони досі живуть немов у паралельному світі. Послухай, що вони говорять з екранів. А згадай, як Кличка вогнегасником остудили. Навіть знаю хто, бо був поряд. Але не скажу, щоб не помстилися. Віталій тоді страшенні дурниці говорив. Каже: “Там стоїть три полки міліції, ми з ними не впораємося, ідіть на Майдан”. Треба бути хтозна ким, щоб порівнювати три полки (по 1200 осіб згідно штатного розпису, а в мусорських – взагалі по 400) і десятитисячний натовп. Єдина перевага мєнтів над людьми полягала в організованості. Власне, “Правий сектор” теж в основному виходив з сутичок на паритеті виключно завдяки тому, що у нас був вишкіл.

Зрозуміло, що й 19 лютого вранці люди теж пішли вперед на емоціях. Фактично, посунули під кулі. Мене, до слова, тоді в Києві не було. Незадовго до того хрещений повідомив, що мене збираються арештувати. Довелося тікати в чому був вдягнений. Спершу вишколювали хлопців з “Правого сектора” в Нововолинську, потім трохи був у Львові. Людей тоді було мало. То в Сашка Білого у Рівному тренувалося чимало хлопців. Але мова не про те. Саме в цей час у Києві була ця так звана “мирна хода” 18 лютого, яка завершилася найкривавішими подіями Революції.

Могло ж статися, що міліція б не відступила. Що тоді?

Війна. Скажімо, я прибув до Києва зі Львова 20 лютого з трьома автоматами, здобутими під час ночі гніву. Цікаво, що зруйнували ми тоді КХО мого однокашника Олега Кулика. Він тоді був заступником командира міліцейського полку в тилу. Нині Олег – заступник по тилу в Нацгвардії.

Говорили з ним про ніч гніву?

Ні. Я до нього звертаюся в основному по справах, коли треба повирішувати якісь питання для хлопців.

В’ячеславе, з твоєї точки зору, Революція закінчилася так, як мала закінчитися?

Зрозуміло, що ні. Дали різному непотребу вийти з міста. Скажімо, в Броварах люди заблокували автобус із беркутівцями, вже готові були на все, але потім хтось прийшов, повирішував – і люди розступилися. Якби ворог був покараний, надій на краще було б більше. А так змін у країні фактично не сталося. Скажімо, чому в нас досі немає нової армії?

В'ячеслав Зінькевич і міліція
“Дискусія” з міліцією

Хіба немає?

Немає. Через те, що вся система наших Збройних сил просовкована. Якби зі здобуттям незалежності, починаючи з 1991 року, найкращих хлопців відправляли на навчання в West Point, Британську військову академію чи деінде, вони б виходили зовсім іншими офіцерами. Ці хлопці створили б резерв, здатний заснувати нову армію. А зараз цього робити нікому. Нині ж не змінюється взагалі нічого. Все повертається на круги своя. Ті чмирдоси, які два роки сиділи, не знаючи, який прапор підняти, тепер поступово повертаються у військові частини. А добровольців під будь-якими підставами витискають. У Збройних силах залишаються заробітчани, приміром, мешканці сіл, які більше трьох тисяч ніколи не заробляли. Зараз їм дають 7000 гривень, і вони усвідомлюють, що більше не зароблять ніде. Але жодної ідеї в таких вояків немає.

Війни, яка триває п’ятий рік, можна було уникнути?

У 1995-му, коли переводився з Москви до Києва, російський начальник штабу мені сказав: “Що, їдеш в армію вірогідного супротивника?” Такі розмови точилися 23 роки тому. Війна визрівала і могла розпочатися ще раніше. Достатньо згадати провокацію з обранням Юрія Мєшкова президентом Кримської автономії у 1995-му. Тоді дуже вагому роль відіграв майбутній командувач прикордонних військ Микола Литвин. Саме йому треба завдячувати, що війна не розпочалася ще тоді.

У 2014-му опір вартувало чинити ще в Криму?

Якщо б бодай один підрозділ, рота, взвод чи батальйон почав захищатися, уникнути бойових дій в Криму не вдалося б. Інша річ, що більшість військовослужбовців у Криму все ж були проросійськи налаштованими. Не лише тоді. Пригадую, як ми разом із Нацгвардією підвозили в Сімферополь у 1995-му харчі, бачив по настроях мєнтів і більшості військовослужбовців, що вони ставляться до нас, українців вельми вороже. Хоча коли їхав у Севастополь з чеченського полону, познайомився в поїзді з українськими морпіхами, які тоді захопили флагмана російського ВМФ. Правда, вище керівництво той подвиг знівелювало, про щось із москалями домовилося і віддало флагман назад.

В'ячеслав Зінькевич і хорватський доброволець Денис Шелер
З хорватським добровольцем Денисом Шелером

Коли ти зрозумів, що треба йти воювати?

