Іван Онишко: З Ужгорода до Харкова босоніж

29 липня 2016 р.

Три тижні йдуть пішки дорогами України двоє українських мандрівників, Іван Онисько і Юрій Регліс. 9 липня хлопці розпочали багатомісячну пішу подорож з Ужгорода до Харкова. Йдуть не просто пішки, а без грошей, речей і взуття. Мандрівники хочуть пройти “Вишиваний шлях” – маршрут, який склали, аби популяризувати внутрішній туризм в Україні. Він пролягає через 10 областей, завдовжки – 2080 км. Окрім великих міст, охоплює безліч живописних місцин. Свої перипетії в дорозі мандрівники описують на сторінці проекту Prostoboso у Facebook. Дописи виглядають, мов онлайн-серіал із людьми, які годували і давали переночувати, про боротьбу з болем у ногах та дотепні висновки.

Це перша відома подорож такої довжини і в таких умовах Україною. Одягнені хлопці у вишиванки і лляні штани з домотканого полотна. На плечах – малі сумки. Там мінімум речей: паспорти, телефони, камера і запасні батареї до неї, флешки, протигрибковий крем і зубна паста зі щітками. Хлопці йдуть до 20 км на добу. Планують закінчити подорож до листопада. Далі вже мріють про нові подорожі. Наприклад, історичним «Соляним шляхом», яким за часів Київської Русі возили сіль з Криму до Києва.

– Сьогодні 19-й день подорожі. Ми дійшли до містечка Комарно Львівської області. – розповідає Іван. – Прокинулись нині рано і гарно поснідали у Іванки і Василя. Йшли нині легко по асфальту, поки він не став пекти. Сіли перепочити. Прибіг дід і почав нас питати, чи не крали курей. Потім перевірив наші сумки і дійсно – ми не крали курей. М’яса не їмо, то й красти курей мотивації не маємо. Місцеві Настя та Павло пригостили нас смачною малиною і канапками. Павло пояснив, що дід Богдан трішки «того», але ми не образились. Коли прийшли в Комарно, то домовились про нічліг у лікарні. Нас зустріла привітна медсестра Уляна, нагодували і провела у відділення, де будемо спати. Це пологове! Тут з’являється нове життя. Цікаво, що потрапили в лікарню ми саме в той день, коли в нас все добре з ногами! Іван вже 2 дні йде без пластирів, а я сьогодні використовував лише півдня. Рани на ногах затягується швидше, ніж ми їх розбиваємо і почуваємось взагалі добре.

Будемо у Львові за три дні і хочемо переночувати в цікавому місці! Оскільки мандруємо не тільки босі, а без грошей і речей, то нам щодня треба знаходити, в кого переночувати. У Юрка є мрія – під час мандрівки переночувати в сільського чи міського голови. У Дрогобичі в нас була зустріч з мером, але про нічліг не запитували, бо мали намір йти того самого дня далі. У суботу будемо у Львові. Підемо до дому мера Львова Андрія Садового. Не знаємо, як краще зробити, щоб переночувати у нього.

– Ви йдете без наметів і розраховуєте ночувати лише в добрих людей. А що буде, якщо ніхто не прийме?

– Такого ще не було, але будемо дивитися по ситуації. Думаю, в лісі точно не ночуватимемо, особливо в Карпатах. Тут дуже холодно вночі. Будемо щоразу йти до найближчого села і проситися переночувати.

– Скільки кілометрів наразі вдається долати за день?

– Найбільше вдалося 27 кілометрів. Але середня відстань – 15 кілометрів за день. Так буде, доки ноги до кінця не адаптуються. Потім, може, буде вдаватися більше.

– Що видається найважчим, чого не врахували?

– Складність йти босими. Переважно йдемо по асфальту з камінням на узбіччі. Значно рідше стежками, що куди приємніше. Найскладніше – це камінці, які ріжуть ноги. А коли трапляються стежки, то дуже добре. Але наразі більшу частину шляху доводиться, на жаль, йти по камінцях.

– Чи ви зупиняється у знайомих чи також у незнайомців?

– Учора прийшли в село, в якому нікого не знали. У п’ятій хаті, в яку просилися, нас запросили переночувати. За дев’ять діб три дні просили про нічліг, решту нам самим пропонували. Ще жодного разу не просили про їжу – постійно люди самі пригощають. Бо навколо нас дуже багато хороших людей.

– Чому обрали такий формат – іти босими через всю Україну?

