Андрій Парамонов, керівник Харківського музею міської садиби: Чи можуть експонати одного музею розміщуватися по всій області, та ще й просто неба?

10 липня 2018 р.

Виявляється, можуть. Про це кореспондентові Укрінформу розповів засновник і керівник першого і поки що єдиного в Україні приватного Музею міської садиби в Харкові Андрій Парамонов.

– Звичайно, уявити собі такий незвичайний музей важко, – починає свою розповідь Андрій Парамонов. – А якщо ми назвемо його дослідницьким центром історії Харкова і Харківської губернії, тоді більш зрозуміло. У Харкові діє державний історичний музей імені Сумцова, в якому зібрані експонати-свідоцтва історичного процесу, але немає жодного музею, який би досліджував сам процес, спираючись на історію життя окремих людей, наших співгромадян, чи то знаменитостей, чи звичайних людей. Домашній альбом зі старими фотографіями або прабабцин капелюшок іноді можуть більше розповісти про історію країни, ніж науковий трактат, хоча я розумію, – без наукового узагальнення все-таки не обійтися.

– Ви історик за фахом, чи…

– Я вискочка, як мене іноді називають критики. Але я цікавлюся історією, і цей інтерес не випадковий, він, якщо можна так сказати, виплеканий у сім’ї. Я із селянської сім’ї, жив у селі Олексіївка Первомайського району Харківської області, дід Дмитро Борисович з дитинства привчав до праці, і свій перший історичний експонат – гільзу часів Другої світової війни – я знайшов, перекопуючи грядку на городі. Зрозумів, що земля – це скарб. Там я знаходив і зброю, і свій перший раритет: медаль часів Олександра ІІІ – і військові нагороди, а одна зі знахідок – частина фюзеляжу збитого німецького літака – стояла у нас у дворі як наочний посібник з історії війни. Дід – кадровий військовий, учасник Фінської і Другої світової війни, добре знав зброю, розповідав про неї. Школярем я з дідом багато подорожував по району на велосипеді, і він показував мені оборонні укріплення, редути, яри – колишні траншеї, привчав цінувати кожну знахідку, особливо, пов’язану з конкретною людиною. Ось, наприклад, солдатська кружка з видряпаними на жерсті ініціалами: “В.Н.”. А що це була за людина, звідки родом, якщо загинув, скільки йому було років, якщо залишився живий – що з ним сталося… Старшокласником я і сам водив екскурсії по музеях – шкільному, краєзнавчому, збирав експонати. Словом, захворів історією. Це у нас сімейне: батько багато читав, збирав довідники, мемуари, словники. Мама – бібліотекар, постачала нас потрібними журналами і довідниками.

– А як з’явилася ідея створити музей міської садиби, та ще свій власний?

– Усе почалося в 70-ті роки з поїздки до рідних у Ленінград. Побачив живу історію – палаци, музеї, фонтани, парки, садиби… Незабутньо. Тому після школи знову поїхав туди, вступив до аграрного університету, вибрав спеціальність ґрунтознавця, бо земля – це скарб, і всі п’ять років навчання вивчав це місто: сідав у трамвай – і їхав до кінцевої зупинки, не відриваючись від вікна. Це місто навчило мене любити, розуміти і цінувати міські садиби, бо у кожної з них – своє обличчя. Їздив я і в експедиції у Вологодську область Росії, відому дерев’яною архітектурою. В армії служив у Самарканді – вивчав особливості національних споруд, пізніше, у Польщі, де розташовувався гарнізон на території колишньої німецької школи Абверу, ознайомився з підземною залізницею, підземним авіазаводом. І все це – історія, вивчай, розповідай іншим! У Харкові працював у приватній телекомпанії “Горизонт” – об’їздив з камерою всі райони регіону, нарешті, працював у Харківському державному архіві, отримав знання, які зміцнили мій інтерес до дослідницької роботи.

