Владислав Єрко: Я не вважаю свої книги шедеврами

1 грудня 2004 р.

Ілюстрації Владислава Єрка до творів Пауло Коельо сам „алхімік слова” визнав найкращими в світі, а про „Снігову королеву” сказав, що це найдивовижніша дитяча книга, яку він бачив. Дійсно, роботи Владислава Єрка („Аліса в країні чудес”, „Казки туманного Альбіону”, усі частини „Гаррі Поттера” для „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ”, ілюстрації до творів Карлоса Кастанеди для „Софії”) стали справжнім задоволенням для охочих поринути у світ фантастичних образів. І незважаючи на всі ці приголомшливі успіхи, Владислав залишається людиною скромною і зовсім непоказною. Інколи він здається навіть дещо цинічним.

Трішки більше дізнатися про це контрастне українське диво ми спробували, познайомившись із паном Владиславом під час виставки “Книжковий світ – 2003”. Декілька із запитань цього інтерв’ю належать представникам видавництва „Софія”, які організували із художником творчу зустріч у рамках книжкового ярмарку.

– Поділіться секретним рецептом створення вдалого малюнку.
– Рецепти відсутні, мені здається. Якби вони існували, то всі художники були б схожі один на одного. Слава Богу, оскільки відсутні рецепти, гарні книги відрізяються одна від одної, навіть за принципом школи. Художники можуть створювати красиві форми, абсолютно по-різному ставлячись до своєї професії. Скажімо, можна зробити гарну книгу, ставлячись до неї недбало, а можна зробити погану, вклавши у неї всю душу і намагаючись дотриматись усіх канонів і законів.

– А що для вас “вкладати душу”?
Яскравим прикладом цього для мене є даремне ілюстрування “Майстра і Маргарита” Булгакова. З усіх тих книг, які я бачив, нічого взагалі мені не сподобалось і мені здається, що є книги, які від початку неможливо проілюструвати. Закоханість у книгу абсолютно нічого не означає. Є величезна кількість людей, які свято люблять її і при цьому роблять дуже слабкі ілюстрації. І я знаю людей, які книгою займаються як якимось практично лівим заробітком і роблять це геніально. Або ж суміщають книгу з якимись іншими своїми інтересами.

– Під якими впливами формувався ваш стиль?
До 89 року стиль не був сформований. Просто тоді ще зі мною певні речі не відбувались. Великий вплив мав словак Альбін Бруновський. Це був неперевершений офортист – кількість деталей на квадратний сантиметр абсолютно зашкалює всі уявлення про можливе і неможливе у графіці. При цьому – не деталі заради деталей. Все дуже цінно, потужно. Коли я бачив роботи Бруновського, було таке відчуття, що це міг би намалювати я, якби щось склалось інакше. Ідеологічно це була абсолютно моя пластика, моє бачення, тільки от він виявився першим. І у Бруновського я набрався всього, чого тільки міг би набратись. Не те, щоб це була відверта клептоманія, але принаймні, поки я його всотував, минуло 3-4 роки. А потім вже почало з’являтися щось своє. Після того я цілком вдало залишив його усередині.

erko-gamlet

Ілюстрація В. Єрка до “Гамлета”

– Звідки такі дивовижні форми, які є характерними для більшості ваших робіт?
Зараз у видавництві “Софія” виходить двомовне видання “Гамлета” Шекспіра: ліворуч – текст оригіналу, праворуч – текст Мятецького, плюс мої ілюстрації в оформленні найкращого на сьогодні дизайнера і не тільки в Україні – Євгенія Ржанова. Ви здивуєтесь іще більше. Там суцільні ріжки, горизонтальні місяцеподібні форми і до “Снігової королеви”, наприклад, це ніякого відношення не має. І взагалі, я малюю, як малюю. Я ні за що не відповідаю, я не є послідовником жодних самурайських шкіл, жодних традицій, жодних філософських поглядів чи течій і будь-чого такого. Кончений егоїст. Все.

– Книги, проілюстровані вами, багато хто вважає витвором мистецтва. А яка книга для вас є отаким от витвором? Можливо, це щось із робіт Бруновського?
Ви знаєте, на жаль, у мене кепська пам’ять і я не пам’ятаю імен і прізвищ. Але я пам’ятаю книжки, їх величезна кількість. Я не кажу про Бруновського. Він проілюстрував чудові книги, наприклад, одна з них, яка справила на мене найбільше враження, – це “П’яний корабель” Артюра Рембо, також Овідій, “Дон Кіхот”. І зараз я теж бачу чудові книжки, абсолютно геніальні, однак я просто не можу запам’ятати ім’я автора.

Ілюстрація В. Єрка до

Ілюстрація В. Єрка до “Снігової королеви”

– Коли ви малюєте, чи висловлюєте себе, свої уявлення про світ? Чи, може, лише те, що, на вашу думку, говорить автор?
Я так глибоко не замислююсь, коли малюю. Включається якийсь автоматичний режим ілюстрування, а потім вже – як редактор скаже. Наприклад, “Снігова королева” мала бути зовсім іншою, якби вона йшла тим шляхом, яким мені на початку здавалося, вона мала б іти. Вона була б більш монохромною, в ній не було б трьохвимірних перспектив, тобто, книга була би більш формальною і більш… пласкою, скажімо так. Ну, я не маю на увазі, що зменшилась би кількість деталей чи ще щось. Поспілкувавшись із Іваном Малковичем, який вивчає ринок і знає, що дітям подобається, що не подобається, (а я ще й людина досить м’яка), не можу впертися рогом і сказати: “Ні! Я жодної деталі не перероблю!”. Я перероблюю, а врешті решт виходить те, що виходить. Я не вважаю ці книжки шедеврами чи витворами мистецтва.

