26 червня 2018 р.
“Братів Гадюкіних” підтримала Алла ПугачоваУчасники рок-гурту “Брати Гадюкіни” Ігор Мельничук, Михайло Лундін і Павло Крахмальов приїздять в офіс “Країни” пополудні у вівторок. Це перший робочий день після Трійці та фіналу Ліги чемпіонів. На музикантах – футболки й подерті на колінах джинси. Ігор і Михайло – у темних окулярах.
У вас 2018-й ювілейний – 30 років гурту. Графік маєте напружений?
Михайло Лундін:
– Готуємося до запису альбому “Сміх і гріх”. У нас усе життя – і сміх і гріх. І пісні такі самі.
Це ваш шостий альбом. Що спонукає писати нові пісні?
Ігор Мельничук:
– Передостанній Made in Ukraine створили перед Революцією гідності. Передчуття революційного стану висіло в повітрі ще за рік. Під час репетиції для запису вибухнув Майдан.
Зараз бійцям на передовій треба піднімати настрій.
І.М.: Скоріше, вони нам настрій піднімають, ніж ми їм. Коли їхали туди вперше, думав, побачу людей із темними очима, затиснутих. А побачили світлі особистості. Коли повертаюся звідти, у мене на тиждень-два піднесена енергія.
Ви записали спільну з ТНМК роботу “Гострі ножі”.
І.М.: Це наші побратими по музичній зброї. Скільки вони є – стільки і дружимо. Дуже легкі.
Близьких вам по духу багато серед музикантів?
Павло Крахмальов: Нє-а. Це улюблена тема Міші.
М.Л.: Ми – не попсі-йопсі. У нашому шоу-бізнесі “Кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку”. Один перед одним хваляться: а я вже отримав премію, а я наступного року отримаю. Нам з такими не по дорозі.
Ви самі цьогоріч здобули музичну премію Yuna. Чи потрібні нагороди й так легендарній групі?
І.М.: Нас відзначили справедливо. Ми коли починали, йоли-пали. “Оскар”, буває, вручають людині наприкінці життя. Виїжджає 95-річний дідусь на сцену: візочок, кисневий балон. Ми своїми ногами вийшли.
Кого з вітчизняних колег слухаєте?
І.М.: Я слухаю англійську музику. Вона й Америка – попереду всієї планети. Та сама Бейонсе не просто співає, а піднімає питання жінки. Навіть популярна музика повинна мати якесь підґрунтя. “Гадюкіни” інколи здаються легкими і без гальм, але наші пісні дуже християнсько-виховальні.
Ви брали участь у зйомках фільму “Шляхетні волоцюги”. Почуваєтеся львівськими батярами?
І.М.: Батяри – це хлопці, які не давали себе образити й любили жінок. Вони не були злодюжками, які хотіли комусь натовкти писок, про що зараз туристам у Львові розповідають. Вони просто любили життя. “Гадюкіни” і є такі.
Чи мали романи з фанатками?
І.М.: Мені товариш говорить: “Ігор, ти виліз на сцену, щоб знімати чувіх”. Я кажу: “Віть, та в житті такого не було”. Ніколи не думав: через те, що я рок-музикант і натягнув гітару, зможу заарканити дівчину. Павле, ти найбільше женився.
П.К.: У творчості мають бути любов і секс. Без цього вона втрачає драйв. Із тебе на сцені повинна іскритися первинна тваринна енергія.
І.М.: Не можу сказати, щоб фанатки бігали на нами натовпами. Але, звичайно, були в нас романи.
Чи є в батярів кодекс честі?
І.М.: Не бійся і не проси.
М.Л.: Любити своє місто, гуляти й робити справи.
Львів змінився від часу вашої молодості?
М.Л.: Львів став столицею джазу. Про нього ми у 1980–90-х мріяли. Ходили й казали: “От би тут блюз грати, от би приїхали сюди хороші музиканти”. Збулося.
І.М.: Львів – гостріший, а Київ – дуже добрий. У столиці багато російськомовних, але вони люблять Україну не менше за львів’ян.
У молодості дехто з вас теж був російськомовний.
М.Л.: Я і є російськомовний.
П.К.: Я був. У мене батьки – росіяни. У дитинстві у дворі постійно спілкувався російською. Ніхто не дорікнув. Але, коли вчився в музичному училищі, мій викладач мови і літератури якось сказав принизливим тоном: “Павле, що – впадло вивчити мову? То вимовляється просто”. У мене характер такий, що не міг то терпіти. Почав більше читати, більше слухати. І коли приїхали в Париж на гастролі, три доби спілкувалися з бандерівцем, який 1943-го покинув Україну і плекав українську мову й культуру у Франції. Коли від’їжджали, він сказав: “От тобі 150 франків. Бо ти – хороша людина”. І тоді я зрозумів, що таки вивчив українську. А 150 франків – то моя оцінка.
І.М.: Я читав багато статей Степана Бандери. Він був проти русифікації, а не проти росіян. Чому в нас проблеми з Донбасом, з Кримом? Бо людей надурили. Казали, якщо розмовляєш російською, прийдуть страшні бандерівці з рогами. Степан Андрійович казав, що треба любити свою країну і не важливо, якою мовою розмовляєш. Звичайно, треба знати державну мову. Але це не причина починати стріляти одне в одного.
П.К.: Для мене “Слава Украине!” значно більше важить, ніж “Слава Україні!”. Коли боєць російською славить країну, за яку віддає життя, це багато про що говорить.
