Ахтем Сеітаблаєв: Якщо Наталі Портман чи Шарліз Терон приїдуть зніматися до татарина — про це напишуть усі

30 серпня 2013 р.

Цьогорічний фільм «Хайтарма» міг би стати сенсацією. З різних причин. Це перший фільм про кримських татар і їхню депортацію із Криму 1944 року. І водночас — це надзвичайно якісний фільм, в якому, як це не парадоксально для сучасного українського кіно, гармонійно поєдналися всі складові: і сценарій, і робота акторів (не лише виконавців головних ролей, а й тих, чиї обличчя з’являються у масових сценах), і декорації, і музика, і спецефекти, і велика ідея.

Без неї, напевно, не вдалося б зняти цей фільм за рекордні півроку, і глядач би не виходив із залу після перегляду зі сльозами на очах. Але, на великий подив, про цей фільм, що розповідає про події 18 травня 1944 року на прикладі історії легендарного кримськотатарського льотчика–випробовувача, двічі Героя Радянського Союзу Амет–Хана Султана, більше говорили в особистих блогах і соціальних мережах, аніж на центральних телеканалах та міжнародних фестивалях. Парадоксально, але найактивнішим піарником фільму став тепер уже колишній генконсул Росії в Сімферополі Володимир Андреєв, який заявив, нібито «Хайтарма» спотворює історію Великої Вітчизняної війни. Ця ситуація особливо болісна для Ахтема Сеітаблаєва. Адже для нього «Хайтарма» стала не лише найважливішою режисерською роботою, а й «внутрішнім обов’язком перед батьками і родом».

«Чим більший тиск, тим сильніший спротив»

— Ахтеме, коли у вас з’яви­лося бажання зняти фільм про Амет–Хана Султана?

— Дев’ять років тому. Тоді я вперше потрапив на територію кіно і телебачення: студія «1+1» і режисер Віктор Придувалов знімали в Криму новорічний мюзикл «Алі–Баба і 40 розбійників». Їм була потрібна організаційна й комунікативна допомога в Бахчисараї. Тоді я зрозумів, що якщо доля подарує мені шанс, я маю зняти в Криму фільм про депортацію і про Амет–Хана.

— Ще живучи в Узбекистані, як ви сприймали Велику Вітчизняну війну?

— Місто Янгіюль, де я закінчив школу, свого часу побудували для депортованих і тих, хто повертався із заслань. У моєму класі із 35 учнів 20 були кримськими татарами, серед решти були корейці, німці, казанські татари. І от коли ми були в четвертому класі, директор школи, наш учитель історії, сказав нам, що радянським військам було б набагато легше звільняти Крим, якби не повсюдна зрада кримських татар. Ми вже розуміли, що це говорять про наших батьків, яким у 1944 році було по чотири–п’ять років. Тому весь клас устав і вийшов. Тож правду про війну я дізнався дуже рано.

— Перша паралель, яку хочеться провести після перегляду «Хайтарми», — «Катинь» Анджея Вайди. Мені здається, що в українців досі такого фільму не було — фільму, який би сприйняли, зрозуміли, підтримали по обидва боки Дніпра. На ваш погляд, як кримським татарам вдалося зберегти пам’ять про своє минуле?

— Сімдесят років життя в депортації навчили нас розуміння, що єдиний спосіб зберегти свої традиції, свою культуру, віру, мову — максимально підтримувати одне одного, не прагнучи при цьому підкреслювати нашу окремішність. І я з вами абсолютно не згоден, що в українців немає цієї внутрішньої спільності.

— Складно уявити, щоб українці одностайно сприйняли фільм про УПА чи, приміром, Івана Мазепу. Згадаймо фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», теж, до речі, не сприйнятий офіційною Росією.

