Богдана Тиндик політв’язень: Москальки ридали, бо Сталін помер. А ми раділи, підскакували. Вони назвали нас “сумашедшими”

14 серпня 2018 р.

Богдана Тиндик вісім із половиною років відбула в засланніБатько працював директором школи, викладав українську мову. У польські часи українці, особливо у селах, дуже гуртувалися. Тато тісно товаришував з іншими вчителями: до нашої хати сходилися всі порядні мужчини з села. Батько мав велике радіо-голосник. Щовечора його слухали, а потім політикували. У нас завжди були україномовні журнали. На столі лежали газети “Новий час” і “Діло”, спеціалізований “Пасічник”. Їх не забороняли, але польська влада слідкувала за написаним і тими, хто це читав.

У 1932–1933 роках батьки багато говорили про Голодомор. Намагалися перевезти щось через границю, аби поділитися з нужденними. Та нічого не приймали, а таких добровольців проганяли й били.

Під час австрійської війни батько був січовим стрільцем. Часто згадував про той період. Розказував про це і своїм дітям, й учням у школі. Дотримувався всіх релігійних і націо­нальних свят. Мама була так само налаштована.

Богдана ТИНДИК, 93 роки, радянський політв’язень. Дівоче прізвище – Наконечна. Народилася 30 липня 1925-го в селі Метенів Зборівського району на Тернопільщині. Батько працював директором школи, мати виховувала дітей. Мала молодших сестер Любов, Ларису, Роману, Неонілу, Аврелію і брата Володимира. Після школи навчалася в гімназії Сестер Василіанок у Львові. Почала допомагати повстанцям під час навчання у 2-річній хімічній школі. 1943-го стала студенткою хімічного факультету Львівського політехнічного інституту. За чотири роки, під час практики в Москві, арештували за зв’язок з ОУН-УПА. Засудили до 10 років концтаборів. Покарання відбувала у Республіці Комі, у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. 1956-го у Воркуті познайомилася із майбутнім чоловіком, старшим на 10 років Іваном Тиндиком. Він – упівець, був військовим референтом Яворівщини. Відбував 20-річне ув’язнення. На волю вийшла 1957-го. Після одруження 1958-го переїхали у місто Цюрупинськ, зараз – Олешки на Херсонщині. Працювали на целюлозно-паперовому заводі. Чоловіка поховала 1984-го. Учасник педагогічного товариства ”Рідна школа”, громадської організації ”Просвіта”, Спілки політв’язнів. Співає в жіночому вокальному ансамблі політв’язнів ”Відгомін”. Живе з племінницею у Львові. Дітей не має
Богдана ТИНДИК, 93 роки, радянський політв’язень. Дівоче прізвище – Наконечна. Народилася 30 липня 1925-го в селі Метенів Зборівського району на Тернопільщині. Батько працював директором школи, мати виховувала дітей. Мала молодших сестер Любов, Ларису, Роману, Неонілу, Аврелію і брата Володимира. Після школи навчалася в гімназії Сестер Василіанок у Львові. Почала допомагати повстанцям під час навчання у 2-річній хімічній школі. 1943-го стала студенткою хімічного факультету Львівського політехнічного інституту. За чотири роки, під час практики в Москві, арештували за зв’язок з ОУН-УПА. Засудили до 10 років концтаборів. Покарання відбувала у Республіці Комі, у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. 1956-го у Воркуті познайомилася із майбутнім чоловіком, старшим на 10 років Іваном Тиндиком. Він – упівець, був військовим референтом Яворівщини. Відбував 20-річне ув’язнення. На волю вийшла 1957-го. Після одруження 1958-го переїхали у місто Цюрупинськ, зараз – Олешки на Херсонщині. Працювали на целюлозно-паперовому заводі. Чоловіка поховала 1984-го. Учасник педагогічного товариства ”Рідна школа”, громадської організації ”Просвіта”, Спілки політв’язнів. Співає в жіночому вокальному ансамблі політв’язнів ”Відгомін”. Живе з племінницею у Львові. Дітей не має

Більшість у селі була за Україну, однак траплялися й польські запроданці. Називали їх “перекінчиками”. Через їхні доноси до тата не раз інспектори приїжджали. Лякали, що втратить роботу. Він не зважав. Тоді його вирішили відіслати на Західну Польщу – щоб ополячити. Тато був у списку. Але Польща розлетілася.

