Марина Гримич: Мені потрібно весь час вчитися чомусь новому і розпочинати якусь нову тему

липень 2018 р.

«Я хотіла стати лікарем або фізиком-теоретиком чи астрономом»

– Розкажіть про свою родину 

– Я народилася в Києві в україномовній родині. Мій батько – відомий перекладач з більш, як 25 мов, лауреат премії ім. Максима Рильського за перекладацький доробок, на той час лише розпочинав свою літературну кар’єру і працював у газетах «Молодь України», в редакції журналу «Дніпро». Мама на той час була студенткою п’ятого курсу філологічного факультету Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Пізніше вона стане доцентом цього ж університету і завідуватиме кафедрою історії літератури та журналістики в Інституті журналістики КНУ.

Я була першою дитиною. На час мого народження батькові було 36 років, і він приступив до мого виховання з «науковим підходом». Тепер я думаю, він на мене аж надто тиснув і був аж надто вимогливим. З раннього дитинства мене привчали до книжок.

Я ще не уміла читати, однак розглядала малюнки-комікси Херлуфа Бідструпа. Це мої найприємніші спогади раннього дитинства. Дитячі книжки в мене також були. У батька була величезна бібліотека, і там було багато дитячих книжок для мене. Всі виключно українською мовою. Пам’ятаю, я не дуже любила українську дитячу класику – мені ці твори видавалися гнітючими – і «Біда навчить» Лесі Українки, і «Грицева шкільна наука» Івана Франка, вірші і проза Марії Пригари (над віршиком про «Горобчика-розбишаку», коли батько мені його читав, я завжди плакала), байки Леоніда Глібова. Винятком були віршики Тараса Шевченка, які малювали ідилію українського патріархального села «Хлюпочуться качаточка…», а також Наталі Забіли («Стояла собі хатка – дірявий чобіток»). Дуже любила щорічник «Дванадцять місяців». Я тепер розумію чому. Я за природою не можу займатися одним і тим же весь час. Тоді я впадаю в депресію. Мені потрібно весь час вчитися чомусь новому і розпочинати якусь нову тему. Писати мене, здається, не примушували до школи. І це ніяк не позначилося на моїй літературній і науковій кар’єрі.

– Чи школа посилила Ваш інтерес до літератури? Які предмети Ви любили найбільше?

– Коли я пішла в школу – почалося пекло. Батько стежив, щоб у мене були одні п’ятірки. Десь до шостого класу це було дуже легко. Однак потім стрес все зростав і зростав. Пам’ятаю: якщо я в чверті приносила одну четвірку, то він усю наступну чверть зі мною не розмовляв. Це для мене був жахливий стрес. Кожна четвірка у мене викликала паніку.

Серед предметів мені подобалися ті, де (це я вже сьогоднішнім розумом оцінюю) була логіка і не було рефлексій. Математика, алгебра, фізика, мови. Все, що йшло на тупе запам’ятовування (історія, географія) – викликали в мене відчай. Література – також не дуже логічний предмет. Засновується на суб’єктивних трактуваннях творів і біографій письменників, а представляються вони як об’єктивні. Ну, мене виручало тут уміння писати, закладене, напевно спадково. Хоча написання творів для мене було цілою школярською драмою. Адже ти не мала права висловити свою власну думку щодо того, чи тобі подобаються Чіпка чи «Мать» Горького, то й доводилося компілювати щось із підручників, а щось із голови, щоб вгодити вчительці. Ну, тут якось я виплутувалася. З просторовим мисленням у мене завжди були проблеми. Геометрія і креслення – для мене були карою господньою. Треба сказати, що я паралельно займалася музикою. Теж не любила. Займалася «з-під палки». У старших класах на канікулах батько примушував вивчати словенську мову і читати купу книжок (окрім того, що давали на позакласне читання, він додавав цілий список, причому я мусила вести читацький щоденник). Дев’ятий, а особливо десятий клас навіть не хочу згадувати – так важко мені далася та золота медаль. У нас була крута школа – українсько-англійська – із 24-х осіб – шестеро йшли на золоту і 12-ро на срібну медаль. Конкуренція просто з’їдала нерви.

