Євген Кошовий, гуморист: На перший гонорар накрив стіл у гуртожитку

29 вересня 2018 р.

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим «кварталівцем» під час зйомок фільму «Я, ти, він, вона» у Львові

Євгена Кошового не сплутаєш з іншим актором. Фактурний чоловік, з величезним почуттям гумору і поголеною головою, яку він перед кожним концертом ретельно доголює. Це його правило, а може, й забобон. Євген — єдиний у команді «кварталівців», хто має акторську освіту. Він приїхав до Львова для участі у фінальних сценах нової комедійної стрічки «Я, ти, він, вона». Із задоволенням роздавав автографи, фотографувався з шанувальниками і сипав жартами…

— Яким є ваш герой у філь­мі «Я, ти, він, вона»?

— Це коханець головної ге­роїні, роль якої виконує Настя Коротка. А роль чоловіка грає Володимир Зеленський. Вони мають намір розлучитися після десяти років шлюбу, бо їм неці­каво жити одне з одним. Мій ге­рой — пластичний хірург, у якого є величезний шикарний дім. Ми цей будинок показуємо у кадрі.

— У фільмі ваш герой-лю­бовник, мабуть, не лише ди­виться закоханими очима на героїню Насті, яку відбив у Макса (Зеленського). Ма­буть, доводиться цілуватися? Як ваша дружина ставиться до таких сцен?

— Якщо порівнювати з пер­шим сезоном «Слуга народу», то там поцілунків було більше. А тут ми з Настею в губи цьом-цьом, та й розійшлися. А от у Володі з Настею сцени конкрет­ніші. Як ставиться до цього моя дружина? Вона розуміє, що це — частина моєї роботи, бо про­фесія актора передбачає багато чого. Але я завжди попереджаю дружину, коли мені треба якусь «гаряченьку» сцену зіграти.

— Щоб залагодити ймовір­ний конфлікт, попереджаєте з букетом квітів?

— Ні. Я таким не займаюся. Але у нас квіти вдома часто бу­вають. Розумієте, вдома живуть чотири жінки — дружина, дві доньки і теща! То я не уявляю, як можна приходити додому без квітів. І не чекаю, поки настане свято.

— Ваша дружина ревнива?

— Коли був проект «Танці з зірками», була ревнива. Але, думаю, протягом майже три­надцяти років нашого спільно­го життя Ксюша стала дорос­лішою, мудрішою і простіше до цього ставиться. Маю на увазі стосунки у кадрі чи на сцені. Та й мала можливість переконатися, що підстав для ревнощів немає.

— А ви ревнивий?

— Я — так! Я її дуже кохаю, тому, можливо, і більше ревную. Особливо, коли вона танцювала у балеті «Фрідом»…

— На роботі ви — людина-свято. Зал сміється, як тільки ви з’являєтеся на сцені. Вдо­ма ви також такий?

— По-різному буває. Якщо ко­жен день вдома буде свято, від нього можна швидко втомитися. Як і у кожній родині, у нас також є свої проблеми чи негаразди.

— Якщо сваритеся, хто пер­шим іде на перемир’я?

— Усе залежить від того, хто першим це почав. У нас рівноправ’я і демократія. Ми обоє стали мудрішими, з віком зрозуміли, що життя треба лю­бити, не витрачати час на су­перечки і негаразди.

— Більшість артистів мають свої забобони. У вас теж є?

— У мене він один — на зйом­ку «Вечірнього кварталу» або на якийсь інший відповідальний проект не вийду, поки не поголю гладенько голову.

— Але ж у вас колись була густа шевелюра. Не хочете відпустити волосся?

— О… У мене колись була мо­дельна зачіска. І носив я її до 25 травня 2001 року, до першого свого приїзду у столицю Укра­їни. Треба було поголитися за­ради двох ролей. 17 років тому не було таких технологій, щоб сховати волосся під «лисою пе­рукою». Старші товариші мені тоді сказали, що мистецтво ви­магає жертв, стояли наді мною і чекали, поки мене поголять. А потім мене голили одноразови­ми станками… Як згадую, досі страшно. Так ось, коли я 2001 року вперше вийшов на сцену поголеним, наступного ранку прокинувся популярним. Мене почали впізнавати на вулиці.

