Томаш Галік: «У «соціалізм із людським обличчям» я, на відміну від більшості тогочасних чехословаків, не вірив

22 серпня 2018 р.

У 1990-му заснував навчальний заклад — Чеську християнську академію. Читає лекції в Карловому університеті в Празі, працював також у Кембриджі й Оксфорді, де здобув звання почесного доктора. Лауреат Премії Темплтона (2014), однієї з найважливіших нагород у сфері духовної роботи, яку іноді називають «Нобелівською премією з релігії». Томаш Галік є автором десятків книжок, перекладених багатьма мовами. Він друг і соратник Вацлава Гавела та принциповий противник двох останніх пропутінських чеських президентів Вацлава Клауса й Мілоша Земана. Є активним прихильником концепції відкритого християнства й міжрелігійного діалогу з євреями та мусульманами.

 

У 1960 роки ви були у віці школяра старших класів, згодом — студента соціології та філософії Карлового університету. То й справді були «золоті шістдесяті», як нині кажуть?

 

— 1960-ті — це період «другого Просвітництва», що виражалося в глобальному прагненні свободи, у спротиві до авторитетів, у культі молодості (починаючи від студентських бунтів у Франції та Німеччині, Китаї та Японії й закінчуючи хіпі в англосакському світі). Намагання лібералізувати комунізм слід розглядати саме в цьому контексті. Для чехословацьких громадян, зокрема студентів, то, звичайно ж, був дуже бентежний час танення бюрократичного, духовно імпотентного комунізму, послаблення цензури й разючого припливу нових культурних сюжетів у театр, кіно, літературу, музику, образотворче мистецтво…

 

Коли та з чого для вас почалася Празька весна?

 

— Тоді, коли мене як засновника дискусійного клубу студентів на Філософському факультеті (який уже кілька місяців підтримував контакти з Вацлавом Гавелом і з опозиційними інтелектуалами) запросили на теледебати з професором Едуардом Голдстюкером (якого в 1960 роки всі знали як людину, що ініціювала хвилю зацікавлення творами Франца Кафки). Знімали ми в лютому, і телередактори дуже сумнівалися, чи пропустить цензура відзнятий матеріал. Це було, мов лакмусовий папірець, для перевірки меж дозволеного. Коли через три тижні нашу програму транслювали по телебаченню, вона майже загубилася в медійному бумі довгий час заборонених, а тепер повсюдно наявних тем. Зокрема, про злочини сталінізму та про потребу знайти вільніший і демократичніший варіант політичної системи.

 

У період Празької весни ви ходили на лекції легенди чеської філософії Яна Паточки.

(Ян Паточка (1907–1977) — чеський філософ і викладач, один із перших підписантів «Хартії-77» та її речник. — Ред.) Як він коментував те, що тоді відбувалося?

 

— На лекціях в університеті Ян Паточка розповідав виключно про філософію, ніколи не коментуючи політичну ситуацію. Його глибокі лекції, у яких він творчо інтерпретував феноменологію Гуссерля та Гайдеґґера, не могли не захоплювати, вони відкривали нові горизонти. І не лише перед нами, студентами, а й перед викладачами факультету, які сиділи з нами в аудиторії. Актуальні події Паточка коментував у рідкісних випадках і лише в розмовах наодинці після лекцій, які проводилися на приватних квартирах після того, як він змушений був піти з факультету в 1970-х. Проте філософ завжди всі події розглядав із морального й духовного погляду в межах своєї філософії історії, найдетальніше описаній у його останній книжці «Єретичні есе», а також у кількох текстах, якими він прокоментував появу ініціативи «Хартія-77». Паточка був одним із трьох перших речників «Хартії-77», за що заплатив власним життям: він помер унаслідок репресій поліції на допитах.

 

Мені було приблизно стільки само років, як і вам, перед початком революційних подій у листопаді 1989-го. Чи уявляли ви собі, що тоталітарний режим повністю розвалиться, чи й для вас «соціалізм із людським обличчям» був вершиною всіх мрій?