– Чи був час на відпочинок? 

– От на канікулах можна було трохи розслабитися. Батько був членом Спілки письменників, тому я практично виростала в Будинках творчості письменників – Ірпінському (сюди їздила найчастіше, батько там часто працював), Одеському, в Коктебелі, Дубултах. Там була така традиція – після обіду прогулюватися алейками і вести розумні бесіди. Батько завжди мене з собою водив, і я в тих розмовах (нічого в них не розуміючи) «кохалася». Тодішній стиль життя письменників мене приваблював: творча праця, не потрібно ходити на роботу, твори собі, веди світські бесіди… Всіх тих, кого знаємо з підручників чи літературознавчих статей, я знала особисто. Микола Лукаш водив мене гуляти в ліс за ручку, вибрики дивака Василя Діденка (автор “Маку червоного в росі…”) – бачила особисто. Жарти драматурга Олекси Коломійця та прозаїка Юрія Мушкетика знала з перших вуст, за Загребельним, Павличком спостерігала із-за кущів так званої “бузкової алеї” в Будинку творчості «Ірпінь» і так далі. В Коктебель і Дубулти приїжджали відпочивати і «тусуватися» відомі російські письменники. Словом, це для мене було “промінчиком щастя” на фоні шкільного стресу. І, звичайно, з вдячністю згадую прочитані книжки.

– Зростаючи у такому середовищі, Ви мріяли бути літераторкою? 

– Взагалі я хотіла стати лікарем або фізиком-теоретиком чи астрономом. Але це ж радянські часи. Тоді вступали по знайомству. У нашій родині не було «зв’язків» на цих факультетах, тож довелося йти на філологічний. Я поступила на слов’янське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка в 1978 році (сербохорватська мова та література). Тут мені було вчитися легко. Окрім історії (в тому числі КПРС), де, знову ж таки, все треба було завчати, решта йшло досить добре.

– Хто з викладачів мав найбільший вплив на Вас? 

– З викладачів, хто справив на мене враження були ПеДе – професор Петро Дмитрович Тимошенко – легендарний викладач історичної граматики; професор Ілля Корнійович Кучеренко, в якого я писала дипломну роботу з мовознавства на тему семантики прийменників у слов’янських мовах; професор Анатолій Хомич Ілічевський і його спецкурс з латиноамериканської літератури і загальний курс з зарубіжної літератури дали мені новий поштовх до читання запоями. Власне, вони для мене й уособлювали “велику науку”. Але, чесно, кажучи, я про науку тоді не думала. Просто вчилася, закохувалася, страждала і подібне, що характерне для дівчат того віку.

«Я всотувала в себе ту інформацію, як губка, і мріяла стати справжнім польовиком»

– Чому Ви не одразу вступили в аспірантуру? І як обрали фольклористику?

Після університету, з отриманням “червоного диплому” і направлення в аспірантуру, мені місця в жодній аспірантурі не знайшлося. І я пішла працювати “простою смертною” лаборанткою, щоправда, старшою, в Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського(ІМФЕ). Мене взяла на роботу Валентина Кирилівна Борисенко, за що я їй досі вдячна. У мене зараз з нею непрості відносини, однак об’єктивно скажу, вона уміла підтримувати своїх учнів. В. К. Борисенко завідувала рукописними фондами, і я почала свою наукову кар’єру саме там. Треба сказати, що я починала все «з нуля». Бо український фольклор і фольклористику славістам не читали, а я була дівчинкою міською, і для мене це був темний ліс. Я пропрацювала в фондах з 1983 до 1987 року, і це були роки мого формування як спеціалістки з традиційної культури.

