Фотограф Анатолій Степанов – про Україну на передовій, 2014 рік: Тієї весни кожен день приносив події, які мозок відмовлявся сприймати (повна розмова)

19 квітня 2018 р.

У The Ukrainian Museum in New York City, одному з найбільших українських музеїв у США, протягом майже півроку – з листопада 2017 до березня 2018 – відбувалася фотовиставка «.RAW Україна на передовій». На основі фотодобірки вже видано фотокнигу «.RAW Історія змін українців та армії».

«.RAW Україна на передовій» – це український фотопроект, який досліджує етапи становлення нової сучасної української армії. На виставці було представлено документальну фотохроніку трансформації Української армії та українського суспільства з початку військових дій у 2014 році. Відвідувачі мали змогу переглянути фотографії очевидців та учасників жахливих подій, які назавжди змінили Україну та світ.

У фотокнизі «.RAW Історія змін українців та армії» задокументовано віхи становлення нового українського війська через спогади очевидців і безпосередніх учасників цього процесу.

Назва виставки англійською дослівно «.RAW Ukraine on the Front Lines» («.РАВ Україна на фронтових лініях») означає війни, в яких Україна бореться на два фронти: суто військовий конфлікт та інформаційна війна.

Проект, ініційований МОУ та ГО «StratcomUkraine», вперше приїхав до США за підтримки Міністерства інформаційної політики та Посольства України у США. На відкритті виставки були присутні делегація МІП та ГО «StratCom» на чолі з державним секретарем МІП Артемом Біденком, один з авторів книги, військовий фотограф Анатолій Степанов, а також іноземні військові представники та українська громада. Також у презентації взяв участь посол України в США Валерій Чалий.

Виставка демонструє роботу в зоні бойових дій на Сході України 33 провідних фотокореспондентів та кураторів з України, США та інших країн, зокрема, Брендана Хофмана, Олександра Глядєлова, Джозефа Сивенького, Олега Варуковича та інших. Виставка стала міжнародною платформою для інформаційної та культурної дипломатії України.

Кореспондент тижневика «Час і Події» зустрілася з фотографом Анатолієм Степановим і поспілкувалася про враження від поїздки до США, про роботу фотографа на передовій, про своєрідну мову фотографій з війни і про мрію, яку хочеться втілити.

– Гортаючи книгу-фотоальбом «.RAW Україна на передовій», я побачила, що сюди ввійшли твоїх п’ять фото, які також було представлено на виставці в Нью-Йорку. Як відбувався відбір фотографів та робіт?

– Створення цієї книги було ініційовано Міністерством оборони України спільно з громадською організацією StratComUA. Книга об’єднала 137 фотографій 33 авторів з України, Росії, Білорусі та США. Над концепцією працювали група кураторів – Ганна Войтенко, Іван та Костянтин Чернічкіни з агенції «Поле Зору». Для того, щоб оповідь, розказана фотокнигою, була зрозумілою не лише українській аудиторії, а й закордонній, консультантом проекту запросили іменитого канадського фотографа-документаліста Дональда Вебера. В назві книги можна знайти багато асоціацій і символів. У перекладі з англійської слово RAW означає «сирий, необроблений», натякає, зокрема, на те, яким неготовим до війни було українське суспільство. Також RAW означає формат необроблених цифрових файлів. Крім того, RAW – це прочитане в зворотному напрямку слово WAR (війна).

– Ти мав можливість виступати перед аудиторією в музеї, було чимало людей. Як сприймали інформацію про події на сході України, наскільки це цікаво, чи відчув ти зворотній зв’язок?

– Я готував презентацію понад місяць. Важко втиснути в сорок хвилин все, що ти побачив і пережив за майже чотири роки. Нагородою стала увага залу. Люди дивились і слухали дуже уважно. Дуже відчувалось, що їм не байдуже, вони переживають за долю України, адже прийшло дуже багато діаспорян. Вони тонко реагували на фото і відео. Запам’ятався момент, коли у фільмі про десантників на «Промці» український офіцер жартує. В залі теж почали сміятися. Це дуже розрядило атмосферу, бо насправді тема дуже важка. Після виступу до мене підходили посол України в США Валерій Чалий, українські офіцери. Тиснули руку, дякували. Ще довго того вечора спілкувався з людьми. Підходили й американці. Їм теж було цікаво.

– Особисто ти пам’ятаєш, як починалась війна на Сході України. Ми розмовляємо в дні роковин початку військових дій, твої враження про квітень 2014-го року?

– 12 квітня 2018 минуло чотири роки, відколи в Україні триває війна. Цього дня, чотири роки тому, я стояв біля захопленого райвідділку міліції у Слов’янську. Поруч спокійно і неквапливо ходили озброєні люди в масках.

У моїй голові була одна думка, думка про те, що відбувається щось катастрофічне, що і я, і місцеві мешканці стоїмо біля лінії, яку намалювали ці озброєні незнайомці. Країна перейшла цю лінію. Війна прийшла до мене додому. Чи міг я колись думати в минулому, що я навчуся розпізнавати калібр міномета за звуком вибуху міни або модель танка за звуком двигуна? Чи міг я уявити, що українські села та міста будуть зруйновані та нагадуватимуть картини з 1943 року? Все це відбувається зі мною, в моїй домівці.

– Тобі довелося бути свідком подій весни 2014 року, спроб «русской вєсни». Що згадується насамперед?

– Зараз я розумію, наскільки українське суспільство було інфантильним до Майдану. Навіть у страшному сні я не міг уявити, що в моїй країні буде війна. Війна з артилерією й танками, зруйнованими містами й селами, загиблими дітьми.

Ця війна почалася для мене 8 квітня у Харкові. Тоді все здавалося нісенітницею. Вже було анексовано Крим, почалися заворушення на Донбасі. Натовп місцевих маргіналів і «туристів» з Росії захоплював державні установи в Луганську, Донецьку й інших містах на Сході. Спроби «запалити» Харків почалися ще в березні 2014-го. Але все швидко закінчилося 8 квітня, коли міліцейський спецназ з Вінниці поклав писком до асфальту молодиків, що намагалися захопити Харківську облдержадміністрацію. В той день ще було кілька кволих спроб чинити опір міліції, але все закінчилося для сепаратистів нічим. Що цікаво, у звільненій адміністрації я зустрів офіцера міліції, якого бачив на Майдані. По той бік барикад. Було зрозуміло, що на харківському сепаратизмі можна ставити крапку. Я поїхав у Донецьк.

Title Title
 8 квітня 2014 року. Харків, центральна площа
перед будівлею ОДА. Спецпідрозділи міліції
блокують проросійське ралі
 8 квітня 2014 року. Спецпідрозділи міліції блокують
будівлю Харківської ОДА

 

– Наступним містом для тебе був Донецьк. Яку хронологію подій ти відслідкував там?

– У Донецьку було все інакше. Місто жило своїм розміреним життям. Працювали вокзали, магазини, кінотеатри. В центрі життя вирувало – автомобільні затори, гули переповнені ресторани. Про те, що коїться щось незрозуміле, свідчила забарикадована облдержадміністрація. Там уже засідала «нова влада». Міліція не втручалась у події. На щоденні мітинги під російськими прапорами виходила невелика кількість містян активного пенсійного віку й людей, які ностальгували за радянською владою. Ідея референдуму за відокремлення від України постійно проголошувалась на цих зібраннях. Постійно скандувались проросійські лозунги. Людині інших поглядів з`являтися біля тих барикад було небезпечно. Тим не менш, за декілька сотень метрів від захопленої адміністрації можна було зустріти дівчат, які співали українських пісень у підземному переході, або людей з українськими прапорами. Місто ніби затамувало подих і з острахом очікувало, що ж буде далі. Недобре передчуття зависло в повітрі.