Але матеріали державного архіву не так просто побачити: всі свідчення історії задокументовані, пронумеровані і суворо охороняються, хоча за попередньою заявкою можна отримати для вивчення в читальному залі той чи інший документ. Чому б не створити відкритий для всіх охочих музей, де експонати відтворюють історію конкретних людей, які жили в конкретних будинках. Такі дослідження можна проводити і на замовлення: хтось може зацікавитися історією свого родоводу! Результати пошуку можна відобразити у друкованій продукції, демонструвати на виставках. Заразив цією ідеєю дослідника історії Володимира Титаря – і в 2002 році музей був заснований, а види діяльності я вже назвав. У музеї лише три штатні співробітники, інші наші помічники – ентузіасти.

Приміщення для нього – музей же повинен мати й адресу, і власний сайт, і виставкові зали – орендували по всьому місту: обживали підвал будівельного технікуму на вулиці Квітки-Основ’яненка, будівлю на вулиці Весніна, приміщення на вулиці Мироносицькій… У цих “точках” ми показали першу в Україні виставку зібраних при допомозі харків’ян ялинкових іграшок різних часів, експозицію про земляка, нобелівського лауреата Іллю Мечникова, виставку “Німці як вони є”, експонати якої, включаючи військову форму солдатів вермахту, начиння, посуд, санітарні матеріали, нам передали учасники пошукових експедицій місцями боїв…

Сьогодні у нас залишився тільки офіс на вул. Мироносицькій. Орендна плата за експозиційний зал перевищує 3 тисячі гривень на місяць без урахування комунальних платежів, а в нас немає ніяких пільг. Добре, що збереглася головна пільга – увага і підтримка харків’ян. Зібрані експонати періодично показуємо публіці, але вся колекція – понад 5000 експонатів, що зібралися за 16 років, включаючи фото, предмети побуту і мемуари – поки що зберігається на орендованому складі.

– Але садибу на склад не відішлеш. Яка ж садиба стала символічним першим експонатом музею?

– Садиба купця Синякова, що розташовувалася в провулку Микитинському в Комінтернівському районі міста. На початку минулого століття будівля належала п’ятьом дочкам купця – сестрам Синяковим, здобула популярність завдяки красі і підтримці авангардного мистецтва. У різний час сестри були музами Володимира Маяковського, Бориса Пастернака, Сергія Єсеніна, Василя Єрмілова, а садиба стала місцем зустрічей футуристів. Сьогодні матеріали про цю садибу, включаючи фотографії, картини, особисті речі її мешканців, є тільки в нашому музеї: аварійний будинок пішов під знесення. Відразу скажу, що колись у Харківській області налічувалося 1500 старовинних садиб, до нашого часу дожили всього 60.

Інший приклад – садиба та будинок батьків Бориса Грінченка, українського письменника, лексикографа, перекладача, який у кінці 19 – початку 20 століття жив на вулиці Куликівській у центрі міста і прославився як автор виданого в Києві першого фундаментального “Словника української мови”, а також як один з організаторів відомого товариства “Просвіта”.

Харків’янам знайомий величезний двоповерховий будинок біля Центрального ринку з зображенням скіфської баби в ніші і садом в англійському стилі. Але не всі знають, що в 19 столітті тут жив шляхетний нащадок курляндських дворян Георг (пізніше – Юрій) фон Мінстер. Значне суспільне становище і величезна влада на посаді голови Слобідсько-української палати кримінального суду (це друга людина після губернатора) здобули фон Мінстеру славу найбагатшої людини на Харківщині. У нас є унікальні матеріали, аж до опису кожної кімнати, де і що стояло з меблів, які картини висіли на стінах, і це знахідка для декораторів театральних вистав і постановників фільмів.

Люди шукають такі матеріали, телефонують нам, пишуть на сайт, де реалізовано проект “Звідки родом” для тих, хто втратив своє коріння, і кількість зареєстрованих користувачів – близько 3000 осіб. Ми ділимося інформацією, виконуємо замовлення земляків. Приміром, після довгої роботи в архівах знайшли в Харкові будинок, де свого часу зупинялися у друзів знамениті гості міста: Федір Шаляпін і Сергій Рахманінов, де жив поет Яків Щоголів – один із представників українського романтизму, де жила дружина Івана Франка – Ольга Хоружинська – громадський діяч і видавець…

– Чи виконуєте ви замовлення держустанов?

