Олександр Ройтбурд: Боротися потрібно не з комуністичними символами, а з тоталітарним мисленням

26 березня 2018 р.

Після скандалу налякані одесити думатимуть, що Одеський художній музей — “притулок диявола”, говорить Олександр Ройтбурд. І розмірковує про те, як з цим боротися

Відомий український художник Олександр Ройтбруд нарешті приступає до обов’язків директора Одеського художнього музею. Він виграв конкурс на цю посаду ще три місяці тому, але тут таки опинився в центрі скандалу. Місцеві одеські депутати від Опозиційного блоку намагалися заблокувати його призначення, називаючи Ройтбурда “людиною сумнівної репутації” через його полотна з оголеними тілами у відвертих позах і згадували про сміливі висловлювання художника про пожежу в одеському Будинку профспілок, яка забрала життя близько півсотні людей в травні 2014-го. Резонанс тут же підхопили і російські пропагандистські ЗМІ.

Чому люди досі лякаються “оголення”, як позбутися “совка” в головах і яке майбутнє тепер чекає Одеський художній музей, Ройтбурд розповідає в інтерв’ю НВ.

– Конфлікт, центром якого ви стали — більше ідеологічний чи політичний?

– І те і інше. Це дуже тісно пов’язано. Це з’єднання консерватизму і острах змін з агресивністю “русского мира”.

 

– І наскільки зараз в Одесі поширений цей “руский мир”?

– Ну, скажімо так, це на тлі розчарування результатами діяльності уряду. Що, в Києві його немає? Є ж. Плюс розганяється всюди “зрада”, плюс, як я вважаю, недостатньо продумана гуманітарна політика і ще цілий ряд чинників. Все це, звичайно, впливає на ситуацію.

– Гуманітарна політика — керівництва країни чи конкретного регіону?

– Країни. Я не згоден з людьми, які не бачать необхідності в якихось окремих підходах до людей, що живуть в різних частинах України. Я маю на увазі Південь, Схід… Та картинка світу, яка панує в умах людей, що там живуть, яка не дуже сумісна з новими міфологемами, на яких намагаються вибудувати загальнонаціональний дискурс.

– В Україні щосили займаються декомунізацією, наприклад, перейменовують вулиці і населені пункти. Але чи відбулася ця сама декомунізація в головах людей?

– Декомунізація — це ж не перейменувати вулицю Леніна. Це відмовитися від лінійного, ієрархічного ставлення до історії, ідеологій як таких.

Боротися треба не з комуністичними символами, а з тоталітарним мисленням. З тим, що люди досі чекають єдино правильної філософії і “всесильного, тому що вірного” вчення, і намагаються це єдино правильне вчення нав’язати. Але на зміну одним стереотипам, на мій погляд, не повинні приходити інші. На зміну одним брехливим міфам не повинні приходити інші.

– Ось це якраз і цікаво в розрізі мислення, з яким живе суспільство. Скандал навколо вас показав, що людям не подобається дивитися на картини з голими людьми, на всі ці “сіськи-піськи”, як всюди пишуть. Вони не готові це чомусь бачити.

– Це провінціалізм — раз, відсутність нормальної циркуляції інформації і культури в країні — два, і те, що неосвіченою свідомістю легко маніпулювати — три.

Так, я написав цю роботу 20 років тому. І не тільки її. Так, у мене є більше таких картин. Не кажу, що багато, але більше. Але ці люди впевнені, що це моя основна спеціалізація, що я від початку і до кінця присвятив цьому своє життя. Називають це найвідомішою моєю картиною. Самі її розпіарили і самі в це повірили. Смішно це.

– Оголення — популярний сюжет в мистецтві різних епох, в цьому і раніше не бачили нічого “такого”. Що взагалі має відбутися, щоб вигляд оголеного тіла зараз не викликав таких бурхливих збурень?

– Та нормально вони реагують. Те ж порно — його ж всі вони дивляться.

– Ну, дивляться, але не всі про це відверто готові говорити, і, тим більше, публічно обговорювати це з іншими.

– Ось це — святенництво. І стадний інстинкт. Вони ж не безтілесні. Сексом вони займаються. І з ким-то кимось вони це обговорюють. Про “теличок” ж ці “пацани” говорять… але не дай бог вийти за рамки придуманих ними меж пристойності. Замах на скрєпи! Ату його! Почали цькувати мене, інші приєдналися. Я впевнений, що більшість моїх затятих опонентів — досить перверсивні люди.

Можливо, в порівнянні з деякими з них я дитя невинне.

– В якому стані музей, який ви тепер очолюєте?

– Музей в жалюгідному стані, але з іншого боку всі музеї в Україні в жалюгідному стані.

Тут є кілька таких головних больових точок: ліхтар, протікання стелі в залі Айвазовського. За розповідями, дах зроблений з дуже неякісного матеріалу — напевно, потрібно буде його міняти. За моїми суб’єктивними оцінками, все погано, починаючи з фундаменту.

Головна проблема — маленька площа, через що деякі речі не можна нормально обладнати. Наприклад, на другий поверх ведуть дуже незручні гвинтові сходи, якими потрібно дуже обережно підніматися. Людям похилого віку, дітям або людям з обмеженими можливостями туди підніматися важко. Музею, я думаю, варто думати про ліфт. Як і де його прибудовувати — для цього потрібен висновок фахівця.

