Лариса Барабаш-Темпл: Мій дідо у 1941-му разом зі Стецьком проголошував у Львові незалежність (повна розмова)

28 березня 2018 р.

Її називають “Добрим ангелом українських олімпійців”. Усі учасники перших для нашої держави літніх Ігор 1996 року в Атланті згадують про Ларису Барабаш-Темпл, доньку українських емігрантів із Галичини, з надзвичайною теплотою. Це не дивно, адже пані Лариса ставилася до земляків-атлетів із виключною турботою, створила їм майже ідеальні, як на той час, умови для тренувань і проживання.

В інтерв’ю сайту “24” Лариса Барабаш-Темпл, яка зараз є головою комісії спорту у Світовому конґресі українців, розповіла, як через роки, перебуваючи за тисячі кілометрів від Батьківщини, не втратила українського єства, за що легкоатлета Борзова вважають кумиром української діаспори, про свою дружбу з тренерами Савлоховим і Карленком, а також про сучасні українські реалії.

Діти спілкуються українською вільно

Пані Ларисо, в Україні вас, якщо не помиляюся, не було вже доволі давно.

П’ять років тому востаннє приїжджала, коли Сергій Бубка нагороджував мене орденом Національного олімпійського комітету України. До того, зазвичай, бувала частіше, відвідувала Київ раз на два-три місяці, приїздила до Львова, щоб відсвяткувати з рідними Різдво. Останнім часом для таких дальніх подорожей постійно бракує часу. Але чоловік сказав, що хоче відвідати Україну в червні. Білл хоче пізнати Україну ближче. Звісно, з моєю допомогою, бо без знання мови йому буде важко.

З іншого боку, знаєте, що мене здивувало? Коли була в Україні попереднього разу, відвідувала загальноосвітню школу в Стрию, на Львівщині. Діти там розмовляли англійською ліпше за мене, взагалі без акценту. Хоча запам’яталося й інше. Якось вечеряли з Валерієм Борзовим та американським лікарем-ортопедом, який допомагав українській збірній під час Олімпіади в Атланті. “Знаєте, в Україні половина людей гарно спілкується англійською”, – сказав тоді Валерій.

Тоді я знайомий виключно з тією другою половиною,
– відповів медик (сміється).

Нині живете в Атланті?

Жила там відтоді, відколи вийшла заміж. Наш будинок там залишився, але зараз живемо на морському узбережжі, на півдні Флориди, поруч із Мексиканською затокою. Дуже радію, коли до нас приїжджають внучки Анна і Зеня. У нас із Біллом двоє дітей, Христина і Данило, обоє одружені, але діти є тільки у доньки.


Лариса Барабаш-Темпл у родинному колі

Діти ще розмовляють українською?

Так. Христина взагалі навчалася у Києво-Могилянській академії. Також раніше були шеститижневі літні курси української мови при Гарвардському університеті. Мої діти їх постійно відвідували. Також Христина з Данилом постійно їздили виключно в українські літні табори. Вони були пластунами, брали участь у “союзівці” у спортивних таборах. Внучки теж трохи українську розуміють, але вже не мають того зв’язку з нашою землею. То Христина з Данилом постійно сиділи в моєї мами.

Нехай би кожен українець зробив для України стільки, як Руслан Савлохов

За новинами в нашій державі стежите?

Звичайно, все, що відбувається в Україні, мене цікавить. Постійно читаю новини, спілкуюся з українськими друзями. Маю свою думку, але публічно її майже не висловлюю. Щоправда, не стрималася, коли дізналася, що група ласих до влади людей збирається усунути від керівництва збірною України з вільної боротьби Руслана Савлохова. З Русланом і його покійними братами ми знайомі ще з середини 90-х років минулого століття, коли вони приїздили до нас на передолімпійський турнір. Бачила, які то професіонали, скільки зусиль, знань і вочевидь коштів вони вкладали для того, щоб українська боротьба була на чільних позиціях у світі.