Після школи батьки відправили мене до Львова у гімназію сестер Василіанок. Жила в гуртожитку при монастирі. В кімнатці мешкали по четверо-шестеро учениць. Діяли суворі правила. Через дорогу стояв чоловічий гуртожиток. Сестри-монахині навіть у вікна заглядати не дозволяли. Як ми йшли до міста, аби щось собі купити, то з нами відправляли котрусь із них. Щоранку й щовечора молилися у капличці. Черниці були поза політикою. Але тихенько підтримували свідомих дівчат.

Як почалася Друга світова війна, по нашому селу пролягала лінія фронту. Місцеві почали виїжджати. Коли прийшли совєти, людей стали вивозити в Сибір. 1941 року моїх бабу й діда по маминій лінії відправили туди тільки за те, що мали велику господарку. Додому вони так і не повернулися, у Сибіру померли. Мамині сестри втекли до Польщі, а звідти – далі. Опинилися в США. Тепер там живуть дві мої двоюрідні сестри. Ми не тікали, бо батько не хотів лишати Україну. Опинилися в Дублянах під Львовом, де тато отримав роботу. Він недовго там пожив. За кілька років застудився й помер. Наймолодшій сестричці було 4 роки. Опіка за родиною лягла на братові плечі. Він тоді вчився в політехнічному інституті, на механічному факультеті.

Почала допомагати Українській повстанській армії, коли навчалася у дворічній хімічній школі у Львові. Члени ОУН придивлялися до свідомої молоді. У нас були гуртки, збиралися по двоє-троє. Зустрічі влаштовували в якійсь хаті, на вулиці чи в парку. Приходили інструктори, які нас усього вчили.

У Львові винаймала квартиру. Туди приносили речі для повстанців – рукавиці, шкарпетки, ліки. Передавала їх дів­чатам-посильним. Ліків потрібно було чимало, та в аптеках не можна було багато купувати, бо вони були під на­глядом. Отримувала записку: є ранений. Бігала по кількох аптеках – так назбирувала потрібне. Гроші на це виділяли провідники. Вже як училася в політехнічному інституті, купувала за власні – отримувала стипендію.

1947 року була на переддипломній практиці в Москві. 20 червня КГБісти прийшли по мене на орендовану квартиру. Коли показали господині свої документи, вона зомліла. Їй дали ліки, а мене забрали. Повезли на вокзал, звідти – поїздом до Львова. В обласному управлінні міліції привели в кімнату. Люди за столом сиділи півколом. Посередині – не впевнена, але мені здавалося – єхидно посміхався Микита Хрущов. Він був головою Ради міністрів УРСР. Спитали моє прізвище, а тоді: “Де вам більше подобалося – у Москві чи у Львові?” Відповіла, що в Москві. Відказали: “Ну, канєшно”.

Сиділа в тюрмі на Лонцького понад три місяці – доки тривало слідство. Не отримала жодної передачі. Рідні приносили, але їх не приймали. Коли затримали, була в літній сукенці. Мала одні трусики. Полоскала і клала собі під голову. Висохнути не встигали, як знову доводилося вдягати.

У камері на 12 квадратних метрів нас було 42. Лягали головами до стіни, ногами до середини – як оселедці в банці. Годували “пєрвим і вторим” – юшечкою із сочевицею й ложкою каші. Серед арештованих були жінки з малими дітьми й вагітні. Всі – політичні в’язні.

Допитували вночі, щонайменше по 2 години. Бувало, тримали до ранку. Табуретки з-під ніг вибивали або ж наказували стояти з піднятими догори руками. Били – по спині, руках, ногах. Одній жінці дісталося так, що не могла самостійно перевернутися на бік. Слідчі часто були п’яні. Запитували: хто закликав в УПА, як там усе організовано, кого з учасників пригадаю? Казала, що нічого не пам’ятаю. Наступна ніч починалася з питання: “Ну что, вспомнили?”

