Оксана Наконечна, психолог: Війна і мир. Як українці дають раду зі стресом

28 липня 2015 р.

У березні минулого року, після кількох важких місяців Майдану, в Україні почалась війна. Фактично в один момент окремим людям та усьому суспільству разом довелось давати раду зі станом постійного стресу. Окрім цього вперше країна у таких масштабах зіштовхнулась з бойовим стресом.

Розмова з Оксаною Наконечною, координатором Кризової психологічної служби міста Львова, яка вже більше року функціонує у військовому госпіталі, про психологічні травми вояків та стан українського суспільства, яке вже півтора роки живе у стані війни та постійного стресу.

– Ще півтора роки тому українські психологи фактично не мали досвіду роботи з пацієнтами, що пройшли військові дії. Чи готові вони були до такої роботи?

– Не можна говорити, що у нас була зовсім катастрофа у цій сфері. На щастя, психотерапія була добре розвинена. Останні 20 років модно було бути психологом чи психотерапевтом і ця сфера досить добре розвивалась. І багато психотерапевтів навчені працювати з психологічною травмою. Адже вона може бути спричинена чим завгодно: автокатастрофами, цунамі, землетрусом, травматичними стосунками тощо. І коли людина вже вміє працювати з травмою, вона буде працювати з будь-якою, у тому числі і військовою. Інша справа, що робота з військовою травмою має свої особливості і це треба знати. Тому на початку багато уваги приділяли навчанню: запрошували до нас колег зі Словаччини, Грузії, Польщі та Америки. Це дало фахівцям краще розуміння, як працювати.

При цьому у різних випадках для нас є корисним досвід різних країн. Наприклад, якщо говоримо про добойову психологічну підготовку та профілактику, добрим є досвід ізраїльських колег. Якщо йдеться про лікування посттравматичного стресового розладу, то найкращим є американський досвід.

Насправді наша активна робота почалась ще з часу Майдану. І коли в червні у львівський військовий шпиталь почали привозити поранених, це фактично було продовженням роботи. Одна з найбільших проблем, з якими одразу зіштовхнулись вже в часі війни – обмежені людські ресурси. Ми в один момент отримали дуже багато постраждалих. І треба було задіювати величезну кількість людей. На щастя, у Львові було багато фахівців, які зголосились працювати на волонтерських засадах. Я дуже вдячна їм за це.

– Ще рік тому звернутись до психолога було дивним і багато-хто не хотів цього робити. Відчуваєте зміни за цей час?

– Суть роботи з гострою травмою полягає у структурі і стабільній роботі. Коли є стабільний стосунок до людини це допомагає. Людина бачить і розуміє, що є ті, до кого можна звернутись. Це знімає тривогу, що є дуже важливим. Тому ми постійно присутні в госпіталі, куди привозять поранених, постійно розповсюджуємо листівки з нашими координатами та розповідаємо, як нас знайти.

Цікаво, що на початку ми зіштовхнулись з тим, що нашої допомоги потребують навіть більше родичі мобілізованих, аніж самі вояки. У них зашкалювала тривога, бо вони не знали, що з робити в цій ситуації. Доповнювалось це все відчуттям безпомічності.

Найважче завжди на початку, коли є невідомість. Зараз вже легше працювати. Минув час, є багато інформації, багато хто зрозумів, що бойовий стрес – це природня реакція організму. Власне для нас дуже важливим було пояснити, що посттравматичний стрес це не психічне захворювання. Можна провести паралелі з фізичною травмою, наприклад, коли людина зламала ногу. Ногу потрібно лікувати, а не казати, що саме якось пройде. Так само з поламаною душею. Варто не боятись і звертатись до фахівців.

Ми багато часу працюємо у військовому госпіталі. Це дуже зручно, бо усі зібрані в одному місці. Є можливість підійти до кожного не один раз, щоб запропонувати допомогу. Адже не всі погоджуються з першого разу її прийняти.

Багато колег, які працюють в клініках чи центрах, мають окремо безкоштовні місця для учасників АТО. Усі працюють лише на волонтерських засадах. У військових структурах психологів дуже мало. Сподіваюсь такий стан речей зміниться під впливом останніх подій в країні. Наша активність виручила державу у ситуації гострої  необхідності великої кількості фахівців.

– Нині психологи працюють з військовими лише після повернення з зони АТО?

– Не лише. У травні-червні цього року ми працювали в Академії сухопутних військ з офіцерами, яких відправляють у зону проведення АТО. Провели шість одноденних семінарів. Пояснювали їм, що може бути з бійцями, і які є прояви гострого стресу. Також наголошуємо на важливості постійної зайнятості бійців у зоні бойових дій. Якщо військовослужбовець пасивний і нічого не робить, є найбільша вірогідність виникнення проблем. Треба, щоб людина постійно була зайнята. Це має бути спілкування, фізичні заняття, допомога колегам тощо. Це допоможе відреагувати на бойовий стрес чи інші негативні речі, які є на війні. Колегам це допоможе бути в контакті з людиною і знати, що з нею відбувається. Натомість дуже важко сказати, що переживає пасивна людина, яка закрилась у собі. Вона може просто накручувати в собі емоції.