По-перше, я «жила» серед першоджерел – рукописів Мартиновича, Максимовича, Хведора Вовка, Василя Кравченка, братів Білозерських, наївних записувачів Етнографічної Комісії і досвідчених записувачів ІМФЕ. По-друге, коли заходили співробітники Інституту в Архів здавати експедиційні матеріали, обмінюючись зі співробітниками Рукописних фондів враженнями про експедицію, я дивилася на них, як на богів. Я всотувала в себе ту інформацію, як губка, і мріяла стати справжнім “польовиком”. У нас у фондах працювала Галина Терентіївна Рубан, яка була просто скарбницею розповідей про попередніх співробітників Інституту, фольклористів та етнографів. У 1987 році я вступила до аспірантури зі спеціальності «фольклористика». Моїм науковим керівником мав бути Олексій Іванович Дей, однак він пішов з життя. Тож мені призначили наукового керівника Степана Петровича Мишанича. Він мав складний характер, але якось не заважав мені реалізувати досить нестандартні як на той час наукові ідеї.

– Якими пам’ятаєте керівників ІМФЕ?

– Хочу відзначити двох директорів ІМФЕ – Зубкова і Костюка. Вони зовсім різні – і за освітою, і за ідеологічним бекграундом, але кожен по-своєму зуміли дати Інституту працювати якісно. Зубков мені запам’ятався тим, що він, не будучи великим спеціалістом з мистецтвознавства і фольклору, не пхався в наукові дискусії, він просто керував Інститутом, спокійно і щоденно. Мені запам’яталася його фраза, яку він сказав молодим науковцям інституту: «Час біжить дуже швидко, не втрачайте його!» Те ж саме казав мені батько з дитинства. І паніка неправильного витрачання часу у мене «в крові». Костюк – це був ліберал. І він був на своєму місці в епоху здобуття Україною незалежності. Взагалі я лише зараз оцінюю роль наукового менеджменту.

– Як українська балада стала Вашим об’єктом дослідження? Чи важко було писати і захищати дисертацію на цю тему? 

– Пишучи дисертацію про історичне та міфологічне в українській народній баладі, я пробувала займатися реконструкціями язичницьких підтекстів. Зараз я вважаю це трохи наївним, але тоді це було дуже модним в «центрі» (Москві та Ленінграді), а в Україні не практикувалося. Я вважаю, це була «дитяча хвороба закоханості в так звані язичницькі рештки», і цю стадію треба було пройти і забути. Пройшла і забула.

До речі, так склалося в моїй долі, що кандидатську я писала, виховуючи малу доньку, а докторську – виховуючи малого сина. Чи це було складно? Складно, але я зробила і забула. Тепер я рада, що це зробила.

Захищалася я в Мінську, бо в Україні не було спецради. Такого привітного і гостинного академічного колективу (на той час) я не бачила. Запам’яталася дослідниця народної балади Соловей і директор Інституту – етнограф Бондарчик. Цікаво, що моїм опонентом на захисті був Борис Кирдан – відомий дослідник дум. І так повелося, що з 1990-х рр. і досі я в проміжках між іншими науковими проектами займаюся думами, мріючи написати «кардинальну» монографію.

– Після захисту Ви очолили Міжнародну школу україністики. Як оцінюєте цей досвід?

– Це була установа Академії наук, і ми організовували для іноземців літні і зимові школи вивчення української мови і культури. Тоді я почала займатися зовсім інакшим напрямком діяльності – українською мовою як іноземною. Я розробляла програми, курси, керувала навчанням. Я там була спершу вченим секретарем, а потім заступницею директора з наукової роботи. Мені було тридцять, і така посада додавала мені гордощів. Так, в 90-і це було можливим. Тоді можливим було все. Власне, пізніше у житті я кілька разів поверталася до цієї спеціалізації, маю підручники і непоганий досвід у цьому плані, який я реалізувала в Корпусі миру США як координаторка мовних програм і в КНУ (Київському національному університеті імені Тараса Шевченка), де я рік (2014-2015) пропрацювала професоркою на факультеті підготовки іноземних студентів.