— Зіркова хвороба вам тоді дах не знесла?

— О, звісно, і таке було! Зірко­ву хворобу я переборов на дру­гому курсі інституту. Розумієте, мене всюди впускали, бо моєю контрамаркою було моє облич­чя. Я «забив» на навчання, на стосунки з викладачами, навіть з друзями, з якими жив поруч. Мене ж показували по «тєлєку», я був знаменитістю! А вони ким були? А потім мені оголосили бойкот, зі мною два тижні ніхто не розмовляв, навіть не відпо­відали на моє привітання, усі відверталися — і викладачі, і сту­денти. Одного дня я зачинився у кімнаті і зрозумів: якщо далі так піде, нічого доброго з того не буде. Ті два тижні здалися мені вічністю. Я вдячний своїм друзям, що вони тоді так вчи­нили. Інакше я би тої зірковості не позбувся, мабуть. І якщо за­раз з’являються навіть якісь на­тяки на зірковість, я собі відразу кажу: «Стоп!». Я би вже не зміг пережити оті два тижні.

— Ви самі придумуєте жар­ти? Чи дотримуєтеся написа­ного тексту?

— До написання сценарію і авторського процесу Студії «Квартал 95» не маю відношення. Насправді, авторська робота — величезна праця. Сам дивуюся, як вони встигають: раненько при­ходять і не раніше десятої вечора йдуть додому. І це у кращому ви­падку, бо можуть сидіти і писати навіть до ранку. Це ж треба напи­сати і для «Вечірнього кварталу», і для «Жіночого кварталу». А вони йдуть з різницею у два тижні. Імп­ровізація також присутня на сце­ні, особливо, якщо граєш номер із Зеленським. Іноді це може бути навіть 50 на 50.

— Якщо ми заговорили про Зеленського, як ставите­ся до чуток, що Володимир братиме участь у виборах президента? Чи не вбачає­те у цьому фарс та стьоб над українцями, які сплутали ре­альність з вигаданою реаль­ністю «95 кварталу»?

— Не думаю, що хтось плутає реальність із вигаданою реаль­ністю. Всьому свій час. Настане той день, коли ми все покладе­мо на терези. От подивіться: за­раз молодь масово виїжджає з країни. Закінчуючи навчальний заклад, молода особа не бачить себе у цій країні, бо їй не дають можливості тут щось робити. Усі ми знаємо, в чиїх руках країна. Ми ж підписали угоду з ЄС, то чому ми з Європи усе беремо, але не хочемо будувати щось таке, щоб у нас це брала Євро­па? А для того, щоб збудувати, потрібні молоді люди, а не ті, хто там, при владі, зараз сидить.

— Але якщо би настав такий час, і Зеленський таки подав свою кандидатуру, ви особис­то проголосували би за нього?

— Якби у мене було шість рук, або 6 тисяч можливостей про­голосувати за Зеленського, як президента, я би усі 6 тисяч від­дав йому. Я з ним працюю понад 15 років, і знаю, що кажу.

— Під час виступу «підко­люєте» не лише простий на­род, а й наших політиків. Чи не погрожували вам «великі мужі», а може, й кликали до себе на килим?