Title Title
 10 квітня 2014 року. Хода прибічників
референдуму за незалежність навпроти будинку
Донецької ОДА, окупованої проросійськими
сепаратистами
 11 квітня 2014 року. Резиденція учасників
сепаратистського мітингу перед Донецькою ОДА

 

Усе змінилося 12 квітня. Ранкові стрічки новин принесли звістку про те, що група озброєних бойовиків захопила районне відділення міліції у Слов`янську. Це приблизно 100 кілометрів від Донецька на північ, у бік Харкова. Вже за декілька годин я з групою журналістів стояв біля захопленого відділку міліції у Слов’янську. Навколо ходили озброєні люди. Місцеве населення тепло і привітно зустрічало їх. Поруч майорів російський прапор. Люди радо вітали цих хлопців з автоматами, передавали їм пакунки з продуктами. Події розвивалися за вже відомим сценарієм. Після відділку міліції було захоплено місцеву міську раду. По місту ходили бойовики з автоматами. В`їзди і виїзди зі Слов`янська були перекриті блокпостами. Готель «Україна», що неподалік від центру міста, став Меккою для журналістів з усього світу.

Вранці 13 квітня мене розбудив звук двигуна гелікоптера. У голові майнула думка – ну от, зараз усе закінчиться. Але все сталося інакше. Того дня владою в Києві було ухвалено рішення про початок Антитерористичної операції. У Слов’янську нічого не змінилося. Того ранку я вирішив проїхати по в’їздах до міста. На одному з них, коли вийшов з машини, почув крик «Прибери машину з лінії вогню!» Обернувся й побачив націлений на мене автомат. На узбіччі лежала людина в камуфляжі зі зброєю. Трохи далі стояла купка озброєних чоловіків з георгіївськими стрічками. Я попросив водія від’їхати, після чого зробив спробу поспілкуватися з військовим. З розмови було зрозуміло, що вони прибули з Росії, щоб «захищати» місцеве населення. Отримавши від них дозвіл на зйомку, зробив декілька кадрів. За кілька місяців я випадково натрапив в Інтернеті на фото одного з них. Це був боєць російського спецназу Євген Пономарьов з позивним «Дінго». Він загинув під Сніжним, воюючи проти українських вояків.

Відтоді життя в Слов’янську стало небезпечним. Ввечері, неподалік готелю, де ми мешкали, було розстріляно автівку з двома чоловіками. Вони загинули. Поранення в шию отримав випадковий перехожий. Будівлю міського управління СБУ теж було захоплено, і там облаштували щось на кшталт «таємної поліції». Будь кого з перехожих могли затримати на вулиці й ув’язнити. У центрі міста відбувалися сепаратистські мітинги, на яких деякі місцеві радо вітали російських бойовиків.

Title Title
 13 квітня 2014 року. Військовий гелікоптер
у небі Слов’янська. Початок Антитерористичної
операції на сході України
 13 квітня 2014 року. Російські військові
на околицях Слов’янська

 

День 16 квітня 2014 року на все життя вкарбувався в моїй пам’яті!

Звичайний весняний ранок у захопленому місті. Стрічка новин приносить звістку, що біля залізничного вокзалу у Краматорську групи місцевого населення заблокували колону військової техніки ЗСУ. Сідаємо в таксі й їдемо в Краматорськ. На одній з вулиць прямо назустріч нам мчить колона техніки з озброєним чоловіками на броні та з російськими прапорами. Ледве встигаємо зробити декілька кадрів. Помічаю солдатів в українських одностроях, серед бойовиків з георгіївськими стрічками на броні. Як потім з’ясувалося, українські військові, заблоковані місцевим населенням біля вокзалу, для уникнення жертв серед цивільних, вимушені були віддати військову техніку бойовикам. Тут дзвонить телефон, і схвильований шеф повідомляє, що в Краматорську помічено російські танки. Пояснюю ситуацію, але то слабо заспокоює. Вже зараз, коли минуло стільки часу й стільки всього побачено й пережито, я розумію, що то була одна з ланок інформаційної операції в гібридній війні проти України.

Ми переміщаємося в район Пчьолкіно, у Краматорську. Там ще одна колона українських військових заблокована на залізничному переїзді. Розлючений натовп цивільних цькує солдатів. Ніколи не забуду очі одного водія БМД (бойової машини десанту). Хлопчина ледь не плакав. Для того, щоб трохи остудити пристрасті на переїзді, кимось з військового керівництва було прийнято рішення задіяти бойові літаки. Міг-29 на висоті 40-50 метрів пролітав раз за разом над натовпом. Високовольтні залізничні дроти дзвеніли і розхитувалися над головою, і здавалося, що ось-ось вони розірвуться. Це ніяк не вплинуло на розвиток подій. Ніхто не злякався. Надвечір на перемовини прибув командувач десантними військами, а трохи пізніше з’явилися російські спецпризначенці. Сторонам вдалося домовитись, і військова колона пішла на місце своєї постійної дислокації. Завдання вдалося виконати лише третій військовій колоні, яка змогла прорватись на Краматорське військове летовище. Цей стратегічний об’єкт лишився під контролем української армії.

Title Title
 16 квітня 2014 року. Група російських
військових у Краматорську
 16 квітня 2014 року. Міг-29 на висоті 40-50
метрів пролітав раз за разом над натовпом

 

Title

16 квітня 2014 року. Мешканці Краматорська
блокують українських військових

У той час, коли в Слов’янську й Краматорську ситуація загострилася майже до вибухової, в Донецьку, на барикадах біля ОДА, все було більш менш спокійно. Там навіть виступив відомий німецький піаніст Давид Мартелло (Davide Martellо). Цей музикант був відомий тим, що намагався музикою вплинути на революційні події. Він грав у Туреччині на площі Тексім під час відомих подій, він грав у Каїрі на площі Тахрір під час Арабської весни, він грав і на Майдані у Києві. Біля донецької ОДА йому вдалося пограти 10 хвилин. Потім екзальтовані жінки й люди в камуфляжі прогнали Девіда. Свій концерт він завершував уже на певній відстані від барикад.

У Слов’янську вже стріляли, а люди в Маріуполі виходили на мітинги за єдність України. Такий саме мітинг відбувся і в Донецьку 17 квітня. Перебуваючи ще під впливом краматорських подій, я був вражений тим, скільки людей з проукраїнськими поглядами вийшли на мітинг у Донецьку. Тоді їх ще охороняла міліція.

Title Title
 21 квітня 2014 року. Виступ відомого музиканта
Давида Мартелло на барикадах біля Донецької ОДА
 23 квітня 2014 року. Маріуполь.
Мітинг за єдність України

 

– Інформаційний простір починають наповнювати жахливі новини, новини про смерть, катування і знущання. Що фіксує твоя камера?

– 24 квітня, Горлівка. Мозок відмовляється сприймати цю подію. Як? Чому? У своїй країні людина, депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, що став на захист Державного прапора, був викрадений й жорстоко вбитий. На фото – його похорон. Володимира Рибака по-звірячому катували, а потім ще живого, з розпоротим животом, утопили в ріці. Разом з ним так само закатували та втопили молодого хлопця, киянина Юрія Поправку. Найжахливіше було те, що цей хлопчина вчився в одній школі з моєю донькою і був лише на один рік старшим за неї.

 

Title

 

24 квітня 2014 року. Горлівка. Похорон Володимира Рибака

– Добровольчі батальйони на Сході країни відіграють велику роль у захисті українських кордонів. Батальйон «Донбас», які твої спогади?

– Уже тоді, наприкінці квітня, було зрозуміло, що добром це все не закінчиться. Серед патріотично налаштованих мешканців Донеччини виокремився добровольчий рух. По Донецьку ширилися чутки, що організовується добровольчий батальйон на захист України під назвою «Донбас». Мені вдалося відвідати його 26 квітня. Задля дотримання всіх правил конспірації зі зміною авто, нас – журналістів – привезли у Дніпропетровську область, в одне непримітне селище, де на сільській автобазі розташовувався батальйон. Молоді й уже літні чоловіки жили в імпровізованій казармі і тренувалися там само, на території автобази. На перше враження вони були цілком звичайними, нічого особливого, але їхній бойовий дух і патріотичний настрій вражали.