«Я зрозуміла, що займаючись наукою в науковому інституті, ти не до кінця науковець»

– Як Ви перейшли на викладацьку роботу? Чи любили її? 

– У 1995 році я народила сина. І наступного року мені запропонували роботу в КНУ. Знову ж таки, це зробила Валентина Кирилівна Борисенко. І ще раз хочу їй за це подякувати. На кафедрі етнології та краєзнавства спершу працювала доценткою, потім завкафедрою, професоркою. Тут я сформувалася як професіоналка. Університетське життя стало для мене головною школою. Я зрозуміла, що займаючись наукою в науковому інституті, ти не до кінця науковець. Університет – це стимул, це форма перевірки твоїх наукових концепцій.

Мене захоплювали деякі мої колеги – це професор Ульяновський. Хоч він був молодшим за мене, але я хотіла бути такою, як він. Паралельно з викладацтвом я писала докторську дисертацію “Звичаєво-правова традиція українців кінця ХІХ – початку ХХ ст”.

– Чи могли б Ви порівняти свій досвід викладання в Україні та за кордоном?

– Протягом двох років я прочитала вісім курсів англійською мовою в Альбертському університеті. У Канаді створюють всі умови для наукової роботи викладачів. Навчальний рік починається у вересні і закінчується у квітні. До середини липня можна зосередитися на науковій праці. Отримуєш за це зарплату. У нас, на жаль, не так просто. Студенти також відрізняються. Освіта у Канаді спрямована на вузьку спеціалізацію, і там більше зв’язку з практикою. Канадські студенти за віком такі ж, як українські, але за психологією вони інакші, ніж наші. Канадське суспільство – соціалістичне, у сенсі того, що там вітається рівність і помірність в усьому. Там непристойно бути агресивним, нетолерантним. Студентам не треба «боротися за виживання». Вони рухаються вгору маленькими кроками, без стресу. А наша молодь докладає багато зусиль, щоб вирватися вперед. У мене також склалося враження, що у нас легше запалити студентську аудиторію.

– Чи плануєте відновити викладання?

– Я мрію про “університет майбутнього”. Решту свого життя я б віддала для цього, якби такий був в Україні. Це мав би бути міжнародний проект. Такий університет мав би бути збудованим десь в індустріальному районі нашої країни, можливо, десь на сході, у якомусь дуже депресивному місці, де люди зневірені, де бракує роботи. Це має бути сучасна будівля з модерними гуртожитками для студентів. Університет потрібно розбудовувати, не покладаючись на старі пострадянські бюрократичні традиції, які не дають ефективно працювати. Там мають викладати спеціалісти з різних куточків світу, ентузіасти, які працюватимуть за ідею, а не лише за гарну зарплату. Навчання там має бути не лише з гуманітарного профілю. Там мають вчити спеціалістів з авіації, космосу, теоретичної фізики, комп’ютерних наук, енергозберігаючих технологій. Університет має виховати нове покоління українців. Єдиною умовою для них була б вимога працювати в Україні протягом п’яти років після закінчення університету.

«Я бачу перспективу у молодих людях»

– Нещодавно створено Центр прикладної антропології. Чи можна його вважати інституційним оформленням Вашої наукової школи?

– Створення Центру було для мене цілковитою несподіванкою. Формально я не брала участі у цьому. Але його заснувала група молодих дослідниць з відділу культурологічних досліджень науково-дослідного Інституту українознавства. Більшість з них – мої вихованки, котрих вчила в університеті (Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. – Прим.). Це Оксана Овсіюк, Олена Брайченко, Олена Соболєва, Юлія Буйських. Усіх їх я консультувала задовго до того, як ми усі почали працювати разом. Мене зацікавили дописи Тіни Полек. Я запросила її на каву, ми поговорили. Спілкувалися більше двох років. Коли я створювала відділ зі своїх молодих кадрів, то запросила її в інститут. Зараз я формально не працюю в інституті. Але ми з дівчатами робимо різні проекти. Наприклад, «Антропологію простору», другий том «Поля» про теорію і практику польових досліджень. Раніше я була науковою редакторкою видань. Тепер молодші колеги навчилися самі працювати з науковими текстами. Знають, як їх вичитувати, комплектувати у логічний видавничий проект, вести перемовини з авторами. Також другий рік поспіль Юлія Буйських організовує антропологічні воркшопи. Мої учениці дуже різні за темпераментом, видами робіт, які вони люблять чи не люблять виконувати. Але це – сформовані дослідниці, якими я дуже пишаюся. Моє велике досягнення – це створення маленької, але дуже гонорової наукової команди.