 

— Звісно ж, я мріяв про те, щоби комуністичний режим повністю розвалився й щоби ми стали частиною Заходу. У «соціалізм із людським обличчям» я, на відміну від більшості тогочасних чехословаків, не вірив, а радів йому лише як проміжному, перехідному варіанту. Але наскільки сильно це моє бажання затіняло собою реалістичне бачення того, що за тодішнього розкладу сил у світі то не більше, ніж утопія, я вже не можу сьогодні сказати точно й правдиво. Це так само, як із важкохворими людьми, у яких надія на одужання доволі часто затуманює реалістичне бачення власної хвороби. Вони нібито розуміють, що наближається кінець, а потім ураз починають розповідати про плани на відпустку наступного літа.

 

Чи була Празька весна ілюзією? Чи можна християнський погляд на світ, християнську ідею соціальної держави поєднати з певною формою соціалізму?

 

— Так, це була ілюзія, комунізм не піддається реформуванню. Коли комунізм починає допікати й потрібна широка підтримка, усі завжди звертаються до демократів, патріотів, захисників справедливості тощо, але це лише приманка. Бажання абсолютної влади й ненависть до свободи — невід’ємний складник комунізму, закладений на генетичному рівні, який завжди проявляється відразу ж після приходу до влади. Слово «соціалізм» втратило будь-який сенс щонайменше відтоді, як робітничий клас знайшов своє місце в капіталізмі й сьогодні голосує переважно за правих, а часом за радикально правих. Християнська ідея соціальної держави важлива лише як коригувальний додаток до ліберальної політично-економічної системи, що ґрунтується на економіці, свободі культури й розвиненій правовій культурі.

 

Чи виступала Празька весна також і за свободу в питаннях віри та роботи церкви?

 

— Офіційні архітектори Празької весни аж ніяк не передбачали існування церкви під «реформаційним крилом» Комуністичної партії. Але тільки-но почав послаблюватися тиск репресивного апарату, християни стали поволі займати ніші, що звільнялися, і перевіряли, наскільки далеко їм дозволять зайти. Я пригадую цю пам’ятну зустріч католицьких активістів та інтелектуалів у квартирі родини Капланів у березні 1968 року, коли відбувся перший брейнштормінг пропозицій і планів на майбутнє. Ці думки невдовзі матеріалізувалися у відкритому листі вірян до Дубчека (Александер Дубчек (1921–1992) — чехословацький політик словацького походження, який намагався реформувати чехословацьку комуністичну систему й побудувати «соціалізм із людським обличчям»; політичне обличчя Празької весни 1968 року. — Ред.) та в ініціативі «Справа церковного відродження» (Dílo koncilové obnovy) (спонтанний рух за відновлення католицької церкви в Чехословаччині в 1968 році. — Ред.), яка зародилася як об’єднання непрофесіоналів, а згодом урочисто заявила про себе на маніфестному з’їзді у Велеграді в травні.

Після серпневої окупації ініціативу заборонили однією з перших. Для католиків Празька весна збіглася з весною церкви після Другого ватиканського собору. Новоутворені журнали, видавництва й цикли лекцій для священиків і громадськості інформували про реформаційні ідеї Собору, про «католицизм із людським обличчям». Екуменічні ініціативи, які досі трималися в тіні, широко розгорнули свою діяльність. Державну інституцію, що відповідала за контроль та репресії церкви, очолила реформаційна комуністка Еріка Кадлецова, прихильниця популярного тоді на Заході «діалогу марксистів із християнами». Проте, що характерно: здається, перша та єдина пряма трансляція богослужіння по радіо відбулася під час окупації, коли редактори празького радіо перемістилися з окупованої будівлі до імпровізованих таємних радіостудій. Справжня співпраця між реформаційними комуністами, які невдовзі стали переслідуваними дисидентами, і християнами почалося аж із настанням екстремальних умов — саме на цьому згодом побудувала свою діяльність «Хартія-77». Деякі, зокрема видавничі, християнські ініціативи жили ще якийсь час після окупації та дали в 1969–1970-х навіть більше плодів, ніж у хаотичний період весни 1968 року. Масштабні репресії розгорнулися лише з початком 1970 років. Це був період, коли жива частина церкви перемістилася в підпілля, де поступово розрослися структури «підпільної церкви», у роботу яких я теж дуже активно включився.

