Як перетворити інтернат у престижний ліцей: секрети успіху від директора закладу Андрія Закалюка

7 жовтня 2018 р.

Директор львівського ліцею “Просвіта” та вчитель історії Андрій Закалюк лише за 4,5 роки перебування на важливій посаді зміг зробити, здавалося б, неможливе. Ставши буквально батьком для 100 вихованців дитячого інтернату, він не лише змінив підхід до дітей, а й зміг повернути їх до батьків і відкрити двері навчального закладу для всіх охочих.

Напередодні Дня вчителя, який в Україні відзначають 7 жовтня, ми поспілкувалися з учителем, який зумів досягнути неймовірного.

32-річний Андрій Закалюк зайняв посаду директора екс-інтернату у 2014 році. За цей час він став улюбленцем не лише серед своїх учнів, а й серед жителів Львова. Більше того, 1, 5 роки тому він та його дружина прийняли у сім’ю дівчинку з інтернату, яка цього року стала випускницею закладу.

Андрій Закалюк зміг успішно реформувати інтернат і перетворити його у ліцей як для вихованців установи, так і для будь-яких дітей з міста Львова. Більшість дітей з інтернату повернули у родини. А для сиріт створили комфортну квартиру, де вони готуються до дорослого життя.

Загалом, за планом в Україні в рамках деінституалізації з травня 2018 року по 2026 рік мають поступово нівелювати потребу в дитячих інтернатах до 0,5%.

За період з 2008 по 2017 роки в Україні було усиновлено 27 035 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з них в сім’ї українців потрапило 18 748. Імовірність усиновлення дітей віком від 4 до 10 років становить близько 80%, а найменше хочуть усиновляти сиріт підліткового віку.

З інтернату в ліцей: шлях успіху

Як вам вдалось лише за кілька років повністю змінити структуру навчального закладу та успішно його провести через реформу?

Зі всім колективом ми дуже довго думали, як зробити так, щоб ми вдало реформувалися. Ми не хотіли чекати ніяких вказівок, як інші інтернати, які зараз мають багато проблем з цією реформою. І ми знайшли чудових партнерів – Львівську освітню фундацію, яка добре спеціалізується в соціальній сфері. Разом з ними впродовж двох минулих років ми повертали дітей у сім’ї та працювали з батьками, які колись віддали в інтернат наших вихованців.


Андрій Закалюк з учнями ліцею підкорюють одну з гірських вершин Карпат

Щоб краще можна було зрозуміти, 90% наших дітей мали батьків, але в них були проблеми з фінансовим становищем. Тому, за допомогою небайдужих волонтерів, активістів та простих добродіячів ми провели з батьками певну роботу та змогли знову об’єднати сім’ї.

Але була інша річ. У нас була школа-інтернат, у якій шкільна програма була такою ж самою, як і у всіх інших навчальних закладах. Маючи чудових вчителів, відмінну матеріальну базу, хороший підхід до дітей, через певні норми ми не могли прийняти дітей з простих благополучних дітей у свою школу. Ми себе запитали: “Чому?”. Ми ж звичайна школа і ми дуже хотіли, щоб наші вихованці з інтернату мали змогу навчатися з іншими дітьми в одних стінах. Адже це дуже класний момент із соціалізації дітей, коли такі учні сходяться.

Але ж у вас була й категорія дітей, яка не мала батьків?

Так, такі діти в нас є і справді ми їх не могли повернути у сім’ї. Ось тут ми й пішли на експеримент. Ми створили при ліцеї центр підтримки дитини, який розміщений на одному з поверхів нашої школи. Для нашої невеличкої групи дітей-сирот було створено окрему “квартиру” зі всіма максимально комфортними умовами для життя та розвитку наших учнів. У них є кухня, у якій вони вчаться самі готувати, є кафе, душові кабіни, гардероб, спортзал та двомісні кімнати. Кожного ранку вони одягаються, беруть портфель на плечі і йдуть на уроки.