– Більшість у Вашій школі – жінки. Вам легше з ними працювати чи такий гендерний дисбаланс є свідченням фемінізації антропології в Україні? 

– Це сталося спонтанно. Я обирала за професійним принципом. Також для співпраці важливо підбирати тих людей, які працюють у тому стилі, в якому працюю я, або подібно. Це мої учні, серед яких переважають жінки. Звичайно, я хотіла, щоб були чоловіки. І є одна людина, яку я б хотіла долучити до нашої команди. Моє головне завдання по життю – інвестувати в молодь.

«Фотографувати і нотувати у мене стало такою ж звичкою як почистити зуби»

– Коли відбулася Ваша перша етнографічна експедиція?

– Я почала їздити в експедиційні відрядження самостійно, з 1986 року. Спершу це була Хмельницька область (Шепетівський район), а потім – кілька років поспіль Лохвицький район Полтавської області. Мені було 25 років. Я була міською дитиною. Тому спершу було важко адаптуватися до сільських умов і культури. Я просто закохалася в село і в польові дослідження. Мене надихали розповіді Галини Терентіївни про знаменитого фольклориста (не пам’ятаю прізвище), який, коли баби заводили спів, моментально підхоплював і вилаштовував третій чи четвертий голос. І от я також намагалася «підхопити» мелодію і співати разом з бабами, копіюючи їх автентичний спів. Це була просто магія. Зараз – це стиль мого життя. Фотографувати і нотувати у мене стало такою ж звичкою, як почистити зуби. Бачу людей, які можуть цікаво про щось розповісти – домовляюся про зустріч. Записую розмови і складаю у свій архів. Ніколи не знаєш, де і що тобі пригодиться.

– Яка з експедицій була для Вас найпамятнішою?

– Це поїздки у Бразилію у 2009 і 2011 роках з метою вивчити побут і традиційну культуру місцевих українців. Там я побачила те, за чим дуже тужать етнографи – автентичність. Було відчуття, ніби перемістилася на машині часу і потрапила у кінець ХІХ – початок ХХ століття. Інша говірка, атмосфера. У нас сьогодні народні традиції більше постановочні. Там теж змінилася традиція, але спосіб життя у них залишився патріархальним. Під час першої експедиції я жила в готелі. Другий раз, коли я їхала за приватні кошти, то жила в жіночому монастирі. Могла більше спілкуватися з духовенством. Це було незабутнє відчуття того, що твоє дослідження буде першим і ексклюзивним в науці. Я зібрала унікальні матеріали, розшифрувала більше 200 годин інтерв’ю, класифікувала і проаналізувала усі дані. Для своєї монографії про українців Бразилії «Життя під піньорами…» я використала також письмові джерела португальською мовою.

«Найбільш патріархатний спосіб життя веде дипломатична спільнота»

– Чи Ваші знання і досвід етнографа і антрополога допомагають Вам виконувати обов’язки дружини посла? 