 

Як особисто ви сприймали такі постаті, як Александер Дубчек чи генерал Людвік Свобода? (Людвік Свобода (1895–1979) — чехословацький військовий (полковник 1-ї чехословацької бригади, що звільняла Київ у 1944-му) та політичний діяч, президент ЧССР у 1968–1975 роках. — Ред.). Ви їм симпатизували?

— Вони зовсім не були впливовими особами. Усміхнений Дубчек на тлі всіх інших комуністичних чиновників здавався трохи людянішим, а генерал Свобода, якому часом вдавалося замаскувати свою сенільність, був фотогенічним. Звісно ж, ми за них уболівали в ті часи, коли їм потрібно було протистояти тиску політбюро на чолі з Брежнєвим. Зокрема, після викрадення до Москви. Проте там усі вони, за винятком Кріґела, який відмовився підписати московські капітуляційні документи, показали себе слабаками. Заради їхнього доброго імені все ж таки варто додати, що вони відмовилися повернутися до Праги без Кріґела, якого росіяни хотіли залишити в Москві, і таким чином, очевидно, урятували йому життя.

 

А що Ґустав Гусак? (Ґустав Гусак (1913–1991) — словак за походженням, учасник Словацького народного повстання 1944 року, останній президент комуністичної Чехословаччини. — Ред.). Адже й він навесні 1968-го говорив, мов великий реформатор?

 

— Гусак був незрівнянно інтелігентніший за Дубчека та всіх інших комуністичних протагоністів Празької весни, а головне — він краще за них знав росіян. Гусак був із делегацією [фашистської] Словацької держави в Катині, де їм німці показали масові поховання жертв радянського геноциду. Він відсидів термін у сталінських тюрмах, якими управляли російські наглядачі, але однаково дуже набожно вірив у комуністичну ідеологію. Очевидно, він хотів — як і генерал Ярузельський кількома роками пізніше — провести репресії, які перешкодили би більшим репресіям із боку росіян, прямому окупаційному режиму чи запланованій совєтами «робітничо-селянській владі» сталіністів. Однак такі «автоокупації», зокрема в уже окупованій радянськими військами країні, завжди закінчуються погано. «Рятівник» дуже швидко зливається з тими, від кого він спершу нібито хотів оберігати, а постійний страх «далекоглядних наслідків», якими він залякує суспільство й виправдовує сам себе, зрештою заволодіває ним і корумпує його. Відповідно зникає різниця між колаборантами й окупантами, як і різниця між людьми та свинями в «Колгоспі тварин» Орвелла.

 

1960-ті в західному світі теж минали під знаком бунтарства, хоч і спрямованого в дещо іншому напрямку. Ви провели літо 1968-го на інтенсивному курсі англійської мови в Уельсі. Чи знаходили тоді, 20-річним студентом, спільну мову зі своїми британськими однолітками?

 

— До серпня 1968-го переважна частина як британських студентів, так і з багатьох інших західних країн, що вчилися зі мною на цьому курсі, не знали абсолютно нічого про нашу країну. Тому здебільшого я просто намагався їм щось розповісти, оце й усі розмови. Вони хронічно плутали Чехословаччину й Югославію, у мене запитували, чи є в нас холодильники й телефони та чи править у нас цар російський або чеський. Цю ситуацію змінила окупація, потім — у меншому масштабі — Ян Палах, затим деякі спортсмени, а двадцятьма роками пізніше — у набагато більшому масштабі — Вацлав Гавел. За те, що він у нас є, нам заздрили абсолютно всі. Я чув, як його ім’я зі святою повагою промовляли й індійський водій автобуса, і буддистські монахи з Непалу. Лише тепер я бачу певні мотиви Празької весни в контексті глобальної культурної революції 1960-х, тоді ж ми надто переймалися тим, що відбувається в нас.

