Боюся знімати банальщину. Сергій Михальчук про фільм Дике поле і чому не можна порівнювати голлівудське й українське кіно

23 серпня 2018 р.

Найтитулованіший вітчизняний кінооператор Сергій Михальчук згадує свої поїздки в зону бойових дій, порівнює настрої українських військових після Майдану і тепер, переказує “кухонні” розмови з російськими друзями і пояснює, чому він не хоче знімати голлівудське кіно.

С ергій Михальчук — фігура в українському кіно помітна. У 2002 році він отримав Першу премію кінофестивалю в Сан-Себастьяні за операторську роботу у фільмі Коханець, знятому разом з російським кінорежисером Валерієм Тодоровським. У 2015 році він став володарем Срібного ведмедя, найвищої нагороди Берлінського кінофестивалю, за фільм Під електричними небесами уже в співробітництві з іншим відомим російським режисером – Олексієм Германом-молодшим.

В українському кінематографі він відомий зйомкою кількох артхаусних фільмів, а також операторською роботою в фільмі Поводир Олеся Саніна. Втім, пострадянським простором фільмографія Михальчука не обмежується. Він багато працював у Європі, Сирії, країнах Перської затоки, а подорожував і того більше. Як фотограф Михальчук об’їхав понад сто країн, побував на Північному і Південному полюсах, а також кілька місяців виживав разом з екстремальною командою Еквітас на невеликому судні в Атлантичному океані. Постійним залишається одне – оператор завжди прискіпливо вибирає проекти, за які береться, а до слави і гучних імен не ласий.

Остання його робота – фільм Дике поле, знятий за мотивами роману Сергія Жадана Ворошиловград, прем’єра якого намічена на 8 листопада.

Чому вирішили взятися за Дике поле?

Ворошиловград, – посміхається Михальчук.

(Він пояснює, що оригінальна назва роману йому подобається більше, ніж назва фільму, і задумку автора вона відображає краще).

Мені внутрішньо симпатичний Сергій Жадан, і сам твір мене зворушує. І фільм, і роман – вони про наше покоління і те, що сталося з людьми родом з 90-х і 2000-х. Я народився в Рівненській області, а це полярна до Луганської області точка на карті України. Там зовсім інша ментальність, там мікроклімат, як у фільмах Кустуріци, дуже контрастний, але при цьому він правильний. В результаті ми зняли іронічне кіно, не вестерн, а навіть якийсь “істерн”, в теплих мексиканських тонах.

Півмільйона гривень держава виділила на патріотичне кіно. Вам цікаво його знімати?

Цікаво. Але я боюся знімати пропаганду, причому пропаганду низької якості. Тому я не погоджуюся зараз знімати кіно про війну.

Не знаходите сил?

Швидше побоююся, що зняте мною Міністерству оборони не сподобається. Я був там, на війні, кілька разів. Перший раз – в 2014-му під Дебальцевим, але ще до котла. Я бачив людей, в яких ще був живий дух Майдану. Форми у них не було, автомати постійно заклинювало, а міномети були з далекого 37-го року, але при цьому була сильна віра, що вони борються за справедливість, правове суспільство, за самих себе. За перемогу. А зараз я бачу добре екіпірованих професійних воїнів. Для них війна стала рутиною. Вони окопалися і розуміють, що повних перемог не буде. Важливо вижити і втриматися. Я боюся, що ситуація в такій точці завмре надовго, і війною її не вирішити.

Ви багато працювали з російськими режисерами Валерієм Тодоровським, Олексієм Германом-молодшим, людьми далекими від прокремлівської позиції. Вдалося вам зберегти відносини тепер?

Я продовжую спілкуватися з Валерою [Тодоровським], але працювати над російськими проектами зі зрозумілих причин уже не можу. Для багатьох нормальних, не одурених державною пропагандою людей в Росії, моїх друзів і колег, те, що відбувається – страшна трагедія. Хоча б тому, що в Росії так і не дозріло громадянське суспільство, яке є в Україні. Свою гідність кожен зберігає на самоті і як може.

Не всім це вдається. Ось Микита Михалков не зміг, незважаючи на весь свій талант.

Є така ілюзія, що держава ламає талановитих людей, але це не так. Люди самі ламаються і деградують, і це важко спостерігати.

Після премії в Сан-Себастьяні ви стали відомі й помітні глобально. Багато надходило пропозицій від західних режисерів? У Голлівуд потрапити хотіли?

Пропозиції були, а ось Голлівуд мене якраз зовсім не вабив. Це прикольний атракціон, але таке кіно і без нас є кому робити.

Ось ви знімаєте українське кіно і, напевно, здогадуєтеся, що вітчизняний глядач, виходячи із залу, порівнює його з голлівудським.

А ось це абсолютно безглуздо. Як порівнювати велосипед з автомобілем. Українське кіно займає свою нішу. Навіть у росіян з їх величезними нафтовими бюджетами Голлівуд так і не вийшов.

Є фільми, які ви ніколи не станете знімати?

Точно ніколи не буду знімати чорнуху. Так, це часом кон’юнктурно і приносить успіх, особливо якщо показувати такі картинки життя з України для західного глядача. Я все ж люблю, щоб кіно було зроблено з любов’ю до персонажа. Навіть у трагічній історії повинна бути надія.

 

 

П’ять запитань Сергію Михальчуку:

 

Найдорожча річ, яку ви придбали за останні 10 років?

Напевно, досвід

На чому ви пересуваєтеся по місту?

На автомобілі, зараз це Subaru.

Найдивовижніше місце, де вам вдалося побувати?

Мені складно вибирати найкраще, я назву останнє. У березні цього року я побував на святі фарб Холі в глибинці Індії, містечку Вріндаван, де, за легендою, народився Крішна.

Чи є у вашому житті вчинки, за які вам соромно?

Такі речі, звісно, ​​є, і мені дуже гірко, що вони є.

Чого або кого ви боїтеся?

Боюся знімати банальщину.

 

 

 

 

Розмовляв Ольга Духнич

 

 

 

Джерело: Нові часи

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s