Ігор Тишкевич: Розтягнули на чотири роки те, що можна зробити за два

18 квітня 2018 р.

У ЛНР-ДНР приїхали тисячі росіян. Більшість із них мають кримінальне минуле або справи, відкриті на території РФ. Ці люди купували квиток в один кінець. Вони битимуться не за “русский мир”, а за себе, – каже політичний експерт Ігор ТИШКЕВИЧЧому Білорусь затримує українців на своїй території?

Усі держави світу затримують на своїй території громадян країн-сусідок. Однак не всі факти спричиняють скандали. Якщо казати про Павла Шаройка, то варто починати з подій 2016 року. Тоді почав змінюватися характер співпраці України й Білорусі – від простої торгівлі товарами переходять до спільних проектів, що зменшують залежність Мінська від Москви чи можуть прив’язати його до Києва. Це спільні підприємства та реалізація декількох глобальних програм. Перша – переробка “української” нафти на Мозирському НПЗ. Уже завдяки цьому суттєво зменшується залежність Білорусі від Росії. Друга – транспортування білоруських вантажів Дніпром до Чорного моря. Москва хоче замкнути білоруський експорт і транзит через свою територію. Мінськ здійснює перевалку вантажів здебільшого через порти Балтії. А може бути ще й Україна, що дає Мінську гроші й поле для маневру. Третя – військово-технічна сфера. В Україні виробляють вантажівки МАЗ, бронеавтомобілі “Варта” для Національної гвардії та ЗСУ.

Росії не подобаються ці проекти. Почалися інформаційні атаки, метою яких є погіршення відносин між державами. З березня 2017 року щодва тижні піднімалася нова тема про страшну Білорусь в Україні або страшну Україну в Білорусі. Дипломати при цьому працювали, не влаштовували конфліктів на пустому місці.

Якщо інформаційна атака не працює – потрібні провокації. Російська ФСБ викрала з Білорусі українця Павла Гриба (24 серпня 2017-го. – Країна). А через деякий час арештували Шаройка, де також є російський слід – начебто “секретні” документи йому спробував передати в Білорусі власний кореспондент каналу НТВ, який раніше “працював” на території так званої ДНР.

Росія прагне спровокувати дипломатичний скандал між Мінськом і Києвом.

Де варто очікувати провокацій від Кремля?

– Скрізь.

Мінськ може вийти з-під протекторату Москви?

– Мінськ не перебуває під протекторатом Москви. Економічна залежність є, проте є і затверджені ще 2013 року плани уряду про досягнення балансу зовнішньої торгівлі. Чи буде Мінськ розривати контакти з Москвою? А навіщо? Для Білорусі російський ринок – це 46 відсотків експорту. Крім того, РФ зреагує на такий маневр. Тиск може дійти до збройних провокацій. Постає запитання: яка буде реакція інших? Чи можлива дієва допомога? НІ. Зокрема, від України – ні. Відповідно – навіщо робити різкі кроки, коли можна потроху змінювати баланс на свою користь?

Чим білоруси відрізняються від українців?

– Що зробить українець, якщо хтось плюне йому в обличчя? Вихопить шаблю й піде розбиратися. На півдорозі кривдник накриє стіл, попросить вибачення. Українець пробачить. Він – емоційний, рішення приймає серцем.

Що зробить білорус? Дістане нотатник, запише: “Плюнули в обличчя – відомстити”, закриє. Житиме так роками, але в найнеприємніший для кривдника момент дістане нотатник. Білоруси люб­лять систему. Чехи називають білорусів “німцями Східної Європи”. Це пояснює, чому Лукашенко при владі з 1994 року. Є дурна політика керування, але діє система випуску пари. Працює законодавство про звернення громадян, про захист прав споживача. 90 відсотків проблем – це місцевий рівень: свавілля чиновників, погані дороги, якість обслуговування. Тут “віддушини” знімають напругу – можна вирішити майже кожну проблему, якщо не переводити в політичну площину. Населенню цього достатньо.

