Павло Зібров: На Заході я б собі Maybach кожного року купував, а у нас він однозначно пролітає (повна розмова)

27 листопада 2017 р.

Український співак та композитор, народний артист України ПАВЛО ЗІБРОВ в інтерв’ю “Апострофу.Лайм” розповів про творчі плани з освоєння інших музичних жанрів та політичні амбіції, про особливе ставлення до представниць жіночої статі й власну “Партію шанувальників жінок”, а також про ревнощі дружини й рецепт догляду за вусами.

– Нещодавно ви оголосили конкурс каверів на вашу пісню “Хрещатик”. Приймаються заявки у будь-яких жанрах, окрім шансону. Чим же вам так не вгодив шансон?

– Надоїло, набридло, треба мінятися.

– Набридло слухати чи співати?

– Слухати я взагалі не люблю. У мене часто питають: “А що ви слухаєте у своїх колег?” Так от взагалі пісень не слухаю, а своїх – тим паче. Іноді в потяг сідаю, мене хтось бачить, знаходять десь касету чи диск і починають крутити, щоб мені було приємно. Виключіть цього Зіброва, не можу його слухати! Коли є час, слухаю інструментальну музику або легкий джаз. Без слів.

– А як йде конкурс?

– Присилають багато робіт. Є цікаві, чесно кажучи, варіанти. Є багато й нецікавого. Дуже багато репу. Але в таких варіаціях, як правило, реп є, а Хрещатику нема… Головне, щоб не попса. Попсою ми вже наїлися. Пісні ж “Хрещатик” виповнилося 25 років, тому до 25-ліття хочемо представити оновлений гімн Києва, після “Як тебе не любити, Києве мій”, звичайно. “Хрещатик” завжди був лідером серед пісень про Київ. Безсмертні слова Юрія Рибчинського, неперевершені слова, де є серйозно і про Лавру, і про жінок-киянок, і про Київську Русь. У трьох куплетах така синергія Києва і України…

– Конкурсні роботи переважно молодь надсилає?

– Так, це переважно молоді люди. Як завершимо відбір, думаю, сядемо з Юрієм Рибчинським і виберемо кращий кавер. У нас є ще півмісяця. Потім кліп замутимо, розкрутимо усе це діло. Нашу київську владу залучимо. Порадимось з [мером Віталієм] Кличком, чому би й ні?

– Можливо, він ще й заспіває, як вам такий дует?

– Може, й заспіває з нами, це було б непогано, до речі. А чому ні? Мер Омельченко, Сан Санич, коли бачив десь мене, завжди співав. Він дуже любив “Хрещатик”. І де б ми з ним не були – на офіційних заходах, на гулянках, ювілеях, державних святах, завжди хоча б один куплет про Хрещатик співали. Це мені дуже імпонувало.

– Вас дуже часто називають дамським угодником. Це через репертуар?

– Ну, ви ж це вже відчули сьогодні? (сміється). Це вже ноша. Відповідальність величезна. Сказав “а”, так кажи тоді і “б”. А як не можеш, тоді бджілки не гудуть.

– Що, на вашу думку, треба робити, щоб сподобатись жінці?

– Ви розумієте, має бути драйв. Мужчина без цього не мужчина. Це як зарядка для телефону 220 вольт, від якої можна підзарядитись. От для мене, а я думаю і для всіх, хто з мистецтвом пов’язаний, жінка – як підзарядочка. Я ж не голубий, щоб заряджатись від мужиків. Це смішно. І, розумієте, неважливо, скільки цій жінці років. Може бути і 18 років, і 40 років, і 60 років. Тому що “любви все возрасты покорны”. Інколи є такі жінки вже немолодого віку, які так дивляться за собою, так себе несуть і так себе подають, що й не дивишся, скільки їй років. Тому що це цікаво, це привабливо, з нею ти отримуєш цей заряд енергії. Без заряду я не написав би жодної пісні. Без заряду я не виходжу на сцену. Мені потрібен постійний заряд, тому я в кожній жінці бачу щось своє, оригінальне, неповторне. Треба тільки бачити це. У кожної жінки є. Але деякі чоловіки сліпі. Або самовпевнені. Або алкаші. Або геї…

– А багато чоловіків нетрадиційної орієнтації в українському шоу-бізнесі?

