20 червня 2017 р.
Українська співачка АНАСТАСІЯ ПРИХОДЬКО після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі припинила виступати в Росії та відмовилась від усіх своїх російських нагород. Незабаром виконавиця має випустити свій перший україномовний альбом. В інтерв’ю “Апострофу. Лайм” вона розповіла про новий кліп на пісню “Goodbye”, про свій сценічний образ, концерти в зоні АТО, розчарування в Надії Савченко та цькування й погрози на її адресу з Росії.
– Ви нещодавно презентували кліп на нову пісню “Goodbye”, який, м’яко кажучи, багатьох здивував. Як народилась ідея кліпу та чому була така реакція, на вашу думку?
– Це ж добре, що здивував. Значить, не такий, як у всіх. Взагалі відео про те, що я не дуже люблю розлучниць. У мене давно була мрія зняти подібне відео, познущатися над жінками, які можуть отак взяти і влізти в чужі стосунки. Я таких жінок не дуже поважаю, тому ідея кліпу з’явилася швидко. Мені дуже сподобалась робота над кліпом разом з компанією MOLAgroup під керівництвом продюсерів Дениса Путінцева та Олексія Мазура. Режисером та оператором був Дмитро Перетрутов. А сукня в кліпі, до речі, моя весільна, у якій я так і не вийшла заміж…
– Символічно, що саме в цьому кліпі ця сукня вперше вийшла в світ?
– Звісно ж, у цій сукні я ніколи б в житті не вийшла більше заміж. А так вона отримала вічне життя (посміхається). Я просто віддала її актрисі, щоб вона відіграла свою роль.
– Останнім часом ви часто експериментуєте над зовнішністю і творчістю. З чим це пов’язано? Це пошуки себе чи бажання усіх здивувати?
– Знайшла я себе давно, ще у дитинстві. А те, що зі мною намагалися зробити раніше, – помилки людей, які нав’язували мені ті образи. На російській “Фабриці зірок” я перемогла. Але там так і не відчули, що я люблю. Тому почали ліпити стандартні іміджеві історії. На жаль, у мене не було тоді потрібного досвіду в шоу-бізнесі, тому я певний час за інерцією, скоріше, підтримувала той образ, який мені придумали.
– А який це був образ, як ви його характеризуєте?
– Перебільшено солодкий як для мого внутрішнього відчуття. Це все я відкинула і зрозуміла: мені 30 років, і значну частину свого життя я віддала на те, що була не такою, якою хочу бути. Час дуже швидко плине, тому треба жити так, як ти хочеш. І кайфувати від життя. Я розумію, що це набагато складніше, ніж грати роль за правилами. Але це така розкіш, яку я собі можу дозволити. Мені байдуже, що про мене кажуть чи думають. Я роблю те, що мені подобається, з повною віддачею. Я така, яка є. І зробила сама собі найкращий подарунок на 30-річчя. Поговорила сама з собою і вирішила, що мені не потрібно все те, на що я витрачала довгі роки. Я хочу співати власні пісні, я хочу творити ту музику, яка мені подобається. Одягатися так, як я люблю.
– А татуювання – це також прояв себе?
– Тату у мене були давно. Просто зараз їх стало більше. Зрозумійте: я такою була завжди! Але люди, які займалися моєю кар’єрою, цього не відчули. Або, скоріше, не хотіли відчути. Мені було дуже складно, чесно кажу, дуже… А зараз я вільна у своїй творчості. Як то кажуть, “не в стійлі”. Вони хай там гризуться далі між собою, вирішують, у кого найкращий поп-хіт, хто отримає ще одну премію. А мені дуже подобається кайфувати від тієї музики, яку я зараз роблю.
– Ви зараз готуєтесь до туру Україною?
– Так. Зараз починаємо активну фазу підготовки. Є велике бажання презентувати українцям мою нову музичну програму. Багато часу проводимо в студії та на репетиційній базі. Тому мене мало зараз на екрані та й всюди. Для мене зараз головне – підготувати якісний український музичний продукт, який зацікавить людей.
– У зоні АТО концерти теж плануєте?
– Ми не плануємо, ми робимо.
– Коли ви востаннє там були?
– Останній раз, про який можна розповідати? Бо я буваю в таких місцях, де ступінь секретності не дозволяє розповідати про це у ЗМІ. Тому… Наприклад, була на другій річниці 90-го батальйону. Це хлопці, які захищали ДАП і зараз стоять на промзоні в місті Костянтинівка.