Title Title
 26 квітня 2014 року. Солдати батальйону «Донбас»  26 квітня 2014 року. Військові батальйону
«Донбас» на вишколі

 

Я поїхав з Донецька 27 квітня. Того дня після проросійського мітингу в центрі міста натовп захопив будівлю донецького обласного телебачення. Міліцейські спецпризначенці, що охороняли телерадіокомпанію, просто пішли звідти, коли побачили людей з російськими прапорами. Тієї весни кожен день приносив події, які мозок відмовлявся сприймати. Здавалося, ну такого вже не може бути, але на ранок наступного дня ставалося ще щось брутальніше й страшніше. Я плюнув на все й прямо із захопленої будівлі телебачення поїхав на залізничний вокзал. Водій таксі дорогою не приховував задоволення від того, що коїлося в місті. Ніколи не забуду його слів, мовляв, «нічого, нічого, поживемо ще трохи при Радянському союзі, проживуть наші діти без кока-коли…» А наступного дня, 28 квітня, у Донецьку відбувся останній проукраїнський мітинг, під час якого розлючений натовп прихильників «руського міра» з ножами, палицями, арматурою брутально бив і калічив людей. Міліція кволо втручалась і не могла захистити прихильників єдності України.

– Ти був свідком також подій у Одесі того трагічного травня. Розкажи про це.

– У Києві вирувала весна, проводилися різноманітні антитерористичні навчання, люди слідкували за новинами, але не було відчуття того, що насувається біда. Щоденно новини приносили тривожні повідомлення. На ранок 2 травня у Слов’янську почались активні бойові дії. Російські диверсанти й місцеві бойовики збили два військові гелікоптери. Того ж дня в Одесі мав відбутися футбольний матч між місцевим «Чорноморцем» і харківським «Металістом». Марш вболівальників перед матчем наштовхнувся на мітинг місцевих проросійських сил і переріс у брутальне протистояння зі стріляниною в центрі міста, де від куль загинуло декілька прихильників єдності України. Розлючений натовп перемістився на Куликове поле, де стояв табір Антимайдану. Сутички продовжилися там. Поруч розташовувався Будинок профспілок, і антимайданівці побігли туди ховатися. Чи то з необережності, чи то з чийогось жахливого за своєю жорстокістю умислу, у фойє Будинку профспілок виникла потужна пожежа. Ємності з легкозаймистою речовиною, які занесли туди антимайданівці, було підпалено, й потужне полум’я вбило більшість тих, хто перебував на сходах будівлі. Загинуло понад сорок осіб. Відтоді минуло вже майже чотири роки, пристрасті вщухли, але мені безмежно шкода тих людей, що стали жертвами протистояння в Одесі. Єдине, що хочу зазначити, саме після Одеської трагедії на Донбас ринув потік добровольців з Росії, щоб воювати проти України. А 2 травня 2014-го ввечері я викинув квиток на донецький поїзд і сів на автобус, що прямував до Одеси. Це – окрема історія, і при нагоді спробую розповісти й її.

– Літо першого року війни. Про що розповідають твої фотографії?

– Літо 2014-го. Погано навчені та озброєні, слабо екіпіровані мобілізовані з мирного життя українські солдати звільняють одне місто за іншим на сході України. Ці хлопці на імпровізованому блокпосту на околиці Дебальцевого вчаться воювати на ходу.

Title Title
 2 серпня 2104 року. Дебальцеве. Українські військові
тренують навички зі стрільби
 3 серпня 2014 року. Попасна.
Мешканці готують їжу на вогні

 

У 20-х числах липня 2014 року один за одним міста Сєверодонецьк, Лисичанськ та Рубіжне, а також місто Попасна повернулися під контроль України і залишаються українськими і досі. В боях за Попасну загинуло два солдати добровольчого батальйону «Донбас».

Я приїхав у Попасну 3 серпня. Після боїв ще не відновили постачання світла й газу, і містяни вимушені були пристосовуватися, готувати їжу на вогні.

Ніколи не забуду ту серпневу ніч з 3 на 4 серпня. Стояла сильна спека, і ми ночували разом з бійцями «Донбасу» прямо на даху школи. Мерехтіло зоряне небо, майже ніхто не спав. Всі бурхливо обговорювали військову ситуацію, бійці були сповнені рішучості звільняти Схід країни. Про багатьох з них лишилася лише пам’ять… Вранці надійшов наказ на передислокацію. Батальйон переїхав у Курахове і через деякий час вирушив до Іловайська. Потім було оточення й брутальний розстріл українських військових колон російськими регулярними частинами в «зеленому» коридорі під час виходу з-під Іловайська.

Title Title
 4 серпня 2014 року. Військові-волонтери
батальйону «Донбас» перед передислокацією
до Іловайська
 11 серпня 2014 року. На блокпосту біля Червоного
партизану українські вояки жили фактично
під відкритим небом

 

– У твоїй фотохроніці можна побачити багато фото зі звичайного життя наших хлопців на передовій…

– Жити, працювати і захищати нашу країну на Сході військовим доводилося в складних умовах.

– Гортаємо далі фотографії того спекотного літа.

– Містечко Вуглегірськ, що неподалік від Горлівки, було звільнене десантниками 25-ї аеромобільної бригади 12 серпня 2014 року. 14 серпня ми були там. На виїзді з міста в бік Горлівки було побудовано укріплення, й колона десантників поверталася на місце дислокації. Під час боїв за місто загинуло чотирнадцять їхніх товаришів. Розбиті магазини, обірвані дроти тролейбусних ліній, понівечені уламками стіни будинків. А головне – люди, залякані російською телепропагандою, зустріли нас у Вуглегірську. Одна літня жінка, що прибирала залишки речей у своїй кімнаті, постійно бубоніла про маленького хлопчика в трусиках у Слов’янську, якого закатували нацгвардійці прямо на центральній площі. Цей брутальний фейк ще довго транслювали російські телеканали. Під час боїв за місто міна влучила прямо під вікно її квартири, і всі речі, що були в кімнаті, пошкодило уламками.

Title Title
 14 серпня 2014 року. Українські військові
під час звільнення Вуглегірська
 14 серпня 2014 року. Люди спостерігають
за колоною українських військових після
повернення Вуглегірська під контроль України

 

– Починається осінь 2014 року…

– Початок вересня приніс страшну звістку про Іловайську трагедію. Не хотілося в це вірити. 5 вересня було підписано перші Мінські угоди, і на фронті настало хитке затишшя. Це не заважало проросійським сепаратистам продовжувати нищити Дебальцеве з важкої артилерії. У ті дні я часто бував у цьому містечку.

Title Title
 8 вересня 2014 року. Український патріот
на позиціях біля Дебальцевого
 5 вересня 2014 року. Відомий на весь світ
український військовий у футболці з написом
«Беркут»

 

Одного разу мою увагу привернув український солдат у міліцейському шоломі і футболці з написом «Беркут». Це сталося на блокпосту «Балу» приблизно на відстані 10 кілометрів від Дебальцевого. Це, фактично, була лінія фронту. Він поцікавився, звідки я і для чого знімаю. Я відповів, що співпрацюю з міжнародним агентством, і якщо він дозволить себе сфотографувати, то, можливо, його побачать у всьому світі. «О! В мене родичі в Америці! Давай!» – відповів він. За іронією долі це фото вийшло наступного дня у «Вашингтон Пост»

Восени 2014, після підписання перших Мінських угод, бої не припинялися. Для того, щоб утримати лінію оборони, було задіяно всі засоби. Батальйон територіальної оборони «Черкаси» так і жив у кунгах і автобусах на одній з вулиць Волновахи. Фактично добровольці несли бойову службу в окопах Волновахи та патрулювали місто. Відпочивали бійці в транспортних засобах, на яких приїхали до міста.

 

Title

 

11вересня 2014 року. Військовий-доброволець відпочиває
в тому ж самому автобусі,в якому приїхав на фронт

– Восени 2014-го почалися перші обміни полоненими…

– Так, десь із другої половини вересня. Це був перший обмін, на якому я був присутній.