У процесі творення ілюстрацій ви користуєтеся якоюсь спеціальною технікою?
“Снігова королева” і все, що було зроблено до цього, звичайно, ручками робилось. Це темперована акварель. “Казки Туманного Альбіону” – відсотків на 30-40 ручна техніка, потім сканування, обробка в комп’ютері за допомогою графічних начинок. Це таке ж фізіологічне малювання, як і на папері, тільки що фарба ніколи не закінчується, не треба відволікатися на подібні речі, можна абсолютно безбожно все перекомпонувати.
Головне – не користуватися фільтрами. Будь яка комп’ютерна математика завжди впадає в око, яким би мистецтвом все те не було. Мене це зараз трішки шкрябе. Все ж таки, в “Туманних Альбіонах” втручання комп’ютера помітно. Звичайно, виключно вручну це робилося б набагато довше. Але совість трішки гризе.

Ілюстрація В. Єрка до

Ілюстрація В. Єрка до “Алхіміка” П. Коельо

– Ілюстрації до Коельо теж так робились?
“Алхімік”, “Вероніка”, “П’ята гора “ – це рука, “Алхімік” – олівець, а все інше – це були перші потуги зробити щось у комп’ютері. Тоді я ще не знав, що можна робити, окрім того, що береш олівець і проводиш лінію точно, як на папері. Мені були невідомі якісь там примочки. Це було тупе неандертальське перше малювання на комп’ютері. Що стосується “Одинадцяти хвилин”, то це – колаж, здебільшого. Я вважав, що цю книгу варто ілюструвати саме в такій техніці.

– А книга художнику обов’язково повинна подобатись?
Мені здається, атмосферу книги може відображати ілюстрація художника, який зовсім не відчуває до автора якихось теплих почуттів. І абсолютно нічого не відображати можуть малюнки художника, який закоханий в автора і все життя мріє його проілюструвати. Все залежить від кондиції художника, його баласту, можливостей. Закоханість – не закоханість – це те, у що я найменше вірю в практиці ілюстрування. Геніально проілюструвати можна книгу про водопровідні крани, ненавидячи саму тему. І можна абсолютно бездарно проілюструвати “Майстра і Маргариту”. Щодо мене, то я малюю ілюстрації для себе, коли я був малий.

– Чи є книги, які ви мрієте проілюструвати?
Мені кажуть: „Малюй, небораче, все, що тобі хочеться, все, що тільки в очі стрельне.” Я розумію, що це „очень скользкая дорожка”. В будь-яку нормальну книжку треба вкласти ту ж або більшу кількість зусиль і таланту, ніж у попередню. І від кількості замовлень, які ростуть навколо, я не почну працювати швидше і краще. Я розумію, що я покращу рівень тільки з часом. Для будь-якого художника, який працює повільно, це така досить небезпечна ситуація. Зараз своїм творчим життям я цілком задоволений. Я роблю в „Софію” „Чайку на ім’я Джонатан Лівінгстон”. Можливо, вона вже трішки застаріла, але, мені здається, це така тепла річ про свободу, я роблю її із задоволенням. Хоча „Гамлет”, якого я зробив 93 року – це, звичайно, за задоволенням, за драйвом, за кайфом була найкраща книжка для мене. Я не кажу – для інших. Але я її вважаю найвдалішою. Вона пролежала 10 років, і от тільки зараз я її віддав на обробку.

– Розкажіть трішки про свій спосіб життя.
Я дуже тихий, час від часу несамовитий. Більш за все люблю працювати до болю в спині та інших частинах тіла. Мені дуже приємно провести день за роботою. Найкомфортніший стан – це сидіти, малювати, слухати музику. Можливо, фоном дивитися мільйон разів уже бачене кіно на касеті. Коли слухаєш якісь тексти Бергмана, Курасави, Віма Вендерса, – ну, будь-яке гарне, нормальне кіно, класно в цей час малювати. Іноді відволікаєшся на якісь прийоми їжі чи рятуєшся фіззарядкою.

– Процес ілюстрування закінчується, коли ви домалювали чи коли ви вже тримаєте в руках готову, віддруковану книжку?
Час між тим, коли я книжку намалював, і тим, коли тримаю її в руках, – це місяць, два, три. За цей час я абсолютно забуваю, що там понамальовував. Потім є момент здивування, коли ти бачиш усе це надрукованим, потім ти гортаєш цю книжечку два дні, а потім забуваєш за неї. Все. Якщо „Снігову королеву” раз на півроку переглядаю випадково, то це дуже добре. Я дуже люблю свої книжки, але не люблю до них повертатись. І отримую задоволення тоді, коли їх роблю, а не коли можу їх показувати і казати, що: ось, це те, заради чого я так, грубо кажучи, „корячився”.

Розмовляла Ольга Ковалевська

 

 

 

 

Культурний портал “е-Куфер” (2004 р.)

 

Джерело: Ольга Ковалевська

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Єрко Владислав

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s