– Як ви морально готуєтесь до таких поїздок?
– Ви знаєте, я готуюся напевно більше тут, коли зустрічаюсь з різними людьми. Бо там люди справжні, у них світяться очі, у них щира душа, щира посмішка. Вони знають ціну життя, вони знають, що таке час. Вони вміють цінувати один одного. І я з радістю до них приїжджаю. І дякую щиро тим, хто підтримує наших героїв… Розумієте… Поки тут зажрані пики хапають мільйони, підставляють один одного, продають свою душу, справжні люди там воюють. І дістають останнє, щоб прийняти тебе в якості почесного гостя… Парадокс. Але саме поруч зі смертю там існує справжнє життя – таке, яким воно має бути.
– А який у них там зараз бойовий дух? Чи не відчувають вони якесь розчарування, відчай?
– Вони не люблять про це говорити. Сподіваюся, ми тут зробимо все для того, щоб вони не пали духом… Я багато разів бачила очі людей, які поховали своїх побратимів… яких вбили на їх очах. Це дійсно страшно. Від них й від себе завжди дякую волонтерам, які дуже багато роблять. Дай Боже їм сили ще їздити до них, це дуже потрібно.
– Ви зараз пишете новий україномовний альбом авторських пісень…
– У сьогоднішні важкі часи народжується нова Україна, народжується справжня, вільна, сучасна українська культура. І я теж намагаюся бути причетною до цих без перебільшення історичних процесів. Тому що я теж обрала складний власний шлях до свободи – і внутрішньої, і зовнішньої.
– Ви за рік непогано опанували українську мову. А в побуті ви теж спілкуєтесь українською?
– Треба поважати мову людини, якою вона спілкується. У мене особисто та у моєму оточенні немає табу на російську мову. Тому що російська мова не винна в тому, що її використовували і використовують у пропагандистських цілях та політичних маніпуляціях. Такі речі треба робити поступово. Для мене дуже важливо зараз писати пісні українською. А не тому, що існують квоти чи ще щось. Вважаю, що я повинна власним прикладом довести: щоб збудувати кар’єру у рідній країні, не треба кланятись російському рублю.
Тому альбом, який ми зараз готуємо, я називаю дебютним. Бо мої попередні альбоми – це збірка пісень від різних авторів. А всі 15 пісень українського альбому я написала сама. Для мене це дуже важливий крок в якості саме української співачки.
– Що об’єднує ці пісні? Яка тематика переважає?
– Буквально днями ми з моїми друзями – продюсерами Олексієм Мазуром та Денисом Путінцевим – вирішили, що це панк-поп-рок (посміхається). Ліричних пісень, напевно, не буде багато. Я трохи втомилася від лірики, мені хочеться драйву. Пісні про кохання, звичайно, будуть, а також пісні про життя, про відносини…
– Про війну пісні будуть?
– Відверто кажучи, мені було дуже складно працювати над піснею “Герої не вмирають”… Такі пісні не повинні створюватись математично або конвеєрно. Треба неодноразово пропустити через себе увесь біль війни… І це дуже велика відповідальність. Без пафосу, але ж подібні пісні повинні залишитися на десятки років, заради майбутнього…
– Свого часу, коли Надія Савченко сиділа у російському СІЗО, ви присвятили їй пісню “Я вільна”. Нещодавно ви присвятили їй вірш абсолютно іншої тематики…
– Савченко – одне з останніх моїх розчарувань. Я одна з тих, хто підтримував, хто вірив в неї, але помилився. Тяжко було зрозуміти, що це чергова підстава… Цинічна й підступна. Після фрази “Антимайдан і Майдан мали спільні цінності” я просто перестала поважати цю людину.
– Повертаючись до теми українських пісень: як оцінюєте рішення щодо квот на радіо та телебаченні?
– Звичайно, це питання потребує більш градаційного підходу. Але однозначно я – за! Бо це один з найбільш дієвих методів розвитку сучасної української музики. Нашим талановитим виконавцям нарешті дозволили презентувати свою творчість своєму ж народові.
– Зараз багатьом російським артистам заборонено в’їзд до України. Що думаєте стосовно цих рішень? Чи повинна культура так тісно переплітатись з політикою?