Велика колона автобусів з підготованими до обміну сепаратистами зупинилася на трасі, неподалік від Донецька. На горизонті з’явилася така ж колона з полоненими українськими військовими. Обмін проходив поруч з Донецькою фільтрувальною станцією. Задоволені, ситі, з веселими усмішками сепаратисти потрапляли в обійми своїх товаришів. Їх радо зустрічало російське телебачення. Назустріч з автобусів, що приїхали з Донецька, виходили українські солдати. Дехто потрапив у полон в Іловайську, дехто і раніше. Дивитися на них було боляче. Вони були худими й виснаженими, проте у когось з них знаходились сили і сміливість крикнути «Слава Україні!», що дуже дивувало, а подекуди й розлютило російських журналістів.

Title Title
 20 вересня 2014 року. Українські солдати
повертаються з полону
 22 вересня 2014 року. Родичі випадково загиблої
мешканки Дебальцевого Ганни Корінної
перед її тілом

 

Наступного дня я і ще двоє фотографів працювали на околицях Дебальцевого, біля розташування 25-ї аеромобільної бригади. Сутеніло, і ми вже збиралися на базу в Краматорськ. Та з боку Дебальцевого пролунала серія вибухів, і над містом здійнявся чорний дим. Стало зрозуміло, що то обстріл «Градами». Колеги наполягли на повернені до Краматорська, але вранці ми вже були у Дебальцевому. Це місто і раніше розстрілювалося сепаратистами з важкої артилерії. Та цього разу ракети «Града» влучили у багатоповерхівки. Розлючені люди прибирали надворі і в своїх помешканнях. В одному з них сім`я прощалася із загиблою. Мешканка Дебальцевого Ганна Корінна йшла ввечері по воду, коли почався обстріл. Уламок від ракети зніс їй півголови. Не вимовити словами те горе й розпач родичів перед тілом загиблої жінки…

– Наступний пункт перебування військового фотографа – це Піски.

– Поступово війна набувала затяжного характеру. Цікавість до подій в Україні вщухала, й агентство, з яким я співпрацював, перестало тримати постійного журналіста в зоні конфлікту. Я почав їздити на війну сам.

Це був листопад, селище Піски. Ми тільки-но заїхали туди під обстрілом. В уцілілій хаті мешкали добровольці. Хлопці займалися кожен своєю справою. Молодий хлопчина спочатку тримав цього ведмедя під головою, потім сів на ліжку й так застиг, обійнявши іграшку. Замислився про щось чи згадав що. Його товариші поруч поралися зі зброєю. Мій шеф не прийняв у мене це фото. Сказав, що воно неприродне. Та бачить Бог, я не втручався в цей сюжет.

 

Title

 

19 листопада 2014 року. Піски. Молодий хлопець,
солдат-доброволець

 

– Боротьба за Донецький аеропорт…

– Так, уже повним ходом тривали жорстокі бої за Донецький аеропорт. Я почав їздити на війну з друзями – журналістами одного з українських телеканалів. У той час потрапити в зону бойових дій було дуже просто. Маленьке селище Піски було, фактично, воротами до Донецького аеропорту. Саме через Піски проводилась ротація особового складу захисників аеропорту. Ми влітали в Піски й ховали машину десь за п’ятиповерхівками. То там, то тут було чутно вибухи 120-міліметрових мін. Околиці селища були лінією фронту. Ніколи не забуду солдата 93-ї бригади Олексія Дурмасенка з позивним «Динамо». В один із днів, коли ми відвідували артилеристів, до нас підійшов молодий солдат. Сказав, що збирається на ротацію в аеропорт. Я зробив його портрет. Через деякий час побачив ролик на Ютубі, де цей хлопчина з товаришами встановлює український прапор на даху старого терміналу. А в січні 2015-го я дізнався, що Олексій 29 грудня загинув в Пісках під час бою з ДРГ сепаратистів.

Title Title
 2 грудня 2014 року. Солдат 93-ї бригади
Віталій Шевченко відпочиває на позиціях
 2 грудня 2014 року. Піски. Український
військовий артилерист на передовій

 

Напрочуд дивовижна історія сталася з моєю улюбленою фотографією. Ще у вересні, під час приїзду в Піски, ми відвідували один з ангарів аграрного науково-дослідницького інституту, що працював до війни в селищі. На підлозі у великій купі відбірної селекційної пшениці лежала стрічка зі снарядами для автоматичної 30-мм гармати БМП. Я фотографував її ще тоді. Снаряди і пшениця… До речі, мішками з цією пшеницею українські солдати у той час обкладали вогневі точки. Через постійні інтенсивні обстріли не було можливості підвезти пісок. 8 грудня я знову був у Пісках, у цьому ангарі. Солдати підняли ту саму стрічку і понесли вантажити на БМП. Майже через три роки один з офіцерів 93-ї бригади розповів мені, що перед новим роком, у грудні 2014, з Києва приїхали науковці і під обстрілами пшеницю з цього ангару вивезли всю, до зернини.

Title Title
 2 грудня 2014 року. Солдати вантажать стрічку
зі снарядами для автоматичної 30-міліметрової
гармати БМП
 5 грудня 2014 року. Піски. Українські артилеристи
захищають позиції Донецького аеропорту

 

До артилеристів першої танкової бригади потрапили випадково. Вони розташовувалися в середній школі в Пісках. Поставились до нас, журналістів, спочатку з недовірою. Потім запросили на чай, але сказали, що співпрацювати не мають наміру і фотографувати себе не дозволять. Під час чаювання запрацювала рація. Прийшла команда на вогневе ураження бойовиків, що атакували аеропорт, і координати. Командир махнув рукою й сказав: «Та вже фотографуйте».

Про інтенсивність роботи артилерії свідчить ця купа гільз від гармати «Рапіра», з якої артилеристи проводили вогонь у бік сепаратистів, що закріпилися біля Вольво-центру в Донецьку.

Title Title
 8 грудня 2014 року. Піски. Кількість гільз свідчить
про тяжкі бої за Донецький аеропорт
 Українські солдати біля наслідків обстрілу
селища Кримське

 

– Луганський напрямок. Що відбувалось тут?

– Запеклі бої тієї зими тривали і в Луганській області. Дістатися в маленьке селище Кримське, що розтягнулося на березі Сіверського Донця, можна було тільки ґрунтовими дорогами. Поруч, на трасі Бахмутка, не стихала канонада. Коли ми приїхали до захисників Кримського, кожних десять-п’ятнадцять хвилин було чути залпи важкої артилерії, потім шелест снарядів і вибухи за пагорбами на заході. Бойовики рівняли зі землею 29-й блокпост. Інколи діставалось і Кримському. Ці міни прилетіли за декілька хвилин до того, коли я зробив кадр. Солдати повалили нас на землю, коли почули свист і перші вибухи.

– Україна зустріла 2015 рік у стані проведення бойових дій. Як цей рік почався для тебе?

– Січень 2015. Жорстокі бої за Донецький аеропорт. Тоді ще працювали вебкамери в Донецьку, і щовечора, і щоранку я намагався відслідковувати їх. До всього звикаєш… Цей жахливий гуркіт важкої артилерії на фоні сірої картинки з Донецька. Але я знав – аеропорт дихає, пручається. Потім вебкамери припинили трансляцію. А 19 січня стався перший підрив перекриттів нового терміналу. 20 січня бойовики підірвали новий термінал вдруге, й багатьох українських воїнів просто завалило уламками бетону. Один з офіцерів 93-ї бригади розповідав мені, що вони бачили, як кадирівці носять на перший поверх вибухівку, по рації запитували дозволу на знищення ворога, але їм відповідали, що зараз перемир`я й стріляти заборонено. Після потужного вибуху 20 лютого захисники аеропорту, фактично, припинили чинити опір.

Після падіння аеропорту всі сили гібридного війська були кинуті на Дебальцеве. Це місто мало стратегічне значення з огляду на великий залізничний вузол у ньому та автомобільні дороги, які поєднували Луганську й Донецьку області. За Дебальцівський плацдарм почалися запеклі бої. Це місто й раніше брутально нищилося артилерією, та зі середини січня 2015-го артобстріли стали безперервними.