 

Окупація військами Варшавського договору стала для вас абсолютним шоком чи це було тим, що, як кажуть, витало в повітрі?

 

— Про можливість окупації йшлося, але більшість включно зі мною не вірила, що до цього дійде.

 

Що ви відчували, перебуваючи під час серпневої окупації в Лондоні? Вам не хотілося повернутися й чинити опір танкам на вулицях Праги? Ви розраховували на допомогу Заходу?

 

— Так, моєю першою реакцією стало те, що я з великим запалом переконував чехословацьких студентів у Лондоні — а нас там було чимало сотень — негайно ж повертатися та йти воювати. Проте кордони тоді позакривали, і найрозумніші серед нас включно з нашими батьками, коли нарешті вдалося вийти з ними на телефонний зв’язок, напучували всіх зберігати спокій і не повертатися. Потім ми слухали по радіо сопливу капітуляційну промову Дубчека після повернення з Москви, і стало зрозуміло, що Захід відповість щонайбільше кількома протестними нотами. Серед звичайних британців, наприклад у магазинах, ми відчували неймовірну солідарність із біженцями з нашої країни. Західні держави ставилися до наших мігрантів вельми порядно, хоча й мали знати, що більшості з них не загрожують на Батьківщині смерть, голод чи в’язниця. Потрібно це постійно повторювати з огляду на ганебну поведінку нашого уряду та великої кількості громадян щодо сучасних біженців, які тікають від набагато складніших ситуацій.

 

Після серпневої окупації ви ще повернулися до Уельсу на один навчальний семестр. Чому 20-річний студент повертається в окуповану країну наприкінці 1968-го?

 

— Мене переконав один лист, у якому йшлося, що вдома навіть у тіні російських танків можна дуже багато чого зробити, але чимало людей злякалося й утекло. Я цілу ніч молився та просив у Бога зіслати на мене просвітлення, після чого вирішив, що маю бути не там, де мені краще, а там, де більше потрібен.

 

Чи жалкували ви колись про це й чому краще було залишатися в Чехословаччині в часи нормалізації?

 

— Я зробив так, як підказувала мені совість. А вона для мене — найбільший авторитет, який не здатні зламати жодні почуття страху чи жалю, що в мене, як і в будь-якої людини, часом з’являються.

 

Багато хто стверджує, нібито нормалізація аж ніяк не була страшною. У чому особисто для вас вона страшна, а в чому, навпаки, краща, ніж могло здаватися?

 

— Період нормалізації — це були страшні часи, куди жахливіші, ніж багатьом людям здавалося й здається. Я їх навіть назвав би найстрашнішим епізодом новітньої історії нашої країни з однієї-єдиної, але найважливішої причини: нормалізація поруйнувала її моральний клімат значно відчутніше, ніж дві світові війни, ніж незрівнянно жорстокіші 1950-ті роки сталінського терору. Попередні темні часи коштували нам куди більшої кількості людських життів і великих матеріальних втрат. Звісно, і в часи нацизму та комунізму було чимало колаборантів та боягузів. Проте не ці суворі зими терору, а радше тепла й слизька багнюка, ті 20 років брехні, удавання, компромісів, корупції, коли до влади дуже легко приходили найбездарніші та найбільш слабохарактерні, а інші викликали підозру вже тільки тому, що були здібні й із характером, найдужче нас усіх зламали та знищили власне довіру.