– Тобто політики вирішують свої питання, артисти свої, а хлопці там повинні стояти і всіх нас захищати, так? Якщо б я стояла там, на лінії фронту, і бачила, що я захищаю таких людей, які їздять і розважають на різних преміях та концертах росіян, у мене б виникло питання: навіщо я тут стою? Якщо ми боремося, то всі разом! Чи нас тут кинули самих, щоб ми стояли, обороняли. А ви заробляєте гроші у тилу загарбника під виглядом “голубей мира”. Повторюю: а хлопці навіщо гинуть? І от це мені огидно. Так огидно, що ви навіть собі не уявляєте. Тому що я бачила, тримала за руки цих молодих хлопців. Бачила, як їх відправляють на фронт. Бачила, уві що їх одягають, коли 18-річному парубку з 41 розміром взуття вдягають 46-й і штани на чотири розміри більші, паском затягнуті. Я все це бачила. І як один зомлів, тому що злякався… Тому для мене всі ці “голуби мира” огидні.
У мене родина і двоє дітей. Я теж хочу достойно заробляти собі на життя. Але я змогла відректися від цього бруду, хоча мала всі можливості побудувати кар’єру в Росії й заробляти багато. У мене є повага до свого народу. Я поважаю кожного, хто бореться зараз за незалежність. Я віддаю все, що в мене є. Так, я зараз заробляю в три, п’ять, сім разів менше, але не було жодної хвилинки, щоб я замислювалась над тим, чи вірно я зробила – ніколи не було. Я буду їздити до наших хлопців в зону АТО, я буду допомагати і намагатися бути прикладом для своїх дітей. Щоб знати: на землі є дві маленькі людини, які бачать, як робить мама, і вже не зрадять свою державу, тому що це – дім. Куди б ми не поїхали, ми завжди будемо чужими… Як “голуби мира” цього не розуміють? Бачили, як у Сирії? Куди б вони не поїхали – вони чужі. Україна – наш дім, яким би він не був. Тут наші стелі, тут наші каштани, тут наші озера, тут наші поля, наше дитинство. Це і є дім. Я його буду захищати так, як можу. І стільки, скільки треба, скільки вистачить у мене сил. І мені дуже шкода, що я існую поруч з українськими артистами, які під час війни їздять до Росії.
– Але зараз більше під прицілом Ані Лорак та Світлана Лобода, хоча вони не єдині, хто туди їздить.
– Кожному відведений свій час. Це ви так вважаєте, що про інших не знають. Якщо десь вилізе більш очевидне, теж буде погано. Я не знаю, як би мені жилося в цій країні на їх місці. Напевно, у мене була б якась манія переслідування, коли ти виходиш на вулицю, і всі дивляться на тебе, бо знають: ти – зрадник. Багато, звичайно, “голубей мира” і в залах: публіка ходить на концерти запроданців, квіточки носить, долоньками плескає… То їхня справа… Але коли ти розумієш, що тобі зірвуть концерт у Франківську, у Тернополі, у Львові, в Одесі, в Києві, ти маєш вибирати – плювати у своєму домі чи ні. І ще пам’ятати: в гостях довго не засиджуються, в гостях рано чи пізно теж попросять піти. І де ти будеш? У ср*ці!
– Але такі дії, які були на концерті Лободи в Одесі, ви не вважаєте радикальними?
– Попереджали ж раз, попереджали два, але вони починають цим користуватися у своїх цілях. Щоб потім приїхати в Росію жалітися, як тут “бандерівці” на них напали. Бо коли матуся української заробітчанки у Московії виходить с тортиком на російському “Першому каналі” – це караул… Тільки після того, як ти почнеш плакатися, що тобі “бандерівці” і “Правий сектор” зривають концерти, що тебе ненавидять у власній державі, російські медіа починають запрошувати тебе на всілякі передачі. Щоб ти розповів, як тобі важко жити поруч із “укропами” і “бандерівцями”.
– У Росії вас називають зрадницею. Чи слідкуєте ви зараз за тим, як там реагують на вас?
– А що вони можуть нового сказати? Усе те, що ви і так знаєте.
– Але на вашу адресу надходить чимало погроз з Росії. Чи сприймаєте ви це серйозно?
– З боку Росії можна очікувати всього, що завгодно. Вони непередбачувані. Мені обіцяли зі снайперської гвинтівки СВД “знести башню”. Намагалися викрасти під час концертів в зоні АТО. Про віртуальні погрози та огидні коментарі кожного дня в мережі взагалі вже мовчу…
– Ви вживали якісь заходи для захисту себе, сім’ї?
