19 липня 2018 р.
Я – щаслива людина. Став свідком становлення незалежності України. Боротьбі за це присвятив усе життя.Моя заслуга перед Україною не в тому, що написав з допомогою професора медицини Леонтія Сандуляка проект “Акта проголошення незалежності України”. Половина депутатів Ради могли це зробити. Моя заслуга в тому, що належну пропозицію запропонував у належний час і належним способом.
Внутрішній стан людини визначає не так середовище, як мета, заради якої вона живе. У цьому переконався, спостерігаючи еволюцію поглядів товаришів по нещастю у Сосновському концтаборі.
Під час слідства добре знав, який термін і умови чекають на мене. Оголосив голодування і вперше прийняв душею думку про смерть як не найгірший поворот долі. Вижити допомогла віра в те, що боротьба – недаремна. На смерті моїй зродиться новий борець, який продовжить справу.
Кожен, хто був у КПРС, відповідає за зроблене нею. Але християнська віра завжди залишає людині шанс. Павло, до того як став апостолом, був гонителем. А привівши в порядок душу, був зведений у ранг святих.
З глибокою повагою ставлюсь до всіх, хто в чомусь глибоко переконаний. Чув, що в Іспанії є пам’ятник на братській могилі, де поховані разом і республіканці, і франкісти. Там викарбувано: “Вони загинули за те, у що вірили”.
Після першого курсу одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку. Хоча шлюб із нею був би побудований на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, про моральні цінності. Моя політична мета – причина можливого арешту – не мала бути їй ворожа. Надія Бугаєвська, як і я, приїхала у Хрипівку на канікули. Підійшла й запитала, чи я танцюю. Відповів: ні. Витягнула із сумочки томик “Антології української поезії”. Через три дні я взяв ще один – усього їх було чотири. Та їй не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а я – про Україну. Не дав родинного щастя, приніс тільки безконечні страждання. А інколи думав, що краще було б мені не одружуватися.
Із другою дружиною познайомився 1989-го в Івано-Франківську. Балотувався в депутати. Надя працювала на швейній фабриці. Була розлучена, мала двох доньок – Ірину та Любу. За 40 тисяч рублів купив хату в Хотові й забрав усіх до себе. За рік дівчата повиходили заміж. А Надія Іванівна, доки я будував державу, збудувала дім. У неї це краще вийшло. Нас вінчав священик Станіслав Лесів, з яким я відсидів у таборах Сибіру.
З комуністичної імперії Україна вийшла ідеологічно й морально покаліченою. Для лікування нації треба встановити діагноз. Його можна звести до розладу душі: одне думаю, друге – кажу, третє – роблю.
За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі тільки в щасливій, захищеній і шанованій батьківщині.
За п’ять років навчання у Москві мене сім разів обізвали хохлом. Кожен був моїм колегою і казав так по-доброму. Я влучав момент і називав його кацапом. І тоді колега різко зупинявся, витріщався, наче на марсіанина: “Та ти націоналіст!” Жоден із цих сімох не забув випадку і не підійшов до мене до закінчення університету.
Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров – вона живе.
Батько мав початкову освіту, умів робити чисто все, що потрібно в сільському житті. Був небалакучий і одразу брався до діла. Не боявся води, лісу, висоти і нечистої сили. Але боявся начальників і волів тікати від влади, ніж вести з нею перемовини. Не раз замість півлітра горілки до свята купував книжку. Позичивши граблі сусідці, боявся їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робив собі нові. Часом ніс у кишені зернятка дичок і садив у лісі. Казав: “А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з’їсть смачну гнилку”.
Мати – цілковита протилежність батькові. Роботу вміла поєднувати з важливими розмовами. Відстоювала не когось, а істину. Того в селі її прозивали “адвокатка”. Вчилася в гімназії, любила художню літературу і, хоч читала небагато, запам’ятовувала на все життя. Дітей відвертала від поезії: “З віршів хліба не їдять. Учіть арифметику”.
Голодомор пережила вся сім’я. Батько прокопав ямку на стежці, поклав туди картоплю, присипав землею і втоптав. Потім приходили з сільради, зі штирами. Довго шукали заховану їжу на городі та навколо хати. А на стежці не здогадалися. Коли зійшов сніг – батьки розкопали ямку. Вона страшенно смерділа, бо картопля згнила. Мати вибрала звідти крохмаль і пекла пампушки з кропивою.
“Ще не вмерла Україна” почув у дитинстві від матері. Часто вона також співала “Я сьогодні щось дуже сумую”. Уже до школи знав кільканадцять пісень.
Осінь 1943-го. Наша сім’я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщина наступає Червона армія. Батько дивиться, як по дорозі суне сіра маса. “Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете”. Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. Вони впали мені в душу глибоко-глибоко.
Мав принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Чого очам другої людини маю вірити більше, ніж власним? Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що її плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи.