9 лютого російські диверсанти перерізали трасу Артемівськ – Дебальцеве в районі Логвинового. Це спричинило погіршення забезпечення українського війська, що воювало на Дебальцівському плацдармі. 10 лютого ми прямували в Краматорськ із Києва. Дорогою надійшла звістка, що Краматорськ обстріляно з РСЗВ (реактивної системи залпового вогню) «Смерч». Загинули військові й мирні люди в місті. Я спостерігав жахливе видовище – залишки великих ракет, що лежать просто неба біля дитячих майданчиків.

У цей час у Мінську почалися нові перемовини про врегулювання військового протистояння на сході України. Щодня ми намагалися підійти ближче до Дебальцевого. Гарячою точкою став Артемівськ. Щодня через шпиталь у цьому місті проходило десятки поранених. Щодня ми чергували біля шпиталю і бачили обпечених, поранених українських бійців. Про те, щоб потрапити в Дебальцеве, не було й мови. До міста ще можна було дістатися ґрунтовими дорогами, але пресу туди пускати було суворо заборонено. Пам’ятаю розбитий міст біля селища Роти й армійський блокпост біля нього. Чи не щодня ми намагалися потрапити далі за цей міст. Якомога ближче до Дебальцевого. Звідти долітала канонада важких вибухів. Майже безперервно працювала артилерія. Раз-за-разом повз нас проїжджали машини – «Гради». В бік Дебальцевого – повні, з ракетами, назад – порожні. Тоді на тому блокпосту український офіцер, коли ми вже дуже допекли його своїми проханнями нас пропустити, кинув нам спересердя: «Ви що, хлопці, в смерть не вірите?» Але були більш везучі журналісти, яким вдавалося потрапити за той зачарований блокпост. Одного разу знімальна група 112 каналу заїхала під Світлодарськ й потрапила під обстріл «Градів». Моєму приятелеві, водію тої групи, уламок перебив руку. Він лишився живим, але зараз – інвалід.

Title Title
 14 лютого 2015 року. Солдат вітає українських
військових, які рухаються на підтримку в Дебальцеве
  14 лютого 2015 року. Українська техніка
неподалік Дебальцевого

 

З кожним днем ставало зрозуміло, що Дебальцеве не вдасться втримати. В Мінську тривали перемовини, а канонада на сході не припинялася. 15 лютого були підписані другі Мінські угоди, Дебальцеве ще трималося, але бойові дії не припинилися.

Якщо бути до кінця чесним, варто зізнатися, що я в той час уже почав думати про другий Іловайськ. Щодня після жахливої канонади біля Артемівська й інших містечок на околицях Дебальцевого ми поверталися в Краматорськ, який повільно оговтувався після обстрілу зі «Смерчів». У місті було спокійно, і це ще більше дисонувало з тою картиною, що ми бачили неподалік Дебальцевого.

18 лютого на ранок ми були біля Артемівська. В бік Дебальцевого їхали артколони й машини швидкої допомоги. А назустріч рухалася техніка з українськими солдатами, що почали вихід з оперативного оточення. Ніколи не забуду цих втомлених, бородатих, чорних від бруду і порохової кіптяви, але таких щасливих чоловіків. Вони обліпили танки й БМП. За розповіддю знайомого солдата, їх підібрав танк на ґрунтовці ще за Дебальцевим. Дорогою наразилися на засаду російських танків. Ті почали стріляти, український танк із десятками солдатів на броні теж стріляв у відповідь. Їм вдалося вирватися.

Title Title
 18 лютого 2015 року. Колона техніки
з українськими солдатами, що почали вихід
з оперативного оточення на шляху Артемівськ
– Дебальцеве
 18 лютого2015 року. Зустріч воїнів. Артемівськ

 

Перехрестя біля Артемівська було заповнене військовими. Тут вони зустрічали своїх товаришів, яких уже вважали загиблими.

За даними генштабу ЗСУ, у боях під Дебальцевим брали участь близько восьми батальйонних і артилерійських груп російської регулярної армії: https://www.youtube.com/watch?v=p4SvljsdNSY

Title Title
  18 лютого 2015 року. Солдати 40-го батальйону
«Кривбас» підняли український прапор і так
рушили далі 
 19 лютого 2015 року. Український солдат будує
нову лінію оборони на Дебальцівському напрямку

 

Після того, коли Дебальцеве залишили українські війська, бої почали вщухати. Але почалася активна розбудова нової лінії оборони. На фото нижче солдати батальйону Горинь будують нові укріплення біля Світлодарська.

У ці лютневі дні всі оговтувалися від ще однієї поразки. Ніколи не забуду день на блокпості в Майорську. Тоді за домовленістю одного колишнього ветерана афганської війни на ім`я Іса окупанти привезли тіла українських солдатів, що загинули в боях біля Дебальцевого. Офіцери російської армії, з якими ще в молодості Іса воював в Афганістані, тепер були в захопленому Дебальцевому. Вони і посприяли видачі тіл. Українські солдати, молодий і старий, перевантажували понівечені, задубілі на морозі тіла своїх побратимів з кузова одної вантажівки в кузов іншої. Дивитись на живих було страшніше, ніж на загиблих…

Тому я чудово розумію цього солдата зі сокирою. Він схопив її в руку і високо підняв над головою. Він твердо тримав сокиру, допоки броньовик їхав повз нас – журналістів – на перехресті біля Артемівська. В очах світилася холодна лють. Ніхто, нічого, ніколи не забуде. І не пробачить…

Title Title
 22 лютого 2015 року. Український солдат
на дорозі Артемівськ – Дебальцеве
 3 березня 2015 року. Мешканка Авдіївки прямує
по воду, яку роздають з великої вантажівки

 

– Ще до одного місця була прикута увага в новинах із фронту – до Авдіївки…

– Кінець лютого 2015. Авдіївка потроху оговтується після боїв за аеропорт. У пам`яті людей ще свіжі спогади про артобстріли міста. Води немає, і керівництво Коксохіму (Авдіївського коксохімічного заводу) намагається надати допомогу місту. У певні години воду роздають з великої вантажівки. Люди, хто з каністрами, хто з відрами чи великими пляшками розповзаються по місту. Ця жінка тягне візок з водою повз дев’ятиповерховий будинок на околиці Авдіївки. Поруч будинок, в якому немає кількох поверхів, після того, коли в нього влучив важкий артснаряд. Дев’ятиповерхівка, в Авдіївці її називають «Разукрашка», теж уся побита мінами й снарядами. На сьомому поверсі, на підвіконні, через розбите скло гучно нявчить забута кицька. Господарів немає в квартирі. Чи то тварина заховалася від страху, чи то її просто забули… Будинок виходить вікнами на аеропорт і Донецьк. Через постійні обстріли люди покинули його.

– Молодші помічники наших військових. Камера не може оминути їх.

– Домашні тварини постійно супроводжують солдатів на війні. Так, у вересні чотирнадцятого в Пісках зграї великих породистих псів постійно крутились біля позицій військових. Господарі поспіхом втікали від війни, а тварин залишали вдома. Там були і німецькі вівчарки, і лабрадори, й алабаї. Біля солдатів було затишно і ситно, завжди була їжа. Деякі пси та й коти навчилися відчувати наближення обстрілів і завчасно починали ховатися в укриття. Багато тварин отримували контузії, гинули під обстрілами від уламків. Цього пса в Кримському назвали «Патрон», і він був улюбленцем військових. За довгі місяці смертельної небезпеки людина черствіє, та все ж десь у закутках душі накопичується тепло та ніжність, які з надлишком отримували тварини, що знайшли прихисток біля солдатів.

Title Title
 Український військовий з позивним «Вовк»
із молодшим бойовим товаришем «Патроном»
 29 червня 2015 року. Дорога, за якою постійно
спостерігає снайпер. Широкине

 

– Літо 2015 року. Гаряче було і в Широкиному…

– Зі середини літа 2015 року інформація про війну на сході України почала зникати з міжнародного інформаційного простору. По всій лінії фронту тривали невеликі сутички, робота артилерії не припинялася, але її поменшало.

Ці руїни у Широкиному були колись квітучим санаторієм на березі Азовського моря. І доріжку цю, якихось 100 метрів, треба було долати лише бігцем, тому що міг поцілити снайпер.