– Дуже багато. Не будемо називати прізвища, бо образяться, але багато.

– Це тільки зараз чи це завжди так було?

– Ні, вони і раніше були. Усе воно було і все є. Тому, безумовно, жінки і дівчата люблять справжніх чоловіків. І наша партія ГО “Партія шанувальників жінок”, яку я очолюю 17 років і яку ми створили разом з Михайлом Поплавським і Юрієм Рибчинським у 2000 році, набирає обертів.

– І як ця партія зараз?

– Вона під №1560. Наших відразу видно. Видно, як він іде, як дивиться, знайомиться гарно. Підійде до жінки, посміхнувся, подивився в очі, а не кудись ще, комплімент якийсь скаже.

– Так вам вже треба якісь тренінги проводити з пікапу.

– Тренінги проводимо, до речі. Коли виїжджаємо на гастролі у якийсь обласний центр, то завжди достойних 8-10 членів партії найдеться. Рекомендації є відповідні, устав. Любити і шанувати жінку – це найвеличніша політика. Партії приходять і уходять різні, живуть поки є грошовий підпиток, а потім 5-10 років – і пшик, немає. А нашій вже 17 років.

– А на більш серйозний політичний рівень ви особисто виходити не плануєте? От колега ваш за партією Михайло Поплавський, наприклад, депутат. Після кліпу “Лова-Лова”, багато хто подумав, що це заявочка…

– На президента.

– На президента – це до Вови Зеленського і Славка Вакарчука.

– Я тоді буду міністром транспорту Польщі. Мені, до речі, пропонували. По-серйозному думали. Вони ж нам дали рокера, а типу Україна мала дати народного артиста. Деякі з таким обуренням говорили, а деякі, що, навпаки, нормальний мужик. Пісня дуже розкрутилась. “Я Павло Зібров, ви мене знаєте, потяг – сідаєте, рушаєте, колеса крутяться ось так, ось так”. І після того почалося: Зібрембо повертається.

– З чим пов’язана така ваша тотальна зміна іміджу?

– Не тотальна. Просто я захватив пласт молодшої аудиторії, тих, кому 20-30 років. Вони рухають усім.

– Це тому ви так стрімко вриваєтесь в YouTube?

– У тому числі. Кліп на пісню “Викраду” мені дочечка подарунок зробила з Маринкою (дружиною Павла Зіброва, – “Апостроф”). Я навіть не знав. Сказали, що про мене фільм роблять, треба піджачок надіти, піти та посидіти в кадрі. А потім змонтували і мені показали. Кльово вийшло. Марина придумала сценарій. Взагалі майже всі кліпи у мене Марина пише.

– Для того, щоб захватити аудиторію, про яку ви говорите, без репу ніяк.

– Так я вже пробував. Тепер ще рок заспівав би. Це було б цікаво. Шкіру надів би, піштолети. Ковбой Паша Зібров. Вік у мене зараз цікавий: два по 30, тому що відчуваю себе внутрішньо на 30. Мене часто називають легендою. Спочатку я якось ніяковів, а потім думаю, якщо 30 років на сцені активної гастрольної діяльності Україною, СНД і за кордоном, стільки цих фестивалів, конкурсів, журі, всього об’їздив, 15 років викладаю, професор, народний, заслужений, орденоносець. На старості років ще й на “Голос” потрапив, конкурсантом.

– А в журі таких талант-шоу хотіли б?

– Мало хто чого хотів. У них своя тусовка. Усе, що відбувається на центральних каналах, погоджується з вищим керівництвом власників каналу. Якщо ти маєш доступ до власника каналу, то ти будеш сидіти в журі. Якщо ти не маєш, не дружиш, не співаєш на їх вечірках, вони з тобою незнайомі, тебе не люблять, не шанують і не знають твоїх пісень, тоді ти ніколи не попадеш ні в яке журі. Тому я це так розумію – комусь не подобаються мої пісні, хто тримає “Плюси”. На “Інтер” я сам не хочу, тому що мені політика “Інтера” не подобалася, це однозначно проросійський канал. Туди я і за гроші не ходив би.