У Нахічевані (місто в Азербайджані. – Країна) прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих за національні.
Книжка “Про війну” Карла фон Клаузевіца (прусський генерал, військовий теоретик і реформатор. – Країна) відкрила мені, що добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим. Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей, тобто мають вроджений характер. Завдання – уміти побачити потенційні здібності людини, що поки ще є ніким.
У 20 років вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – боротимуся за самостійну Україну. Став і поклявся перед небом. Я розмірковував так. Коли ти бачиш цю (радянську. – Країна) дійсність і не розумієш її несправедливості, тоді ти – дурень. Коли бачиш і розумієш, і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти – боягуз. Бачити, розуміти і не повстати – значить бути не людиною, а слимаком.
Лише людина з порожньою душею може знайти спокій від легшого шматка хліба на чужині.
Не треба боятися захищати свободу ціною життя. Три мільйони фінів 1939 року не злякалися 150-мільйонного СРСР. Бо краще загинути в бою, ніж повернутися в московське колоніальне рабство.
Більшість живе у стані внутрішньої дискусії і до останньої миті не знає, як учинить: як душа підказує, чи як було б логічно. Мудрий менше вагається, бо його внутрішній радіоприймач – добре налаштований на Боже інформаційне поле. Приймає багато сигналів і гучних, і слабеньких. Того будь-який поворот долі не є для нього великою несподіванкою. За хвилину-другу після начебто зламу він заспокоюється і каже собі: так, я того чекав і в глибині душі підготувався.
Віра у призначення звільняє від страху смерті. Звільнення людини від страху смерті робить її надлюдиною.
Ми ні в чому не помилилися. Усе йде, як треба. Навіть війна на Донбасі – потрібна.
Росіяни не міняються. Як і ми. Ми любимо демократію і свободу. А в них ніколи демократії не було, бо вона їм не потрібна. Соловйов, їхній великий історик, сказав: “Для нас, россиян, преступно сомневаться в праве власти делать с нами все, что она хочет”. Це – формула рабства.
Таємниця мого довголіття – любов до України, добра хата і зв’язок із рідною землею.
Хто каже, що нам незалежність упала з неба, не знає, що члени Української Гельсінської Спілки діставали по 10 років тюрми і гинули у цій боротьбі. Згинув Василь Стус, згинув Олекса Тихий – надзвичайно розумний філософ і знавець історії, захисник мови. Талановитий поет Юрко Литвин – двічі сидів. Незалежність прийшла як результат упертої, послідовної, безупинної боротьби української нації.
Не маю бажання мстити. Помста вимагає праці. Не хочу марнувати час.
Ця війна закінчиться розвалом Російської імперії. Мордва, чуваші, інші корінні народи створять незалежні держави. А московити – свою національну, якої у них ніколи не було. Всі європейські імперії розвалилися. Росія ж відтягує. 1991-го відбулася перша фаза її розвалу. З-під влади Кремля вийшли 14 союзних республік. Але ж автономні не вийшли. Цей рух зростає. Для самих росіян це буде катарсис. Крах віковічного прагнення до розширення, крах столітньої мрії. Нічого, переживуть.
Було багато випадків, коли відчував допомогу Творця. Знав, що в одному селі на Львівщині жив повстанець. Шукав людей, щоб підтримати мою організацію. Мені сказали, де він живе. Підійшов до порога. Хочу ступити, а щось не пускає. Коли вже після арешту читав матеріали справи, вияснив, що цей чоловік зрадив. Через нього кадебісти розстріляли шістдесятьох.
Виступаю за повну заборону в Україні Російської православної церкви і Московського патріархату. Церква, яка називає себе українською, не може підпорядковуватися Москві.
Те, що наша влада – погана, не означає, що ми повинні заплющити очі на хороші речі. Вона сказала: досить жити за московським календарем. Прийняла закон про декомунізацію.
Коли погано у твоїй батьківщині, то треба не тікати з неї, а боротися за поліпшення життя тут.
Моє життя було таке, що зустрічався з натуральними покидьками. Але зрозумів, що навіть такі люди не можуть повністю втратити совість.
Мойсей виводив євреїв з єгипетської неволі 40 років. Водив по пустелі, поки не померли старі люди і не народилося нове, вільне покоління. Прискорити прогрес майже неможливо.
В України не вийшло переходу від колоніального стану до незалежності. Було переповзання. Воно не завершилося.
Я підняв синьо-жовтий прапор боротьби. Маю пронести його, скільки зможу, до самої смерті. Потім підхопить наступний і понесе далі.
Найбільше, чого я хотів досягнути, – досягнув.
Щоденник укладений за матеріалами періодичних видань, публічних виступів, статей та книжок Левка Лук’яненка: “Сповідь у камері смертників”, “Від хохла до українця: роздуми”, “Країна”, “Газета по-українськи”, “День”, “Голос України”, gazeta.ua. liga.net, “Українська правда”, “Мир”
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.