Не буду приховувати: мене обурило, що люди, які не зробили для українського спорту й десятої частини того, що зробив Руслан, зараз поливають його брудом. Але найприкріше те, що головним їхнім аргументом є неукраїнське походження Савлохова. Вибачте, але скільки років він живе в Україні, скількох чемпіонів для держави підготував? Спілкуюся з Русланом і його сім’єю особисто постійно, коли буваю у Києві, в них гостюю.


Жінку обурює ставлення до тренера Руслана Савлохова (на фото справа) в Україні

Підтримувала цих людей зокрема й у найважчі для них часи, коли вбили Русланового брата Тимура, а Борис потрапив до в’язниці, але звідти не вийшов. То були важкі для України часи, коли творилося страшне беззаконня. Савлохов у той час міг повернутися в Осетію і, мабуть, мав би рацію. Але він залишився в Україні та приніс їй чимало користі. Я знайома з його дружиною, дітьми, які вільно розмовляють українською мовою. Нехай би кожен українець зробив для України стільки, як Руслан. Може, життя в державі стало б іншим.

Контакти з українським спортом у вас нині обмежуються борцівською командою?

Також маю хороші відносини з біатлоністами. З колишнім тренером збірної Василем Карленком взагалі зідзвонюємося ледь не щотижня. Це теж величезний професіонал своєї справи. Раділа за Василя, коли він у Сочі привів нашу збірну до перемоги в естафетній гонці. Карленко заслужив на цю медаль не менше, ніж дівчата, які реалізували, зокрема, й тренерську працю на олімпійській трасі.

Звертаються біатлоністи до мене й перед виїздом на змагання чи тренувальні збори в США або Канаду. При нагоді допомагаю нашій Федерації в окремих організаційних питаннях. Підтримую зв’язки зі Львовом, з провідними спеціалістами державного університету фізичної культури Оксаною Вацебою і Мирославом Герциком. Власне, наша комісія приділяє проблемам спорту в Україні чималу увагу. Якщо наша допомога комусь потрібна, завжди раді посприяти.

О, Борзов! То мій близький друг!

Професійно спортом ви не займалися. То звідки та любов до нього?

Думаю, то любов власне до українського спорту. Можна сказати, сама доля мене знайшла. На першу літню Олімпіаду в статусі незалежної команди Україна їхала в Атланту, місто, в якому я тоді мешкала. До мене звернулися, щоб посприяла, аби перебування українців на американській землі було комфортним. Це був дуже інтенсивний відрізок мого життя. Все пережите залишилося в серці і облишити українського спорту більше не змогла.

Кажуть, що на той час ви витратили для забезпечення достойних умов українських спортсменів в Атланті чимало своїх коштів?

Нам тоді, можна сказати, сильно поталанило. У баскетбольному клубі “Атланта Гокс” тоді працював чемпіон Мехіко-1968 з легкої атлетики Мел Пендер, у якого мій чоловік Білл був юристом. Власне, через Мела мені як етнічній українці запропонували взяти шефство над українською олімпійською командою. Коли сказала Мелові, що президентом НОК України є Валерій Борзов, той відреагував дуже емоційно:

О, то мій близький друг!

Почувши, що я працюю з Валерієм, десь через три тижні Пендер представив мене керівникам оргкомітету Олімпіади-1996.

Тоді у США про український спорт не знали майже нічого, не мали уявлення, в яких видах буде представлена наша команда. Мусила зібрати цю інформацію, після чого ми разом із Мелом домовилися, що основним тренувальним центром збірної України стане Керолтон, що на відстані 45-ти миль від Атланти. У цьому місті є університет. Відповідно, проблем із розміщенням великої групи атлетів не виникло. Для нас навіть збудували легкоатлетичний трек, такий, щоб був максимально схожий на олімпійський. Борзов наполягав на тому, щоб все обладнання було олімпійського калібру.