– Так, звичайно. Це дуже допомагає. Їдучи в нову країну, я вивчаю її культуру.Намагаюся більше спостерігати, щоб розуміти, яка поведінка є прийнятною, про що можна говорити, а про що краще не згадувати. Нерідко я помічаю помилки інших. Колись і сама помилялася. Пам’ятаю таке: стався цей випадок ще до того часу, як мій чоловік став дипломатом. Нас запросили у китайське посольство. А китайці дуже «етикетні». За обідом я мала необережність порушити етикет і під час паузи в «чоловічій розмові», наївно думаючи, що можу її заповнити, поставила запитання Послу чи можуть наші студенти (я тоді викладала в університеті) прийти і ознайомитися з посольською бібліотекою. Те, що я пережила в цей момент, я досі згадую з жахом, і в мене виступає піт на лобі: за столом запанувала мертва тиша, і той, кому я адресувала своє запитання, витримав таку довжелезну паузу, що я себе відчула «неосвіченою селючкою». Після того я почула у відповідь: «Ми подумаємо над цим питанням». Хоча насправді ця фраза означала: «Мадам, Ви порушили етикет».

– Пані Марино, Ви – успішна емансипована жінка, чи не відчуваєте якихось обмежень, пов’язаних з роллю, яку відіграєте в силу дипломатичного статусу чоловіка?

– Найбільш патріархатний спосіб життя веде дипломатична спільнота. Хоча етикет зараз змінюється, демократизується, але загалом він дуже пригнічує права жінки. От ти приходиш з чоловіком на прийняття. Можливо, про якийсь предмет розмови ти маєш краще уявлення, аніж котрийсь із послів. Але сказати цього не можеш, бо це порушення етикету. Жінки мають гуртуватися окремо і говорити про «свої жіночі речі». Мене це дуже обурювало. Дякую моєму чоловікові, що він бере мене з собою у чоловічу компанію, або підходить до гурту жінок і щебече з нами. Друге, що мене бентежить – це те, що якщо посол живе активним життям, то в обов’язки ж дружини посла входить готувати прийняття, ходити на збори дружин послів, брати участь у благодійних заходах. Але ця демонстративна благодійність мені не подобається. Екскурсії для дружин послів також мають дуже «жіночий» характер, без наповненості серйозними речами. Дипломатичний етикет змушує жінок спілкуватися на примітивні теми. Ти маєш похвалити одяг, поцікавитися рецептами страв, якими пригощають. Це не залишає часу на розмови про щось інше і не націлене на те, щоб показувати жінок як розумних і сучасних особистостей. Я помітила, що чоловіки жінок-послів не дуже люблять «жіночі» заходи. Я знала лише одного чоловіка, дружина якого була послом. Він гарно одягався, обожнював ходити на наші жіночі заходи і цілком міг розпитувати нас, де ми купляємо ватні диски для зняття макіяжу.

– Дружина посла – це не лише обов’язки, але й можливості для Вас як етнографині. Чи скористалися Ви ними для започаткування нових наукових проектів? 

– Мої подорожі з чоловіком – це можливість натиснути на кнопку «Стоп!». Я дуже перевантажена роботою, ніколи не можу відмовити, коли мене просять про допомогу – консультацію, вичитку тексту. Це забирає багато мого особистого часу. А виїзди за кордон дозволяють відволіктися від рутини. Перші місяці я щаслива. Потім починається туга. Тому я намагаюся чимось себе зайняти. Наприклад, у Едмонтоні я брала курси гри на бандурі у Андрія Горняткевича, їздила на віддалені українські фарми, щоб записати польові матеріали. Там же я познайомилася з колишніми вояками дивізії ваффен СС «Галичина». Розмовляла також з деякими з них у Торонто. Так народилася праця про антропологію війни, яка опублікована минулого року. Також завдяки перебуванню у Канаді я здійснила згадувані етнографічні поїздки до Бразилії.

«Я хотіла зосередитися виключно на письменницькій роботі… Але наука мене не відпускає»

– Ви реалізовуєте дуже багато проектів – наукових, видавничих, літературних. Чи не було у Вас бажання зосередитися на чомусь пріоритетному для Вас?

