Василь Шкляр про нову книгу, містику і війну

28 травня 2016 р.

Більше, ніж Василь Шкляр, для націоналістичного виховання українців, мабуть, не зробив жоден письменник-сучасник. Його книги штовхають на подвиги, а наші бійці на фронті стають у чергу за творами автора. Сам же Василь Шкляр часто буває на сході. Має чимало знайомих серед наших захисників, і саме їхні історії лягли в основу нового видання «Чорне сонце». Чимало цікавих та містичних речей не увійшли до книги, проте ними автор поділився з тернополянами.

 

– Василю Миколайовичу, як війна вплинула на Вашу творчість?

– Я уже презентував «Чорне сонце» у Тернополі разом з «азовцями». Навіть планував представити ще ненаписану книгу. Така практика існує у світі. З одного боку, не можна поспішати, але з іншого – я не міг стриматися. Мої прихильники часто зверталися з проханням написати роман про УПА, подібний до «Чорного ворона». Я довго їздив, багато вивчав, і ці дороги привели мене на Тернопільщину. Тут відбулася одна дуже драматична історія, яка не дає мені спокою. Думаю, коли завершу роботу, зможемо детальніше про це поговорити. Бо нинішня війна – це загалом одна і та ж сама війна. Починаючи з 20-х років, вона не припинялася, а просто набирала різних форм. Голодомор, УПА і вже два роки, як агресор розв’язав цю гарячу фазу боротьби проти українців.

Я завжди казав, що не буду писати про теперішню війну, тому що про неї слід писати з відстані часу. Ця тема потребує переосмислення. Але трапилась одна подія, після чого я не стримався і почав писати повість-притчу «Чорне сонце». Наприкінці третього тисячоліття до Різдва Христового, коли Земля вступала у Сварогову ніч і насувалися зловісні часи, волхви-укри постановили відкрити для свого племені таємницю сакрального знака Чорне Сонце. Бо саме він забезпечував тісний зв’язок із предками, що мало велику силу під час нелегких випробувань. Минуло багато років і знак чорного сонця ми побачили на шевронах «азовців».

– Що підштовхнуло до написання повісті?

– Історія повісті почалася зі знайомства з моїм значно молодшим товаришем Олександром (позивний «Художник»). Коли я презентував «Чорного ворона» ще за часів Януковича, важко було домовитись за великі приміщення. У Кривому Розі цей хлопчина одягнув на себе костюм, прийшов до директора театру, сказав, що очолює молодіжну організацію Партії регіонів. Мовляв, їм надійшла вказівка провести презентацію роману Василя Шкляра. Директор театру одразу розгубився, скасував заплановані заходи і провели презентацію. Після цього Сашко каже до мене: «Прочитав «Чорного ворона». Покажіть, де можна вмерти за Україну?» Я відповів, що він ще дуже молодий. І помирати йому можна лише від кохання. Вже тоді було відчуття, що діюча влада не піде просто так. Згодом я зустрів Сашка на Майдані. А потім він став «азовцем». Коли ця нечисть сунула в наш бік, на Донбасі з’явилися перші чорні чоловічки. Ніхто не знав, хто вони. А це був майбутні полк «Азов». Хлопці вдягли на себе звичайні чорні спецівки. Поїхали туди голіруч. З арматурою. Одиниці мали пістолет чи рушницю. Хлопці поїхали на колишню дачу Януковича, де зосереджувались сепаратистські сили, було багато зброї. «Азовці» їх звідти виперли і нарешті озброїлись.

Якось Сашко телефонує до мене і каже: «Хочу попросити у вас поради. Тут під обстрілами стоїть скіфська баба». Відповідаю йому: «Сашко, дитино. Ти себе рятуй. Скіфська баба простояла тисячоліття. Вона бачила всі війни. Ніякий дідько її не вхопив». Він промовчав, задумався. Наступного дня знову подзвонив, а потім ще раз, і ще раз. Тоді я побачив той тісний зв’язок із предками «наживо» – у душі та вчинках. Це стало поштовхом до написання повісті-притчі. Я називаю її так, бо фактично написав її з голосу. Мені залишилося лише зафіксувати це в художній формі. Я не змінив жодного позивного, хоч це і не документальна книжка. Лише самого Сашка, бо на його розповідь накладалися авторські світовідчуття. Назвав його «Малярем».

– Чи змогли Ви для себе дати відповідь на запитання: «Чому помирають найкращі?»

– Кращі з кращих завжди першими беруть на себе удар. Тут є певна філософська категорія. Загибла людина обростає уявою. Тому мій герой розповідає про своїх побратимів і каже: «Коли я впаду, теж стану найкращим!» Суть української моралі – пролиту за нас кров прирівнювати до святості. І це правильно.

Читач нині має найбільше зацікавлення історичною літературою. З одного боку це пояснюється тим, що українці ніколи не знали своєї справжньої історії. Її нам писали наші окупанти і змушували це вчити. Мене часто звинувачують у тому, що я начебто прикрашаю своїх героїв. Але вони насправді такими є. З ними відбуваються такі дивовижні речі, що я не наважуюся про них писати.