Вперше пішов у військомат ще 27 лютого 2014 року. Був вражений, скільки людей тоді поряд зі мною прийшло. Стільки у військоматах не збиралося, навіть коли школярів зганяли на комісії для отримання приписних. І головне, що серед добровольців тоді вистачало як офіцерів, так і сержантів. Проте та повільність, з якою звикли функціонувати наші Збройні сили, не дозволила скористатися патріотичним поривом людей і оперативно сформувати бойові частини.

У ЗСУ є розвернені частини, а є кадрові. З моєї точки зору, кадрові частини треба було зберігати завжди, незалежно від обставин. Зокрема, й при Ющенку та Януковичі, які декларували бажання будувати мирну державу. Треба розуміти, що кадрові частини існують всюди, навіть у Швейцарії. Особового складу там відсотків десять, не більше. Але в разі потреби кадрові частини розвертаються, доукомплектовуються – і виходить боєздатна частина. На жаль, нічого схожого у нас не було.

У нас при Януковичі міністром оборони був громадянин Росії…

Це політика свідомої руйнації, яка велася ще з часів Кравчука. Тоді у нас знищили стратегічну авіацію. Наша армія володіла Ту-22М – найстрашнішими літаками-бомбардувальниками, яких боялися навіть у США. Адже такі бомбардувальники за три-п’ять годин бою здатні знищити весь флот навіть такої потужної держави, як Сполучені Штати. Ми ж віддали ці літаки кацапам. Собі залишили Ту-95. То взагалі не літак, а біда. Вони стояли в Узині, звідки родом мій батько і були порізані.

Одним словом, українську авіацію знищили повністю. Під час війни вона не застосовувалася з банальної причини – у нас її немає. Той мізер, що є, зберегли для того, щоб показувати на парадах. І це плачевно.

Тепер візьмемо завод імені Малишева в Харкові. Знаю про нього чимало деталей, оскільки вчився разом із сином головного інженера заводу. Зброярі з нашого училища тоді їздили пристрілювати на полігон танки Т-82 і казали, що то страшна машина, яка ще тоді, наприкінці 1980-х функціонувала на вертольотному двигуні. Їх також знищили. Як наслідок, до війни наша армія підійшла в примітивному стані.


З мамою

Чому ти вирішив мобілізовуватися через військомат, а не, скажімо, через “Правий сектор”, з яким пройшов Майдан?

У мене була думка – піти в “Азов”. Але відмовився від неї через розбіжності з одним із хлопців. Це перше. Друге – я людина військова, і мені важливо знати, що буде підрозділ, який правильно виконуватиме команди, які я даватиму. Майдан – то все ж не бойові дії. На війні наказ повинен виконуватися беззастережно. Сам ідеш першим на смерть, за тобою – всі інші.

Але одного бажання було мало. Вдруге прийшов у військомат 7-го чи 8 березня. Там отримав припис, що у випадку початку війни треба звернутися в таку-то школу. Після того пішов у головне управління прикордонної служби. Там мене вписали до старшого офіцера військово-оперативного резерву. Через лічені дні вже прямував на Херсонщину, де створили рокади, все укріпили. В принципі, розпочинати війну можна було вже тоді, я особисто був до цього готовий. Але приїхали три жирних полковники і всіх втихомирили.

Мене “с глаз долой и с сердца прочь” перекинули на Луганщину. То був початок квітня і відразу потрапив у страшенну катавасію. Частини ЗСУ цю ділянку облишили і по нас лупили з усіх боків. Та ще й командир загону втік. Довелося брати відповідальність на себе і зі зброєю, з особовим складом відходити. Найцікавіше, що більшість хлопців були місцевими. Майже ніхто з них не зламався, випадки дезертирства були поодинокими, люди залишилися вірними присязі до кінця. Виходили з великими труднощами, через посадки. Довелося бути обережними, адже місцеві жителі здавали нас сепаратистам на раз-два. На той час у нас уже були і “трьохсоті” і, якщо не помиляюся, перші “двохсоті”.

Після того потрапив у Маріуполь. Уже мав поранення. Брав участь у подіях, коли сєпари штурмували військову частину 3057 Нацгвардії. Дали тоді їм хорошого тягла. Але знову всі здобутки нівелювалися тім, що всіх затриманих нами і переданих правоохоронним органам мєнти повідпускали.