– Повертаючись до теми дамського угодника, дружина вас ревнує?

– Тихенько так. Коли вертаюсь з концерту, то обнюхує мій піджак, сорочку. “Хороші парфуми в тебе сьогодні були”, – каже. Або помаду знайде на сорочці. Але вже звикла до того. Буває, що о 2-3 години приходиш, а концерт об 11 закінчився. “Чому о 2 години прийшов? За партійною лінією своєю працюєш?”

– А якою має бути жінка, щоб сподобатись Павлу Зіброву?

– Має бути природня. Якщо вона “деланная”, то цей пузирчик за 5-10 хвилин лопається. Натурель цінується у всьому світі. Мені дуже подобаються риженькі природні. У мене зараз балерина пішла вагітна у декрет, і ми оголосили конкурс на заміщення. Прийшла одна, друга, третя – біленька, чорненька. І тут приходить риженька. Я подивився – вона. І на неї всі дивляться, всі мужики в залі.

– Ви якось в інтерв’ю казали, що вуса вам допомагають завойовувати жінок. Як саме?

– От ми після інтерв’ю з вами поцілуємося, за партійною лінією я маю на увазі, дізнаєтесь (сміється). Тут два в одному, розумієте. Це як масаж. Коли цілуєш – вуса ворушаться. Це в мене взагалі як антена із космосу. Якщо вуса збрити, у мене навіть тембр поміняється, зовнішність. Композиторський дар пропадає. Я двічі збривав вуса за своє життя і відчув це. Від переляку більше не буду це робити. Коли в армію йшов – збрили, я тоді відчув, що і голос змінився. І потім років у 35 я дурня зваляв, дружині вирішив зробити приємне на старий новий рік.

– І що вона вам сказала?

– Вона послала мене і місяць не пускала у ліжко. Я тоді спав на кухні, бо у нас була однокімнатна квартира. Я з вусами з 16 років. У 22 роки пішов в армію, після консерваторії, і нас всіх налисо побрили, вуса збрили. Це було знущання. Я ніби голий був.

– У вас є якісь лайфхаки, як доглядати за вусами?

– Щоб вуса були густі, за ними треба доглядати. Десь раз на місяць я роблю маску. Берете часник, невеличку цибулину, з цього всього кашку робимо, трошки перцю і солі, додаємо сік лимону – і на півгодинки. Вуса будуть пишні і добре ростимуть. Жінка виходить зразу з кімнати, коли я це все роблю, тому що не може дивитися і нюхати це все. Тільки вівчарка Габріела залишається. Я її називаю Габі, вона україномовна німецька вівчарка, українською – Горпина. Сидить, облизує мене іноді навіть.

– Ви якось казали, що декомунізацію треба починати не з перейменування вулиць, а зі скасування звань народний та заслужений артист. Чому це важливо і чи погодитесь ви, наприклад, відмовитись від цих звань?

– Безумовно, воно нічого не дає. Це все застаріло. Має бути просто Том Джонс, Павло Зібров, Слава Вакарчук. Нормальний європейський, світовий досвід, коли прізвище – це і є медаль твоя. Я – Вася Пупкін, ну і будь Васею Пупкіним. А я – Павло Зібров, ви мене знаєте.

– А на корпоративи ще запрошують? Це ще досі прибуткова сфера?

– Такий жанр є і буде. Люди женяться, святкують дні народження. От, наприклад, пісню “День народження”, написану Юрієм Рибчинським і Павлом Зібровим десять років тому, я тоді віддав на радіо, і за місяць-два її співала вся Україна. Ця пісня на день від 1500 до 2000 раз звучить на радіо у замовленнях. Помножте на 30-40 гривень платного замовлення. Є і безплатні, хай не 1500, але хоч 1000 буде платних. Це 30-40 тисяч гривень на день пісня заробляє. Але на нас не попадає нічого. В Україні авторське право в принципі не працює. Сумно, тому що реально одна моя пісня кожен день працює вже 10 років. Я би кожен рік Maybach купляв з такими заробітками.