А коштів у нас тоді було обмаль. Та знову ж добре, що керівником УКК (українського конґресового комітету США) тоді був Аскольд Лозинський. З ним і його дружиною ми тісно дружимо майже все життя. Коли розповіла Аскольдові, що мені треба, фінансову допомогу він надав практично відразу. Тож коли приїхала до Києва вдруге, щоб предметно порозмовляти з Борзовим і зустрітися з пресою, в нас уже був готовий тренувальний центр.

Залишалося лишень отримати на руки графік прибуття команд з різних олімпійських видів спорту, які разом із представниками інших країн почали прибувати у США приблизно за два роки до початку Ігор-1996. Це ж не лише Атланта, а отже нам треба було подбати про додаткові бази підготовки. Величезну увагу мусили приділити гімнастам. Адже у нас тоді були неймовірні команди як у спортивній гімнастиці, так і в художній. Розмістили їх у Чатанузі, штат Теннессі, подбали про придбання найякіснішого обладнання. У Мейконі відшукали басейн для плавання, стрибуни у воду готувалися в Молтрі.


Лариса із чоловіком (зліва), Валерій Борзов (посередині), Орися Фішер та Мел Пендер (праворуч) люди, які допомогли українським олімпійцям під час Ігор-1996 в Атланті

Коли Аскольд дав старт фінансовій акції, Борзов приїхав до США і ми почали зустрічатися з представниками українських діаспор у різних містах. Почали з Нью-Йорка, потім поїхали до Філадельфії, Чікаго і Клівленду. Людей прийшло вельми багато, кожен жертвував на потреби українських олімпійців, скільки міг. Було багато людей похилого віку, які давали по два, по десять доларів. Організації, скажімо, банки чи кредитні спілки, які були при кожній великій українській громаді, виділяли тисячі. Це для того, щоб наші спортсмени в Америці не почувалися обділеними, щоб оплатити оренду тренувальних об’єктів. У Торонто схожу діяльність вів Стах Габа.

Грішми не розпоряджався хтось один. Ми залишили їх у кредитних спілках, і в разі необхідності потрібна сума поступала безпосередньо на рахунок тієї установи, послугами якої ми користувалися. Мені було принципово не витягувати коштів з банку, щоб люди розуміли, куди витрачається кожна копійка. Коли ж, приміром, як після закупки обладнання для тренувального залу гімнастів, якісь кошти залишалися, ми спрямовували їх на часткову виплату добових українським учасникам зимових Олімпійських ігор в Ліллегаммері у 1994 році. В Україні потрібних грошей просто не було.

У США нам йшли назустріч ще й тому, що розуміли, що Україна – молода держава, яка перебуває у процесі становлення. Скажімо, мені вдалося домовитися, що за проживання і харчування ми платили по 25 доларів за особу на день. Для Америки це майже нонсенс, але кожен з тим погодився.

Крім того, на всі змагання молодіжні організації (СУМ, Пласт) присилали по три-чотири особи, які виконували роль волонтерів, водіїв, перекладачів, допомагали нашим спортсменам і тренерам. Організації оплачували своїм представникам дорогу, а ми – проживання і харчування.

А чи витрачала я свої кошти? Можна сказати, чоловік оплачував мені мою роботу. Якось в Україні журналіст запитав: “Чому замість займатися такою діяльністю не куплю собі ще однієї шуби?” Зізнаюся, мене таке питання здивувало.

Коли літала в Україну, привозила дружині Волкова передачі від чоловіка

Правда, що до постаті Борзова члени україської діаспори ставляться по-особливому?

Безперечно. Коли вперше попросила в Аскольда посприяти, він, почувши прізвище Борзова, відразу згадав дві золотих олімпійських нагороди у Мюнхені-1972. Казав, що на нього ті перемоги справили велике враження. Однак найперше в діаспорі Валерія цінують за інтерв’ю, яке він дав невдовзі після чемпіонського фінішу. Коли журналіст сказав, мовляв, ви представляєте Росію, Борзов його виправив:

Ні, я представляю Україну.