А з “Правим сектором”, точніше з ДУК знову зійшовся після того, як був переведений спершу в Дніпро, а потім взагалі комісований. Сидіти вдома у такий час не хотілося, тому зійшовся з хлопцями з Добровольчого корпусу, які тоді якраз виконували працю із втримання Дніпра. Трохи їм допомагав, але мене одначе тягнуло туди, де був раніше. Й ось після того, як у Слов’янську перебили пів-“Альфи”, знову пішов у військомат на Мануїльського, пройшов за дві години військово-лікарську комісію. Ніхто на мене особливо й не дивився, хіба тиск сумлінно зміряли. А ще спитали: “Що тут у тебе?” Бачиш, ось тут на шиї в мене шрам від осколка, а тоді ще була поламана щелепа. Травма побутова. “Трохи зламалася, прикус неправильний”, – кажу. “Ну, то добре”, – визнали мене придатним і відкомандирували до першого батальйону оперативного призначення.

Відтоді й до бою в Дебальцевому, до поранення залишався у Нацгвардії. Виконував функції інтенданта, намагався забезпечити хлопців одягом. Бо в тому, що тоді видавали нацгвардійцям, ні наступати, ні відступати, ні здаватися в полон було неможливо. Звичайно, допомогли волонтери. Якби не вони, ми би поздихали. Скажімо, Коря зі своїми хлопцями з динамівського руху сильно нам допомагали.


В’ячеслав Зінькевич

Зараз щось змінилося?

Забезпечення краще. Але форма як була ніякою, такою й залишилася. Я співпрацював з київською організацією “Торнадо”. Вони шиють по мультикам з американського “комбата”. Шиють доволі якісно. Найбільше ж хлопці полюбляють вдягати “британку”. Бо вона дуже практична.

Свій перший серйозний бій на цій війні пам’ятаєш?

У лісі в Луганській області виставили два “секрети” і перебили до біса кацапів. Не знаю, скільки точно, але кажуть, що не менше 40-ка. Про ці події гарний фільм зняли, “Війна на нульовому кілометрі” називається. Взагалі ж більшість боїв носили локальний характер. З таких, коли йшли в атаку, “ура”, можу виділити лише операцію зі звільнення Маріуполя. Я там брав активну участь, засунув сєпару в сраку штик-ніж.

Бої виграє психологія. З доброю організацією даєш команду “пристебнути штик-ножі”, “залп вгору один”, залп вгору два” і “в атаку”. Все. Власне, саме таким чином Ґіркін-Стрєлков захопив у Слов’янську “мусарню”. Сєпари постріляли вгору, а мусори поздавалися. Все тому, що садист ніколи не стане воїном.

Назад відвоювати Слов’янськ ми змогли за три дні до офіційного проголошення. Місто вже було в наших руках, але очікували, коли Гелетей заїде, щоб підняти прапор.

На війні потрібен холодний розрахунок. Згадую, як вивів хлопців з Вуглегорська восени 2014-го. Потрапили в оточення, нас тоді було 42-є. Моя остання ротація. По суті, був там інкогніто, бо вже мав поранення і знаходитися в зоні бойових дій не міг. Нас прикривали хлопці з “Донбасу”, зі Станиці Луганської висунулися наші. Тоді ледь не батальйон, “пентагонівська бригада”, здався в полон, практично без бою.

Нас було мало і мусили якось рятуватися. Офіцерів начебто й було чимало, цілий взвод. Однак у ту мить чомусь ніхто не хотів говорити, що він офіцер і брати відповідальність на себе. Вирішив тоді повести хлопців пішки через кряжі. Хоч було дуже холодно, перебиралися через ставок. Так і сказав хлопцям: “Відморозите яйця – зате залишитеся живими”. Так і сталося – всі 42-є вийшли неушкодженими. А ті, що пішли колоною по дорозі, були розбомблені. Тоді, до речі, загинув медик, якого я назвав “бойовий хом’ячом”. Повнуватий був чоловік, коли вдягав бронежилет, він у нього стояв на пузі. До слова, Іловайськ теж показав, що врятувалися лише ті, хто вирішив рятуватися своїми силами, без всяких коридорів.

Переломним моментом на цій війні для тебе стали бої за Дебальцеве.

Ми туди потрапили 15 серпня 2014 року, в день, коли загинув комбат 11-го батальйону “Київської Русі” на прізвисько “Батя” (Олександр Гуменюк – Прим. 24). Тоді настав період невизначеності. Саме підписали перемир’я. Локальні сутички, звісно, виникали, іноді навіть доволі масштабні. Особливо тоді, коли ми налупили чимало ворожої “морської піхоти”. Правда, кілька наших хлопців теж загинули. Тоді пішли витягувати бійця 25-го батальйону, розвідника. Потрапили в засаду, і мене й шибануло.

Найбільша проблема Дебальцевого – за весь час, що ми там були, не робилося жодної фортифікації. “Система мішка” – б’єш по стиках і угруповання потрапляє в оточення. Правда, у москалів теж тоді не було достатніх сил і засобів для того, щоб посунути нас методом відтіснення. Власне|, вважаю, що в 2014-му методом відтіснення треба було діяти нам. Тобто, обходити великі міста і тіснити ворога до кордону. Там укріпитися, зробити “лінію Маннерґейма” і дати їм пережерти одне одного там, немов щурам.

