Сергій Плохій: У перспективі нас очікує перетворення домінантної російської культури на меншинну

15 квітня 2018 р.

© volyn.com.ua

З новим лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка — розмова про історію написання “Брами Європи” (книжки, яку й було відзначено цією найпрестижнішою премією), його враження від візиту в Україну, війну і мир, сприйняття України у США.

Сергій Плохій — професор історії й директор Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, один з провідних фахівців з історії Східної Європи.

Він ощадливий і точний у формулюваннях, але щирий і конкретний. Плохій став важливим голосом в американському світі, голосом, який утверджує українську історію і загалом високий рівень аналітичного осмислення різних інформаційних масивів, підходів і традицій, які разом створили “Браму Європи” — адекватну для сучасного західного сприйняття історію формування української політичної нації, цікаву й захопливу оповідь про стратегії колонізації України і форми долання в
ХХІ столітті цієї столітньої імперської, постімперської та неоімперської чуми.

“Брама Європи” — відповідь на запитання про те, чому проект “Новоросія” зазнав поразки навіть під впливом кремлівського протегування у 2014 році, чому Україна постає нині важливим об’єктом вивчення з погляду світової геополітики.

— Пане Сергію, як вам здається, чим можна пояснити інтерес світових видавництв до моделі історії України, яку ви запропонували у “Брамі Європи”? Чому цю працю перевидано багатьма мовами в різних країнах світу? Це інтерес до України як суб’єкта сучасної геополітики? 

— Головним, звичайно, був інтерес, який виник до України у світі у зв’язку з подіями Євромайдану, поваленням режиму Януковича, а згодом анексією Криму та розв’язаною Кремлем війною в Донбасі. Тобто освічені кола на Заході готові були довідатися більше про Україну, хотіли зрозуміти її непросту історію, спробувати розібратися у потоці складних для сприйняття імен та географічних назв.

І тут важливо було пояснити українську історію в категоріях, у яких читач думає про історію своєї країни, та історію світу в цілому — і зробити це в популярний спосіб, який, однак, не примітивізує історії України та її культури. Здається, саме цього й вдалося досягти в “Брамі Європи”.

— Коли виник задум цієї авторської версії історії України? З чого все почалося? І наскільки інтенсивно просувалася робота? 

— Упродовж уже десяти років викладаю курс історії України (“Фронтири Європи: Україна з 1500 року до сьогодення”) на історичному факультеті Гарвардського університету. Так що багато з напрацювань і знахідок цього курсу ввійшло до книжки.

Саме тоді, навесні 2014 року, я відчув, що треба відкласти всі інші справи й спробувати дати західному читачеві сучасний, відносно популярний і наскільки можливо короткий, огляд історії України. Так інтенсивно я ще ніколи не працював, але до кінця 2014-го перший варіант книжки був готовий.

Редагування, уточнення, видавничий процес тривали ще рік. У грудні 2015-го “Брама Європи” з’явилася в книгарнях Нью-Йорка, Лондона, інших столиць і міст світу.

— Які ключові міфи щодо сприйняття України розбиває “Брама Європи”? І які імперські ідеологічні схеми, накинуті на сприйняття української історії, Ви деконструюєте своєю працею? 

— Передусім історія України в моїй інтерпретації є частиною не тільки європейської, а й світової історії. Тобто вона не належить якійсь одній чи навіть кільком імперіям. Хоча політична історія, зокрема історія імперій, допомагає структурувати мій наратив, головний наголос у ньому — на історії знизу. Тобто історія Півдня України і Криму належить не архітекторам Новоросії — чи то XVIII, чи то XXI століття, — а людям, які населяли ці степи і гори, від ногаїв і кримських татар до українських козаків, менонітів і молокан. Сучасна Україна постала не як клаптикова держава з наділів, начебто дарованих їй у ХХ столітті більшовиками, а з непростої історії не тільки конфліктів, а й порозумінь тих етнічних, релігійних та соціальних груп, які її населяли, передовсім, звичайно, українців.

— Під час церемонії вручення Шевченківської премії ви були в Україні. Що змінилося у вашому сприйнятті української реальності? Чи помітили негативні трансформації? Чи зміни мають переважно позитивний характер?

— Загальний контекст позитивний. Україна вистояла, консолідувалася як держава, відбулася економічна стабілізація.

Але в мене також залишилося враження, що політично Україна входить у дуже небезпечну стадію. Запахло виборами, і обділені в сучасному уряді й парламенті політичні сили кинулися розхитувати човна в надії опинитися зверху.

Революція, яка відбулася на Майдані, далеко не закінчилася, багатьох цілей, особливо в ділянці боротьби з корупцією, не досягнуто, і вибуховий потенціал у суспільстві залишається чималим.

У цих умовах перед громадянським суспільством, яке, на щастя, відмовилося демобілізуватися після Майдану, стоїть нелегке завдання консолідуватися і визначити політичну стратегію, яка не допустить до влади ні ура-патріотичних популістів, ні прихильників реваншу, а забезпечить ефективне просування реформ.