Людей тут, за океаном, ці слова дуже вразили. Валерій здобув у колах діаспори довічний авторитет. У ті часи подібного не наважився сказати жоден атлет.

Ви ту Олімпіаду теж мали б пам’ятати.

Звичайно, спорту в нашому житті тоді, у 70-ті, було дуже багато, адже ним займалися діти. Завдяки чоловікові ми мали квитки на більшість спортивних змагань, які відбувалися в Атланті. Ходили на хокей, американський футбол, баскетбол. До речі, за “Атланту Гокс” на початку 90-х грав український баскетболіст Олександр Волков. Звичайно, познайомилися з ним, потім підтримували зв’язок вже коли Сашко повернувся до Києва. Спочатку дружина Волкова залишалася в Атланті, коли літала в Україну, привозила їй передачі від чоловіка.

А в 1976-му Олімпіада проходила майже поряд, у Монреалі. Та найсмішніше, що я там не була, але діти, приїхавши до моїх батьків на канікули в Торонто, олімпійські змагання відвідували. Я стежила за подіями всіх Олімпіад по телевізору.

Мала за честь познайомитися з українською чемпіонкою Ліллегаммера з фігурного катання Оксаною Баюл, коли дівчина вже перебралася у США. Оксана тоді кілька разів виступала для діаспори у Каліфорнії. Зібрані на тих заходах кошти ми спрямували на підтримку українського фігурного катання. Якось в аеропорту Оксану на автівці зустрічав мій чоловік. Їде та отримує дзвінок. “Не можу говорити, – каже. – Бо маю дуже дорогоцінний багаж”. Взагалі, не бачила Баюл уже дуже давно. Це Віктор Петренко торік відвідав наш Музей українського спорту.

Мушу сказати, що одна справа, коли спостерігаєш за перипетіями в статусі стороннього глядача, і зовсім інша, коли ти сам причетний до виступу команди. Тому усі спогади повертають мене найперше у 1996-й.

Що вразило під час Оліміпади в Атланті найбільше?

Чимало знакових подій було. Взяти бодай перше золото борця В’ячеслава Олійника. Раділа тоді і за спортсмена, і за тренерів. Деякі змагання відвідували, хоча не так часто, як у передолімпійський період, коли стежила за спортивними перипетіями майже пліч-о-пліч з тренерами. Під час Олімпіади організаційних клопотів мали чимало, адже контролювали діяльність Українського дому, в якому проводилися офіційні прийоми.

Звичайно, особливі емоції викликала золота нагорода Лілі Подкопаєвої в абсолютній першості гімнасток. Ажіотаж навколо тих змагань був чималий, фінал особисто відвідав навіть тодішній президент США Білл Клінтон. Американці розраховували на перемогу своїх спортсменів, але найсильнішою стала Подкопаєва. З Лілею, до слова, ми бачимося доволі регулярно, адже у США раз чи два на рік вона приїздить.

А ще запам’ятався Володя Кличко. Зовсім молодий хлопчик. Через лічені години після фіналу він перепрошував, що не може подати руки, бо руки болять аж надто сильно. Тримав руки біля тіла, відчувалося, що має дискомфорт.

Мушу сказати, що у США тоді дуже здивувалися, що українці виграли аж 23 медалі, з яких дев’ять – золоті. Ніхто не очікував, що молода держава змагатиметься на рівні з топовими збірними.

Шокувало, що наші атлети сідали в літак без щеплення проти грипу

Пані Ларисо, ваше ім’я в контексті українського спорту тісно асоціюється з Олімпіадою-1996, але відомо, що діаспора сприяла українській збірній і під час її виступів на наступних Олімпіадах.