— Чим більший тиск, тим сильніший спротив. Депортація кримських татар торкнулася кожної сім’ї, тому було б дивно, якби хтось із кримських татар після перегляду фільму сказав, що це неправда, що життя в Радянському Союзі було прекрасним. Ситуація в Росії теж нині непроста. В Державній Думі намагаються прийняти закон Ірини Ярової про те, що необхідно створити певну комісію, яка вирішуватиме, правильно чи неправильно в кіносценаріях відтворюються історичні події. Російським політикам треба визначитися: чи вони хочуть історичної правди, чи їхня мета, щоб у кожному фільмі звучали панегірики Сталіну і Берії.

— Після перегляду фільму, не знаючи ще про вашу режисерську освіту, здобуту в Києві, акторську роботу у фільмах «Мамай» і «Богдан–Зиновій Хмельницький», я збагнула, що вам дуже близьке українське поетичне кіно…

— Я цим пишаюся, бо ця школа дуже співзвучна із кримськотатарською культурою. Колись у кримськотатарському театрі в Сімферополі я ставив «Лісову пісню» Лесі Українки і дозволив собі перенести дію цієї драми у кримськотатарське середовище. Коли ми почали працювати з музикою, я з подивом відкрив для себе, як багато українських і кримсько­татарських пісень перегукуються між собою. Тому якщо в нашому фільмі щось віддзеркалює вплив українського поетичного кіно, значить, нам вдалося створити об’ємний фільм.

«Історія «Хайтарми» складається не так ідеально, як мені хотілося б»

— Ви не боялися братися за екранізацію історії льотчика, коли в Україні немає позитивного досвіду роботи з подібними спецефектами у вас не було достатнього фінансування?

— Бюджет був справді обмежений (1,5 млн. дол. на зйомки фільму «Хайтарма» виділив кримськотатарський бізнесмен, власник телеканалу ATR Ленур Іслямов. — Авт.). Але я не згоден з вами, що в нас немає фахівців комп’ютерної графіки і дизайну. Назву «mental dRive studio» і Льошу Москаленка. Вони давно співпрацюють із Федором Бондарчуком і Тимуром Бекмамбетовим. Так що в нас є люди, які працюють не гірше за голлівудських майстрів.

— Зйомки яких сцен були найскладнішими?

— Звісно, сцени депортації. Багато людей, короткий знімальний період — усього 23 дні у жовтні 2012 року. Разом із підготовкою і пост–продакшном вийшло півроку. Не було завдання поставити рекорд, були розміри бюджету. Дев’яносто відсотків акторів масових сцен — люди, які пережили депортацію. Їхня готовність допомогти, взяти участь у зйомках — це був фундамент, на якому будувався наш фільм.

— У цих людей було відчуття, що вони беруть участь у зйомках першого кримськотатарського фільму?

— Це відчуття було, коли під час зйомок сцен депортації п’ятсот людей за сценарієм мали мовчати. Тоді всі зрозуміли, що відбувається щось дуже важливе. Знаковими були зйомки першого кадру, коли Амет допомагає старому татарину поховати його дружину і вони разом моляться. У цей момент над знімальним майданчиком почав кружляти орел — як відомо, саме цей птах був іменним знаком на літаку Амет–Хана.

— Наскільки складно було поєднувати обов’язки режисера й головного актора?

— З одного боку, це ніби й складно, але з другого — через режисерські турботи було надзвичайно мало часу, щоб хвилюватися, як грати легендарного Амет–Хана.

— Чи хвилювалися через участь у зйомках рідних? У фільмі вашу сестру грає ваша донька?

— Середня донька, яка грає сестру Амет–Хана, має багатий акторський досвід. У чотири роки вона зіграла в фільмі «Мамай». Важливо також, що родинна близькість має бути помітною і в кіно. Окрім неї, молодша донька, якій три з половиною, зіграла в епізоді. Син також біг в одному епізоді за літаком Амет–Хана. Мама грає жінку, яка в ніч депортації взяла лише Коран і сказала, що Бог, пам’ять і хліб — це все, що потрібно для життя.

— Чому у вашого фільму не було реклами? Чому не було на кожному кроці афіш із написом «перший кримськотатарський фільм»?

