Василь Ломаченко: Замість справжнього Кубка Баркера прислали якусь підробку

6 лютого 2009 р.

Vasyl Lomachenko (R) of Ukraine punches Khedafi Djelkhir of France during their featherweight (57kg) final boxing match at the Beijing 2008 Olympic Games August 23, 2008. REUTERS/Marcos Brindicci (CHINA)

Обираючи найкращого спортсмена України 2008 року, експертна комісія Національного олімпійського комітету не мала особливих проблем із визначенням переможця. Попри присутність серед претендентів на відзнаку кількох пекінських медалістів, постать Василя Ломаченка виглядала особливо привабливо. На його користь свідчили не тільки «золоті» результати Олімпіади–2008 та чемпіонату Європи, а й ефектний виступ на обох турнірах. Тому й не дивно, що «спортсменом року» назвали саме хлопчину з Білгород–Дністровського, що на Одещині.

А ще ж був Кубок Вала Баркера, яким Міжнародна асоціація любительського боксу нагороджує найтехнічнішого боксера олімпійського турніру і який наш атлет… досі не отримав через певні обставини. На церемонії нагородження в НОК кореспондент «УМ» знайшов момент, аби випитати лауреата про цю нашумілу справу. Не оминули ми в розмові з 20–річним бійцем і інші цікаві теми.

 

«Справжній кубок, мабуть, поїхав до того боксера, якому його «приписали» ще до Олімпіади»

— Василю, то що за детективна історія розгортається довкола присудження вам Кубка Вала Баркера?

— Як ви знаєте, в Пекіні приз мені чомусь не вручили. Казали, що його нібито збираються модернізувати, а нагородять пізніше. На Кубку світу в Москві, де мало відбутися нагородження й куди я приїхав із травмованою рукою, мене дивним чином включили до програми змагань.

Зрозуміло, що на ринг я тоді не вийшов, і за це мене хотіли позбавити трофею. А це ж парадокс! Адже приз вручають за виступи на Олімпіаді, а не на московському турнірі. І лише втручання НОК та української федерації призвело до того, що приз до України таки потрапив, але чомусь…поштою.

— Це правда, що прислали зовсім не той кубок, який ви мали отримати?

— Так, виглядає він абсолютно інакше, ніж його попередник. Той був гарний, великий трофей із золота та срібла — схожий на нагороду, яку вручають найкращій футбольній команді на чемпіонаті світу. Тільки там замість м’яча стоїть боксер і тримає чашу.

Мені ж прийшла звичайнісінька річ, яку в нас можна купити в універмазі, хіба що на неї почепили якусь стрічку. Мене навіть не тягне поглянути на нього. Якби це був кубок, справді просякнутий тією енергією переможців, що ним володіли, — може, і хотілося б. А так — вистачило картинки, яку випадково побачив на телебаченні.

— Чому, на вашу думку, склалася така ситуація?

— Існує багато підводних течій, про які я здогадуюсь. Втаєм­ничені люди з числа боксерських фахівців казали, що ще до фінального олімпійського бою на кубку було вибито конкретне прізвище. Мені навіть здається, що справжній кубок поїхав до тієї людини, для якої він був підписаний із самого початку. Я навіть здогадуюсь, хто це, але промовчу.

— Ця неприємність якось впливає на ваш загальний тонус?

— Я намагаюся особливо на це не реагувати. Батько (і тренер.— Авт.) теж не переймається, — для нього головними є моя форма і готовність до боїв, а трофеї ще будуть. Та все ж неприємно, адже справа не просто в якійсь там нагороді,
а в самому ставленні до мене.

«Мрію про абсолютне чемпіонство»

— Василю, ви розумієте, що тепер будь–який ваш результат, окрім «золотого», будуть сприймати як падіння?

— А воно так і є. Після недавнього чемпіонату Європи ніхто вже й не реагував особливо на мою перемогу. Усі сприймають здобутки Ломаченка як закономірність. Психологічно трохи складнувато це розуміти. І велика кількість прийомів–нагород позначається… Але завжди є наступні змагання, які стають для мене вагомим стимулом до нових досягнень.

— Яку ж максимальну мету ви ставите перед собою в боксі після виграної Олімпіади?

— Це мрія, яку має кожен спортсмен, — зібрати всі чемпіонські пояси своєї категорії. Крім того, сподіваюся, що вдасться реалізуватися в кількох вагових категоріях. Адже мені лише 20 років, я з часом маю додати у зрості й вазі та перейти в інший розряд. Звичайно, що й там ставитиму перед собою завдання–максимум.

— Про перехід до професійного боксу вже замислювалися?

— Поки ні. Зараз головною метою для мене є таки наступний любительський чемпіонат світу. На попередньому я був другим, тепер же хочу стати переможцем. Маю для цього особливий стимул, адже в України ще ніколи не було чемпіонів світу. У мене ж є гарна нагода це виправити: хочу не тільки стати першим для нас, а й наймолодшим чемпіоном світу взагалі.

Цей турнір не менш важливий для мене, ніж Олімпіада. Думати про якісь інші змагання чи за професіональний бокс — не на часі.

— Ви зараз є одним із претендентів на перемогу в опитуванні журналістів — «Герої спортивного року». Плануєте здобути першість і тут?