“Їм” – то кому?

Усій сєпарській зграї разом із москалями. До речі, у Вуглегірську ми взяли у полон генерала Ленцова, замкомандуючого сухопутних військ Російської Федерації. Ми з нього тоді всі регалії позривали. Генерал через п’ять хвилин виглядав напівбомжем (сміється). Замочили ми героя Росії, капітан-лейтенанта Єґорова, командира батальйону морської піхоти Чорноморського флоту. Також можу сказати, що танкісти, судячи з того, як вони виводили техніку з бою, коли їх підбивали, ґарантовано були кацапами. Красиво працювали, дуже професійно. Танки вони кидали лише коли повна срака.

Були у нас у полоні чеченці. “Славуня, ти єщо жівой!” – говорили вони до мене з кавказьким акцентом. Але вони до всіх так говорили. Знали вже нас. Бо ж слухали, звісно. У Вуглегорську в нас було дві собаки – Шарик і Крокодил. Якось один із хлопців по рації каже: “Десь Крокодил пропав. Мабуть, сєпара доїдає”. Пізніше чули розмову ворогів: “Нацикі уже поух…валі, крокоділов позаводілі”.


З улюбленими Бонні і Маґдою

Як гадаєш, наскільки довго триватиме ця війна?

Повинна бути активна фаза. І вона буде. Можливо, навіть дуже незабаром. З того, що знаю, це може статися уже в кінці жовтня – на початку листопада.

З чого такий висновок?

Все просто: в Росії перемагає холодильник. Треба відвертати від нього увагу, а інакше, крім як війною, імперія зла цього зробити не здатна. Росія – то страшна суміш. Як казала моя бабуся, намішалося гімно з кров’ю. Їм байдуже, як жити. Головне – перемогти. Будь-якою ціною. Людей вони не шкодували ніколи. Не шкодують і зараз.

Тобто ти готуєшся до того, що треба повертатися назад, на схід?

Звичайно. Столітровий наплічник складений і чекає свого часу. Я приписаний до в/ч 3066 і в потрібний момент туди прийду. А яку роль мені відведуть – байдуже. Ніколи не прагнув керувати. Що довірять, те й робитиму. Скажуть “зампотилити” – буду “зампотилити”. Готувати вмію, навіть теща говорила, що готую ліпше за неї.

Теоретично я б ще міг повернутися, хоч вже, у мене третя група. Але не хочу. Якщо на війні головне – підхід до начальника і відхід від нього, то своє я відходив впродовж чотирьох років, ще коли був курсантом. На початку війни свій обов’язок бачив у тому, що треба навчити молодих. Зараз молодь вже навчилася. Ті, хто хотів. Відповідно, нині такі як я вже не настільки важливі, як то було чотири роки тому. Хоча чим можу, тим допомагаю досі. І азовцям, і своєму батальйону, і “Донбасу”. До речі, в “Донбасі” воює мій брат Іван Зінькевич, позивний “Художник”, він брав участь у боях за Іловайськ.

В'ячеслав Зінькевич
В’ячеслав Зінькевич завжди готовий повернутися на фронт

…Війна буде. І війна велика. Правда, далі, ніж вони просунулися зараз, вони на нашу територію навряд чи зможуть просунутися. Єдиний для нас варіант – хорватський. При цьому діяти треба не методом оточення, а методом витіснення. Боже збав, приймати вуличні бої. Там вирішальну роль відіграє піхота, техніка не допомагає, тільки стає мішенню. Суджу зі свого грозненського досвіду. Засобів багато – від коктейлю Молотова до РПГ. Коли ж є такі профі, як “Бритва” з “Правого сектору”, танки горітимуть, як паперові будинки. У Борьки цей дар від Бога.

Москалі, треба визнати, теж вміють воювати. Але в них у порівнянні з нами є одна вада – вони не мають ідеї. Мій старший дворідний брат – старший офіцер генштабу РФ. Ще в ті часи, коли у них міністром оборони був Іванов, робилася закрита доповідь з весняного набору в збройні сили. Із близько ста тисяч новобранців у межах 40% мусили відгодовувати впродовж літа тільки для того, щоб вони могли прийняти присягу. Така в них армія. Їм бракує людей. Бурятами і якутами всіх дір не позатикаєш. Їх мало. Молодь з північного Кавказу вони брати не хочуть, бо розуміють, куди може повернутися зброя.

Взагалі, головне на війні – вижити. За рахунок досвіду, відчуття і правильного розташування особового складу.

 

 

 

 

 

Розмовляв Іван Вербицький
Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s