— Що саме запам’яталося вам в “особистій” історії Шевченківської премії? Що будете згадувати?

— Шевченківська премія — найпрестижніша з усіх, які я досі отримував. Але були й інші досить престижні — в Америці, Канаді, Великій Британії, Польщі.

Що вирізняє, серед іншого, Шевченківську премію — це процес. Треба було “зареєструватися”, список кандидатів оприлюднили. Те саме відбувалося з проходженням у кожен тур. Кандидатури і праці публічно обговорювали в пресі.

Тобто був елемент прозорості. Але також публічної “змагальності”, який безпосередньо залучав кандидата емоційно, а часом і організаційно.

Це було для мене несподіванкою. В усіх інших преміях кандидатів визначають члени журі. Ти довідуєшся про власне “кандидатування”, тільки коли потрапляєш у фінал, а інколи — тільки коли тебе визначають переможцем.

Можу сказати, що це більш сприятлива процедура, з огляду на, так би мовити, вразливе авторське еґо. Ті, хто не пройшов у фінал, про це не знають, і їхнє еґо, здається, особливо не страждає.

Із Шевченківською премією нема публічної пощади не тільки “переможеним”, а й “переможцям” — тепер уже від “переможених”.

— Розумію, що це запитання, радше, стосувалося б футуролога, на кшталт Елвіна Тоффлера, проте, на вашу думку, коли закінчиться війна в Україні, на території Донбасу? 

— Питання і просте, і складне. Відповідь на його просту частину полягає в тому, що війна закінчиться, коли в Кремлі вирішать, що вона не виконує завдання розгойдування України і шкодить режиму.

Тепер до складної частини: коли саме це станеться? Відповідь тут залежить не тільки від Кремля, а й від українського суспільства.

Якщо в наступних виборах воно консолідується навколо ідей зміцнення державності, демократичних інституцій та антикорупційних реформ, війна закінчиться швидше, ніж нам здається. У гіршому разі це зменшить шанс її ескалації, бо це також залишається реальністю.

— Із чим нині Україна асоціюється в американському світі? Чи змінилася рецепція України впродовж останніх чотирьох-п’яти років? Чи вдається змінити сприйняття України як сірої буферної зони між ЄС і Росією? 

— Помаранчева революція і Революція Гідності зробили чимало для зміни уявлення про Україну як край погромів і Чорнобиля на образ країни, де люди борються за свої права і свободи. Цей образ нині домінантний у Північній Америці, якщо не в цілому західному світі.

Але для тих, хто краще обізнаний з Україною, картина складніша. З одного боку, є уявлення про Україну як партнера, який потребує підтримки для протистояння російській агресії та реформування економіки. З іншого — є уявлення про Україну як заповідник корупції.

Корупція і уявлення про неї (а це не завжди те саме) є найбільшими внутрішніми й зовнішніми ворогами України.

— Які імена чи тексти сучасної української культури і, зокрема, літератури знають у західному світі? Чи спостерігаєте особливу вітальність у сучасній українській літературі, яка може інспірувати інші світи? 

— Для мене особисто великим і приємним відкриттям став цей Lux ex Orient у сучасній Україні — відкриття і нами, і світом літератури зі Сходу України, від Сергія Жадана до Володимира Рафеєнка, Любові Якимчук.

Ці й багато інших українських авторів ідуть у світ стежками, протоптаними старшим поколінням, зокрема Андруховичем, Курковим, Забужко. Праці нового покоління українських авторів з усіх кінців України видаються в перекладах і потрапляють до світового читача краще й швидше, ніж колись.

Ми в Гарварді надзвичайно раді підтримати видання колекції англомовних перекладів українських поетів — Words for War: New Poems from Ukraine, що вийшла торік у видавництві Academic Studies Press і була позитивно зустрінута критиками. Це наразі невеликий, але дуже живий струмок.

Не маю сумніву, що він перетвориться на повноцінну річку. У нових умовах є запит на українську літературу на Заході, але є також що запропонувати й в Україні.

— Сергію, які нагальні проблеми ви, як історик, бачите в українському сьогоденні — те, що із часом може призвести до певних протистоянь, конфліктів, війни? Над чим нині маємо замислитися, аби трагедія війни більше не повторилася? 

— Війна вже змінила і ще змінюватиме Україну. Відбувається нове “видання” держави і перевидання нації, яке потребує нового суспільного договору. Втрата (будемо сподіватися, тимчасова), територій та мобілізація проти російської агресії в решті України перетворюють країну на більш “українську” етнічно, політично, ментально й культурно, ніж вона була перед тим.

Російсько-український кондомініум часів незалежності 1991 року з де-юре домінантною українською культурою, а де-факто — російською вже делегітимізовано. У перспективі нас очікує вірогідне перетворення домінантної, зокрема в міському середовищі, російської культури на меншинну.

Потрібне усвідомлення всіма сторонами нової реальності та пошуку нового модусу вівенді.

 

 

 

 

Розмовляв Дмитро Дроздовський

 

 

 

Джерело: Дзеркало тижня

Залишити коментар

Filed under Плохій Сергій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s