— Якщо чесно, то вперше чую про подібний конкурс, але буде приємно, якщо мої досягнення визнають ще раз. Але якщо й не отримаю нічого — сумувати не буду. Такі речі не є головними для мене. Основне зараз — чемпіонат світу, що буде центральною подією року.

— Ви вже згадали про «прийоми–нагороди» та інші прояви уваги до вашої персони. Ви справді надзвичайно популярна особа серед журналістів. А як ви особисто ставитеся до них?

— У першу чергу — з повагою. Ми ж робимо спільну справу: спортсмени — завойовують славу для країни, мас–медіа — доносять це до людей.

Але загалом я не люблю бути в центрі уваги. Краще б скраю посидів, поспостерігав би, ніж на очах у всіх бути. Такий ось у мене характер. І розумієте, коли по п’ять–шість разів за десять хвилин чуєш одне й те саме запитання, — важко втриматися від сарказму у відповідь.

— У середині січня ви перенесли операцію на руці…

— Так, її провели ізраїльські лікарі. Певні корективи до мого тренувального процесу це внесло, але, значить, так мало статися. Що не трапляється — все на краще. Мені дуже подобається ця приказка. Уже за кілька днів зможу обходитися без пов’язок на руці.

— Коли ж плануєте почати повноцінні тренування?

— Я вже їх почав. Потрапив до залу наступного дня після того, як повернувся до України після операції. Лікарі попередньо кажуть, що за три місяці зможу повністю використовувати свою ліву руку. Я б уже зняв гіпс, бо не відчуваю болю, та й незручно з ним: навіть піджак складно одягати (усміхається). Але батько не дозволяє, і лікарі забороняють. Зараз навантажую праву, яка в мене не є основною на ринзі.

«Вода – не моя стихія…»

— Василю, останній рік для вас вийшов досить насиченим. Чи відчуваєте, що у вашому житті настають якісь зміни?

— Я став дорослішим, отримав величезний досвід, зробив чимало висновків, побачив багато людей, зрозумів їхні характери. Є люди, які багато говорять, але на цьому й зупиняються, а є такі, що працюють без зайвих слів. Звичайно, що мені імпонують не любителі балачок. Я сам прагну менше розпатякувати й більше працювати. Шкода, що базік у цьому житті набагато більше…

— Одразу після Олімпіади ви обіцяли переплисти Дністровсь­кий лиман. Коли плануєте взятися до справи?

— Ой, не нагадуйте, я воду не дуже люблю, не моя це стихія. Але переплисти збираюся, раз уже сказав. Очевидно, що візьмуся за це влітку, коли погода буде гарною. Це має бути корисним для мене у світлі підготовки до світового чемпіонату.

— Не виникало думки переїхати з рідного міста до Києва?

— Та ні, що ви. У Білгород–Дністровському маю все, що мені потрібно. Навіщо шукати добра від добра? І дуже вдячний хлопцям, які допомагають мені готуватися до змагань. У моїх досягненнях є й їхня частинка, без них не було б моєї перемоги. А найбільше дякую батькові — він є основним джерелом моїх успіхів.

— Що відчуваєте, будучи кумиром молодих боксерів уже в 20–річному віці?

— Це дуже приємно. Не шукайте тут якогось себелюбства чи іншого негативу: просто ставлю себе на місце дітей, які тепер часто просять автографи, і стає радісно від того, що, можливо, підштовхну їх своїм прикладом до чогось позитивного. Так само і я колись захоплювався спортсменами, які були старшими і вже чогось досяг­ли. На їхньому прикладі й учився.

— На Олімпіаді кожному суперникові ви дарували український прапорець. Як виник цей ритуал?

— Це знак поваги до опонента. І своєрідний підтекст теж присутній: через якийсь час він може подивиться на цей прапорець і згадає, що боксував з олімпійським чемпіоном (посміхається).

А прапорці ми купили перед від’їздом до Китаю з розрахунку на кожного суперника по одному. Загалом п’ять. Добре, що всі знадобилися…

— І насамкінець: кожен професіональний боксер має особливу пісню, під яку він виходить на ринг. А що б обрали ви?

— Про таку далечінь я ще навіть і не думав (посміхається). Упевнений, що це не буде найбільшою проблемою в моїй кар’єрі, адже слухаю я надзвичайно різну музику. Чого точно не буде, то це якогось важкого року — це єдиний напрям, який мені справді не подобається.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Ломаченко

Заслужений майстер спорту з боксу (вагова категорія — до 57 кг).

Народився 17 лютого 1988 р. у Білгород–Дністровському (Одеська обл.).

Олімпійський чемпіон 2008 р., чемпіон Європи 2008 р., срібний призер чемпіонату світу 2007 р., чемпіон світу серед юніорів 2006 р., багаторазовий чемпіон України. Володар Кубка Вала Баркера (найтехнічнішому боксерові Олімпіади).

Тренер — Анатолій Ломаченко.

Виступає за фізкультурно–спортивне товариство «Колос».

Студент Південноукраїнського державного педагогічного університету

ім. К. Ушинського (IV курс).

Зріст — 169 см, вага — 57 кг.

Захоплення — хокей, баскетбол.

Неодружений.

 

 

 

 

Розмовляв Петро ТРОЦЬ

Залишити коментар

Filed under Ломаченко Василь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s