Технічний стан музею взагалі не зрозумілий, був укладений договір на розроблення проектно-кошторисної документації, але фірма потім не вклалася в терміни, контракт нібито був розірваний через суд. З ким зараз контракт і чи є він — не зрозуміло. Нового фінансування на це немає, що з попереднім — не ясно, один транш пройшов, а доля решти зависла.

– Звідки ж ви збираєтеся брати фінансування?

– Я ще не підписав наказ про те, що вступаю на посаду, відповідно, поки що у мене немає ні доступу до документації, ні повноважень її вимагати. Але, в принципі, обіцяють. Губернатор обіцяв допомогти.

Існує фонд Музей для змін, де є донори, готові допомогти нашому музею. Але це не якісь шалені кошти.

Попереднє керівництво не давало можливостей працівникам фонду передати музею ці донорські кошти — можливо, боялися відповідальності. Я ж думаю, потрібно бути більш рішучим.

– Зараз багато хто намагається якось адаптувати міські простори під людей, що погано чують, не бачать,мають інвалідність. Чи плануєте ви робити щось подібне?

– Тут зараз головне зробити так, щоб наш музей змогли нормально відвідувати люди без інвалідності. Я ж кажу, все дуже погано. Дай бог, щоб зряча людина на двох ногах тут змогла на другий поверх піднятися. Поки що, наприклад, не можна отримати екскурсію в форматі аудіогіда, тому що цього немає. Все дуже хаотично в залах, немає нормальних анотацій.

– Наскільки популярний був цей музей серед одеситів до вашого приходу туди?

– Ну, скажімо так, не особливо. Був популярний, але людей треба було б залучати, музей потрібно рекламувати. Завдяки скандалу навколо моєї скромної персони ця популярність, звичайно, зросла, але багато хто, боюсь, можуть злякатися прийти в музей. Їм буде здаватися, що там сіркою пахне.

– Тому що вас демонізували в пресі?

– Так, тепер налякані обивателі будуть думати що цей музей — “притулок диявола”.

– Як ви плануєте тепер розкручувати музей?

– Створювати івенти, які привертають увагу, рекламувати музей в соціальних мережах. Ми будемо намагатися втручатися в соціальний, рекламний простір. Подивимося. Треба шукати можливості.

– Популярно зараз серед молоді працювати в музеї?

– Серед співробітників є люди різних вікових категорій. У багатьох мотивація не фінансова, вони просто люблять свою роботу, люблять музей. Серед тих, хто підтримує мене, є і молодь, а є і ветерани.

– У багатьох просто вже міцно сформувався такий образ “доглядачка музею” — пенсіонерка, що сидить на табуретці в кутку залу.

– Дійсно, на цю роботу тільки пенсіонери й хочуть іти. Там дуже мало платять і це робота, де від людини вимагається сидіти. Ну, спробуємо попрацювати з ними і змінити їх ставлення до своїх обов’язків, навчити їх правильно комунікувати з глядачем. Може, потрібно бути трохи доброзичливішим.

– Ви говорите про маленькі зарплати. Якщо порівнювати Україну, наприклад, із закордонними музеями де-небудь в Європі, на якому рівні там стоїть зарплата музейного співробітника?

– Я ніколи не працював у музеях за кордоном і не цікавився цим, чесно кажучи. Але, думаю, що зарплата директора музею за кордоном в нормальних країнах на порядок або навіть на два вища, ніж 180 доларів на місяць.

– Чи дає Україна шанс молодим художникам? Чи легко пробитися “нагору”?

– У мене немає рецепту для молодих художників, думаю, потрібно, щоб була правильна стратегія плюс везіння. У кожному разі спрацьовує щось інше. Іноді відомим стає художник-аутист, який не виходить з дому, а іноді це — дуже технологічна розкрутка з найнятим штатом піарників. А іноді, навіть незважаючи на весь найнятий штат піарників, все одно не відбувається ніякої розкрутки.

– А що з художньою освітою?

– Чомусь, звичайно, вчать, але художником стають всупереч українській художній освіті, а не завдяки.

  • У світі є відомі музеї, в які завжди величезні черги, а щоб потрапити 100%, потрібно купувати квиток задовго до самої поїздки. У нас щось подібне хіба що в Pinchuk Art Centre, і то, більшою мірою, тому що там — безкоштовний вхід. Що потрібно зробити, щоб в Україні з’явилися такі популярні музеї?

– Нічого. Щоб в будь-який український музей стояли черги, там повинна бути колекція такого рівня, як в тих музеях, які ви поставили в приклад. Це коштує кілька державних бюджетів України років за десять. Але зробити музеї більш живими, більш відвідуваними, зробити їх міськими хабами, куди приходить сім’я на цілий день, так, щоб цей день там прожити, а не просто поставити галочку, що тут були — це можна.

– Потрібно проводити цікаві виставки, освіжати колекції, а не так, як у нас зазвичай буває. Потрібно бути менш провінційним. Працювати потрібно. Гроші шукати.

Музей як частина способу життя, територія особистісного розвитку — ось що повинно бути.

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Олександра Горчинська

 

 

 

 

Джерело: Нові часи

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s