Любов Качала, артистка: Кожна вистава для мене — як сповідь перед глядачем

1 вересня 2018 р.

Заслужена артистка України Любов Качала — про новий театральний сезон, забобони, курйози і особисте життя

Уперше я почула голос солістки Львівської опери Любові Качали кілька років тому. Артисти Львівської філармонії і опери виступали у польському Перемишлі. У філармонію прийшли шанувальники класичної музики. Усіх українських виконавців тоді викликали кілька разів «на біс». Та, мабуть, найбільше виходила Любов Качала. Її високопрофесійне виконання і манера триматися перед публікою свідчили — на сцені талановита артистка. Цього разу я зустрілася з Любов’ю Качалою перед прем’єрою опери «Дон Жуан», у якій вона виконує провідну партію.

— Пані Любо, Львівська опера від­крила новий сезон. Які нові опери, у яких братимете участь, будуть у цьо­му сезоні?

— Тішить, що у нашого керівництва багато планів. Не стоїмо на місці, як це було колись, коли було мало прем’єр. Тепер театральне життя артистів на­стільки насичене, що іноді сама дивуюся, як усе встигаємо. Але це тішить. Бо кра­ще встигати вчити нові партії, доучувати щось, ніж топтатися на місці. У найближ­чій перспективі «Казки Гофмана» Жака Офенбаха, у якій є партія і для мене, ро­мантична опера Ріхарда Вагнера «Лоен­грін», де я співаю партію Ельзи. Та най­більше мене тішить, що буде поновлено одну з моїх улюблених опер — «Украдене щастя» Юлія Мейтуса.

— Чула, теперішній директор театру Василь Вовкун запровадив нові пра­вила, серед яких і кастинг на провідні партії. Нема кумівства, родинних сто­сунків — усе відбувається на конкурс­ній основі. І запрошують взяти участь у кастингу не лише артистів Львів­ської опери, а й з оперних театрів усієї України.

— Це правда. І це дуже розумне рішен­ня. Це крок уперед. Ми проходили кас­тинг для участі у виставі «Дон Жуан». Бо здорова конкуренція — це поштовх до роз­витку. Справжній театр розвивається тіль­ки тоді, коли у ньому вирує життя, коли відбуваються прем’єри, коли приїжджа­ють інші артисти, коли запрошують зірок оперних сцен і маловідомих виконавців. Тоді можна у когось чогось навчитися, а хтось, можливо, почерпне для себе щось від нас. Бо коли в одній виставі «варяться» ті ж самі виконавці — це нецікаво не лише для глядача, а й для самих артистів.

— Знаю, за минулий сезон ви пере­виконали норму виступів у виставах і стали лідером у театрі…

— Навіть над цим не задумувалася, але коли директор зачитав цю цифру на збо­рах, була приємно вражена. Там щось на 160 відсотків я перевиконала норму. Ні­коли не ставила собі за мету — бути ліде­ром. Просто чесно виконую свою улюблену роботу.

— Під час вистав трапляються сміш­ні ситуації, а іноді й курйозні. Що та­кого траплялося з вами?

— Жодна вистава не схожа на ту саму, яку відіграли кілька днів перед тим. Тра­пляються випадки, коли хтось з артистів забуває слово, або хтось не встигає ви­йти вчасно. Пригадую, давно в «Украде­ному щасті» грав разом зі мною мій викла­дач з Музичної академії, народний артист України Володимир Ігнатенко. Я начебто виходжу за двері його зустрічати. Лунає його лейтмотив, на сцені дим і напівтем­рява. Він мав стояти біля дверей, а його — нема. Це була, мабуть, моя перша ви­става. Я страшенно хвилювалася за свій виступ, а тут ще й такий страшний мо­мент. Почала кликати, просила допомо­ги: «Нема Ігнатенка. Що мені робити?». Аж раптом хтось торкнувся мого плеча: «Я тут». Думаю, як педагог він дав мені ще один урок — не боятися і не хвилюватися перед виходом на сцену.