У Нагано команді допомагав Стах Габа. Я ж вдруге мала прямий стосунок до збірної під час зимових Ігор у Солт-Лейк-Сіті-2002. Теж забезпечувала команді умови для тренувань і проживання напередодні Олімпіади. Потреби команд були схожими з Атлантою. Проблема полягала лишень у тому, що на заході США зв’язків у мене не було взагалі. Майже, окрім Сан-Веллі, штат Айдахо, де знаходиться один із найкращих гірськолижних курортів у США. У 1999-му була там, коли діти гуляли весілля. Познайомилася з невістчиними батьками.

У першій частині інтерв’ю добрий “ангел українських олімпійців”, як її називають самі спортсмени, розповіла про свою родину, життя в еміграції, дружбу з українськими тренерами та інше:
Меценат українських олімпійців: У США наші земляки допомагали спортсменам, хто чим міг

Тож коли почали шукати варіанти для українських олімпійців, зателефонувала сватові. “Потрібна база для підготовки біатлоністів, фігуристів”, – кажу. Чоловік познайомив мене з потрібними людьми. Пояснила їм ситуацію, сказала, що великих грошей Україна платити не може. В підсумку домовилася на ті ж умови, що й у Атланті – 25 доларів за добу проживання й харчування з особи.

Лариса Барабаш-Темпл допомагала українським спортсменам під час декількох Олімпіад, забезпечуючи їм гідні умови для тренувань та перебування
Лариса Барабаш-Темпл допомагала українським спортсменам під час декількох Олімпіад, забезпечуючи їм гідні умови для тренувань та перебування

Впродовж двох років команди приїздили до Сан-Веллі регулярно. Особливо тішилися фігуристи, адже крім гарних умов для тренувань, вони знайшли змогу майже весь рік виступати в місцевих льодових шоу. Найпопулярнішим серед українців був Дмитро Дмитренко. Люди його любили надзвичайно. Настільки, що місцеві керівники хотіли залишити Дмитра в себе назавжди. Також серед інших виділялася Альона Савченко, яка нещодавно виграла Олімпіаду в Пхьончхані, а днями вшосте стала чемпіонкою світу. Тоді вона була ще зовсім юною дівчинкою. Проте було видно, що дитя обдароване. Її теж любили.

Олімпіаду-2002 Україна вперше в історії завершила без медалей. Найбільший резонанс викликали провал біатлоністів і виступ хокейної збірної.

Ми тоді змогли посприяти, щоб у складі хокейної команди виступало двоє представників Національної хокейної ліги – Руслан Федотенко та Олексій Понікаровський. Дуже допоміг інший українець родом з Атланти, Ігор, запеклий фанат хокею. З його допомогою ми знайшли потрібні контакти і допомогли залучити не лише енхаелівців, а й декого з представників нижчих американських ліг. Провела переговори. Була готова покрити витрати на час відсутності гравців, але приємно вразило те, що всі клуби від компенсації відмовилися.

Стосовно ж біатлоністів, то чула чимало розмов, мовляв, команда тренувалася не на тій висоті, допущені прорахунки. Але що показово, моїми зусиллями українці в Сан-Веллі в’їхали першими. Крім них, там не тренувався ніхто. Наша команда мала авторитет, хлопці й дівчата спілкувалися з представниками інших збірних. Вони розповіли про умови в Сан-Веллі, і через якийсь час там тренувалося вже близько десятка команд. Зайшла тоді в офіс до власників курорту, всміхнулася і запитала: “Я вам відплатила?” Люди сміялися.

На кінцевому етапі українську збірну сильно підкосив грип. Захворіло більшість спортсменів, причому складною формою, довго не могли вилікуватися. Звісно, я не професіонал, але як на мене, хвороба стала однією з головних причин олімпійського провалу. Але хвороба – це справа життєва. Це доки не дізналася, що добираючись до Солт-Лейк-Сіті міжнародними рейсами, наші атлети сідали в літак без щеплення проти грипу. Я не спортсменка, але такого собі не дозволяла ніколи. Як на мене, без вакцинації сідати в літак узимку просто неприпустимо.