Як тоді артист в Україні може заробляти?

– У нас не так, як на Заході, коли вони сидять у студії рік і роблять платівку. Потім зробили презентацію у великому Палаці спорту, і це все розходиться далі, за гроші. От із чого живуть вони. А у нас тільки з концертів живих, з корпоративів, весіль, дня міста, дня хіміка, дня вугільника, дня прокуратури, поліції тощо. Це зовсім не ті гроші і зовсім не той шоу-бізнес, порівняно із західним.

– Хто має ініціювати вирішення проблеми з авторським правом, як гадаєте? Профільне міністерство?

– Та воно їм до з*дниці, вибачте. Міністерство цим зовсім не опікується. Цим опікувалися і Тая Повалій, і Руслана Лижичко, і Славко Вакарчук, і Злата Огневич, коли були у Верховній Раді. Доходять до певного етапу з питанням, щоб уже подати на розгляд, а далі не йде. У цій сфері ті ж самі гроші, як на тютюну, на горілці чи нафті. Мільярди грошей йдуть за авторським правом. От ми тут сидимо, і цей заклад платить за авторськими правами тим, чия музика тут звучить. Вони мають відзвітуватися. До “Епіцентру” зайдіть, там від обороту на день йдуть мільйони, 1 чи 2% мають віддати за авторськими правами. Уявляєте, які це суми?

– Тіньова музика, виходить.

– У свій час цю тему підім’яв під себе Діма Табачник, колишній міністр освіти.

– А зараз хто?

– А там нічого не змінилося. Його люди сидять досі і колбасять ці гроші. І ці гроші завжди на рівні президента або прем’єра відслідковувались. Тая Повалій в свій час намагалась винести на розгляд це питання, щоб зробили закон. А сказали: а-та-та. Я – як композитор скільки пісень написав, скільки звучить на радіо – отримую десь 800 грн на місяць, це 30 доларів. Іноді буває 100-150 баксів. Це жах просто. Maybach пролітає однозначно.

– Розкажіть, як виникла ідея пісні “Лова-Лова”?

– Молоді команди легкі на підйом, нічого не бояться. Лізуть напролом, шукають. З піснею вийшло так само. Заспівали, на другий день зняли, на третій змонтували і викинули в інтернет. За годину 30-40 тисяч переглядів. Я їду з Житомира вечором, всі козирні газети мені починають дзвонити. Тут думаєш, яку б хітову пісню написати. А виходить, що не треба нічого, просто дурку зробили.

– Тобто феномен пісні в тому, що це “дурка”, як ви кажете?

– Ми попали просто вдало в контекст. Суспільство українське сказало: “Беремо іноземців, платимо їм мільйон зарплату. У нас своїх немає, хто може керувати залізницею? Поляка взяли”. Тобто суспільство було, як то кажуть, на підвищених тонах, ставилось негативно. А деякі з іронією. І от на фоні цього з’явилася ця пісня: що прислали нам рок-гітариста, а ми вам Пашу Зіброва хочемо, хай наведе там лад. Жартик такий з підтекстом, але досить глибоким.

– А далі хочете в такому стьобному жанрі продовжувати?

– Ні, зараз, дай Боже, рок заспіваємо і, можливо, щось із соулу зробимо чи реґі. Можливо, буде з гумором, а, може, і без. Шансон і попсу – це ми вміємо робити. Я і романси співав, і народні пісні, і арію Містера Ікс, і оперети. Опери я не співаю, воно мені – не те. Але класичне виховання дало мені прекрасну вокальну школу. Спасибі Віктору Миколайовичу Куріну, народному артисту, педагогу моєму, який поставив мій голос, завдяки чому я мав змогу співати стільки. Колись у мене в один місяць 47 концертів наживо було, а такого поняття, як фонограма, не було ж.

– А не боїтеся, що вас тепер будуть сприймати більше у пародійному жанрі?