— Коли вийшов перший се­зон «Слуги народу», на Банко­вій почали ходити чутки, що ми проводили паралелі з Банковою і Грушевського, де засідають політичні діячі. Насправді, у нас не було підстав таке робити. У нас була вигадана історія. Але якщо вони на себе її приміря­ли, значить, їм є чого боятися. Якщо вони пишуть у соцмере­жах факти, вирвані із життя, як це було з інцидентом у Юрмалі, я їх запитую: «А для чого ви таке пишете, якщо вас там не було?». Зате деякі наші політики, щоб знову прорватися до влади, да­ють пенсіонерам гречку, каву і 10 доларів. А чому не дати їм відповідну пенсію — бодай 500 доларів? Чому я не соромлюся казати, що у мене є заміський будинок? Ми, коли його будува­ли з дружиною, просто фанатіли від цього, що у нас буде власний будинок. Наша мрія здійсни­лася. Ми мріяли про квартиру на лівому березі Дніпра. І ми її купили десять років тому, але кредит за неї виплачуємо досі! Усім здається, що «Квартал» гребе страшні гроші. Іноді чи­таю коментарі, коли пишуть, що мільйонери, і дивуюся. Я ці гро­ші заробив — я їх збирав і, мож­ливо, доводилося собі у чомусь відмовляти. Так, у нас є дві ма­шини. Але вони також у кредиті.

— На весіллях і корпорати­вах виступаєте?

— На корпоративах — так. А від весіль ми відійшли. Але якщо хтось захоче — будь ласка. Але це буде дуже дорого (сміється. — Г. Я.).

— Чи є у вас жарти, за які вам особисто соромно?

— Мабуть, ні. У нас є внутрішня самоцензура, яка не дозволяє вийти за рамки твого людського «я», і ми ніколи не будемо жар­тувати на якісь особисті теми на кшталт: от, доскакався, Господь тобі заплатив…

— А те, що Парубій карта­вить…

— Вибачте, але так воно є. Це знає вся країна. Якось я читав його інтерв’ю, де його запитува­ли, як він ставиться до того, що його пародіює «95 квартал». Він відповів, що доньці дуже подоба­ється, як ми жартуємо. Вона каже: «Тату, дивись, тут знову тебе паро­діюють». Знаю, що деякі можно­владці нас ненавидять, бо боять­ся. Але якби вони не робили того, що вони наробили в країні за ці 27 років, то ми б їх не пародіювали.

— А які би тоді теми були у «Кварталу»?

— Та я би й радий був, якби не було таких тем. У нас є море інших проектів, а у «Вечірньому кварталі» ми би жартували на побутові теми. Але якщо не бу­демо зачіпати політичні теми і не будемо висміювати політиків за те, що вони витворяють, я буду тільки щасливий.

— У «Кварталі» ви єдиний, хто має спеціальну акторську освіту. Коли зрозуміли, що сцена — ваше покликання?

— Я народився у селищі Ков­шарівка, що на Харківщині. А коли мені було 6 років, батьки пе­ребралися в Алчевськ, бо татові запропонували кращу роботу. Коли закінчував дев’ятий клас, мама хотіла, щоб я пішов у тех­нікум вчитися на електрика, бо з грошима було сутужно, і на ви­пускний після школи було важко зібрати. Брат вчився у технікумі, я — школяр, мама — вихователька у дитячому садочку. Ми не роз­кошували. Але батько сказав, що знайде гроші на випускний, і я вчився у школі ще два роки. У випускному класі, якщо мені за­грожувала низька оцінка, тато «рішав» усі питання з вчителями. Пригадую, моя вчителька з укра­їнської мови Любов Дмитрівна, завдяки якій я з вами розмов­ляю українською, поставила мені «трояк» за диктант. А це був ви­пускний іспит. Вдома був шок. Тато прийшов і каже: «Любов Дмитрівна, давайте щось «по­рішаємо». А чому я написав на «трійку»? Бо готувався до випус­кного. У нас був театр естради, а це було головніше. Ба, більше, у мене навіть за чверть була двійка з одного предмета, бо я полови­ну шкільного життя присвячував сцені. Те саме було і в інституті, коли ми виїжджали на гастролі на три місяці. Довелося брати «академку». У мене таке вражен­ня, що я і сцена завжди були не­роздільними у моєму житті.

— На що потратили свій перший гонорар?

— Накрив стіл на п’ятому по­версі гуртожитку. Зараз не при­гадую, скільки це було, але ми поставили шість столів, на яких було море продуктів з магазину і, звісно, шампанського. Гуляли всі!

 

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

Джерело: Високий замок

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s