– У нас обох є досвід мандрів в різних країнах світу, різним способом – автостопом, велосипедом. Але пішки досі не подорожували, тому вирішили спробувати. Це виклик для себе. Чи зможемо це зробити? Тому додали всі ці аспекти – пішки, босі, без речей і грошей. Поки що все вдається.

Друга мета – розвинути туристичний маршрут «Вишиваний шлях», який проходить з Ужгорода до Харкова. По цьому маршруту, який можна знайти в інтернеті, наразі був лише тестовий велозаїзд. Одна група їхала з Ужгорода до Києва, а інша – з Києва до Харкова. Ми будемо перші, хто має намір пройти його повністю і пішки.

Ще одна ціль – спостерігати за собою. Як даємо собі раду з викликами? Цікаво спостерігати за власною поведінкою, як інші нас сприймають, як вони впливають на нас. Це для мене радше експеримент, ніж перемога над собою.

– Хто склав цей маршрут, які на ньому найцікавіші місця?

– Склали мандрівники Анатолій Циркун і Катя Ганус. Я не так детально його досліджував – просто завантажив на телефон і ми по ньому рухаємося. На сайті «Вишиваного шляху» виділені найцікавіші його пункти. Деякі ми вже відвідали – палац графів Шенборнів біля Мукачева та замок Сент-Міклош в селі Чинадієво.

– Певним чином це нагадує телешоу, де герої мають показати свої уміння в складних умовах. Тільки ви це будете описувати у Facebook, а не перед телекамерами…

– Так, це схоже на телешоу. І телекамери будуть. Є телеканал, який захотів час від часу знімати нашу мандрівку.

– Чи придумали, що робитимете, якщо трапиться надзвичайна ситуація – нападуть бандити чи негода у лісі або в полі застане?

– Таких заготовок у нас немає. Найімовірніше, будемо дивитися по конкретній ситуації та якось реагувати.

– Як сприйняли цей задум мандрівки рідні, мама, тато?

– Це не перша подорож і кожна моя наступна мандрівка все дивніша. Тож рідні вже звикли до всякого. Вони, звісно, з одного боку, дивуються щоразу, а з іншого, вже чогось такого від мене чекають. Мама не хвилюється вже, бо знає, що буду робити те, що надумав. І вона бачить, що зі мною нічого поганого не стається, куди б не поїхав, в яких би країнах не був. Звісно, вона би хотіла, щоб я мав стабільну роботу і сім’ю, але підтримує мій вибір. Ми в дуже класних відносинах і спілкуємося, як хороші друзі.

– Що відповідаєш критикам, які кажуть, що ти – дивак і займаєшся дурницями, бо без сенсу йти босим 2100 кілометрів?

– Нічого не відповідаю. У світі – дуже багато людей. У кожного свій погляд на світ. Кожен має на це право. Ми маємо право мандрувати. Інші мають право вважати це нісенітницею.

– Це певна частина твоєї життєвої філософії?

– Щось таке. Моя мета – пізнавати різні прояви життя. Прагну досягти кращого розуміння суті речей у світі, зокрема, через мандри.

Довідка

Іван Онисько. 27 років. Народився у селі Сущин на Тернопільщині. Вчився на факультеті іноземних мов у Чернівцях. Працював перекладачем-фрілансером німецької мови. Відвідав 28 країн на трьох континентах. Остання найбільш знакова подорож – без грошей автостопом до Китаю. Подорожує останні шість років. Не одружений. Дітей не має.

Юрій Регліс. 29 років. Народився у селі Чижівка на Житомирщині. Закінчив Житомирський технологічний університет. Спеціальність – управління персоналом і економіка праці. Працював на заводі та в різних компаніях. Два роки до революції працював на фірмі менеджером з управління персоналу. Далі була революція, де познайомився з Іваном. Два роки після революції займався громадським проектом «Пошта Майдану». Восени 2015 року поїхав у Європу з 15 євро в кишені. Мандрував автостопом. Виїхав з Ужгорода і за 26 днів доїхав до океану. Потім ще певний час подорожував Європою. Не одружений. Дітей не має.

На «Пошті Майдану» хлопці працювали і певний час жили разом – від травня по вересень 2015 року. Дуже здружилися. Весною цього року придумали подорож Prostoboso.

Уривки зі щоденника Prostoboso

День 10 у висновках:

1) Шкільна версія ‪#‎ЯНеБоюсяСказати‬: школяр розповів, як «класуха» поставила увесь клас на коліна з піднятими руками, а потім виклала це в інтернет. Будьте уважними з тими, хто вчить ваших дітей!