Ігор ТИШКЕВИЧ, 43 роки, експерт програми міжнародної і внутрішньої політики Українського інституту майбутнього. Народився 30 липня 1975-го в білоруському місті Барановичі. Навчався на факультеті прикладної математики та інформатики Білоруського державного університету. Двічі відраховували за організацію акцій протесту. Вперше 1994‑го – за першу в Білорусі студентську антипрезидентську акцію. Вдруге – після референдуму про зміну символіки (14 травня 1995 року на референдумі затвердили герб і прапор, що нагадували радянські. Ухвалили державний статус російської мови та стратегічний напрямок на інтеграцію з Росією. – Країна). Вищу освіту отримав після армії. У Білорусі створив перший регіональний аналітичний центр (Агенція регіонального розвитку ”Варута”). Консультував політичних лідерів у питаннях ведення кампаній, створення політичної реклами (зокрема, в Україні в межах програми National Democratic Institute для мажоритарників демократичної опозиції 2012 року). Обіймав посади голови правління Агенції регіонального розвитку ”Варута”, виконавчого директора в Асамблеї депутатів місцевих рад (Білорусь). 2008-го переїхав до Києва. Цьогоріч отримав посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту. ”Дев’ять років життя, три кола судів із міграційною службою, послані три посередники, які пропонували вирішити проблему за гроші. Досі залишаюся громадянином Білорусі”. Володіє російською, англійською, польською, українською мовами. Білоруська – мова спілкування вдома. Прочитані останнім часом книжки: ”Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918”, ”Фінансова дієта” Кирила Рудого. Одружений, має сина
Ігор ТИШКЕВИЧ, 43 роки, експерт програми міжнародної і внутрішньої політики Українського інституту майбутнього. Народився 30 липня 1975-го в білоруському місті Барановичі. Навчався на факультеті прикладної математики та інформатики Білоруського державного університету. Двічі відраховували за організацію акцій протесту. Вперше 1994‑го – за першу в Білорусі студентську антипрезидентську акцію. Вдруге – після референдуму про зміну символіки (14 травня 1995 року на референдумі затвердили герб і прапор, що нагадували радянські. Ухвалили державний статус російської мови та стратегічний напрямок на інтеграцію з Росією. – Країна). Вищу освіту отримав після армії. У Білорусі створив перший регіональний аналітичний центр (Агенція регіонального розвитку ”Варута”). Консультував політичних лідерів у питаннях ведення кампаній, створення політичної реклами (зокрема, в Україні в межах програми National Democratic Institute для мажоритарників демократичної опозиції 2012 року). Обіймав посади голови правління Агенції регіонального розвитку ”Варута”, виконавчого директора в Асамблеї депутатів місцевих рад (Білорусь). 2008-го переїхав до Києва. Цьогоріч отримав посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту. ”Дев’ять років життя, три кола судів із міграційною службою, послані три посередники, які пропонували вирішити проблему за гроші. Досі залишаюся громадянином Білорусі”. Володіє російською, англійською, польською, українською мовами. Білоруська – мова спілкування вдома. Прочитані останнім часом книжки: ”Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918”, ”Фінансова дієта” Кирила Рудого. Одружений, має сина

Міністр оборони Білорусі Андрій Равков заявив, що готовий відправити миротворців на Донбас. Це ймовірно?

– Лукашенко відчуває небезпеку з боку Росії. Намагається збалансувати вплив Москви на свою країну. Використовує переговори в Мінську щодо війни на Донбасі. Якщо станеться агресія проти держави, яка надала переговорний майданчик, можлива реакція світу. А коли буде напад на країну – члена миротворчої місії ООН, також можна очікувати реагування сильних гравців.

Який формат може стати альтернативою Мінську?

– Нормандський – це розтяжка між РФ і Заходом. Якщо формат стає тупиковим, шукають засоби розширення числа учасників процесу. Залучають додаткових гравців.

Але ж інші держави не боронитимуть когось просто так. Треба сформулювати, яке місце країна займатиме в новому світовому порядку, чим може бути корисна. “Якщо ми вистоїмо, ви матимете таку перспективу, впадемо – такі-то проблеми”. Ніхто не боронитиме Україну тому, що це Україна, проте майже всі боронитимуть свої перспективи й можливості.

Які є варіанти вирішення конфлікту на Донбасі?

– Перший пропонує Росія. Їхні медіа півтора року говорять, що Донбас – це Україна. 2015‑го вони казали про Новоросію, сьогодні вже не відстоюють “незалежні ДНР і ЛНР”. Усе залежить від того, що хоче Україна. Якщо нам важливий лише синьо-жовтий прапор на тих територіях, Донбас завтра стане “українським”. Але отримаємо фракцію в парламенті від “народних республік”.

Другий сценарій – миротворці. Ми вважаємо, що прийдуть “блакитні шоломи”, а за ними – Україна. Категорично ні. Не було жодного конфлікту, в якому на плечах миротворців в’їжджала одна з воюючих сторін. Місія розводить учасників конфлікту – завдання полягає саме в тому, щоб не давати ворогуючим формувати там власні виконав­чі органи. Але ж для успіху місії необхідна легітимна місцева влада, що займатиметься адміністративними питаннями. Тому потрібні або міжнародна адміністрація, або місцеві вибори. І, якщо не буде зовнішнього керування територіями, наші партнери вимагатимуть проведення виборів на Донбасі. На першому етапі – місцевих.

Третій варіант – “хорватський сценарій” (на початку 1990-х під час військових подій на Балканах Хорватія втратила частину території. Через чотири роки завдяки двом військовим спецопераціям розгромила сербські війська й повернула більшість земель. – Країна). Хорватія довго вичікувала слушного моменту, коли Сербія зменшить рівень підтримки (насамперед воєнної й економічної) сепаратистських регіонів, і лише тоді почала діяти.

А якщо Москва припинить фінансувати терористів?

– Вони не розбіжаться. Частина бойовиків – місцеві. Бояться суду за свої дії, їм нікуди тікати. Вони, зрештою, створили бізнеси (зокрема проблемні для РФ). Наприклад, ЛНР – така собі сіра зона з виробництва контрафакту. Росія наполягала на створенні “таможни ЛНР”, контролює її, але результату немає.