– Інколи у мене з’являються думки припинити займатися наукою. Але я розумію, що це неможливо. Так само навідують думки призупинити видавничу діяльність. Але все це так, ніби вискочити з потяга на ходу. Я хотіла б зосередитися виключно на письменницькій роботі. Бо в науці я досягнула певного рівня. Моє слово важить, зі мною консультуються. Я маю силу сказати те, що хочу. Натомість як письменниця я не реалізована настільки як би хотілося. У мене ніколи не було часу написати великий, серйозний твір. Тому зараз я хочу переключитися. Але наука мене не відпускає. Зараз я хочу переформатувати свою роботу, щоб працювати лише над науковими темами, які мене дуже цікавлять.

– Які теми Ви вважаєте перспективними для сучасної гуманітаристики? 

– Однією з важливих тем для сьогодення вважаю антропологію війни. Зараз я живу у країні, яка довгий час перебувала у війні, і небезпека її поновлення існує понині. Ліван – хитка держава. Там 17 конфесій – християни, суніти, шиїти друзи та інші, і їх треба тримати в мирі, бо люди не хочуть воювати. Підручники з історії Лівану закінчуються 1970-ми роками, тобто до війни. Далі історії немає. Бо досі не можуть дійти згоди у тому, хто винен. Не хочуть загострювати увагу на тому, що їх роз’єднує. Досвід Лівану може бути корисний нам, особливо тоді, коли почнуть заживати рани. Мені дуже хочеться про це написати. Але це не так просто. Я спостерігаю за різними процесами в Лівані, за щоденною дипломатією, яка реально працює. Записала багато інтерв’ю про повсякденне життя. Планую продовжити польові дослідження. Для цього вчу арабську, бо все, що мені скажуть про війну англійською буде «з етикетом». А от «прості смертні» говоритимуть арабською. Якщо я говоритиму арабською, тоді мене сприйматимуть як одну з них, як свою, і тоді говоритимуть зі мною відвертіше.

– Чи можна говорити про соціальну відповідальність істориків під час війни? 

– Я вважаю, що роботу істориків під час війни можна порівняти з діяльністю Червоного Хреста у Лівані. Там він виконує роль невідкладної допомоги. Вони приїжджають на виклик і допомагають усім, незалежно від їхніх політичних поглядів чи віросповідання. Так само й історики, антропологи мають фіксувати дійсність, описувати і аналізувати явища, які спостерігають. Ми приходимо в поле – бачимо щось і починаємо досліджувати. Нам має бути все одно, «погане» воно чи «хороше». А поза роботою можна бути пацифістами, чи мілітаристами. Професійна ж робота має бути відстороненою, чесною.

«Мені важливо, щоб ми не тільки плакали над своєю історією, над своїми невдачами, а й бачили приклади успіху»

– Які ще виклики стоять перед українськими науковцями, зокрема антропологами?

– По-перше, важливо, щоб нас сприймали серйозно за кордоном. Для цього треба писати у тому числі англійською і брати участь у міжнародних конференціях. Щоб «бути на плаву», нам без цього не обійтися. Це важка, рутинна, але необхідна праця. Ми можемо зацікавити західних читачів ексклюзивним матеріалом. Наприклад, темою Чорнобильської катастрофи чи війни на Донбасі. Але для цього варто запозичити західну мову і термінологію. Тільки тоді ми станемо зрозумілими для «їхніх» читачів і не виглядатимемо провінційними. В ідеалі було б добре запозичити і західну стилістику. По-друге, є потреба в інституціоналізації антропології як науки в Україні. Це стане етапом її модернізації. Тоді антропологію сприйматимуть серйозно. Важливо, щоб люди розуміли, чим ми займаємося. Це настане також тоді, коли великі корпорації почнуть запрошувати антропологів для вивчення якогось питання, як наприклад, чайні компанії – для дослідження культури споживання чаю. Було б добре створити фонди з приватних пожертвувань, які б підтримували різні дослідницькі проекти. У керівництві таких фондів мали б бути молоді люди, або ж ті, які вже дуже погано пам’ятають совок. Від наукового менеджменту залежить дуже багато. Успішним прикладом наукового менеджера є Богдан Медвідський, який у 1970-і роки добився відкриття кафедри українського фольклору (нині – української культури та етнографії) в Альбертському університеті. Він успішно лобіював це питання.