Психологи також працюють на передовій. Туди здебільшого їздять наші колеги з Києва та Дніпропетровська, бо територіально їм набагато ближче. Ну і звісно працюємо з тими, хто повертається додому вже тут.

– Коли в Україні починалась війна, нас лякали, що 80–90% тих, хто буде повертатись, матимуть важкі психологічні травми на все життя. Чи можна нині говорити, наскільки такі цифри виправдані?

– Проблема у тому, що цифрами оперують не фахівці, які не розуміють, що таке гострий стресовий стан, а що таке посттравматичний стресовий розлад. Це зовсім різні речі. Треба розуміти, що до тижня часу після травмуючих подій до 90% осіб перебувають у гострому стані. Це реакція нормальної людини на ненормальну ситуацію. Найпоширеніші симптоми: розлади сну, страшні сни про події, що сталися, часті перепади настрою, пригнічений настрій, вибухи аґресії і дратівливість, лякливість, відчуття страху від спогадів, фізичне перенапруження і часто почуття провини «того, хто вижив», якщо загинули товариші, вживання алкоголю чи заспокійливих у великих кількостях.

До місяця в середньому до 60% зберігають симтоматику, а після місяця – 25-30% можуть мати ці симптоми і формувати посттравматичний стресовий розлад. Це цифри здебільшого американських досліджень. Натомість ізраїльські колеги кажуть про лише 3-6% осіб, у яких формується посттравматичний стресовий розлад. Це відбувається за рахунок раннього втручання, яке є і у нас. Тому ми сподіваємося, що у нас не буде такого великого відсотка ПТСР. Це стало можливе завдяки роботі волонтерів-психологів, які працюють і далі.

Треба також пам’ятати, що ще однією запорукою здорової психіки у майбутньому є підтримка близьких, допомога відповідних інстанцій і за потреби вчасне звернення до психолога. Нашому суспільству щойно тепер доведеться навчитись приймати допомогу фахівців і зрозуміти, що це нормально.

– Якщо говорити не лише про вояків. Вже більше року українське суспільство живе у постійному стресі. Як українці дають з цим раду?

– Найпростіше, де можна спостерігати настрої населення, – це соціальні мережі. Є певні фази виходу з кризи після стресової ситуації. Але ми ще не можемо говорити про ці фази в чистому вигляді, бо ми ще не вийшли з кризової ситуації. Якісь події закінчились, якісь ще продовжуються і тому це дуже змішана річ. Однак, якщо задатись ціллю, можна промоніторити реакцію суспільства.

Коли травматична подія завершилась, наступає «героїчна фаза». Відчувається велике піднесення, високий рівень активності, оптимізм, альтруїзм, люди залучені в осмислення катастрофи та виходу з хаосу  і емоційної травми і мають не реалістичні надії та очікування. Так в нас було після Майдану. Далі йде так звана «фаза медового місяця», де все ще присутній оптимізм і завищені сподівання. Але через те, що завищені очікування не справджуються, приходить третя фаза – «фаза розчарування», під час якої є багато агресії та незадоволення через повільне відновлення, виникають конфлікти. Можемо припустити, що ми зараз на третій фазі. Люди втомились, розчарувались і це природно. Але цю фазу треба пройти і перейти до «фази повернення до стабілізації», коли люди, що пережили катастрофу, починають рухатися вперед і повертаються до процесів відбудови середовища.

Ми вже говорили про важливість активної позиції для вояків. Насправді вона важлива для усіх. Простий приклад – краще читати Інтернет, а не дивитись телебачення, бо перший варіант це активний пошук новин, а друге – пасивне їх сприйняття, яке набагато гірше впливає на людину і дозволяє легше нею маніпулювати.

Важливо проявляти емоції, але не впадати паніку. Можна піти на концерт, в театр, порубати дрова, просто викричатись в лісі, виговоритись в розмові з друзями чи знайти розраду відвідавши церкву. Що кому допомагає. Дуже важливо в цей час звертати увагу на такі речі як харчування та сон. У стресовій ситуації треба добре їсти, багато пити води і добре спати. Старатись не збивати сон, бо тобі організм виснажується і стрес накопичуватиметься.

Після фази розчарування емоції у людей вирівнюються. Звісно, в певної кількості постраждалих може розвинутись посттравматичний стресовий розлад.

– Багато говорять про те, що ті, хто повернеться з війни, матимуть активну громадську позицію. Чи варто такого очікувати?

– Не думаю, що варто чекати особливої активності від тих, хто прийшов з війни. Насправді вони втомлені війною. Їм хочеться повернутись додому, де все відлагоджено і все добре. Тому радше, вони будуть цікавитись, що тут змінилось на краще і очікувати цих змін, аніж братись за зміни самі.

Фото: lvivpost.net

 

 

 

 

Розмовляла Мирослава Іваник

 

 

 

 

Джерело: PolUkr

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s