– Руїни, покинуті помешкання, незамкнені хвіртки на подвір’ях, снаряди, які не встигають вибухнути – трагічні наслідки війни…

– Того літа я потоваришував з одним з офіцерів 72-ї бригади. Бійці стояли в селищі Гранітне, що розкинулося на правому березі Кальміуса, на півдні Донеччини. Дорога звивається пагорбами. Повз пам’ятник старій «полуторці» (автомобілю часів Другої світової). На одному з пагорбів в селі увагу привернуло подвір’я. Офіцер дозволив вийти на дві хвилини з машини. Довше там перебувати було небезпечно. Немов шкіра на великому барабані, залізо на воротах тріснуло від влучання снаряду. Ніде поруч не було слідів уламків. Видно, що снаряд не вибухнув, а лише продірявив ворота. Охайний будиночок, квіти на подвір’ї і забиті дошками вікна. Люди покинули його.

Саме тоді до мене прийшло розуміння, що ця війна скоро не закінчиться.

Title Title
 8 липня 2015 року. Немов шкіра на великому барабані, залізо
на воротах тріснуло від  снаряду. Гранітне – селище на лінії вогню
 25 липня 2015 року.
Український військовий
перевіряє зброю. Піски

 

– Знову повертаємось до Донецького аеропорту.

– Так само, як і раніше, я продовжував їздити на війну. Так само, як і раніше, на підступах до Донецька продовжувалося протистояння. Побільшало різноманітних припинень вогню. Перемир`я йшло за перемир’ям. Це не заважало гинути українським воїнам. Для багатьох війна стала сенсом життя.

Цього солдата в Пісках я добре запам`ятав. Неговіркий та уважний, дуже спокійний на вигляд, він мав позивний «Звір». Я почув від товариша цікаву історію про нього. Коли вкотре наказали припинити вогонь, під час ще одного «перемир’я»,  з їхніх позицій забрали все важке озброєння, щоб не провокувати. І «Звір» змайстрував саморобний 82-міліметровий міномет з автомобільного карданного валу. Вистрілить і танцює біля нього. Але й той вогневий пристрій забрали.

– День Незалежності, як ти провів його?

– День Незалежності 2015-го року я відзначав в Авдіївці. На позиції «Зеніт». Тут розташовувалась колись ракетна частина, яка прикривала Донецький аеропорт. До самого нового терміналу було лише півтора-два кілометри. Ці солдати стоять біля імпровізованого меморіалу. Неподалік від цього місця під час боїв за Донецький аеропорт загинуло вісім їхніх побратимів.

Title Title
 24 серпня 2015 року. Українські військові
біля імпровізованого меморіалу своїм побратимам
 26 жовтня 2015 року. Руїни школи в селищі Піски

 

– Наслідки війни вражають.

– Та сама школа в Пісках, де колись познайомились з мінометниками першої танкової бригади. Школа згоріла взимку 2015-го. Від артилерійських обстрілів. Спалені класи з покрученими від вогню шкільними партами. Чорні стелі. Провали у стінах. І всюди – розкидані 120-міліметрові пошкоджені вогнем міни. Мінометників накрили артою під час боїв за аеропорт.

– Наступний рік війни. Новини про загиблих, попри перемовини на вищому рівні, надходять із фронту постійно.

– Січень 2016. На сході нічого не змінюється. Всі виконують Мінські угоди, ночами працює арта з обох боків, майже щодня гинуть українські солдати. 11 січня о восьмій ранку на Майдані прощалися з Олександром Ільницьким з позивним «Барні». Суворі чоловіки й молоді хлопці плакали. Люди підходили до домовини, хтось клав квіти, хтось торкався грудей загиблого, хтось ставав на коліна… Майже через рік після похорону я познайомився з одним з товаришів «Барні». Той розповів, якою людиною був загиблий. Про таких кажуть – душа колективу. Олександр Ільницький загинув від кулі снайпера у Зайцевому, неподалік Горлівки.

– Далі  – Красногорівка…

– Влітку того року Красногорівка була тим місцем на фронті, де я бував найчастіше. Невеличке містечко біля Мар’їнки. Лінія фронту там проходить фактично по околицях. Від окопів до багатоповерхівок – декілька сотень метрів. І коли з важкої артилерії луплять по солдатах, інколи снаряди залітають у будинки мешканців Красногорівки.

Title Title
 11 січня 2016 року. Київ. Прощалися
з Олександром Ільницьким з позивним «Барні»
 15 липня 2016 року. Наслідки обстрілу
багатоповерхівки великокаліберною зброєю

 

На ранок 15 червня ми примчали в Красногорівку після повідомлення в Twitter. Люди писали, що великокаліберний снаряд влучив у багатоповерхівку. Картина була страшна. Снаряд пробив декілька бетонних стін і вибухнув у квартирі першого поверху. Весь перший поверх вигорів вщент, а перекриття впали від підвалу до третього поверху. Із власницею квартири на другому поверсі, через стіну якої влетів снаряд, я спілкувався в лікарні в м. Курахове. Її врятувало диво. За хвилину до влучання снаряду в стіну її спальні вона вийшла з кімнати. Її завалило уламками стін і роздробило п`яту. Моральний стан цієї жінки був жахливим.

Впродовж того літа я намагався довше лишатися на позиціях. Здебільшого, вдень, коли на роботу виїжджали спостерігачі ОБСЄ, було тихо. Обстріли починались з настанням сутінків. Я ночував декілька разів на позиціях біля Красногорівки. Неподалік тієї багатоповерхівки, куди влучив снаряд 15 червня. Було видно, як війна вимотує людей. Щоночі працювали міномети й тривали стрілецькі бої: https://www.youtube.com/watch?v=CsW7y7OX4Bw

– Авдіївська промзона. Під час постійних запеклих боїв що вдалося зафіксувати тут?

– Розповідати про Авдіївську промзону можна довго. Ще на початку 2016 року околиці Авдіївки, ближче до Ясинуватої, були сірою зоною. Промисловий район, разом з дачами біля  нього, мав серед місцевих назву – «Виноградники». Після того, коли у лютому українські війська захопили цю місцевість, його почали називати просто – Промка. Саме тут розгорнулися запеклі бої, а кількість обстрілів Авдіївки з важкої артилерії зменшилась. Але головним фактором стало те, що з позицій на Промці українські солдати тримали під вогневим контролем трасу, що з`єднувала Донецьк із Горлівкою. Міста захоплені окупантами. Оборона Промки поступово ставала легендою, і кожен журналіст прагнув потрапити туди. 24 червня я вперше заїхав на Промку. Нас радо зустріли десантники 122 бату, який свого часу воював навіть у ДАПі.

Title Title
 24 червня 2016 року. З позицій на Промці
українські солдати тримали під вогневим
контролем трасу, що з`єднувала Донецьк
із Горлівкою
 24 червня 2016 року. Українські десантники
відпочивають на позиції. Авдіївська промзона

 

Вперше так близько був ворог. Маленькі дачні будиночки, зелені тоді ще вулички, бетонні паркани, промислові ангари… Це все нагадувало суперову комп`ютерну гру. Тільки ціною програшу тут було життя. Супротивники були так близько один від одного, що перегукувались образливими фразами. А запах їжі можна було почути з вражого окопу. Тут слух і зір ставали найголовнішими друзями. Тоді я вперше побачив в окопі, як тільки-но щось жваво обговорюючи, обоє десантників ніби завмирали, погляд спрямовувався в якусь одну точку. Здавалося, вони вже десь далеко. Вони просто слухали. Бо десь спрацював міномет, і будеш ти живим, чи ні, – все залежало від того, чи вчасно ти зреагуєш на свист міни і впадеш на дно окопу. Я бачив, як вони воюють, як людям, навіть військовим, може бути страшно. Їхній командир з позивним «Байкер» був чудовою людиною. Справжній батько для свої підлеглих. Турботливий і суворий, і, разом з тим, добрий і з почуттям гумору.