– Ні. Усе-таки база ґрунтовна, солідна. Моя аудиторія залишилась, а от цю, молодшу, я трішки до себе підтягую. У них цікавість появляється. А потім – хоп, і вони вже слухають “Женщина любимая”. Просто поезія і музика хороша.

– А яку зі своїх пісень найчастіше співали у житті?

– “День народження” замовляють найчастіше, “Женщина любимая”, ну і “Хрещатик”.

– А поясніть фразу “и немножко странная” в пісні “Женщина любимая”.

– Цієї фрази могло так і не бути. Це пісня Колі Щура. Військова людина, поет, приніс мені на шкільному зошиті ці вірші. І всі думають, що я її присвятив дружині.

– А кому?

– Дочці було, може, два місяці. Я чергував вночі. Жінка втомилась і каже: “Пляшечку даси їй”. А мені Коля Щур приніс цей листочок, і цей листочок мені муляє, я не можу. Хочеться сісти і написати романс, але я відчуваю, що треба сісти за інструмент, щоб все це народилось. А тут моє чергування і треба цю пляшечку підігріти, суміш дати. Я як тільки за інструмент, вона: “Ве-ве”. Словом, однією рукою я її колихав, а другою рукою писав “Женщина любимая”. Тобто ця пісня присвячена “женщине любимой”, тільки маленькій.

– Ви довго були знайомі з Таїсією Повалій. Як зараз з нею спілкуєтесь? Все-таки вона зараз в опалі в Україні…

– Ми дружимо. Ми познайомились 25 років тому чи більше і дружимо. Коли зустрічаємося – ми цю тему [політики] оминаємо. Вона болюча, і для мене болюча, і для неї болюча. Навіщо розпалювати костер? Ми жаримо шашлики і розказуємо анекдоти один одному.

– А оминаєте через те, що може бути конфлікт?

– Звісно, буде конфлікт, у неї свої, як то кажуть, політичні уподобання, у мене свої. Я Юлю Тимошенко любив, люблю і буду любити. От вона мені подобається вже років 15. От я з цією політичною партією був на одних виборах, других, на президентських виборах. Я це роблю із задоволенням. Це моє переконання. У них переконання інші. Чому я маю їх переконувати, що з “регіонами” не варто мати нічого спільного? Чверть країни була з “регіонами”, так що з того? Усіх розстріляти?

– Але недарма на цьому тлі й сім’ї розходяться, і друзі – вже не друзі.

– На жаль. У неї були такі переконання, і вона з ними залишилась. Можливо, зараз вже і помінялось, я про це не знаю, але думаю, що помінялось. Тому що Янукович кинув всіх. І зараз вона має величезні проблеми через це.

– А артист, музикант може бути поза політикою?

– Поза політикою неможливо бути, тому що ти живеш в соціумі. І якщо ти в соціумі, ти ж не на небі живеш, не на місяці, не на хмарах, а ти живеш тут, і тебе обходить ця політика, б’є. Так що ти можеш бути або активним політиканом, або пасивним.

– А що думаєте взагалі про тих артистів, які переїхали в Росію останнім часом?

– Вони зробили свій вибір, і що б там не говорили, вони вибір свій свідомо зробили, вони дорослі. Це не діти, за яких продюсер вирішив. Що я можу сказати? Та ж Ані Лорак хай не ображається, коли приїжджає в Україну. Але думаю, що вона це розуміє, і скоро поїде.

– Ця тема почала гостріше обговорюватися після останніх інцидентів із Сергієм Бабкіним, зокрема, коли його у Дніпрі змусили назвати Росію країною-агресором. Як ставитесь до таких дій?

– Справа в тому, що у нього мали бути концерти в Росії. Фрази “к хорошим россиянам я поеду” не працюють. Ти все одно їдеш на територію, яка вороже ставиться до українців, яка воює, яка у стані війни. У них є знайомі і друзі, які воюють, які стріляють. Усе, крапка. Не можна оминати це. Витримай паузу. Колись же воно стане на місце, тоді будемо їздити. Але коли це станеться, ніхто не знає…

– У вас мав бути концерт в Шостці, але його скасували на користь бійців АТО. Що то за історія?