Зло просувалося помалу й уміло добре маскуватися, воно наближалося невеличкими крочками, розраховувало на те, що люди втомляться. Ми були, мов жаби в каструлі, вода в якій нагрівається дуже повільно, майже непомітно. Цензура засобів масової інформації, заборона інституцій, прав і свобод, звільнення з роботи — усе це відбувалося поступово, часто з коментарем, що йдеться про тимчасові заходи, доки розлючений російський ведмедик трішки не заспокоїться. Головне не дражнити його, не ризикувати, бо можуть настати «далекосяжні наслідки»… Проте ті далекосяжні наслідки залежали якраз від того, скільки людей приймало ці правила гри.

 

Тут у Чехії часто кажуть, мовляв, нас у серпні 1968 року окупували росіяни. Що ми робимо не так, чому в нас і досі це живе?

 

— Націоналізм, який проявляється в тенденції оцінювати людей відповідно до різних національних стереотипів і кліше — чи то вже ідеалізованих «образів себе», чи аналогічно схематичних «образів ворога» — це, звичайно ж, погано й нерозумно. Неприємні спогади про росіян у минулому не повинні затуманювати нам великих цінностей російської культури. Хоча максимальна політична обережність щодо них не буде зайвою. Навіть русофільство представників нашого національного відродження було небезпечною ілюзією, звільнитися від якої вдалося хіба тільки Карелу Гавлічеку-Боровському (Карел Гавлічек-Боровський (1821–1856) — чеський поет і публіцист, громадський і політичний діяч. Прихильник ідеї слов’янської єдності, організатор Загальнослов’янського з’їзду в Празі, автор теорії австрославізму. — Ред.), коли він поїхав на власні очі побачити «рай» на Сході. У багатьох головах русофільство трималося своїх міцних позицій аж до серпня 1968 року, і тепер ми знову його бачимо не тільки в колах старокомуністів, а й радикального крила правих неонацистів чи сучасних католицьких фашистів — завжди в поєднанні з ненавистю до Заходу та ліберальної демократії. (Тоді як чеські й зокрема словацькі кола фашизованого ультраконсервативного католицтва здебільшого займають проросійські позиції, польський націоналістичний варіант цих груп, навпаки, істерично антиросійський, як бачимо на прикладі маніфестованих згадок про Смоленську трагедію.)

Сьогоднішня путінська Росія, яка веде запеклу війну проти України та гібридну інформаційну війну проти Заходу, у певному розумінні набагато небезпечніша для нас, ніж колись Радянський Союз. Російський імперіалізм, який свого часу об’єднався з ідеологією марксизму-ленінізму, нині переживає фрустрацію, його злить втрата колоній — колишніх радянських республік і сателітів — країн Варшавського договору. Багато держав — Німеччина, Британія, Франція — дуже важко зживалися із втратою колоній, та все ж зрештою визнали право народів на самостійність. Росія з цим не змогла змиритися. Режим Путіна живиться націоналізмом, для підтримки якого він не соромиться використовувати навіть найвищих представників православ’я, а також реваншизмом, бажанням помститися за втрату імперської величі. Саме цим пояснюються систематичні намагання Росії шкодити Заходу, ЄС і НАТО, зокрема послаблювати колишніх сателітів, насамперед підривати їхню довіру до ЄС через різні засоби пропаганди та викривлення інформації. Сьогодні їм цю роботу полегшує також факт, що президент США — це трагікомічний персонаж, незріла людина з психопатичними рисами, незрозуміла й ненадійна для своїх союзників, не здатна бути лідером.

 

Коли ви дивитеся на Празьку весну сьогодні, які саме висновки з неї радите винести? Розуміння того, що свободу складно вибороти й легко втратити? І того, наскільки швидко губиться сміливість протистояти відвертій брехні й поверненню несвободи?

 

— Коли свобода й демократія опинялися в нашій країні під найбільшою загрозою, її політичні лідери щоразу капітулювали — 1938-й, 1948-й і 1968-й. Звісно, завжди можна все пояснити міжнародною ситуацією, що склалася у світі, і тим, що протилежне рішення, найімовірніше, коштувало б нам багато крові, а шанси на успіх однаково лишалися б мізерними. Однак важливо — хоч і дуже складно — морально не капітулювати перед довгостроковими наслідками політичних капітуляцій. Мені було дуже соромно за найвище керівництво нашої держави, коли кілька років тому її лідери запобігливо вибачалися перед китайським урядом за те, що чеський міністр культури дозволив собі прийняти тибетського Далай-ламу. Вони зняли штани ще до того, як Китай устиг тупнути ніжкою чи пригрозити лозиною.