— Найгеніальніший піар нам зробив консул Андреєв. Але я згоден, що промо–акціями мали займатися професіонали. На жаль, нас, тобто тих, хто безпосередньо робив цей фільм, усунули від просування, тому «Хайтарми» не буде на фестивалях, тому ми мінімально спілкуємося з пресою.

— Рішення про це усунення приймали ті, хто давав гроші на зйомки?

— Так.

— Як ви коментуєте припущення окремих ЗМІ, що «Хайтарму» було знято «для внутрішнього користування», тому в цього фільму така погана промоція?

— Фільм знімався передовсім для кримських татар, але, звісно, ніхто не планував, що нашу роботу можна буде переглянути лише в кількох кінотеатрах. На жаль, іноді так трапляється: люди, які вкладають кошти у виготовлення певного культурного продукту, потім не знають, що з ним робити. Я багато можу розповісти про те, як нерозумно сьогодні «використовують» фільм «Хайтарма», чому нас не було на фестивалі в Одесі і не буде на «Молодості», про те, як мені не дозволяли на презентації в Києві подякувати команді… На жаль, історія цього фільму складається не так ідеально, як мені б хотілося.

— Наступні великі фільми, які ви вже анонсуєте, будете знімати за кошти інших спонсорів?

— Так, з інвестором «Хайтарми» у нас уже точно не буде нічого спільного.

— Знаю, що в планах у вас зйомки фільму–казки…

— Це будуть кошти Держкіно, яке сьогодні надає повне фінансування лише фільмам для дітей.

— …І друга ідея — це ще одна епічна історія кримської татарки Саїде, яка під час війни врятувала 88 єврейських дітей.

— Для цього фільму сьогодні є два зацікавлені інвестори: український і російський.

— А інформація про те, що на головну роль ви запросите голлівудську акторку, правдива?

— Так, я про це мрію і працюю в цьому напрямі.

— Вам бракує в Україні хороших акторок?

— У нас багато неймовірних акторів. Таке моє рішення має кілька складових. Я дуже не хочу, щоби в цього фільму були такі ж проблеми з просуванням, які нині є в «Хайтарми». Участь зірки першої величини відразу ж збільшує зону охоплення. Якщо Наталі Портман чи Шарліз Терон приїдуть зніматися в якогось татарина, про це обов’язково всі напишуть. До того ж, я переконаний, що великі актори дуже часто погоджуються на суттєве зменшення своїх гонорарів, щоб зіграти достойну роль. А історія Саїде справді унікальна. Для мене це історія ідеального людського співжиття, історія великої жінки.

«Крим міг би стати головним кіномайданчиком України»

— Ви пам’ятаєте день, коли ваша сім’я повернулася в Крим?

— Добре пам’ятаю. Не повірите, але це було велике розчарування. Я якраз закінчив школу. Це було хвилююче, я уявляв, що ось я вийду з літака, мені назустріч — море, пальми, гори. Я вилітав із великого ташкентського міжнародного аеропорту, в Сімферополі ж аеропортом тоді були дві бідні будівлі. Ми поїхали до родичів, які переїхали раніше. І коли я побачив це село, не схоже на Крим, мені стало дуже сумно. Але через день мене повезли в Бахчисарай на батьківщину батька, і я досі пам’ятаю запах лаванди на в’їзді в місто. Тоді я зрозумів, що все мені розказане в дитинстві про Крим було правдою. І що я повернувся додому.

— Сьогодні в Криму ви відчуваєте тотальний вплив Росії і величезний провал української влади, яка за 20 років так і не змогла виробити правильну політику, як зробити Крим українським?