Не дивно, що спортсмени почали масово хворіти. Ради на те не було. Через лікаря, який допомагав збірній України в Атланті, привезла “Таміфлю”. Це гарні ліки, але вони ставлять на ноги тільки в разі, якщо їх приймеш впродовж перших 24-х годин захворювання. Задавнених форм ці пігулки не лікують. Коли “Таміфлю” не допомагав, на мене почали ображатися. Ці спогади залишили прикрий осад. Разом із тим, Василь Карленко, який тоді був головним тренером біатлонної збірної, відповіді на питання, чому не було вакцинації, мені так і не дав.

Пані Лариса із Василем Карленком, колишнім головним тренером біатлонної збірної України
Пані Лариса із Василем Карленком, колишнім головним тренером біатлонної збірної України

Після повернення додому біатлоністи тоді отримали страшенно. Настільки, що всі тренери, зокрема і Карленко, пішли у відставку. Команді зрізали фінансування, а найсильніша біатлоністка Олена Зубрилова переїхала в Білорусь.

Розбірки були ще в Солт-Лейк-Сіті. Я про них знала, але не була вхожа в команду настільки, як у Атланті. З тодішньою главою НОК Марією Булатовою ми були практично незнайомі, тому моє спілкування фактично обмежувалося командами з тих видів спорту, які тренувалися у Сан-Веллі.

Ми, українці у США, розглядаємо нинішню війну крізь призму історії

Після 2002-го ви у спортивному житті України помічені не були. Чому?

Наступних дві Олімпіади були у Європі, Ігри-2008 відбувалися у Пекіні, а Ванкувером займалися інші люди. Можна сказати, що весь цей час я залишаюся вболівальницею. Хоча зараз, звісно, основна увага діаспори зосереджена не на спорті. Ні, наших атлетів ми любимо і ними захоплюємося. Однак після 2014-го більше хвилюємося за долю України загалом.

Власне, зацікавленість українською тематикою після того, як Путін почав атакувати нашу державу, зросла у США загалом. Мене регулярно запрошували читати лекції про Україну різні університети Атланти. Але останнім часом від виступів відмовляюся, бо вже не та пам’ять. Почала відчувати це в останніх два роки. Тобто, події пам’ятаю, але можу не згадати назви чи імені, які в цьому контексті важливі.

Тут, у США ми дуже хвилюємося за долю України. Чимало людей допомагає нашим військовим матеріально. Дуже вразила нас історія Майка Паславскі. З початком війни чоловік поїхав в Україну і поклав у боротьбі з Росією життя. Майк – родич моїх друзів у Нью-Джерсі.

Звичайно, тонкощів дипломатичних процесів, які супроводжують українсько-російські відносини зараз, ми не знаємо і не скоро дізнаємося. Ми, українці у США, розглядаємо нинішню війну крізь призму історії. Росія – наш одвічний ворог і поневолювач. Тому те, що зараз відбувається, лише продовження тривалого процесу. Історія не бреше. Україна змогла проіснувати кількасот років у статусі незалежної ще до того, як була створена Московія. Потім почалися проблеми. Історія постійно повторюється. На жаль.

Ваші батьки виїхали з України з початком “совєцкої” окупації?

Поки ще можна було виїхати. Бо згодом люди мали бажання, але їх уже ніхто не випускав. Проте в той момент, коли “совєцкі” війська випихали німців, з Галичини виїхало дуже багато українців. В основному перебиралися до Австрії чи Німеччини, звідки була нагода переїхати до Канади чи США. Власне, так було й у нас. Народилася я в австрійському Зеєфельді, але ще коли була немовлятком, батьки перебралися до Торонто. В основному жили там, хоча на якийсь час перебиралися до Вінніпегу. Родина в Торонто у мене залишається й зараз.

Виходить, місця свого народження ви не пам’ятаєте взагалі?

Я навчалася в Європі, у Швейцарії. Звісно, там багато подорожувала. Іноді була в Австрії. Але Швейцарію знала ліпше.

