23 липня 2018 р.
Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, популярних в Україні, і художник, цінимий на Заході, називає головні проблеми співвітчизників — низька самооцінка і провінційність, а потім розповідає, як він навчився продавати свої картини в галереї Манхеттена.
Подерв’янського, живописця і сатирика, народним класиком називають не дарма. Його Павлик Морозов, Сни Василіси Єгоровни і Гамлєт, або Феномен датського кацапізму створили власну нішу в українській неформальній культурі і стали неймовірно популярні ще на початку 90-х.
Сьогодні він — автор трьох десятків п’єс і декількох театральних постановок — як і раніше відомий і затребуваний. А його популярна фраза “Від ** біться від нас” і зовсім вважається неформальною національною ідеєю України.
Куди менше знайомий вітчизняній публіці Подерв’янський-художник, чиї твори прикрашають приватні колекції в Німеччині, Швеції, Великобританії та США, а також Подерв’янський-сценограф, двічі удостоєний найвищої національної театральної нагороди Київська пектораль.
— Раніше ви любили зустрічатися в душевних простих шинках, — зауважую я, оглядаючи елегантний інтер’єр пекарні.
— Я люблю низькопробні шинки, але вони практично зникли в центрі міста. Адже немає нічого прекраснішого, ніж піти в такий ось шинок і пошукати пригод на свою дупу, — мрійливо і вже без тіні роздратування згадує мій співрозмовник.
— Ми зустрічалися з вами чотири роки тому, майже відразу після Майдану. Що для вас змінилося за ці роки? — вирішую перейти до справи я.
— Та все змінилося. Я з дитинства жив з почуттям, що у мене немає країни, а Україна, яка народилася в 1991 році, останні ілюзії розвіяла. А ось зараз країна з’являється не зовнішніми атрибутами, а тим, яка вона всередині, і мені все подобається, — задумливо відповідає Подерв’янський.
— Ви рідкісний оптиміст. На думку багатьох, ми живемо в епоху великої “зради”, — зауважую я, відпиваючи лимонад.
— Послухайте, ну це ж типове українське ниття. Нити і сумувати — це ж наш національний спорт! Багато людей хочуть, щоб зміни відбувалися після клацання пальців. А так не буває. Ну нічого, вони це з часом зрозуміють, — заспокійливо завершує свою думку письменник і художник, наливаючи в чашку чай.
— Зараз у будь-кого на вулиці запитай, він відразу назве дві головні проблеми України: корупція і олігархи. Що входить у ваш топ-лист?
— Провінціальність і низька самооцінка, — майже відразу видає мій співрозмовник. — У нас реальні проблеми з самооцінкою, і, мені здається, нам не вистачає для її виправлення перемог. Ось, візьми будь-якого жителя Великої Британії, навіть найбіднішого пролетаря з Манчестера, поговори з ним — і відчуєш цей британський пафос. А у нас його немає.
— І все ж що, на ваш погляд, може стати такою перемогою, яка порадує українців? — намагаюся я отримати у Подерв’янського відповідь на його ж запитання.
— Хіба що поразка наших ворогів. Ми чомусь безпосередньо радіти не вміємо, — нарешті видає він. — Якщо, наприклад, кримський міст завалиться, ось це стане дійсно днем національного єднання, і всі вийдуть у вишиванках.
— Що для вас провінційність: “Садок вишневий коло хати”?
— Зовсім ні! “Садок вишневий” — це і є найсправжнісінька Україна, — реагує Подерв’янський. — Провінційність — це коли людину висмикують з її звичного середовища і поміщають в абсолютно інше. Я думаю, що Віктор Янукович був би прекрасним завідувачем гаражем, але чорт його смикнув стати президентом. У нас всі біди від того, що прекрасний колгоспник раптово стає депутатом Верховної Ради.
— Ви так половині України відмовляєте в соціальних ліфтах, — зауважую я.
— Ліфти важливі, але тільки коли піде ось це радянське покоління. Мені подобаються нинішні 20-річні, це вже зовсім інше обличчя нації.
— На презентації вашого нового роману було помітно, що люди не розуміли ваших жартів про Лоенгріна або Зігфріда, але все сміються, коли ви жартуєте про тапки в лайні. Вас, як людину освічену, це не ображає? — цікавлюся я.
— Та я взагалі ні на кого не ображаюся, — парирує автор. — Текст, він же як торт: хтось крем злизує, а хтось добирається до самої серцевини. Мені навіть подобається, що багатошарово виходить.
— Зараз у російської мови імідж “мови окупанта”. Ви бачите в спілкуванні нею загрозу для української культури і українського суверенітету? — цікавлюся я.
— Зовсім ні, повсякденна російська мова в Україні — це есперанто, вона не несе іншої функції, крім зручності спілкування. Я думаю, її в Україні чекає та ж доля, що й англійську мову у Франції. Осад є, але перейти і говорити можуть всі.
— Скажіть, чи часто ваші роботи купують як роботи письменника, який ще й малює? — питаю я вже Подерв’янського-художника, який в цій якості за кордоном відомий набагато більше, ніж письменник.
— Ну ні, художника завжди купують як художника, — суворішає мій співрозмовник, одна з картин якого зберігається в приватній колекції Вуді Аллена.
Через мить він пом’якшується і зізнається, що продажами своїх картин як в Україні, так і за кордоном задоволений.
— Я взагалі вважаю, що творець не повинен працювати безкоштовно або за копійки, але при цьому бути вільним від кон’юнктури і робити завжди тільки найкраще, на що здатний. Багатьом сучасним художникам в Україні сьогодні це вдається.
— Чому ж українські художники так мало відомі в столицях світового сучасного мистецтва? — дивуюся я.
— Усе впирається в адресу, — знизує плечима художник. — Це перше, що запитують у тебе куратори і власники арт-галерей, наприклад, на Манхеттені, подивившись картини. І якщо у тебе вже заздалегідь заготовлена візитка з нью-йоркською адресою друзів, у яких ти живеш, — то клас, угода відбудеться. Особливо, якщо на адресі Central Park West. Якщо Бронкс — то ентузіазму менше, а при слові Київ з’являються й зовсім кислі пики.
П’ять запитань Лесю Подерв’янскому:
Ваша найдорожча покупка за останні 10 років?
Яхта, вона стоїть тут на Дніпрі, по ньому я й ходжу
Поїздка, яка вразила вас найбільше?
Я намагаюся не виділяти окремі подорожі, будь-яка подорож — досвід. Разом із другом ми ходили гірською частиною Грузії, я жив у США, Швеції. Кожен досвід мені дорогий.
На чому ви пересуваєтеся містом?
На автомобілі Suzuki XL-7
Вчинок у вашому житті, за який вам досі соромно?
Ось таких, щоб дуже соромно, не було.
Чого або кого ви боїтеся?
Дуже боюся облажатися і втратити обличчя перед самим собою насамперед.
Фото: А. Медведєв
Повне інтерв’ю читайте в Діджітал-версії Новое время
Розмовляла Ольга Духнич
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.