Ще був випадок, коли я вперше співа­ла партію Мімі в опері «Богема» Пуччіні з народним артистом України Романом Ві­тошинським. Вітошинський співав пар­тію Рудольфа. Він — відомий жартівник. Моя партія трагічна, в кінці опери моя ге­роїня помирає. Пан Роман на кожній ре­петиції підбігав до мене і кричав: «Му-му» замість Мімі. На репетиціях усі до цьо­го звикли. Коли ж йшла вистава, я в кін­ці падаю, підбігає Вітошинський і співає «Мімі». Але у мене все одно звучить «Му-му». Його герой у розпачі, кохана Мімі по­мерла. Вітошинський обіймає мене і ти­хенько каже: «Ну що, Му-му? Померла?». Це щастя, що він нахилився наді мною. Схопила його правою рукою, щоб не ба­чили глядачі, і шепочу: «А тепер так стій­те». Бо мене розпирав істеричний сміх.

— У залі сидять різні люди — пога­ні і добрі. Трапляються і енергетичні вампіри. Як ви після вистави віднов­люєте сили?

— З часом і з досвідом усвідомила, що найважливішою є віра. Я — віруюча люди­на, тож мені не страшно, коли у залі си­дять енергетичні вампіри. Перед кожною виставою молюся, бо вистава для мене — як сповідь перед глядачем. Зал Львівської опери розрахований на тисячу місць, він завжди заповнений. Але я переконана, що серед тієї тисячі більшість глядачів — з до­брими очима і позитивною енергетикою.

— Багато артистів мають свої забо­бони перед виходом на сцену. Чого, окрім молитви, дотримуєтеся ви?

— Ой, колись і у мене щось таке було: ця сукня — щаслива, або йти тільки у тих туф­лях перед виставою… Але ці комплекси давно відійшли у минуле. Бо ж ми їх поро­джуємо самі, самі маємо їх і позбутися. У моєму житті багато чого зараз змінилося, тому не надаю значення таким дрібнич­кам, як кішка перебігла дорогу чи хтось перейшов з порожнім відром…

— Пані Любо, ви народилися у Золо­чеві Львівської області. Коли зрозумі­ли, що сцена — сенс вашого життя?

— Скільки себе пам’ятаю, стільки хотіла співати. З малої дитини співала всюди: вдома, у школі… Коли це стало сенсом мого життя? Мабуть, тоді, коли пересту­пила поріг Львівської опери. Бо коли вчи­лася, доводилося підпрацьовувати — і на весіллях співала, і брала участь у різно­манітних концертах, де співала академіч­ні пісні. Лише в Оперному театрі зрозумі­ла, що не можна себе розпорошувати на все. Бо робити щось на високому рівні, якісно, можна тільки одне. Тож коли за­співала одну партію, потім другу, побачи­ла, що це далеко «не легкий хліб». І над­звичайно відповідальна робота. Тут не можна схалтурити чи заспівати під фо­нограму. Кожну виставу я переживаю як окреме життя. І так щоразу. Бути опер­ним співаком — це не переставати вчи­тися усе життя. Усі світові зірки опер­ної сцени постійно були у пошуку чогось нового, розвитку і самовдосконалення. Тому моя професія надзвичайно цікава, але водночас відповідальна і важка.

— Свій талант успадкували від ко­гось з рідних?

— У мене співоча родина, але профе­сійно вчилася співу тільки я. По маминій лінії уся родина була дяками-священика­ми, дехто з них і досі співає у церковному хорі. По татовій лінії також усі гарно спі­вають. Гарно співає мій рідний брат. Він зараз навчається у Польщі.

— А чому все ж таки ви обрали опе­ру, а не естраду?

— Мені нецікаво співати естрадні пісні. Ну, вийшла, заспівала чи зробила вигляд, що співаю, під фонограму. А яке від цього задоволення? В опері я виходжу на сцену і проживаю чиєсь життя, за дві-три годи­ни відкриваю чиюсь долю, ніби «пишу ро­ман». Це настільки цікаво — занурювати­ся в атмосферу того тисячоліття, у якому жила моя героїня. Це ні з чим незрівнян­на насолода. А пісня під фонограму ніко­ли у житті цього відчуття не замінить.

— Ви — заслужена артистка Украї­ни. Деякі творчі люди до таких звань ставляться скептично. Як поставили­ся ви до присвоєння цього звання?