У ЛНР-ДНР приїхали тисячі росіян. Більшість із них мають кримінальне минуле або справи, відкриті на території РФ. Не всі вони сьогодні воюють. Частина вже веде “мирне” життя, має бізнес, родини, майно. Ці люди купували квиток в один кінець. Вони битимуться не за “русский мир”, а за себе.

Як українці ставляться до проблеми Донбасу?

– Одна частина вважає, що треба воювати до останнього. Друга хоче домовлятися, готова пристати на російські умови. Третіх влаштовує заморожений конфлікт – аби не стріляли.

Питання не в тому, що думає суспільство. Воно завжди вимагатиме простих рішень для складних завдань. Але чи готові політичні й економічні еліти поставити перед собою стратегічну мету і йти до неї?

Як після повернення регіону вибудовуватимемо стосунки з людьми, які лишилися на окупованих територіях?

– Що довше триває конфлікт, то вища ймовірність створення там власної ідентичності. Тамтешнім жителям довгий час втовкмачували: “Донбасс порожняк не гонит”. Щоб достукатися до них, маємо говорити зрозумілими для них словами. Скептично ставлюся до відновлення там українського мовлення. Це спрацює для частини населення, яка й так проукраїнська. Решта не дивитиметься. Треба створювати пристосований до регіону контент.

Влада має стратегію повернення Донбасу?

– Не має. Вітчизняна політика страждає на короткий цикл планувань. Ключове питання повинно звучати так: “Що буде з Україною?” Якщо політика буде ефективна – країна матиме більше шансів вирішити питання з Донбасом і Кримом на своїх умовах. Якщо залишиться у стані олігархічного договорняка, коли парламент – це філіал промислових груп, нічого не зміниться.

Як розірвати це коло?

– Питання до тих, хто здатен думати.

У соціологічних дослідженнях із 1991 року на запитання “Хто відповідає за ваш добробут?” українці казали: “Держава”.

Але 2012-го третина українців вже відповіла, що за добробут відповідають самі, ще третина – “і самі, і частково держава”. Третина не може взяти владу, проте здатна її повалити. Так ми отримали Революцію гідності. Нинішня влада слабка, валяється під ногами. Однак поки що немає організованої сили, яка може її підхопити і нав’язати свою повістку.

Які реформи вдаються?

Реформа – це зміна форми, створення нової системи. Потрібна програма, а ми звикли голосувати за імена: “Блок Петра Порошенка”, “Блок Юлії Тимошенко”, Радикальну партію Ляшка. Бачать, що Олег класно виглядає з вилами в руках. Але яка в нього ідеологія? Не може бути програми “імені людини”.

Багато процесів йдуть у правильному напрямку, проте темп дуже повільний. Ми гаємо час. Розтягнули на чотири роки те, що можна зробити за два. На це потрібні сміливість і бачення майбутнього функціоналу країни. При владі не втримується жоден уряд реформаторів, а ми поки що маємо партії “імені людини” та бажання знову отримати владу.

Водночас не можна вдаватися до “зради” – політики такі, як ми самі. Кожна політична сила має плюси й мінуси у своїй діяльності. Питання, чого більше.

Найвдалішою реформою вважають армійську.

– Українське військо 2013 року могло виставити на оборону шість тисяч бійців. А сьогодні грає на рівних з однією з найпотужніших армій світу.

Дивіться самі: 2014-го батальйонно-тактичні групи РФ відбили те, що наші військові зайняли в липні. Далі тривала локальна війна за Донецький аеропорт. Це була вдала операція, бо прикувала до себе всі ресурси окупаційних військ. Аеропорт вони зайняли, але заради 5 квадратних кілометрів поклали багато людей.

На початок операції в Дебальцевому в України був резерв близько двох тисяч бійців. У росіян – від 10 до 20 тисяч. Вони могли прорвати фронт у кількох місцях. Але російські генерали вирішили робити котел. У підсумку за місяць боїв українська армія утилізувала весь наступальний потенціал їхніх угруповань. Коли відходила на Світлодарську дугу, росіяни навіть не переслідували – не було чим. Так, Україна програла цю кишку розміром 20 на 5 кілометрів. Але на початок операції росіяни мали техніку й 20 тисяч вояків, а на кінець боїв – нічого. Після того вони спромоглися всього на одну операцію. Нашкребли два батальйони, що спробували атакувати Мар’їнку. Без Дебальцевого таких спроб було б кілька десятків.

Що буде з Україною за 10–15 років?

– Країна перебуває в такому стані, що можливо майже все. З негативного – український експорт продовжує примітивізуватися. Але є хороший людський, технологічний, науковий потенціал і активне суспільство.

Деякі процеси йдуть повільно. Подобається напрямок, однак не подобається темп.

Україна має шанс стати регіональним лідером. Для цього треба взяти низький старт, усвідомити, хто ми і де перебуваємо порівняно з іншими. Далі ставити мету й іти до неї. Зокрема, думати про знання, технології, а не тішитися з урожаю кукурудзи чи насіння. Якщо надалі експортуватиме сировину, а не товари з високою доданою вартістю – можна забути про шанси на лідерство.

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s