– Так, вирішили ті гроші, які повинні були заплатити мені, дати бійцям. Але треба перевірити, чи віддали вони. Міська рада вирішила спочатку, що Зіброва запросять, що він приїде і поспіває на день міста, а потім вирішили: нащо нам Зібров, ми ці гроші дамо на протезування хлопцям-атошникам. Звичайно, я не образився, це святе діло. Хоч ми і живемо з концертів, а не з зарплати, яка раз на місяць видається. Тому було трошки прикро, що не зароблять ці, але, з іншого боку, якщо це іде на таке, то я сказав, що немає проблем. Важливо лише, щоби вони ці гроші не закатали в асфальт і не списали кудись. Якщо зроблять два протези хлопцям, у яких немає рук, то я буду щасливий від того.

– А ви часто зустрічаєтеся із військовими?

– Ні. Раніше частіше було. Тоді це відчувалось більш нагально. Зараз вже всі до того звикли. Хоча до цього звикнути неможливо. Раніше багато було концертів, зустрічей. Я знаю, що мої колеги багато хто їздить. Їздять у госпіталі.

– А от Ніна Матвієнко нам в інтерв’ю говорила, що не їздить в АТО, тому що не знає, які пісні хлопцям співати.

– Ну, як які? “Несе Галя воду”, будь-яку пісню про любов, про кохання. Він згадає свою дочку, свою маму, згадає своїх близьких друзів. Співають такі самі пісні. Ми ж там не співаємо про війну. Ми співаємо всі ті пісні, які вони люблять, на які чекають.

– Як думаєте, як довго це все буде тривати?

– Війна вигідна нашому керівництву держави, на жаль. Це все зрозуміло, тому що війну можна було вирішити не за два тижні, як він (Петро Порошенко ще до того, як став президентом, – “Апостроф”) казав, але вже можна було б зупинити. Коли війна йде три роки, “значит, это кому-нибудь нужно”. А кому? Вищому керівництву нашої держави. Усе, вони не хочуть вирішувати це, бо є величезні військові замовлення. І хто тримає всі ці комплекси? Вище керівництво наше. Контрабанда – кому це вигідно? Хто контролює все це? Силовики? І тягнеться все це наверх. Мільйонні обороти. Ну, подумаєш, загинуло дві людини, на місяць 13 осіб вбито – подумаєш, спишуть. Це страшно. Цинічно.

– І що робити з цим?

– Не знаю, народ, бачите, зараз активніший. Подивіться, зараз випалюють Порошенкові магазини, блокують склади, де “Рошен” тримає свої цукерки, солодощі, блокують склади, щоб не вивозили. Наметове містечко. Міхо поважаю за те, що він пре, як танк, і за ним біжать. Він – як таран, а за ним вже лізуть наші депутати. Так що за сміливість я його поважаю.

– А третій Майдан можливий, як думаєте?

– Це буде не Майдан, скоріше за все. А просто некерований процес, який буде дуже тяжко зупинити. Стихійний. І не лише у Києві.

– А чому він буде стихійний?

– А тому, що зараз пішли ціни на газ, світло, воду, і на все це потрібні гроші, а їх у людей більше не стало. Мине ще місяць, другий, і як народ буде з цим всім жити? Будуть просто громити маєтки корупціонерів, їх бізнес. Усе за вертикаллю іде, за тими мільярдерами. І це буде так, що і поліція не зможе нічого зробити, бо у поліції теж є мама, яка отримує пенсію, і жінка, яка заробляє невеликі гроші. Ніхто не буде вбивати і наказ не дасть розганяти. Не захистять ці каральні органи.

– А армійські часи згадуєте?