— Я читав інтерв’ю великих російських бізнесменів, які переконані, що абсолютно не обов’язково вирішувати на найвищому політичному рівні питання, кому належатиме Кримський півострів. Крим можна просто викупити, цинічно заявляють вони. Це нині і відбувається. Мені як кримському татарину, який відчуває себе частиною України, це гірко. Мене неодноразово кликали в Росію працювати, але поки що я не хочу: ті теми, які мене цікавлять, я можу знімати лише тут. Попри аморфність нинішньої України і відсутність діалогу між владою і народом, у нашій країні все ж більше повітря. Саме тому тут живуть мої четверо дітей.

— На ваш погляд, якою мала би бути політика України стосовно Криму?

— Завдання влади — розробляти такі закони, які даватимуть українцям можливість щось робити. В Росії, скажімо, кіномитці досягли прийняття закону про пільгове оподаткування для бізнесменів, які вкладають кошти в кіно. За три роки дії цього закону в російському кіно відбувся значний рух. Кіно стало індустрією: відкрилися кінотеатри, з’явилися інвестори, глядачі почали цікавитися своїм кіно. Якби в Україні існував подібний закон, Крим як одне з найунікальніших місць на Землі став би нашим головним кіномайданчиком: на цьому півострові можна знімати все! І вже тільки це підтримало б Крим, подарувало б робочі місця, поліпшило б інфраструктуру. Важливо також, щоб люди відкривали власний бізнес, знімали кіно, будували готелі, чисті пляжі — без страху, що їх завтра розшматує податкова, без потреби постійно бути у складі «правильної» команди. Тому політика можлива лише одна: зробити життя людей максимально комфортним. І тоді кожен замислиться над тим, що ж я можу зробити, щоб країна, в якій я живу, була саме Україною. Люди з гордістю розповідатимуть про свою країну туристам і вивішуватимуть український прапор на балконі.

— У Криму є ще одна проблема: частина місцевого населення не відчуває землі, на якій вона живе, оскільки в радянський час була вивезена з інших країв із метою заміщення депортованого населення і русифікації півострова. Сумнівно, що ці люди можуть пройнятися гордістю за те, що вони живуть в Криму, в Україні…

— Це теж трагедія, бо багатьох із них змусили переїхати з рідної землі. Ну і не забуваймо, що по всій країні є багато людей, яким усе одно, що буде після них. Бо ж у них прекрасний приклад для наслідування — дармоїди у Верховній Раді. Але також не секрет, що в Криму, порівняно з усією Україною, найвищий відсоток людей пенсійного віку. Свого часу багатьом відставникам держава дарувала можливість переїхати в Крим, їм надавали житло, машини. Тому очевидно, що ці люди ностальгують за радянським часом, і так само зрозуміло, як ці люди, які вросли в певну ідеологію, сприймають повернення в Крим кримських татар, незалежність України. Це суперечить їхньому життю. А є ще ідеологічні люди, яких ніколи ні в чому не переконаєш. Але я вірю, що дорога в тисячу кілометрів починається з першого кроку.

ДОСЬЄ «УМ»

Ахтем Сеітаблаєв

Український актор і режисер кримськотатарського походження.

Народився 1972 року в Янгіюлі (Узбекистан). 1989 року разом із родиною переїхав до Криму.

Закінчив Кримське культурно–просвітницьке училище та відділення режисури й драматургії Київського Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого.

Близько 15 років працював як актор і режисер у Державному кримськотатарському академічному музично–драматичному театрі в Сімферополі. З 2005–го працює в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, де грає головну роль у виставі «Ромео і Джульєтта». Знявся у фільмах «Мамай», «Татарський триптих», «Повернення Мухтара–2, –3», «Богдан–Зиновій Хмельницький», «Жіноча робота з ризиком для життя», «Осінні квіти» та ін.

Режисер фільмів «Фабрика щастя», «Операція «ЧеГевара», «Осінні квіти», «Темні води», «Чемпіони з підворіття» (був представлений на Каннському кінофестивалі), «Хайтарма» та ін.

Одружений. Батько чотирьох дітей.

 

 

 

 

 

Розмовляла Тетяна Терен

 

 

 

 

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Сеітаблаєв Ахтем

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s