На фото з десантниками, що відпочивають, «Байкер» сидить ліворуч, посередині – десантник з позивним «Жолудь», праворуч сидить Володя Сергєєв з позивним «Кабан». Володя на вигляд кремезний, вже із залисинами й суворістю у погляді, мав 23 роки і був дуже доброзичливим. Я пам’ятаю, як «Байкер» сварив його за те, що рідко телефонує матері, на що Володя відповідав, що не хоче її засмучувати тим, що в нього поболює нога, а брехати їй, що все добре, він не хоче.

Наступного дня я поїхав. Ще через десять днів Володя загинув під час мінометного обстрілу… На роковини його загибелі зі мною сконтактувався товариш Володі по службі. Він відвідував матір загиблого. Ця мужня жінка збирала відео і фото з Володею, бо на них він був ще живий. Я переслав усі відео з хлопцем його матері. Смерть цього хлопця стала для мене особистою втратою…

 

 

 

 

 

 

 

 

Смерть цього молодого хлопчини вразила. Декілька місяців оговтувався. Потім прийняв для себе рішення, що буду знімати лише реальні речі на цій війні. Бути поруч зі воїнами, щоб люди могли бачити, як воно насправді. Ось тут і зараз. У цьому окопі.

– Де тебе застала осінь 2016?

– На початку листопада жив три доби з морпіхами на позиції між Водяним і Широкиним. Але там було порівняно тихо. Потім переїхав в Авдіївку. Там уже тримала оборону улюблена 72-а бригада. Промка дуже змінилася за той час, що я її не бачив. Вона ніби розтанула. Від дерев лишилися обрубані уламками скелети. Дач уже, практично, не було. Ніби гнилі зуби, стояли залишки стін. Дахів у бетонних ангарах теж поменшало.

Title Title
 22 листопада 2016 року. Український солдат
споряджає кулеметну стрічку під час нічного бою
на Авдіївській промзоні
 Листопадові ночі на Промці довгі і морозні. Вісім
годин в окопі на позиції. Знову міни, стрілецький бій

 

Листопадові ночі довгі і морозні. Вісім годин в окопі на позиції. Знову міни, стрілецький бій. До позицій ворога 50-70 метрів, ніч темна, і кожних 15-20 хвилин за бруствер летить граната. Так просто. Для профілактики. На ранок сонце освітлює те, що лишилось від Промки. І солдат з позивним «Манюня». Хвилин тридцять тому він різав з кулемета. А тепер телефонує донечці. Він робить так щоранку. «Як справи? У школу збираєшся? А уроки вивчила?»

 

 

 

 

 

 

 

– Початок зими 2016. Світлодарська дуга. Ти був і тут.

– У середині грудня загострилася ситуація на Світлодарській дузі. На околицях Світлодарська є маленьке селище Луганське. 18 грудня почалися бої біля нього. 19 грудня українські сили провели контратаку й захопили частину позицій окупантів. Я познайомився з офіцером 54-ї бригади, який під час цих подій опрацьовував зі своїми підлеглими заходи з придушення флангової активності ворога. Він розповів мені, що як на долоні бачив усю цю контратаку. Казав, що все відбувалося, як у кіно. Поле, застелене чорним димом, розриви мін і фігурки солдатів, що вбігають у цей дим. Далі був ліс, де розташовувалися позиції бойовиків. Його ще називали Чарівним лісом. Українським солдатам вдалося дійти до середини Чарівного лісу. Далі був бетонний ДОТ. Контратака захлинулася, але вдалося частково захопити позиції ворога. На жаль, це коштувало багатьох життів… Загинув і командир взводу, лейтенант Микита Яровий з позивним «Шайтан».

Наприкінці грудня я ночував на цих позиціях у Чарівному лісі. Був сильний мороз, і солдати сховалися в маленькому бліндажі, що вцілів. У сусідній напередодні влучила міна і зруйнувала його вщент. Лишилася розкидана яма, з якої солдати проводили вогонь. Весь бліндаж був заповнений димом; щоб зігрітися, ламали на друзки ящики від патронів, палили пластик. Вода в пляшках замерзла. Її кололи ножами, й горня з льодом гріли прямо всередині буржуйок. Там я вже покоштував усі види російських військових пайків. Їх лишилося дуже багато від старих господарів. Зрідка прилітали 82-міліметрові міни, працювали кулемети.

Title Title
 27 грудня 2016 року. Українські солдати на
позиціях, відбитих у окупантів на околицях
Світлодарська, Донецької області
 28 грудня 2016 року. Українські військові
під час бою

Вранці я знайшов в окопі шолом українського солдата із залишками крові і маленькими уламками кісток. Він був пробитий наскрізь кулею. Я розумів, що власник шолома загинув. Солдат спокійно переклав шолом на інше місце. Люди на війні швидко звикають до всього. І до смерті також…

 

 

 

 

 

 

Title Title
 28 грудня 2016 року. Українські захисники
біля вцілілого бліндажа
 28 грудня 2016 року. Шолом українського солдата,
пробитий кулею навиліт

 

– Новий 2017 рік. Нові бої. Нові загострення.

– Січень 2017. Нове загострення в Авдіївці. Знову сепаратисти втратили позиції біля Промки. І там почалося пекло. Артилерія працювала вдень і вночі. Існує багато кадрів в Інтернеті, де видно, що артилерійські обстріли проводяться прямо з житлових районів Донецька. Ці позиції біля донецької об’їзної дороги не мали великого стратегічного значення, але в разі їх захоплення українськими військовими значно зменшувалося навантаження на промзону. Під час захоплення цих позицій не загинув і не був поранений жоден український солдат. На жаль, тільки-но сепаратисти дізналися про втрату опорника, почалися масовані артобстріли, і від першої ж міни загинуло одразу троє українських воїнів. Серед них був Андрій Кизило, заступник комбата 1 батальйону 72-ї бригади з позивним «Орел». Він керував цією операцією. На його честь і назвали потім цю позицію.

Одним з тих, хто брав участь в операції, був командир другої роти 1 бату Василь Тарасюк («Тайфун»). На фото він стоїть серед покалічених снарядами дерев на «Орлі».

Title Title
 4 квітня 2017 року. Командир роти 72-ї бригади
Василь Тарасюк -на позиції «Орел»,
неподалік Авдіївки
 5 квітня 2017 року. Українські солдати 72-ї бригади

 

Офіцери 72-ї бригади підрахували приблизно, що під час боїв наприкінці зими-на початку весни на українські позиції на околицях Авдіївки впало понад сім залізничних вагонів артснарядів. 24 квітня Василь вів дуель з танком сепаратистів. Хто має добру уяву, хай намалює цю картину в своїй свідомості. Коли офіцер-піхотинець стріляє з протитанкового станкового гранатомета, а танк дає вогонь у відповідь. Перед тим цей танк уразив бліндаж з підлеглими Василя, і щоб відволікти увагу від товаришів, «Тайфун» почав стріляти по танку. Він двічі влучив у танк, але не завдав йому великої шкоди. Танк із третього пострілу влучив у позицію, де перебував Василь. Вибухом хлопця відкинуло до дерев, що були позаду. Він отримав важку контузію, тріщину черепа, але ще деякий час продовжував керувати боєм. Після бою Василя евакуювали в Авдіївку. Потім був шпиталь і довготривале лікування. За цей бій 24 серпня 2017 року, в День Незалежності, з рук президента України Василь отримав Зірку Героя. Через важку контузію з військом довелося розлучитися. Василь починає нове для себе мирне життя.

Title Title
 5 квітня 2017 року. «Як справи, герої?» –
традиційне ранкове привітання від командира
батальйону з позивним «Слов’ян»
 Квітень 2017 року. На околицях Авдіївки впало
понад сім залізничних вагонів артснарядів

 

На фото нижче одне й те саме місце. Різниця в часі між цими фото – менша, ніж рік. Весь цей час бійці 72-ї бригади провели на Промці. Витримали колосальне навантаження, втрачали товаришів і нищили ворога.

Title Title
 4 квітня 2017. Український солдат готує
їжу на Авдіївській промзоні
 25 червня 1916. Український захисник
на Авдіївській промзоні

 

Протягом 2017-го року я дуже часто відвідував 72-у. Прикипів до бійців душею і серцем. Разом зі солдатами довелось і багато пережити. 10 травня на шахті Бутівка танк сепаратистів працював по позиції, де ми перебували зі солдатами. Мені на своїй шкурі вдалося відчути те, що відчуває піхотинець під обстрілом. Тоді я почав знімати те, що відбувається. Просто сховався за камеру. Щоб не збожеволіти… Матеріал вийшов у німецькому «Шпігелі». І я пишаюся цим.

