Ростислав Прокоп’юк: Інтереси Української держави в Чехії змушені обстоювати активісти

25 серпня 2018 р.

Волинянин за походженням, Ростислав Прокоп’юк зробив собі ім’я в Чеській Республіці, допомагаючи людям, які потрапили в лабети залежності.

За 28 років, що мешкає за кордоном, як психолог здобув глибоку пошану тутешнього бомонду. Чимало його клієнтів розпрощалися зі своїми шкідливими звичками, посидівши 15 хв у нього на дивані, без гіпнозу та навіювання. В Україні ж Ростислав Прокоп’юк доволі довго залишався маловідомим. Але під час Революції гідності та з початком війни на Сході він зрозумів, що порятунок українських військових і популяризація української культури за кордоном — це і його особиста справа. Досвід терапевта та зв’язки із зірками стали в пригоді.

 

Що спонукало вас виявити громадянську активність?

— У мене завжди була ностальгія за Україною, але ось це гостре відчуття патріотизму, своєї належності до неї заявило про себе у 2013-му. Почалися наші мітинги на Вацлаваку, я пройнявся та подумав: було б добре створити ще який-небудь інший формат зустрічей. Згадав, що за роки своєї практики мав багато пацієнтів, серед яких чеські знаменитості. Ті, кому я свого часу допоміг, казали мені: «Як буде щось потрібно, ми вам подамо руку». Але я ніколи їм не телефонував, бо особисто нічого не потребував. Утім, те, що відбулося в Україні, змусило пригадати про ці контакти. Я їм зателефонував, і вони всі відгукнулися. Першого року Майдану я організував великий тригодинний концерт у театрі «Бродвей» за участю 12 капел. Це мене надихнуло, тож вирішив на цьому не зупинятися. Так з’явилася громадська організація «Форум культур». Відтоді нам вдалося організувати з десяток благодійних концертів. Двічі приїздила «Піккардійська терція», тричі Сергій Притула з «Вар’ятами», завдяки їм було зібрано $3 тис. Я знаю, що цим людям можна довіряти, вони передадуть усі ті кошти на фронт.

 

Наскільки легко знайти українських артистів для благодійних концертів?

— Правду кажучи, домовлятися з нашими зірками дуже складно. Просиш виступити для військового госпіталю — тобі кажуть, що за чотири пісні $1,5 тис. Для когось це просто бізнес і все.

 

Вас те засмучує?

— Це не повинно викликати зневіру. Усе одно знайдуться люди, які підуть назустріч. Треба шукати. Відгукнувся Сашко Лозовський. Справжнім відкриттям для мене став Поль Манандіз. Не українець, а француз, який одружився з українкою та нещодавно презентував свій перший повністю український альбом «Мій рай». Це він Україну так назвав.

Інший приклад — росіянин Сергій Лойко, який працює в Україні на «Прямому». Вийшла його книжка «Аеропорт». Її переклали українською. Я був захоплений, зателефонував йому. Незабаром з’явився переклад чеською. Я взявся за організацію презентації. На черзі «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» Андрія Любки. Ці проекти реалізовані в співпраці з Бібліотекою Вацлава Гавела.

Зараз ми готуємо концерт до Дня Незалежності в Будинку нацменшин. Для чого? Дуже просто: нагадати про Україну. Я натрапив на львів’янина — юнака з неймовірним голосом, який нещодавно повернувся з АТО. Це буде його дебют. Він дуже хвилюється. У нас багато талантів, які не вміють себе продати. Їм треба дати шанс.

українськість має свою магію: ту прив’язаність до землі, достиглість, що втілилася в мові. Упродовж століть ми були народом, що славився своїми знахарями та цілителями, тож мали б себе відновити. Але для цього потрібне рідне слово

 

Як у вас виникла ідея працювати з українськими військовими з посттравматичним синдромом?

— Два роки тому журналісти з ICTV розповіли мені, що в Україні нині це дуже серйозна проблема. Запитали, чи міг би я допомогти. Це був виклик, на який я погодився. Намагаюся допомогти не абстрактно цілій країні, а один за одним конкретним людям, бо найважливіше, аби вони відчували, що про них не забули. Важливо підтримувати бойовий дух. Ми з чеським гуртом стендап-коміків Na stojáka влаштували концерт і зібрали гроші для хлопчика на реабілітацію в Києві. Мені дуже пощастило працювати з порядними волонтерами. Вони надсилають квитанції, показуючи, на що витрачено отримані кошти. Чехи підтримують такі ініціативи, бо знають, що їхні внески були недаремними.

Я придумав ток-шоу, куди замість купувати квитки носять ліки. Один словак витратив на них €1 тис. і сказав мені: «Якби ти попросив гроші, я не приніс би. Ліки — будь ласка. Бо так я впевнений: якщо ти все мною придбане вирішиш з’їсти сам, то обов’язково помреш».
Але цього теж недостатньо. Тож я надумав ще й продати картини, які малюю, коли релаксую. Мій офіс міститься в непоганому приміщенні, тому я придумав виставити їх просто на сходах. Дві картини вже купили. Це додаткові €300 для військового госпіталю.