– Так, це хороші часи. Я служив в Афганістані. Після того цінуєш життя, цінуєш, що в тебе є руки, ноги. Тому що стільки калік потім повернулось. Ми прилетіли в Кабул, була погана погода, 2-3 дні наш транспорт не йшов, не приймав Ташкент. Ми приїжджаємо із Червоним Хрестом. “Чорний тюльпан” називалась стоянка. Там вся площа забита трунами. От таке було наше перше знайомство з Афганістаном. Ідеш, а люди перев’язані, той з однією ногою, той з паличкою, грузяться поранені. “Чорні тюльпані”, цинкові. “Здравствуй, земля целинная”, – подумалось. Ми тоді вперше приїхали бригадою з концертами на 20 днів. Потім вдруге на два тижні туди їздили. Як зараз в АТО їдуть.

– А як потім в соціум повертатись після такого? Зараз ця проблема теж нагально відчувається.

– Потрапляють потім у колектив, до дружини, мами. Я багато з тих хлопців знаю, вони дуже гостро відчувають несправедливість. Хтось без черги лізе, образив бабусю чи матюкається, не дай Бог, чи п’яний. Вони нічого не бояться. Він підходить і зразу б’є. А потім кажуть, що він не правий. І він нормально вчинив. Ти подумаєш: влазити туди чи не влазити, говорити чи не говорити, а вони – правильні поліцейські.

– Кому ви найбільш вдячні у житті?

– Мамі з папою. Тато помер просто рано, мені 9 років було. Тому мама нас з братом одна вивела у світ. У найкращі музичні заклади, які були в Україні, ми вступили з братом без блату, без нічого.

– А пручалися в дитинстві, що вас водили на музику?

– Я не хотів. Старший брат із задоволенням займався на баяні, а я тікав, я обманював. Я був таким нехлюєм.

– Якби щось можна було змінити у минулому, що це було б?

– Щоб мама довше прожила і батько прожив – це батьки.

– Але ви ж цього не могли змінити… А яка ваша найбільша гордість?

– Гордість – це доня, Діана моя, вона дуже талановита дівчинка.

– Співає?

– Співає, грає, вона обдарована Богом, їй все легко дається. За що б вона не взялася, їй легко дається. Потім вона доходить до певної межі: “Усе, я не хочу грати на гітарі. Так, буду співати”. Навчилася. Я думаю, що це найкраща вокалістка. Зараз вона в театрі, в кіно. Зараз вона – модель, вона у журналі глянцевому, перша сторінка, у Монте-Карло на зйомках була, у Парижі, у Валенсії. Тобто їй дають завдання зіграти роль таку-то, все, вона знімається у ролі. Вона телебаченням мріє займатися, вона у Інституті міжнародних відносин займається.

– Продовжіть фразу: основа подружнього життя – це…

– Основа – це взаємоповага і любов.

– Втім, любов живе три роки, як відомо…

– Повага живе довше. Крім любові, крім того, що діти пов’язують. Це святе і не обговорюється навіть. А я з повагою ставлюсь до того, чим займається Марина. Марина з повагою ставиться до мого. В принципі, ми займаємось однією справою з нею.

– Можливо, у цьому і є секрет?

– У 24 роки вона кинула свою роботу, престижну, вона у Спілці промисловців і підприємців була радником із зовнішньоекономічних питань, така серйозна робота, ґрунтовна. Вона кинула і пішла заради мене. Усі концерти, які були у Палаці культури (їх було 8 чи 9), вона ставила. Вона була як режисер, постановник і все інше.

– Яке у вас життєве кредо?

– Мертві бджоли не гудуть. Гудіти треба. Ну і що, що двічі по 30 мені? Треба гудіти. Якщо не будеш гудіти, нікому ти не будеш цікавий. Гудіти ще до 10 років треба, а потім на пенсію можна. На пенсію за 10 років. А до 100 я думаю бути активним членом “Партії шанувальників жінок”. Хоч я вже пенсіонер, вийшов 5 років тому як учасник бойових дій в Афганістані. Отримую за це аж 2000 грн. Народний артист України, професор, орден за заслуги 3 ступеню.

– А з ким зараз ви би хотіли записати якийсь дует?

– Барбара Стрейзанд. Я закоханий у її платівки.

– А з українських зірок з ким би вам хотілось разом заспівати?

