Вахтанг Кіпіані: Якщо людина побачила обіцянку зарплати в 500 євро, то за “300 євро” вона вже не проголосує (повна розмова)

29 січня 2018 р.

Журналіст та засновник Музею-архіву преси вважає, що головна місія виборчої реформи знизити вартість “вхідного квитка” в українську політику.

Вахтанг Кіпіані майже 30 років спостерігає за виборами в Україні – і як громадянин, і як журналіст.

Будучи студентом, він присвятив виборам та багатопартійності перших років незалежності свою дипломну роботу. І, зрештою, настільки захопився цією темою, що зібрав понад 100 тисяч різних артефактів виборчих кампаній усіх часів:

Це передвиборчі листівки, програми, газети, плакати. Пізніше – наліпки, майки, тарілки, чашки – все, що супроводжує виборчий процес“.

Для редактора “Історичної правди” це не просто захоплення – це свідчення епохи, яке найкраще ілюструє становлення і розвиток української політики. А ще допомагає зрозуміти, як звичайні депутати у 90-х перетворилися на олігархів?

Чому наші виборці стали ласими на “подачки” і масово продають свої голоси? А головне – відколи політика стала закритим клубом для “обраних” і заможних?

Розмова з Вахтангом Кіпіані вийшла цікавою та змістовною, тож редакція вирішила розділити її на дві частини.

У першій спецпроект “Вибори вибори” разом із журналістом робить екскурс в історію українських виборів.

У другій – Вахтанг Кіпіані розкаже, як двічі балотувався в депутати Верховної Ради, і чому він проти мажоритарки та “за” відкриті партійні списки.

 

фото: ганна грабарська

Вахтангу, пам’ятаєте, як уперше голосували на виборах?

– Вперше як громадянин я голосував на перших в історії Радянського Союзу відносно вільних виборах. Це були вибори на З’їзд народних депутатів СРСР у 1989 році. Мені було 18 років.

Це були перші вільні вибори взагалі за майже 70 років, якщо говорити про Велику Україну, і за майже 50 років для Західної України. Тоді була реальна альтернатива, вперше в бюлетені з’явився не один кандидат.

Хоча не всюди. Здається, тоді по Радянському Союзу було 2,5 тисячі округів, але з яких 400 були безальтернативними. Це, здебільшого, російська Північ, Кавказ, Середня Азія.

В УРСР практично всюди округи були конкурентні. Тоді було два типи округів: так звані національно-територіальні, тобто все місто було одним округом. По київському балотувалися, якщо не помиляюся, 33 кандидати. А інші округи були дуже подібні на звичайну сьогоднішню мажоритарку.

Київ тоді проголосував за демократичних кандидатів – Юрія Щербака, Сергія Рябченка. Львів – за Івана Вакарчука, Житомир – за журналістку Аллу Ярошинську. Потім вони увійшли до демократичної опозиції комуністичній більшості, яка мала назву “Міжрегіональна депутатська група”.

Це були перші вибори, коли люди могли брати участь і в агітації, і в контрагітації. Люди почали ходити по квартирах, вішати на себе якісь плакати, стояти біля метро, агітувати за когось чи проти когось.

До речі, у мене в архіві є листівка вже тоді надрукована на комп’ютері, що для 1989 року було чимось неймовірним. Це був заклик голосувати проти трьох представників партійного апарату – першого секретаря Компартії міста Костянтина Масика, першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького і проти мера Києва Валентина Згурського.

Листівка була роздрукована на “гольчастому” принтері, і хтось червоним олівцем чи ручкою викреслив ці імена. Тобто показав, що ви теж маєте право їх викреслювати. Це була така школа громадянської зрілості.

– Відтоді ви почали цікавитися виборчим процесом?

З 18 років брав участь в усіх виборах як громадянин. І якось так вийшло – я майже завжди (точніше, мій кандидат чи партія) програвав. Крім виборів 1989 року, коли мій демократичний кандидат переміг. Але потім на усіх виборах 1990, 1991, 1994, 1996, 1998, 1999, 2002 років – завжди ті, за кого я голосував, не знаходили підтримки більшості виборців.

Лише у 2004 році, коли Віктор Ющенко разом з народною підтримкою в третьому турі таки вирвав перемогу у Віктора Януковича, тільки тоді мій голос переміг. При цьому я в більшості випадків не жалкую за свій вибір.

Пізніше я спостерігав за виборчим процесом не тільки як громадянин, але і як журналіст. Кілька кампаній був акредитований у ЦВК, взагалі багато писав про вибори.

Водночас накопичував історії цих виборів. Тобто збирав передвиборчі листівки, програми, газети, плакати. Пізніше – наліпки, майки, тарілки, чашки – все, що супроводжує виборчий процес. Маю понад 100 тисяч всяких артефактів виборчих кампаній усіх часів.

Який виборчий артефакт вразив вас найбільше?

Їх дуже багато і вони дуже різні.

Наприклад, рукописна листівка. Коли в місті, де не було штабу певного кандидата, якась людина від себе пише олівцем чи фломастером плакат-заклик проголосувати за когось. Це і цікаво, і важливо з погляду історії.

Громадянин зробив цей один плакатик, бо хотів сказати всьому світу, що треба голосувати не за якогось представника партапарату, а за чесного кандидата. Який, зрештою, програв, але це не важливо. Важливо, що цей чин і цей артефакт були.

Є, наприклад, запрошення отримати холодильник. Це був такий чорний піар наприкінці 90-х проти Олександра Мороза.