– Ні. Вони мене ще не настільки налякали. Напевно, коли ти концентруєшся на цьому, ще більше притягуєш те, чого боїшся. Я – за правду. І уповаю на Бога.
– У Росії цькування вас почалось зі слів продюсера та чоловіка співачки Валерії Йосипа Пригожина..
– Давайте не будемо! Дуже багато честі про них говорити! Можете зробити такий заголовок-посилання для російських медіа: “Пригожин? Пошел он в ж*пу!”. Фу, така бридка людина…
– У 2015 році ви казали наступне: “Сподіваюся, політики будуть помічати тих людей, які підтримують Україну”. Чи дійсно виправдали політики ваші сподівання?
– Напевно, якось помічають та якось підтримують. Але погано виходить. В основному це припудрювання старих схем напускними “реформами”, непоборна корупція та економічне й соціальне знущання над своїм народом.
– А війна в цьому випадку може бути виправданням для влади?
– Логічно, коли влада у важкі часи каже, мовляв, потрібно затягнути паски. Але я знаю, скільки волонтери передавали й передають на фронт. Кому затягнути паски?! Можливо, краще їм там, у Кабміні та Верховній Раді?! Я плачу, коли бачу дідуся у супермаркеті з половиною буханки хліба та дешевим кефіром: “Дайте мені ковбаски подешевше, щоб посмакувати, грамів 100…” А потім цей дідусь розповідав мені, що все буде добре. А мені хочеться кожного разу просто їх пропускати вперед і розраховуватись за них на касі. У мене була історія, коли в супермаркеті я хотіла розрахуватись за бабусю. Так вона з такою гордістю підняла голову і сказала: “Я можу собі це купити сама”. Ці люди заслуговують на кращу старість. І наші діти заслуговують на кращу долю…
Середнього класу вже зовсім немає. Є перша ознака країни третього світу: занадто багаті та занадто бідні… Крадуть ті, хто крав. А ще й ті, хто на крові чесних людей з Майдану та фронту дорвався до влади. А справжні, прості люди один одному допомагають, один одного годують, один одному речі передають. Мені іноді здається, що ми можемо зовсім без влади жити, товаришувати.
– Головне, щоб вони не заважали нам жити?
– Не знаю… Коли біда – ми об’єднуємось. Наприклад, коли я бачу, що людині погано, я не доведу до того, щоб мене людина попросила. Сама буду намагатися допомогти. Але є такі люди, які дуже соромляться попросити. Я від себе зроблю все, щоб допомогти таким. І зараз я би на місці влади не ризикувала. Тому що ситуація гарячішає та гарячішає з кожним днем. Люди можуть зірватися…
– Ви думаєте, що може бути третій Майдан?
– Я не вправі прогнозувати такі речі. Але люди дуже втомилися. Я навіть про це не хочу думати… Але розумію, скільки зброї на руках у людей… Треба вирішувати проблеми свого народу. А чиї проблеми вони там вирішують? Кума, брата, свата?! Кого як відмазати і кому допомогти?!
– Ви вже сказали, що війна породила напругу у суспільстві. Особливо у відносинах з Росією. Чи можливо якось поновити потім наші відносини?
– Напевно, коли вони пройдуть свій Майдан, коли вони скинуть Путіна, коли вони перестануть боятися і чекати на Сталіна чи батюшку-царя… І жити між пляшкою “русской водки” и мордобоєм. Але вони бояться…
– І наостанок: ваша донечка часто з вами в студії? Чи привчаєте ви її до музики, тому що на подіум вже виходила, ми бачили.
– Це вам поталанило, тому що вона вперше у житті поїхала з мамою на роботу. Мама її ніколи не бере із собою. Але сьогодні вона приїхала з табору, я її не бачила два тижні. Тому не змогла відмовити їй, коли вона попросилася до студії. Уявляєте, скільки в неї вражень? Професійна студія, багато всіляких штучок музичних, інструментів. Вона все тут вивчає.
– Хоче співати, як мама?
– Так. Але я цього не дуже хочу. Нехай краще музика буде її хобі. Бо це не тільки важка праця, це емоційно виснажливе існування. Це наркотик, дозу якого ти не можеш розподіляти самотужки. Але якщо я побачу, що вона хоче присвятити своє життя музиці, мені не буде куди діватися, треба буде її підтримати. Бо навіщо мама – для того, щоб підтримувати своїх дітей…
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.