– Наскільки знаю, українські бізнесмени не підтримали Ваш проект про місцевих цукрових баронів. Чи не покидаєте Ви ідею його реалізації?

– Мені важливо, щоб ми не тільки плакали над своєю історією, над своїми невдачами, а й бачили приклади успіху. Цікаво показати західним науковцям, що тут, на українських землях, периферії, в кінці ХІХ – початку ХХ століття був розвинутий бізнес. Тому я не здаюся. Інколи ти відмовляєшся від якоїсь думки, а обставини складаються по-іншому. Наприклад, десять років тому я хотіла зібрати команду і працювати над вивченням матеріалів Кримського ханства, які знаходяться в Анкарі. Вони написані турецькою мовою, але арабською в’яззю, складною для прочитання. Я не займалася цією темою особисто, але вважала її дуже важливою. Шукала підтримки у влади Туреччини і наукової спільноти. Але проект реалізувати не вдалося. Нещодавно я дізналася, що вже є український дослідник, який працює з цими матеріалами, які можуть змінити наші уявлення про українську історію. Тобто багато ідей витають у повітрі. Комусь таки вдасться їх зреалізувати.

– Що б Ви порадили молодим вченим?  

– Хотіла б порадити антропологам, етнологам, етнографам одну річ. Як правило, під час роботи – від поля до письмового столу – пропускають одну важливу стадію – класифікацію і категоризацію польових матеріалів. Начебто, економлять час, а насправді – це суттєво впливає на якість дослідження. Я «тероризую» своїх учнів, примушуючи їх робити таблички. Тепер їх можна робити в Exel. Не економте часу на цьому. Таблички – це наше всьо (сміється). Насправді – таблички з «анатомічно розчленованими» матеріалами – це Ваша доказова база і це система. Якщо не хочете, щоб дослідження виглядало як «солянка сборная», прислухайтеся до цієї поради. Друга порада – для антрополога і етнолога: поле – це не лише коли Ви їдете в експедицію. Поле для нас – у ліфті, у тролейбусі, в офісі, на базарі, в банку і на лавочці в парку. Поле має бути потребою і стилем Вашого життя. Третя порада: це не для всіх, а для тих, хто хотів би робити справу, як я (бо є багато інших, можливо, набагато кращих від мене дослідників, які працюють в полі інакше). Я працюю в полі, як детектив Коломбо. Він, ведучи розслідування розповідає про свою дружину, щедро робить компліменти і щиро цікавиться «клієнтом», не соромиться виглядати «дурником», невігласом. Він «розкриває карти» «підозрюваному».

– Дякую за розмову!

Розмовляла Марта Гавришко.

У публікації використано світлини з архіву Марини Гримич та відкритих джерел.

_______________________

 

Марина Гримич – етнологиня, фольклористка, докторка історичних наук, кандидатка філологічних наук. Засновниця української школи прикладної антропології. Директорка видавництва «Дуліби», письменниця. Членка Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України. Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1996–2006), університету Альберти (Едмонтон, Канада, 2007–2010). Авторка монографій «Антропологія війни. Case study: Дивізія «Галичина» (Київ, 2017), «Життя під піньорами: Культурний ландшафт українських поселень Бразилії» (Київ, 2016), «Нариси з українсько-канадської фольклористики: Богдан Медвідський» (Київ, 2016), «Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ – початку ХХ ст.» (2014), «Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття» (Київ, 2006), «Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія)» (Київ, 2000) та низки наукових статей. Наукова редакторка видань «Антропологія простору»: у 4 т. Т. 1: «Культурний ландшафт Києва та околиць» (Київ, 2017), «Народна культура українців. Життєвий цикл людини: у 5 т.» (Київ, 2008–2015), «Поле: Збірник наукових праць з історії, теорії та практики польових досліджень: у 5 т.» (Київ, 2014).

 

 

 

 

 

Джерело: Україна модерна

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s