— Кожному артисту приємно отриму­вати нагороди і звання. Бо це ще й свід­чення того, що артист досяг відповідного рівня. Хоча, з іншого боку, присудження звань — наслідки радянських часів. Бо ж ніде у світі нема заслужених і народних. Там є артисти високого і дуже високого рівня. Насправді мені приємно, що мою роботу високо оцінили на державному рівні. Хоча найвище звання для артиста — це вдячна публіка, повний зал глядачів і шалені оплески.

— Чула, оперні співаки для голосу мають дотримуватися спеціальної ді­єти. Якої дотримуєтеся ви?

— Не дотримуюся жодних дієт. Звісно, перед виставою ніколи не наїдаюся. Бо це — тяжко. За дві-три години перед ви­ступом можу з’їсти щось низькокалорій­не. Не ризикую пити дуже холодні напої, чи, навпаки, дуже гарячі. Коли повертаю­ся після вистави додому і маю відчуття го­лоду, можу щось з’їсти. А іноді приходжу така втомлена, що навіть їсти не хочу.

— Улітку артисти мають місяць від­пустки перед новим сезоном. Як від­почили цього року ви?

— Зі сім’єю поїхала до Хорватії. На жаль, для мене місяця відпочинку зама­ло. Відпустка так швидко минає. Якщо взяти до уваги, що попередній сезон був дуже насичений, бо було багато прем’єр і вистав, то було би добре, якби дали того відпочинку бодай півтора місяця. З одно­го боку, скучила за глядачами і сценою, з іншого, хочеться ще побути з родиною.

— Щодня наносите грим, який вве­чері треба змивати. Такі процедури не на користь шкірі. Користуєтеся по­слугами косметолога?

— Я сама собі косметолог. Попри те, що і кремами користуюся, але надаю пе­ревагу батьковим косметичним засобам. Тато — бджоляр, робить прекрасні маски на основі меду, бджолиного воску. Що­правда, лінуюся усе це наносити на об­личчя, хоча тато переконує, що такими натуральними засобами треба користу­ватися якомога частіше.

— Багато років тому ви залишили­ся з двома дітьми. Чоловік відійшов у кращий світ. Не думали тоді створити нову сім’ю, щоб новий чоловік допо­магав ставити на ноги дітей?

— Правда, мені було важко. Але я на­вчилася не розслаблятися і давати собі раду у цьому складному житті. Доводи­лося брати участь у багатьох концер­тах, щоб більше заробити. У нас не було власного помешкання у Львові, тому до­водилося левову частину заробітку від­давати за квартиру, яку винаймали. Що­правда, мені допомагали мої батьки і батьки покійного чоловіка. Тому мені було не до залицяльників. А може, про­сто не було того, з ким би я хотіла знову пов’язати свою долю?

— А потім зустріли принца?

— Ні, він не принц, він — соліст Краків­ської опери. Живемо на дві країни. Ба­гато чого я можу у нього навчитися. Він мій перший критик, бо він та людина, яка скаже щиру правду. Завдяки йому я ста­ла більше працювати над своїм голосом.

— Разом уже співали в одній опері?

— Ще ні. Але сподіваюся, ще заспіває­мо. У нього — бас. Є мало партій, написа­них для баса і сопрано. Думаю, у нас це ще попереду.

— Знаю, що вмієте гарно вишивати і смачно готуєте…

— Зі стравами люблю експериментува­ти. Щоразу додаю нові приправи, і стра­ва виходить інша. Мені вдається «Київ­ський» торт. Але не такий традиційний, а за своїм рецептом — кисло-солодкий. З випічки ще люблю «бавитися» зі сирни­ком. Дуже люблю вишивати. Моя двою­рідна сестра казала, що вже час мені від­крити персональну виставку вишиванок. Сорочки і сукні, вишиті мною, рахувала до двадцяти. А потім збилася з рахунку. Але не лише сорочки і сукні маю у своє­му гардеробі. Вишиванки мають мої рід­ні — мама, чоловік, діти… Вишиваю також ікони та картини. Буває, приходжу піс­ля вистави і ще годинку-дві можу сидіти над вишивкою. У вишивку, як і у виступ на сцені, вкладаю душу.

 

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

 

Джерело: Високий замок

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s