“Її дідо – Кравців, її чоловік – прямий нащадок Джефферсона. Решта не має значення”

Наскільки непростою була для ваших батьків адаптація до американських умов життя?

Татові було легше, бо родина в Канаді вже була. Мама, професійний музикант, з отриманою у Відні музичною освітою, теж знайшла себе в новій країні легко. Свого часу вона започаткувала музичний фестиваль, який проводиться у Канаді понині. Переважно виступають на ньому діти, які грають на фортепіано. Хоча інші інструменти, а також спів теж залучені. Проте є умова – всі учасники виконують виключно твори українських композиторів. Крім того, мама видала дуже багато книжок творів українських композиторів. Щороку обирають нову персону. Торік це був Микола Лисенко. Також мама причетна до видавництва величезної енциклопедії української народної музики. Вона продовжила починання Леська. А я трохи згодом пересилала ці книжки до різних українських університетів, щоб українці теж мали до тих праць доступ.

Власне, тим самим займався й тато. Він відправив в Україну величезну кількість літератури не лише у виші, а в масу різних установ. Батько заснував у Торонто фундацію “Прометей” Мирона Барабаша. Взагалі, тато в Канаді став успішним бізнесменом. У нього був до того дар. За освітою батько інженер, але він був дуже підприємливим. Хоча ці риси тато розвинув у США. Навряд чи у Львові з огляду на молодість він мав якісь статки. Особливо з урахуванням, що це були воєнні роки.

А ще тато брав активну участь у житті української діаспори. В принципі, не лише він, а вся їхня генерація. Вони збудували для української спільноти за океаном багато церков, різних установ. Зростати в такій атмосфері було дуже приємно. Тато був причетний майже до всіх українських починань, які робилися в Торонто.

​Пам'ятна дошка Михайлові та Меланії Кравців (дідуся і бабусі пані Лариси) у Стрию
Пам’ятна дошка Михайлові та Меланії Кравців (дідуся і бабусі пані Лариси) у Стрию

Якщо не помиляюся, ваші родичі брали активну участь у національному відродженні нашої держави ще проживаючи у Львові.

Мій дідо по маминій лінії Михайло Кравців у 1941 році разом із Ярославом Стецьком проголошували незалежність України. Пізніше він був в’язнем нацистських концентраційних таборів. А татів батько мав за плечима не менше 20-ти років сибірських катівень. Усю їхню родину репресували. Потім дідо доживав віку в рідному Ходорові. Тата з мамою чекала та ж доля, але їм, перебравшись до Львова з Ходорова і Стрия відповідно, емігрувати було простіше.

Правда, що українці в еміграції, щоб зберегти коріння, навіть одружувалися один на одному?

Так ставалося. Бо українська спільнота тісно переплетена, люди постійно спілкуються. У мене вийшло інакше. Мій чоловік Вільям – прямий нащадок третього президента США Томаса Джефферсона. У цьому контексті згадалася історія. Запросивши мене вкотре виступити перед українською громадою Нью-Йорка, Аскольд Лозинський якось представив мене так:

Є дві речі, які вам треба знати про Ларису. Її дідо – Михайло Кравців, її чоловік – прямий нащадок Томаса Джефферсона. Решта не важливо.

Білл нині, звісно, вже на пенсії, але повністю професійної діяльності, одначе, не закинув. До нього постійно звертаються попередні клієнти та фірми, яким він надавав юридичні послуги.

Бентежить, що більшість представників діаспори здалися і покинули український уряд

Ви теж, здається, ставати пенсіонеркою в класичному розумінні не поспішаєте.