– Ми передивились терабайти зйомок, і насамперед в цих фото звертаєш увагу на обличчя, інколи обличчя такі молоді. Є думка зробити окремий нарис на кшталт «Обличчя війни»?

– Уже чотири роки триває ця війна. Я зустрічав солдатів усіх вікових категорій. Але найбільше вражає, що зараз у війську побільшало зовсім молодих хлопців. Хлопців, яким менше років, ніж державі, яку вони захищають. Ми звикли сприймати воїна як захисника, оборонця. Треба бути чесним зі самим собою. Основне і головне завдання солдата – це влучно вбивати. Вбивати ворога. Цим хлопцям випала важка доля – навчитися вбивати у двадцять років. Але ця війна для них стала Вітчизняною. Дехто, з ким я був особисто знайомим, так і лишився навічно молодим. І я пам’ятатиму їх до кінця своїх днів.

Я дуже хочу, щоб люди побачили цих солдатів. Хлопців, чиї однолітки в цей час зустрічаються з подругами, танцюють на дискотеках, мандрують Європою.

Ось портрети цих молодих солдатів, молодих героїв, молодих захисників.

З Василем, бійцем десятої бригади, я познайомився під час візиту волонтерів на позиції військових. Вони привезли Вифлеємський вогонь. Молодий хлопчина, зовсім ще юнак, був серед солдатів, що вийшли до волонтерів. Я помітив свіжий шрам, що червоною ниткою оперізував шию хлопця. Він зовсім недавно повернувся зі шпиталю в частину до своїх. Восьмиміліметровий уламок від АГС пробив трахею під час бою. Декілька тижнів Василь лікувався. Коли знімаю хлопців у таких обставинах, прошу стати навпроти і дивитись прямо в об’єктив. На мою думку, саме таке фото, саме в тому місці, де солдат ризикує своїм здоров`ям і життям, найсильніше передає його внутрішній стан.

Title Title
 28 грудня 2017 року. Попасна, Луганської області.
Василь, 20 років, родом з Івано-Франківщини
 4 квітня 2017 року. Позиція «Орел»
на околицях Авдіївки, неподалік від Промзони.
Олексій, 23 роки, родом з Житомира

 

З Олексієм познайомився на позиції «Орел» на околицях Авдіївки. Ніколи не забуду очі цього хлопця. Він ще наприкінці січня 2017 брав участь у боях за цю позицію. В ті дні бійцям доводилось постійно окопуватися, відбиватися і ховатися від жахливих артобстрілів, які майже не припинялися. Були сильні морози і під час особливо потужних обстрілів хлопці ховались у маленькому хисткому бліндажику. Туди напихалося по сім-вісім солдатів. Так було тепліше. «Але, якщо б сталося пряме влучення, загинули б усі», – казав Олексій.

На цю позицію на Світлодарці ми приїхали під час затишшя. В бінокль було видно, як окупанти копають окопи навпроти. Нас зустрів усміхнений хлопчина. Провів в окопи. У військо він пішов добровільно. І позивний у своїх вісімнадцять мав трохи смішний – «Зять». Видно, що з гумором у його товаришів було все добре. Через декілька тижнів я дізнався, що під час одного з мінометних обстрілів «Зять» отримав уламок у коліно, який зробив хлопця інвалідом.

Title Title
 13 травня 2017 року. Позиція «Лівша»
на околицях Світлодарська. Володимир,
18 років, родом із Дніпропетровщини
 5 травня 2017 року. Позиції на шахті Бутівка,
околиці Авдіївки. Віталій, 22 роки, родом
з Житомирщини

 

Був травень. Я жив у хлопців на Бутівці. Весна на війні сприймається особливо гостро. Вже висохло болото в окопах. І все зеленіло навкруги. Віталік Кісєєв з позивним «Кіса» наступного дня повинен був їхати у відпустку. А зараз – служба.

На позиції зі своїм СПГ (станковим протитанковим гранатометом). Я прийшов теж на цю позицію. Через 5 хвилин, після того, коли я зробив це фото, по нас почав працювати ворожий танк. Дуже цікавий досвід. Гучний постріл, і майже одразу вибух, у танка дуже висока швидкість польоту снаряду. А потім це все зливається в єдиний гуркіт, і ти вже не відрізняєш постріл від вибуху. Охоплює жах, бетонна крихта летить навкруги і стукає по шоломі. (http://www.spiegel.de/video/ost-ukraine-im-schuetzengraben-mit-ukrainischen-soldaten-video-1766681.html). Тільки-но танк переніс вогонь далі, Віталік вискочив з укриття й зробив постріл зі свого гранатомета. Зараз він звільнився й працює в автосервісі.

Із Владом я познайомився того ж травня. Молодий офіцер по роботі з особовим складом. Помічник командира роти. Мав звучний позивний «Скорпіон». Ніби зовсім хлоп`я. Але за обов’язками мусив відповідати за клімат в колективі. В серпні того ж року я жив на Бутівці три доби поспіль. Довелось зняти Влада в роботі, коли хлопці на БМП виїхали на вогневу позицію й відпрацьовували по ворогу з автоматичної гармати (https://www.radiosvoboda.org/a/video/28672066.html).

 

Title Title
 5 травня 2017 року. Позиції на шахті Бутівка,
околиці Авдіївки. Владислав, 21 рік, родом з Києва
 1 липня 2017 року. Позиція «Орел»
на околицях Авдіївки, неподалік від Промзони.
Дмитро, 22 роки, родом зі Хмельницького

 

Із Дмитром моє знайомство відбулося в квітні. Він також брав участь у боях за нові позиції на околицях Авдіївки. Тоді в квітні на «Орлі» стояли голі покалічені дерева. Цього разу вже було літо. Зеленню затягнуло жахливі рани на стовбурах. Високі трави вкрили вирви від снарядів. Дмитро саме вів мене на сусідню позицію, де 24 квітня Василь Тарасюк мав дуель з ворожим танком. Я зупинився, підняв камеру й покликав Дмитра. Він обернувся, і спочатку в очах було здивування, потім посміхнувся і ми пішли далі.

Восени 72-а бригада вийшла на ротацію. В Дмитра закінчився контракт, і він звільнився. Нещодавно я дізнався, що в нього народився син.

Дивлячись на це фото, важко припустити, що цьому воїнові-десантнику лише 25 років. Я прожив на позиції, де він був командиром, дві доби в січні 2018 року. Віталій – сирота. Вдома його чекає бабуся, яка його виховала. Цей хлопець на війні зі самого початку, і важко навіть уявити, що довелося йому пережити. Він брав участь у штурмі шахти Бутівка наприкінці січня 2015, коли тривали бої за ДАП. Тоді шахту вдалося захопити з восьмої атаки. Перші спроби були вельми трагічними. Загинуло багато українських десантників й пошкоджено техніку атакуючих. Віталій досі пам’ятає, як вантажив на броню останки тіл своїх товаришів, що загинули при штурмі, не може забути запах запеченої людської крові. Коли вже десант увірвався на шахту, бойовики втікали полем. Ніхто з них не лишився живим. Розлюченні десантники не давали забрати тіла окупантів до самої своєї ротації…

 

 

Title

 

 

21 січня 2018 року. Авдіївська Промзона,
«Виноградники». Віталій, 25 років, родом із Дніпра

 

Дуже важко розповісти свої враження від того, що вдалося побачити, сфотографувати і зафільмувати, а ще й пережити за чотири роки, на декількох сторінках.

Війна триває. Смерть збирає данину серед українських солдатів щомісяця. Дай Боже їм лишитися живими і перемогти.

 

P. S. Від редакції: відео рекомендовано дивитися тільки людям із міцними нервами. Дуже міцними.

 

Всі фото надані Анатолієм Степановим

Розмовляла Наталя Шевченко

Джерело: Час і події

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s