Така неймовірна історія сталася з одним «азовцем» – Сергієм Амбросом, який загинув у Широкиному. Цікаво, що він дуже захоплювався соколами. Хлопець часто розповідав про них, вивчав. На ньому навіть було татуювання птаха. Сергій казав хлопцям: «Як я загину, не журіться. Я стану соколом». Коли у нього влучив осколок у Широкиному, лікарі боролися за його життя, а бійці перебували на базі. Враз почувся шум-крик. На дерево сів сокіл. Вони були враженні, бо ці птахи до людей близько не підлітають. Їх взагалі дуже рідко можна побачити. Пролунав телефонний дзвінок і сказали, що Амброс помер.

Далі було ще більше диво. Коли його хоронили у Черкасах, на майдані зібралася велика жалобна процесія. Люди стали на коліна. Раптом хтось вигукнув: «Подивіться!» Люди звели очі до неба і побачили, що над процесією кружляє сокіл. Птах зробив коло, друге і вмостився над поштою. Я про це не пишу, але це правда. Це може підтвердити будь-хто з присутніх.  Потім хлопці через тиждень прийшли на могилу, а там знову сидить сокіл.

Я мав одну цікаву розмову зі священиком о.Романом, старшим братом Василя Мойсея – Героя Небесної сотні. Василько був моїм читачем. Він хотів узяти собі позивний «Чорний Ворон». Але хлопці сказали, що це довге прізвисько, треба одним словом, тоді він назвався «Круком». Снайпер пробив його бронежилет і Василь загинув. Його поховали в Луцьку – у центрі міста. Якось на зустрічі з його братом о.Романом я розповів йому про випадок із Сергієм Амбросом і попросив пояснити, як це розуміти. Він сказав, що як священик не може вірити у надприродні речі, бо це гріх, але розповів свою історію. Якось він з матір’ю поїхав у Київ на вул. Інститутську, а нині Героїв Небесної сотні, подивитися на те місце, де загинув Василь. Вони підійшли до портретів, раптом почули крик і побачили, як на вінок сів крук. Вони завмерли, а птах сів і дивиться на них.

– Чи будете Ви продовжувати тему україно-російської війни?

Мені важко сказати, що я в майбутньому писатиму. Зараз я живу в 1947 році. Коли писав «Марусю», жив у 1919 році. Решта мене мало цікавило. Я занурююся в той час, в ті реалії, аромат епохи. Я нічого іншого не помічаю. Люди навіть ображаються, що до когось не привітався, але це тому, що я думками в минулому. З багатьма вояками маю тісну дружбу, тому, як дасть Бог здоров’я, планую повернутися до теми війни.

Якось мені один хлопець із Франківщини сказав: «Знаєте, що на Ваші книги у нас черга?» Бійці їх запоями читають. Мені стало прикро, що не зміг забезпечити всіх хлопців книжками. Наші воїни унікальні. Такого ніде у світі нема: в одній руці автомат, в іншій – книжка. Вони нездоланні.

Якось до мене на Львівському форумі підійшов вояк зі своєю книжкою, а вона зачитана до дірок, пахла гаром, порохом. Він попросив підписати її, а в мене рука не піднялася ставити на ній якийсь знак. Мені здається, на ній стільки написано… Звичайно, це покладає велику відповідальність. Та я пишаюся дружбою з цими людьми і з ними можна зробити багато цікавого.

У нас виникає багато дискусій, що робити з цією владою? Ми опинилися у безвиході, коли хочеться знести все і водночас є острах, що можемо порушити баланс і ворог скористається цим. В історії вже були такі приклади. У Мінську, за моєю інформацією, готуються ганебні домовленості, зокрема, про вибори на Донбасі. Усе може закінчитися тим, що не Україна приєднає Донбас, а Донбас приєднає Україну. Сподіваюся, ми не допустимо цього.

– Як Ви вважаєте, чи зможе Україна відновити свої кордони?

– Мене дивують запевнення політиків, що скоро Крим буде наш. Не буде. Я ще в 90-х роках говорив, якщо не будемо інтегрувати українське у Крим та Донбас, то буде велике лихо. Ніхто цим не займався і не міг займатися. Тільки націоналістична диктатура змогла б повернути Крим та Донбас. Зробити так, щоб без української мови не можна було б обійтися. Зараз усі, міністри та Президент, на закритих засіданнях спілкуються російською. То про що тут можна говорити? Один чоловік сказав: найгірше, що може зробити Путін для України – повернути Крим. Це величезний фактор русифікації, яка становить велику загрозу.

– У Криму є значна кількість кримських татар, які ідентифікують себе з точки зору українства. Якщо ми залишимо Крим Росії, то чи не будемо відповідальними перед ними?

– Я прихильник того, щоб кримські татари повернули півострів. Сподіваюся на їхню розмножуваність. Але, на жаль, у цій ситуації вони не показали себе, як би хотілося. Татари можуть казати, що хочуть бути у складі України, але в них, як у кожної нації, є мета – мати свою землю. Думаю, цинічно говорити, що Крим – це Україна. Якщо хотіли мати півострів, треба було заселяти його українцями. Якщо в нації немає сили засвоїти це, то для чого усі ці старання?

 

 

 

 

Розмовляла Зоряна Гарасимів

 

 

 

Джерело: Номер один

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Шкляр Василь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s