2) Охоронці Бескидського тунелю мають стандартну установу: попередження, постріл в небо, потім в ноги. У випадку Prostoboso вони будуть стріляти по руках. А ви думали, що найдорожча частина тіла – це сідниці Дженіфер Лопес?

3) Впізнаваність – це коли звідкись лунає: «Гей! Це ви?!». А ви розумієте, що то, власне, дійсно Ви.

День 13, Корчин – Урич, 15 км

Жесть! Шкіра на наших стопах стерлася! Такого тяжкого дня в нас ще не було. Мабуть, тому що він – 13-ий. Зранку Іван проходить перші 150 метрів і сідає на дорогу. Витягую голкою камінець з-під тріщини, заклеюю пластирем і пробуємо йти. Наша швидкість – 1.8 км на годину. Зустрічаємо дівчину з тачкою і просимо в неї цей транспорт для перевезення Івана. Відмовляє, але привітно усміхається. Під вечір стирається моя шкіра. Ледь-ледь йдемо. Прийшли до фортеці Тустань. Телефоном домовились і йдемо до скелі Довбуша, де нас пригощають вечерею. Йдемо спати до людей на сіно. Останні 700 метрів по кам’янистій дорозі йдемо годину. В горах холодно ввечері. +9 градусів. Андрій і його мама приймають і навіть запрошують спати у хаті, що з огляду на температуру – класно. Перед сном намазуємо ноги маззю «якась хрєнь». Головна проблема: шкіра на ногах стирається швидше, ніж відновлюється. Пішли тяжкі дні…

День 14, Урич – Східниця 7 км, хагалом 215 км.

Все буде добре! Із таким настроєм прокинулись вранці. Наші тріщини завдяки мазі та нічному відпочинку затягнулись. Біль ще той, але стало зрозуміло, що це пройде. Снідаємо, обліплюємо рани пластирем і вирушаємо в дорогу. Попереду 6 км дороги до Східниці – каміння і вгору-вниз. Ми назвали це «Східницький прорив». 6 годин йшли 4,5 км. Мрію – під час подорожі хоча б раз заночувати в хаті сільського голови чи мера міста. Йдемо в сільраду. Голови немає. Але нам сказали, що Іван Євгенович на своїй будові. Раніше в селі найвищою будовою завжди була церква, а тут – будинок, що зводить голова! На будівництві його теж немає, йдемо додому – нікого. Чекаємо. Приїжджає його син на BMW Х5 і відправляє нас у центр. Вирішуємо не бігати і робити те, що завжди. Одразу ж перша жінка, яку запитали про нічліг, прийняла нас. Пані Галина приготувала смачний салат і чай на травах. Ми довгенько говорили про світ, лікувальні води та її роки в Іспанії. Мастимо ноги маззю та засинаємо.

Дуже дякуємо за пости, коментарі та повідомлення щодо нашого «ногоболю». Ваша підтримка додає нам сил! Прошу не переживати – не збираємось вмирати в дорозі до Харкова чи калічити ноги. Так, нам боляче і тяжко, але ми віримо в свої сили. Це не спринт, коли можна викладатися одразу. Це марафон завдовжки в понад 2000 км, тому розподіляємо свої сили. Трішки мазі та Вашої підтримки і наші ноги зовсім скоро стануть куленепробивними. Ми ще побіжимо!

День 15, Східниця – Борислав, 13 км

Ми прокинулись у домі тьоті Галі, а тому день почався легко і позитивно. Крім смачного сніданку отримали в дорогу бразильські горіхи, вівсянку та льон з Ірландії… Тьотя Оля відмовила нам, щоб ми попрали в неї вишиванки і повісили їх сушитись у дворі, бо, каже, що чоловік не погодиться, щоб двоє хлопців у трусах провели у них півдня. Коли йшли, то тьотя Оля наздогнала нас з огірками, помідорами і свіжоспеченим хлібом. До Славіка звернулись через кількасот метрів. Він одразу погодився і дав нам два тазіки. На півгодини замочили, попрали і вляглись під деревом, поки льон сох. Славік уже рік не п’є і навчився знаходити радість в простих речах. Шукали, де б віддати тіла сну на ніч в околицях Борислава. 5 разів дізналися, де це не станеться, на 6-й отримали запрошення від Богдана. Після смачного борщу з салатом на підлозі його ресторану «Смерекова Хата» були постелені матраци…

Розмовляв Ігор Тимоць

Джерело: PolUkr

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s