Лесь Подерв’янський, художник та літератор: Нити і сумувати — це наш національний спорт

23 липня 2018 р.

Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, популярних в Україні, і художник, цінимий на Заході, називає головні проблеми співвітчизників — низька самооцінка і провінційність, а потім розповідає, як він навчився продавати свої картини в галереї Манхеттена.

Подерв’янського, живописця і сатирика, народним класиком називають не дарма. Його Павлик Морозов, Сни Василіси Єгоровни і Гамлєт, або Феномен датського кацапізму створили власну нішу в українській неформальній культурі і стали неймовірно популярні ще на початку 90-х.

Сьогодні він — автор трьох десятків п’єс і декількох театральних постановок — як і раніше відомий і затребуваний. А його популярна фраза “Від ** біться від нас” і зовсім вважається неформальною національною ідеєю України.

Куди менше знайомий вітчизняній публіці Подерв’янський-художник, чиї твори прикрашають приватні колекції в Німеччині, Швеції, Великобританії та США, а також Подерв’янський-сценограф, двічі удостоєний найвищої національної театральної нагороди Київська пектораль.

 

— Раніше ви любили зустрічатися в душевних простих шинках, — зауважую я, оглядаючи елегантний інтер’єр пекарні.

— Я люблю низькопробні шинки, але вони практично зникли в центрі міста. Адже немає нічого прекраснішого, ніж піти в такий ось шинок і пошукати пригод на свою дупу, — мрійливо і вже без тіні роздратування згадує мій співрозмовник.

— Ми зустрічалися з вами чотири роки тому, майже відразу після Майдану. Що для вас змінилося за ці роки? — вирішую перейти до справи я.

— Та все змінилося. Я з дитинства жив з почуттям, що у мене немає країни, а Україна, яка народилася в 1991 році, останні ілюзії розвіяла. А ось зараз країна з’являється не зовнішніми атрибутами, а тим, яка вона всередині, і мені все подобається, — задумливо відповідає Подерв’янський.

— Ви рідкісний оптиміст. На думку багатьох, ми живемо в епоху великої “зради”, — зауважую я, відпиваючи лимонад.

— Послухайте, ну це ж типове українське ниття. Нити і сумувати — це ж наш національний спорт! Багато людей хочуть, щоб зміни відбувалися після клацання пальців. А так не буває. Ну нічого, вони це з часом зрозуміють, — заспокійливо завершує свою думку письменник і художник, наливаючи в чашку чай.

 

 

— Зараз у будь-кого на вулиці запитай, він відразу назве дві головні проблеми України: корупція і олігархи. Що входить у ваш топ-лист?

— Провінціальність і низька самооцінка, — майже відразу видає мій співрозмовник. — У нас реальні проблеми з самооцінкою, і, мені здається, нам не вистачає для її виправлення перемог. Ось, візьми будь-якого жителя Великої Британії, навіть найбіднішого пролетаря з Манчестера, поговори з ним — і відчуєш цей британський пафос. А у нас його немає.

— І все ж що, на ваш погляд, може стати такою перемогою, яка порадує українців? — намагаюся я отримати у Подерв’янського відповідь на його ж запитання.

— Хіба що поразка наших ворогів. Ми чомусь безпосередньо радіти не вміємо, — нарешті видає він. — Якщо, наприклад, кримський міст завалиться, ось це стане дійсно днем ​​національного єднання, і всі вийдуть у вишиванках.

— Що для вас провінційність: “Садок вишневий коло хати”?

— Зовсім ні! “Садок вишневий” — це і є найсправжнісінька Україна, — реагує Подерв’янський. — Провінційність — це коли людину висмикують з її звичного середовища і поміщають в абсолютно інше. Я думаю, що Віктор Янукович був би прекрасним завідувачем гаражем, але чорт його смикнув стати президентом. У нас всі біди від того, що прекрасний колгоспник раптово стає депутатом Верховної Ради.

— Ви так половині України відмовляєте в соціальних ліфтах, — зауважую я.

— Ліфти важливі, але тільки коли піде ось це радянське покоління. Мені подобаються нинішні 20-річні, це вже зовсім інше обличчя нації.

— На презентації вашого нового роману було помітно, що люди не розуміли ваших жартів про Лоенгріна або Зігфріда, але все сміються, коли ви жартуєте про тапки в лайні. Вас, як людину освічену, це не ображає? — цікавлюся я.

— Та я взагалі ні на кого не ображаюся, — парирує автор. — Текст, він же як торт: хтось крем злизує, а хтось добирається до самої серцевини. Мені навіть подобається, що багатошарово виходить.

 

 

— Зараз у російської мови імідж “мови окупанта”. Ви бачите в спілкуванні нею загрозу для української культури і українського суверенітету? — цікавлюся я.

— Зовсім ні, повсякденна російська мова в Україні — це есперанто, вона не несе іншої функції, крім зручності спілкування. Я думаю, її в Україні чекає та ж доля, що й англійську мову у Франції. Осад є, але перейти і говорити можуть всі.

— Скажіть, чи часто ваші роботи купують як роботи письменника, який ще й малює? — питаю я вже Подерв’янського-художника, який в цій якості за кордоном відомий набагато більше, ніж письменник.

— Ну ні, художника завжди купують як художника, — суворішає мій співрозмовник, одна з картин якого зберігається в приватній колекції Вуді Аллена.

Через мить він пом’якшується і зізнається, що продажами своїх картин як в Україні, так і за кордоном задоволений.

— Я взагалі вважаю, що творець не повинен працювати безкоштовно або за копійки, але при цьому бути вільним від кон’юнктури і робити завжди тільки найкраще, на що здатний. Багатьом сучасним художникам в Україні сьогодні це вдається.

— Чому ж українські художники так мало відомі в столицях світового сучасного мистецтва? — дивуюся я.

— Усе впирається в адресу, — знизує плечима художник. — Це перше, що запитують у тебе куратори і власники арт-галерей, наприклад, на Манхеттені, подивившись картини. І якщо у тебе вже заздалегідь заготовлена ​​візитка з нью-йоркською адресою друзів, у яких ти живеш, — то клас, угода відбудеться. Особливо, якщо на адресі Central Park West. Якщо Бронкс — то ентузіазму менше, а при слові Київ з’являються й зовсім кислі пики.

 

 

П’ять запитань Лесю Подерв’янскому:

 

Ваша найдорожча покупка за останні 10 років?

Яхта, вона стоїть тут на Дніпрі, по ньому я й ходжу

Поїздка, яка вразила вас найбільше?

Я намагаюся не виділяти окремі подорожі, будь-яка подорож — досвід. Разом із другом ми ходили гірською частиною Грузії, я жив у США, Швеції. Кожен досвід мені дорогий.

На чому ви пересуваєтеся містом?

На автомобілі Suzuki XL-7

Вчинок у вашому житті, за який вам досі соромно?

Ось таких, щоб дуже соромно, не було.

Чого або кого ви боїтеся?

Дуже боюся облажатися і втратити обличчя перед самим собою насамперед.

 

Фото: А. Медведєв

Повне інтерв’ю читайте в Діджітал-версії Новое время

 

 

 

 

Розмовляла Ольга Духнич

 

 

 

Джерело: Нові часи

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Подерв’янський Лесь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s