Андрій Закалюк готує їсти з дітьми навчального закладу

Це такий перехідний етап – між інтернатом і сім’єю, тому що ви сім’ю ніколи і нічим не відтворите. І експеримент вдався: станом на кінець минулого навчального року залишилось 80 дітей, які були в інтернаті, але лишились учнями ліцею і до нас за літо прийшло нових 120 дітей. Ми дуже боялися, оскільки в нас ще ціле літо висіла табличка при вході “Інтернат”. А як відомо, в людей у головах з інтернатом не завжди виникають найкращі асоціації. Але запустивши в інтернеті промо-ролик про наш заклад, створивши новий сайт та емблему, до нас почали приходити батьки з дітьми і записувати їх до нас як у звичайну школу.


У ліцеї “Просвіта” завжди знайдеться час для спільних посиденьок

Чи вистачило педагогів для нового ліцею? Як справились з робочими кадрами?

Ми закрили інтернат без жодних втрат. Ми відкрили нову школу, ми дали всім роботу, ми нікого не звільнили, ми не віддали жодної дитини в інший заклад. Ми не побоялись повернути дітей у сім’ї та провести з ними роботу, через що тепер у нас і діти щасливіші, і через нових учнів – ще більш соціалізовані.

Україна без інтернатів – це можливо?

Ми будемо до цього дуже довго йти. Я думаю років з 50. Великобританія до цього йшла 30 років і до сьогоднішнього часу там ще є кілька сімейних закладів. Альтернативи інтернатам є, – всиновлення, дитячі будинки сімейного типу, зрештою є центр, який ми створили. Тільки в Україні ми ще не вміємо це все правильно робити.

Головна суть реформи деінституалізації – не нашкодити дитині. Не проблема повернути дитину в сім’ю. Головне, щоб та дитина почувала себе добре і щоб вона не відчувала потреби, що її треба звідти забрати.

Булінг в інтернатах: чи є він?

А як в оновленому інтернаті йдуть справи з булінгом?

У поняття булінгу я вкладаю довготривалий процес знущання над дитиною або її приниження, тому це дуже велика проблема. Але щодо нашої школи, то не варто забувати, що в нас вона не така вже й велика. Ми всі одне одного дуже добре знаємо, тому в нас дуже важко щось таке приховати. Я особисто ще не зустрічався з відкритим булінгом в стінах нашого ліцею. У мене не було такої дитини, яка би сказала: “От я хочу змінити школу. Заберіть мене звідси”.

Як з булінгом боротися? Все просто: все йде із сім’ї. У школі можна проводити виховні бесіди, контролювати, дивитися за дітьми, розпитувати, але це має бути спільна праця. Тому що я можу говорити дитині одне, а дитина приходить в сім’ю і бачить зовсім інше. Взагалі дуже важко чогось навчити дитину в школі, тому що вдома в дитини може бути несприйняття певних елементарних речей. Або навпаки – вдома все добре, а діти бачать жахливий приклад вчителя, однокласника чи жахливий приклад директора.

Як святкують День вчителя в інтернатах

За декілька днів українські вчителі святкуватимуть День вчителя. Як він проходить у вас і чи ви підтримуєте традицію дарування подарунків вчителям?

Працюючи в школі-інтернаті, ми ніколи з цим не мали проблем. Нам не носили батьки пакети. Для нас День вчителя, напевно, як і будь-яке інше професійне свято. Це важливий для нас день в році і ми можемо одне одного привітати. Але за 4 роки, поки я тут працюю, в мене не було свята, де сидять учні і вчителі та відбувається примусовий концерт. Такого немає і я взагалі є противником цього. Минулого року в нас хіба що відбувалось шоу “Інтуїція” між дітьми та вчителями, а от цього року у нас буде пізнавальна гра “TEACHERS GAME!”


Вчителі ліцею “Просвіта” Львівської міської ради

Мені особисто буде значно краще, якщо ця дитина прийде до мене, посидить зі мною 2 хвилини і щиро скаже одне слово “дякую”, ніж цю дитину “з-під батога” будуть заставляти вчити вірш, тому що його треба розказати вчителю.

Про реформу освіти в оновленому інтернаті

Цього року першокласники ступили на поріг “нової” школи, де тепер будуть вчитись за абсолютно новою програмою. Чи відчутний за перший місяць якийсь прогрес?