 

Що нині найважливіше для української громади в Чехії?

— Нам потрібен новий український центр. Українське посольство з огляду на свої фінансові можливості робить доволі багато. Але загалом інтереси Української держави в Чехії змушені обстоювати активісти. Ситуація з ексгумацією останків Олександра Олеся яскраве цього підтвердження. То було щось жахливе. Тоді нам довелося терміново шукати вихід на вище керівництво. Його мав Роман Скрипін, який якраз тоді перебував у Празі. Із ним я й досі співпрацюю над створенням спільних програм.
Колись у Празі був Музей визвольної боротьби України. У 1945 році частину документів знищила одна з трьох бомб, які скинули на місто. Я маю в себе в підвалі прекрасну колекцію картин і книжок представників української еміграції. Хочу, щоб із того була користь, аби це в щось перетворилося. Поки що безрезультатно.

Взагалі люди не хочуть нічого міняти. Я не можу допомогти тому, хто про те не просить. Для психолога такі речі є порушенням етичних правил. Але коли вже обіцяю щось зробити, то це потяг, із якого не можу зіскочити.

 

У березні 2014-го опитування Центру вивчення громадської думки показало, що ситуацією в Україні цікавилося 64% чехів. За два роки лише чверть. Яка, на вашу думку, причина такої динаміки?

— Є групи людей, які невтомно підтримують Україну. Буквально кілька днів тому вони виходили на вулиці, щоб нагадати про політв’язнів. На цьому тижні показуватимуть фільм про Олега Сенцова. Спасибі їм. Те не можна недооцінювати. Не варто звинувачувати чехів. У них свої проблеми. Днями загинули військові в Афганістані; проблема біженців; вибори та влада, яка не функціонувала страшно довго.

 

Як гадаєте, чому вони вкотре обрали проросійського Мілоша Земана?

— Важливо розуміти, що багато з них голосували не за того Земана, яким він є сьогодні, вони голосували за Земана, який закладав «Громадянський форум», який мав ще розум у голові, без маразму. Інший фактор (це попри мою глибоку повагу до чехів) — далася взнаки заздрість. Земана обирали ті, хто не бажав успіху президентові академії наук Їржі Драгошу, у якого була реальна можливість здобути першість. Це така підозра до досягнень інших: «У сусіда плитка у ванній ліпша. Де на то взяв?». А заздрість людей — найблагодатніша нива для популізму. Вона часом буває настільки сильною, що через неї не думають про наслідки своїх дій тут і зараз. І ця недалекоглядність дуже небезпечна.

Ми вчасно не зрозуміли, що росіяни можуть вчинити так паскудно, через оцю дружбу народів багато в чому їм поступалися. Тепер очевидно, що не можна повертатися до цього нездорового формату дружби народів. Потрібно думати про взаємовигідність відносин.

 

Прагматизм?

— Я сформулював би це інакше. Слід встановити баланс між інтуїцією та розумом. Перше дуже важливе, адже допомагає діяти на випередження й уникати багатьох помилок. Воно в нас притупилося. А без нього не буде другого.

 

І все ж у Чехії зустрічаєш багато українців та вихідців із колишніх радянських республік, які все ще живуть у форматі тієї дружби народів, так, ніби й немає війни, ніби то лише якесь непорозуміння. Що це? Криза ідентичності?

— Є криза духовності. Свою ідентичність багато хто просто не розуміє, а якщо не розумієш, хто ти, тобою дуже легко маніпулювати. Тому триває гібридна вій­на.

Я пізнав це на собі. Народився в Радянському Союзі, працював піонервожатим у піонерських таборах і пам’ятаю пісні Пугачової, які тримали тоді різні народи на одній хвилі. Потім відбувся розпад, настав час повертатися до свого коріння. Чимало хто лишився із совком у голові. Це прикро, бо українськість має свою магію: ту прив’язаність до землі, достиглість, що втілилася в мові. Упродовж століть ми були народом, що славився своїми знахарями та цілителями, тож мали б себе відновити. Але для цього потрібне рідне слово.

Нам слід позбуватися комплексів і, виходячи на вулицю в Україні, починати розмову українською: формувати таким чином свій спільний простір. Але як? Силою не змусиш. Коли я приїхав до Чехії на початку 1990-х, моя чеська була страшна. Але чехи з ентузіазмом реагували на те, що я намагався нею говорити, кричали «pěkně! krásné!». Вони мене хвалили за ту страшну мову. Отак має бути й у нас. Треба хвалити людей, які переходять на українську.

 

 

 

 

Розмовляла Ярослава Куцай

 

 

 

 

Джерело: Український тиждень

 

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s