– Поки що ні, але ми співпрацюємо з архівами, музеями і бібліотеками України. Наприклад, подарували сотні книг бібліотекам Харківської області, передали в Харківську державну наукову бібліотеку імені Короленка автограф Дмитра Багалія – історика, краєзнавця, професора і ректора Імператорського Харківського університету (1887), упорядника першого повного зібрання творів Григорія Сковороди. Ми також передали у Дворічанський краєзнавчий музей Харківської області колекцію новорічних прикрас, дитячих іграшок, а документ “Економічні примітки: Харківський повіт 1782 року” повернувся завдяки нам у фонд Державного архіву Харківської області.

– Ви згадали про видавничу діяльність…

– Ми заснували видавництво “Харківський приватний музей міської садиби”, видали понад 600 книг про історію Харкова, Харківської області, України, в цьому списку є і півсотні моїх книг. Наші книги затребувані туристичними агентствами та екскурсійними бюро. На жаль, бібліотеки не завжди мають коштів для їх придбання, але ми передаємо їм книги у якості подарунків. Приміром, у бібліотеки Нововодолазького району передали книг на 20 тис. гривень. Також даруємо книги дитячим будинкам і школам.

Щодо якості видань, то ми отримували нагороди на престижному Львівському книжковому Форумі, і на київському “Книжковому Арсеналі”. Більше половини книг видаємо українською мовою. Поповнили список виданнями з історії мистецтва. Одна біда: стикаємося з порушенням авторських прав у вигляді піратства: скачування книг та ілюстрацій з інтернету.

– Чула, що ви знімаєте документальні фільми. На яку тему?

– В основному, про Другу світову війну на території Харківської області. На сьогодні знято 7 документальних фільмів. Останній – “Тріумф безчестя” – перекладений і на англійську мову. Готуємо до випуску фільм про бої біля села Таранівка і фільм про селянський бунт у 1920 році в селі Старовірівка.

За словами Андрія Парамонова, Харківський приватний музей міської садиби сьогодні є практично єдиним дослідницьким центром, який займається збором документальних джерел про кожне військове з’єднання країн-учасниць Другої світової війни, чи то Німеччини, СРСР, Угорщини, Румунії, Італії чи Хорватії, чиї солдати воювали на території Харківської області: “Шукаємо відомості не тільки про бої, але і про долю військовополонених із цих країн”.

– Деякі наші дослідження змушують переглянути звичні дати. Так, на основі документів встановлено, що в Харківській області неправильно відзначають дату її визволення від німецьких окупантів. А саме, останні підрозділи німців пішли з території області рано-вранці 20 вересня 1943 року, тоді як офіційною датою звільнення оголошено 19 вересня. Ще більш складна ситуація – з визволенням Харкова в 1943 році. Місто святкує цю дату 23 серпня, хоча тоді тільки почалися бої за Харків, насправді, місто повністю звільнено тільки 29 серпня 1943 року. Ці дані оприлюднені в наших документальних фільмах, друкованих статтях, але сьогодні офіційна влада поки не прийняла наші аргументи.

За всі роки роботи музей не отримав жодного замовлення на конкретне дослідження з історії регіону. На жаль, музей не забезпечений гідним приміщенням: у відповідь на звернення до Харківської міськради ми отримали пропозицію взяти в оренду будівлю колишнього моргу або туберкульозної лікарні. Звідси висновок: приватний музей живе завдяки приватній фінансовій підтримці, але резонанс від його діяльності – зовсім не приватний. Ми повноцінні учасники формування культурного простору поряд з іншими установами культури, і якби не було нашого музею, культура Слобожанщини, я впевнений, стала б біднішою.

 

 

 

 

Розмовляла Світлана Лігостаєва, Харків

Фото: В’ячеслав Мадієвський

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s