Як кожен із вас прийшов до “Братів Гадюкіних”?
І.М.: “Гадюкіни” – це братство за станом душі. Ми не вибираємо людей за їхнім рівнем майстерності гри на інструменті. З деким прощаємося, бо випадає з нашого енергетичного поля.
Я закінчив музичне училище. В консерваторію не пішов. “Гадюкіни” перебили мені всю класичну малину.
М.Л.: У львівському Палаці залізничників у нас була репетиційна база. Сергій Кузьмінський каже мені: “Давай щось замутимо. У мене є тексти і бажання”.
Поїхали на московський фестиваль “Сырой рок”. Виступили там із російськими й українськими піснями. Україномовні зайшли більше. Бо російського було скрізь багато.
П.К.: Якось придбав у переході першу касету “Гадюкіних” і затер її до дір. А тут приходить Ігорко і кличе приєднатися. Ми поїхали виступати в Луцьк. До нас не дуже добре поставилися організатори концерту, не прислали машину за нами. Ми образилися, не пішли виступати й трошки попили вина на отриманий гонорар. Потім про це написали всі газети. Приходжу додому. А тесть читає в газеті саме ту статтю. Думаю: “Ну, капєц”. Тесть закрився газетою. Потім бачу: душиться від сміху.
Конфлікти в колективі трапляються?
І.М.: У нашому розумінні конфлікт – це Міша повинен мені вилити цю воду на голову і я почну кричати. Конфлікт – двигун всього. Тому він у нас постійний. Але він позитивний. Ми – три рівноправні сили.
Як ви змінилися?
І.М.: “Гадюкіни” – це симбіоз стилів: панк, рок, блюз, джаз. “Гадюкіни” такими і залишилися. Групи одного стилю не протримуються, бо стиль виходить із моди.
Під час перебудови стикалися з цензурою?
М.Л.: Коли з’явився альбом “Всьо чотко”, у Львові почали говорити, що ми паплюжимо українську. Але ми розмовляли і співали тою мовою, яка панувала у Львові, – суржиком.
І.М.: З другого боку, до текстів пісень придиралися комуняки. Ми були між молотом і ковадлом.
М.Л.: І тоді, коли ми рік-два були в опалі, у Львів приїхала Алла Пугачова. Шукала молоді таланти на свою програму “Рождественские встречи”. Хтось дав їй послухати наш перший альбом “Всьо чотко”. Їй сподобалося, запросила до себе. Після того як Кремль дав зелене світло, нас і в Україні почали любити.
Яка Алла Борисівна людина?
І.М.: Вона не є вата. Не їздить у Крим, не б’є себе в груди за Путіна, не піариться на війні, як Кобзон. Мені здається, вона – в певній опозиції. Просто – розумна людина. На конфронтацію не йде.
Якийсь час Сергій Кузьмінський жив і працював у Росії.
І.М.: Сергій поїхав, бо почав займатися електронною музикою. Тут йому було тісно. Отримав навіть нагороди як найкращий композитор транс-музики. У Москві досить нормально почувався. Але якось я приїхав до нього в гості. Був 2005-й чи 2006-й. Він вийшов із собакою мене зустрічати. Мав на собі жовто-синю форму української збірної. На спині – “Україна” величезними буквами. Він і там залишався львів’янином. Коли захворів, повернувся в Україну. Помирав удома.
У вас були кілька періодів затихання.
П.К.: Хіба часи Януковича не були затиханням у країні? Назрівала буря, яка вилилася 2013-го. У нас – те саме. Затихання потрібне, щоб усвідомити, куди рухатися.
І.М.: Коли помер Сергій, ми не думали грати. Дали концерт на вшанування його пам’яті і розійшлися кожен по своїх нішах. Міша грав блюз у Львові, ми з Пашею писали музику до фільмів. Я був упевнений, що Янукович протримається ще термін і ми тихенько перейдемо під повний російський вплив.
2013 року зібралися, почали писати пісні. Якби все було добре в Україні, ми, мабуть, вже б і не грали. Буде добре – знову підемо на дно.
У вас є пісня “Злидні”. Часто мали справу з ними?
І.М.: Ми не заробляємо на “Братах Гадюкіних”. Скоріше, це – джерело енергії, відчуття місії.
В 1990-х було, що цілий день перекидав долари туди-сюди за різним курсом. За цей час заробляв два долари. Продавав їх за купони, які зв’язували шнурками. Це була кримінальна справа. Але в мене була 12-місячна донька. Приносив додому виручені гроші – й ми жили на них тиждень.
Підтримуєте контакти із Сестричкою Вікою, з якою на початках працювали?
І.М.: 10 років тому вона була в Україні. Приходила до нас у студію. Мала гарний вигляд. Не знаю, як зараз живе. Бізнес у неї не музичний. Може, у неї там в Америці якийсь мужчина є.
Якою бачите Україну через років 10?
І.М.: Мене недавно питали, чи є відчуття, що нас зрадили, кинули, обдурили. Ми, українці, дуже імпульсивні. Нам здається, що стався Майдан – і через два тижні всю сволоту звідси випхаємо. Це – регбі, дві команди зчепились. І ми повинні зчепитися з цією всією сволотою – брехунами, злодіями, і випхати їх за поле. Це – тяжка робота. Ніякий рятівник не прийде. Як казав Черчилль англійцям на початку війни: “Все, що можу вам запропонувати, – це кров, піт і сльози”. Не хотів би, щоб сльози і кров, але піт нас чекає.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.