Мене судило “особоє совєщаніє” (адміністративний орган при НКВС СРСР із 1934-го по 1953 рік. Його члени мали позасудове право відправляти арештованих у заслання та у виправно-трудові табори. – Країна) – дали 10 років концтаборів. Після слідства перевели до Золочева. Туди сестра Неоніла привезла першу передачу. Ображалася: “Я стільки разів носила, а ти весь час відмовлялася”. Я розсміялася: як могла відмовлятися, коли весь час голодна сиділа?

У Золочеві пробула два чи три місяці. Було легше: у камері менше людей, можна було поспати. Нам приносили воду. Двічі водили в баню.

Як везли в Сибір, дали в дорогу кусочок хліба. Коли дісталися в Республіку Комі, там уже була зима. Жили у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. Два роки працювала на лісоповалі – чистила дорогу від снігу, доріжки для машин і саней робила, аби могли виїхати з лісу. Навесні групу дівчат відправили на сільськогосподарські роботи: працювали в парниках і на полі. Там могли собі взяти пару картопельок, бо з лісоповалу нічого не принесеш. Жили в огороджених електричним дротом бараках. Солдати сторожували на вишках. Ми з дівчатами розмовляли українською, всі рідні свята намагалися відзначати. Дехто отримував посилки. Мені заборонили.

Термін добула на Воркуті. На роботу на цегельний комбінат водили під конвоєм. Сушили глину, випалювали цеглу і вантажили у вагони. Троє-четверо механіків та слюсарів командували нами. Я працювала в механічному цеху. Найважче було молотом бити: важив 20 кілограмів, а я – 41. Коваль цокав молоточком там, де я мала вдарити. Це вважалося неважкою роботою, бо мала перерви. Дівчата, які цеглу вантажили на сушку, безперервно стояли по 8 годин на день. Траплялося, не витримували – тяжко хворіли, помирали. Але за весь час не було жодного самогубства.

У березні 1953-го прийшли з нічної зміни. Посередині барака, біля печі, плачуть жінки. Виявилося, то москальки ридають, бо Сталін помер. Як ми почули про це, почали радіти, підскакувати. Вони назвали нас “сумашедшими”.

Після смерті Сталіна стало легше. За роботу почали нараховувати гроші – сім рублів на місяць. Можна було купити 300 грамів масла і кусок хліба. У Воркуті зробили вільне поселення. Люди почали знайомитися, одружуватись.

Із майбутнім чоловіком познайомилася на Великдень. Після зміни вирішила пройтися. Назустріч – гурт мужчин. Іван вийшов із компанії і сказав: “Я вас проведу”. Дійшли до хати і трохи посиділи в моїй кімнатці. Жила у маленькій, у більшій мешкала родина: жінка з чоловіком і брат когось із них. Почула, що сусіди розмовляють, і сказала Іванові: “Ну, все, щасливо”. Він на прощання спитав: “Як я буду мати вільне, можна прийти?” Дозволила. Іван у засланні розвантажував вугілля на шахті. Був родом з Яворівщини. Його сестри рано повмирали – хворіли на тиф, туберкульоз. Він лишився одинаком у батьків. За участь в УПА засудили до 20 років каторги.

Коли хто відбув половину реченця (тюремного строку. – Країна), то справи переглядали. Мій термін скоротили на пів­тора року – за зразкову роботу. Як повернулася до Львова, переписувалася з нареченим. Він відсидів 10 років замість 20. Як тільки звільнився, приїхав до мене. Ми побралися.

Я ще якось могла прописатися у Львові. А для чоловіка з його біографією це було нереально. Мама сказала: “Кудись збирайтеся. Де голка, там і нитка”. Так опинилися в Цюрупинську на Херсонщині. Там будували целюлозно-паперовий комбінат. Влаштувалися на роботу.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s