– Я з Таєю із задоволенням заспівав би, ми думали. Я з Ірою Білик зробив два дуети. Хотів ще з Таєю. Але Тая мене пожаліла, каже: “Паша, я тобі зіпсую концерт”. Був би скандал, він не потрібен. Вона підійшла до того по-філософські. Я вважаю, що за голосовими даними, за тембром вона – найкраща співачка України. Зараз більше танцювальну музику роблять. От Монатік, наприклад, суперпопулярний, але це танцювальний співак. Там ти не можеш просто сидіти і його слухати. Якщо він не зміниться, щоб можна було співати за столом, то про нього забудуть. Показник – це пісні за столом. Тому це не народний, будемо так казати, співак.

– А що співає за столом Павло Зібров? Свої пісні не співаєте, ви вже зізнались.

– Я можу тільки підспівувати, підхлипувати, коли хтось співає. Але за столом все одно мене “Женщина любимая” просять, хочеш чи не хочеш. Якісь народні або воєнні пісні: “Вот кто-то с горочки спустился”, “Ой, цветет калина”, “Там вдали, за рекой”, “Комсомольцы”, те, що бабуся мені співала, “Расцветали яблони и груши”, “Три танкиста выпили по триста”. От ті пісні, що з нашого дитинства.

– А з сучасного?

– Ні, мені це нецікаво. Що я, буду переспівувати Білоножка чи Поповича, чи Бобула я буду співати? Ні, ми не співаємо один одного пісні, ніхто. Чи я співав би Могилевську, а Могилевська співала б Кароль? А Кароль буде Лорак співати? Такого немає. Хай не брешуть вони. Усе одно, чи народні, колискові, дитячі або воєнні ті пісні. У яких є красива мелодія, запам’ятовується красива поезія.

– Зараз менше пісень, які за 10 років будуть згадувати і вважати їх народною творчістю?

– Важко сказати. Мені дуже приємно відчувати, що пісню мою знає Катя Бужинська вже років 15, я їй віддав “Буває тільки в Україні така духмяна світла ніч”. Чи Оксана Білозір шикарно співає “Останню ніч кохання” за Юрієм Рибчинським. Ці пісні живуть на слуху, тому що є вірші, є музика. А не тільки диц-диц для ніг.

– Але ж ваша “Лова-Лова” така ж.

– Але вони не кормлять. Я бажаю кожному виконавцю мати хоча б 2-4 годуючі пісні. У Баскова і Кіркорова їх 40. У Пугачової їх 100, у Ротару їх 70. Годуючі пісні, які знають, люблять. Шанують два-три покоління. Вони їх кормлять і тримають на плаву.

– А скільки у вас годуючих пісень?

– У мене їх кілька: “Женщина любимая”, “Хрещатик”, “День народження”, “Білий цвіт на калині”, та, з якої починався Павло Зібров 30 років тому. “Мертві бджоли” народ знає, “Духмяна ніч”. Але кормлять “День народження”, “Шахтерские жены”. “Шахтерские жены” ми написали на Донбасі, я її тоді співав, 15 років тому, зробили кліп з Галиною Польських. Подивіться кліп, мурашки ідуть. [Режисер Максим] Паперник знімав, царство небесне йому. Там вибух шахти, там кіно. І Галина Польських, артистка радянського кіно. Я на неї чекав три місяці, коли вона звільниться, і вона приїхала сюди на зйомки на один день.

– А які у вас ще плани творчі? Чи плануєте експериментувати?

– Не знаю, зараз мені подобається дискотеки крутити. Тільки вчора пропозиція одна була до Луцька поїхати, Новий рік відпрацювати там. Буду крутити дискотеку 80-х. Boney M, Tom Jones. Публіка, якій 20-30, скаче і з тобою кричить Sex Bomb. Я до них сплигую зі сцени. Баби відтопчуть мені всі ноги, рвуть мені футболку, я мокрий вертаюсь бігом, нове заряджаю. А перед цим починаю з “Хрещатика”, посередині “Женщина любимая”. Тобто я пару своїх пісень співаю під час цього. Дядя Паша проводить дискотеку. Він сучасний. Ми з ним поспівали його пісні, заселфілись. Платять хороші бабки.

 

 

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s