Радію, коли є нагода принести користь українській справі. Чимало зусиль зараз спрямовую на розвиток Музею українського спорту. Відкрився він нещодавно, у 2016 році, з ініціативи і за кошти голови Української спортової централі Америки та Канади Мирона Бица та його дружини Христі. Почався збір експонатів, відкрили Зал слави українського спорту, куди щороку приймають нових спортивних діячів, не обов’язково атлетів. Туди вже увійшли Борзов, брати Клички, Ліля Подкопаєва, Сергій Бубка. Нині займаємося розглядом достойників, які поповнять Зал у 2018-му. Зрозуміло, що є багато олімпійських чемпіонів, але намагаємося вдосконалити структуру прийняття.

Лариса Барабаш-Темпл наразі займається розвитком Музею українського спорту у США
Лариса Барабаш-Темпл займається розвитком Музею українського спорту у США

Знаходиться Музей наразі у Нью-Джерсі. Місті, де живуть Мирон і Христя. Але в найближчому майбутньому експонати мають перевезти до будівлі української спортової організації “Тризуб”, неподалік від Філадельфії. Там більше місця. Але надалі планується будівництво правдивого Музейного будинку. Мої діти мають фірму, яка спеціалізується на рекламній діяльності. Хочу їх переконати, щоб створили для нас олімпійську музейну програму, щоб людина, яка відвідуватиме наш заклад, могла чи на великому екрані, чи на окремому моніторі познайомитися з історією спорту в Україні.

Пані Ларисо, на ваш погляд, Україна після перемоги Революції Гідності змінюється?

Звичайно, всі ми очікували стрімкіших змін, рішучіших реформ. Мені важливо чути те, що кажуть жителі України, читаю найрізноманітнішу українську пресу. Спілкуюся з людьми зі Львова, Києва, Харкова. Що несподівано – від харків’ян чую набагато більше позитиву, ніж від львів’ян. Проте навіть за таких умов дати якусь однозначну оцінку всім тим процесам, які відбуваються в Україні, важко. Бодай тому, що правда спотворюється за допомогою російської пропаганди, яка діє не лише прямо, з їхніх телеканалів, але й приховано. Крім того, треба враховувати, що інформація, яка подається українськими ЗМІ, теж буває перекрученою і не до кінця чесною.

Мене особисто найбільше бентежить, що здалися і пішли із займаних посад майже всі, крім міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, спеціалісти з діаспори.

Мене це теж бентежить. Зламати систему, яка формувалася десятиліттями, непросто і не кожен вочевидь до такого протистояння готовий. Сподіваюся, Уляні вистачить стійкості довести ті реформи в медичній галузі, які вона започаткувала, до кінця. Хоча я бачу, з яким жорстким опором зіштовхується пані Супрун. Особливо відзначила б появу великої кількості контраверсійної інформації щодо Уляни останнім часом. Мабуть, хтось у цьому зацікавлений. Бо донедавна вона мала всебічну підтримку. Найбільший плюс – Уляна під цим тиском не змінюється, провадить те, що вважає правильним.

Лариса Барабаш-Темпл підтримує тісні контакти із громадськими діячами зі Львова
Лариса Барабаш-Темпл підтримує тісні контакти із громадськими діячами зі Львова

Чи згодні з тим, що молоде покоління вихідців з України у США і Канаді налаштоване до своєї історичної Батьківщини вже не так патріотично?

Не зовсім. Останнім часом українська діаспора в Америці поповнилася багатьма новоприбулими. Приміром, в Атланті українців раніше було дуже мало. Я навіть говорила, що є ті, що потрібні. Ті, хто міг заплатити і мав зв’язки. Але тепер наша діаспора в Атланті суттєво розширилася людьми, які емігрували в останні 25 років. Мушу сказати, що їхня поява дуже збагатила діаспоральне життя. Хоча, звісно, їм було легше, адже церкви, українські школи, різноманітні установи побудовані раніше. Нові люди дають українському життю в США і Канаді свіже дихання.

Є немало прикладів, коли після здобуття Україною незалежності колишні емігранти поверталися додому.

Я теж хотіла. Але діти виросли у США, їм переїжджати було б набагато важче…

Розмовляв Іван Вербицький

Джерело: 24

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s