Тож справжнім уроком із кризи 1968 року мало би бути розуміння того, що свобода — це не ейфорійне полегшення від послаблення наручників і зняття намордників, а просування культури права. Спершу потрібно закріпити на інституціональному рівні громадянські права та свободи, а потім їх мужньо й без компромісів захищати. Доки у свідомості суспільства не закріпиться повага до права й основних правил співжиття людей, від свободи й демократії залишаться самі лише беззмістовні фрази.

 

Чи можемо ми говорити про те, що до сьогоднішньої Чехії чи навіть радше до Польщі та Угорщини повертається якась нова форма «нормалізації»? І що може вдіяти кожен із нас, хто не хоче цього допустити? Чи може щось більше за інших зробити християнин або священик?

 

— Так, хвиля популізму, націоналізму, ксенофобії, яка підживлюється страхом і свідомо неправдивою інформацією, може морально покалічити суспільство приблизно так само, як колись «нормалізація». Сценарії, які зараз реалізовуються в Польщі, Угорщині й поступово також і в нас, дуже схожі: напади на свободу, суспільні медіа, зокрема телебачення, намагання дістати контроль над Конституційним судом та іншими інституціями, які стежать за дотриманням прав і політичної культури, зокрема Сенатом. Намагання замінити парламентську демократію демагогічною ілюзією «прямої демократії» через проведення референдумів, результати яких дуже легко зманіпулювати, через залякування неприбуткових організацій, громадських ініціатив, академічних інституцій, критичних інтелектуалів і особистостей та груп осіб, які перебувають в опозиції чи теоретично можуть бути в опозиції до керівних та фінансових еліт. Ті, хто при владі, різними способами намагаються підкупити всілякими привілеями, обіцянками, нагородами чи преміями релігійних лідерів. Щоби церкви зрадили своє пророцько-критичне призначення й стали фольклористичним орнаментом державних святкувань. Щоби підтримували націоналізм, щоби дешевим моралізаторством щодо другорядних явищ відвертали увагу від справді важливих і небезпечних процесів у суспільстві, зокрема від аморальної поведінки владних еліт.

Християнин, священик, теолог мають окрім власної громадянської відповідальності, від якої їх не звільняє духовний сан, ще й обов’язок, покладений Ісусом на своїх послідовників: досліджувати знаки часу, намагатися в глибинному вимірі сучасної історії, у подіях політичного й культурного життя віднайти слово Боже. Його заклики, заохочення й перестороги. Духовна людина не може лишатися на поверхні, не може дозволити маніпулювати собою ідеологіям і рекламі. Вона має невпинно заглиблюватися далі у святиню своєї свідомості. Там до неї через окремі події, свідком чи учасником яких людина стає, промовляє Бог. Практикування віри полягає саме в цьому: розшифрувати Божу мову й мати достатньо сміливості та стійкості відповідати на неї.

 

Інтерв’ю вперше надруковане в № 6–7/2018 місячника «Український журнал», Прага.

 

——————–

Професор Томаш Галік народився 1948 року. Він теолог і релігійний соціолог. Один із найвизначніших католицьких богословів не лише Чехії, а й у Центральній Європі. Наприкінці 1960-х навчався в Карловому університеті, де вивчав соціологію й теологію під керівництвом відомого чеського філософа Яна Паточка, одного із засновників «Хартії-77». У 1978 році в німецькому Ерфурті Галіка було таємно висвячено. Від Папи Бенедикта XII він отримав титул «монсеньйор» — почесний папський прелат.

 

 

 

 

Розмовляв Лубош Палата

 

 

 

 

Джерело: Український тиждень

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s