Поки що, звісно, важко сказати, чи є прогрес, тому що результат реформи освіти можна буде побачити лише через 12 років. Або хоча б через 4 роки молодшої школи, коли діти пройдуть повний цикл. У реформу закладений чудовий зміст та задум, вона дала школам нове матеріальне забезпечення. Але все одно все зводиться до вчителя. Клас може бути неймовірно обладнаним, але якщо туди прийде “мертвий” вчитель, для дітей це обладнання буде просто меблями.

Згідно з новою реформою, чи варто вихованцям інтернату навчатись 12 років, замість старих 11-ти? Адже йде мова про соціалізацію дітей в дорослому суспільстві.

Так, варто. Коли вони будуть зараз вчитися із звичайними дітьми і коли ми їм будемо створювати максимально комфортні сімейні умови, вони взагалі не будуть мати браку соціалізації. Якщо обласний інтернат має доступ до різних проектів, освітніх програм та взагалі відкритий для спілкування, то в глибоких селах України цього взагалі немає. Якби я мав можливість, я би всі інтернати давно перевів в обласні центри, щоб до тих дітей мали доступ і щоб ті діти бачили життя. Бо хто їх там соціалізує в принципі?

Про щирість і справжню дитячу любов

Ви даєте уроки своїм учням. Але які уроки дають вони вам?

По-перше, від дітей я завжди вчуся щирості. Це неймовірна річ, яку, на жаль, дорослі гублять в своєму житті і просто за неї забувають. По-друге, діти забувають погане, вони цього не згадують. Згадуючи попередній досвід у школі, в якій я раніше працював, були десятки конфліктів між учнями, де часом ставались досить неприємні ситуації. Але через певний період часу ці діти все забували і, можливо, навіть через тиждень ставали найкращими друзями.

Щасливі вихованці Андрія Закалюка
Щасливі вихованці Андрія Закалюка

А батьки? Ворогами. Вони не сприймають одне одного більше. Ось, погляньте на своїх дітей. Вони без знань, без досвіду, без університету поводять себе як істинні християни. А ви, які щонеділі ходите до церкви, які читаєте багато літератури і часто маєте освіту, ви цього не робите. Чому? Вчіться в дітей, тому що вчитися в них – це взагалі фантастика.

Двісті ваших вихованців часто називаються вас батьком. Зізнайтесь, як це ним бути?

Не просто. Але коли любиш свою роботу, то воно все насправді стає просто. Я взагалі не відчуваю складності в роботі та не помічаю за собою, що після вдома мене кидає каменем на ліжко. Зрозуміло, що це великий виклик, але якщо ти робиш свою роботу добре, то за що ти маєш переживати?

Ви проводите багато часу в межах школи. Чи не потребуєте ви більше часу для себе та своєї сім’ї?

Це одвічне питання і одвічна проблема. Але поки що я якось можу все балансувати. Зрозуміло, що хтось буде більше ображатися, хтось буде більше щасливим. Мої близькі розуміють, що це все для мене навіть не робота. Якби вони сприймали мою роботу роботою, тоді би вони мали повне право виставити мені “рахунок”. Виховання дітей – це взагалі не робота. Це смішно називати роботою. Це навіть не покликання – це величезна відповідальність.

Сім'я Андрія Закалюка
Сім’я Андрія Закалюка

Як ця робота змінила Вас особисто?

Я взагалі щасливезний чоловік. Я дуже сильно змінився сам, дещо змінив своє середовище та спілкування. Та що говорити, я завжди себе молодим відчуваю!

Чи не шкодуєте ви, що обрали цей шлях?

Ніколи. Якщо би мене повернули 10 років назад і запитали, чи я би щось змінив – ніколи в житті. Я цього року пережив одні з найкращих відчуттів у своєму житті. Всиновлення. Я ніколи цьому не приділяв такої великої уваги, бо завжди був опосередкованим учасником цього процесу, але влітку мені двічі довелось побувати на суді по всиновленню дітей.

Андрій Закалюк –
Андрій Закалюк – щасливезний чоловік!

Це не передати відчуттями, коли суддя зачитує рішення, що діти тепер мають сім’ю. Це фантастика, коли діти прожили все життя, не маючи ні тата, ні мами, а тут тепер вони в них є.

О, оце я розумію. Так і має бути.

Фото: надані героєм матеріалу

Розмовляла Уляна Корицька
Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s