Уявіть, як одного дня під штабом опозиційного кандидата, яким був тоді лідер Соцпартії, у пік президентської кампанії, стоять сотні пенсіонерів, які кричать: “Отдай мой холодильник, подлец!“, бо вони за щось там підписалися. А це конкуренти, тоді це був Леонід Кучма, точніше, його штабісти – спрямували до Мороза цих пенсіонерів.

А люди ж недалекі, не розуміють, що кандидат не має роздавати холодильники. Та й не мав Мороз, на відміну від його візаві, цих холодильників та інших “цінних подарунків” для виборців.

Була ще листівка “Тільки Мороз може перемогти літо!“. Його боялись – тому з ним воювали по-справжньому.

Одним словом, всяких цікавих зразків агітації є маса. Значну частину з них відскановано й представлено в проекті “Політична пам’ять”, який Громадський рух ЧЕСНО створив разом із нашим Музеєм-архівом преси.

Є різні смішні агітки. Пригадую, двоє кандидатів від партії Арсенія Яценюка “Фронт змін” на виборах у міську раду Ужгорода вирішили зекономити і вдвох привітати жінок з 8 березня. Тобто не кожен окремо, а разом. І от, двоє таких милих хлопчиків вітають з 8 березня. Виглядає дуже смішно.

 

фото: ганна грабарська

– Наскільки відрізняються вибори, які ви бачили в Радянському Союзі, від виборів у вже незалежній Україні?

Хоч я і був дитиною в кінці існування Радянського Союзу і на останніх, суто комуністичних виборах 1984 року не голосував, ходив на них з кимось із батьків. Це було “свято демократії” – якісь пиріжки, музика і голосування за єдиного кандидата, який представляв формально проголошений, але не існуючий насправді “блок комуністів і безпартійних”.

У той момент уже було очевидно, що ці вибори ніякого значення не мають. Це формальність – ми не можемо вплинути на висунення, на відбір тих людей. А вже набагато пізніше, працюючи з архівними матеріалами, побачив, як функціонувала ця система радянських депутатів.

Був такий знаменитий радянський співак Дмитро Гнатюк. Народний артист, “Буковинський соловей” і так далі. У якийсь момент Комуністична партія довірила йому бути народним депутатом Радянського Союзу.

Нещодавно, у силу певних обставин, родина Гнатюка викинула на смітник його архів. Люди принесли мені ці мішки, і, перебираючи їх, я знайшов кілька дуже цікавих артефактів, пов’язаних з його депутатською діяльністю. Ще у 1970-х роках.

Наприклад, телеграму з Москви за підписом секретаря Верховної Ради СРСР: “Дорогой Дмитрий Михайлович, приглашаем вас на сессию Верховного Совета!“. Мовляв, вам знято кімнату в готелі на два дні, дають добові, картки на харчування і так далі.

Тобто, фактично, він прилітав з України, а хтось прилітав з Чукотки, хтось із Кронштадта, моряк Балтийського флоту, і голосували. Ніяких законів ці депутати не писали. У них був порядок денний – мали за два дні проголосувати сотні формальних рішень, бюджет Радянського Союзу і все – додому, квитки видають. От як усе це виглядало.

І в тому ж самому пакеті документів Гнатюка я знайшов ще один цікавий артефакт, у якому показано, як блискучий талановитий артист був гвинтиком у тій комуністичній депутатській системі.

В архіві знайшовся лист з Володимирської в’язниці, з того самого “Володимирського централа”. Автор Олесь Сергієнко, відомий український дисидент і син дисидентки Оксани Мешко.

Сергієнко сидів у “Володимирі” як такий, що не піддавався перевиховуванню. І він написав листа тодішньому народному депутату Гнатюку з проханням захистити права ув’язнених, які не мали права на нормальне лікування, на листи додому і так далі.

Це був перший лист, а потім є другий так само від Сергієнка, оскільки він, очевидно, не отримав відповіді на попередній.

І другий лист доволі глузливий на адресу народного депутата і народного артиста Гнатюка. Він пише, мовляв: “Шановний народний депутат, таке враження, що не я, а ви ув’язнений. Я, будучи в тюрмі, можу собі дозволити вам писати, а ви не можете мені писати, навіть будучи на свободі“.

Ясна річ, що ніякої відповіді Сергієнко не отримав. Але Дмитро Гнатюк з якихось причин цей листок не викинув, а зберіг. На жаль, усе це було знайдено через місяць після смерті політичного в’язня. Але я розповів про знахідку його доньці.

Тобто тоді депутати були гвинтиками в системі. А з межі 1980-1990-х років депутати перестали бути ними.

Для мільйонів людей цей перший З’їзд народних депутатів СРСР 1989 року дотепер незабутня, неймовірна подія.

Люди слухали на маленьких радіоприймачах біля вуха дорогою на роботу, в транспорті що сказав Борис Єльцин, що сказав Андрій Сахаров, литовці, грузини, письменники, представники народу. З вуст у вуста переказували, що сказав Анатолій Собчак, Володимир Яворівський, Алесь Адамович.

Це були прораби перестройки, яких усі хотіли чути.

Було так зване “агрессивно-послушное большинство”, словами директора Московського історико-архівного інституту Юрія Афанасьєва. Це були комуністи та їхні підспівувачі. Їх була більшість на З’їзді народних депутатів. І лише кількасот демократів від різних республік змогли об’єднатися в опозиційну групу. Втім, їх вплив на життя країни був дуже серйозний.

Ну, і далі я вже завжди стежив за виборами, інколи з більшою, інколи з меншою увагою. Бо були вибори, коли майже нічого від нас не залежало. Це був кінець 90-х, початок олігархату. На мою думку, бідна країна проти великих грошей не може встояти.

Тобто як громадянин я, звісно, ходив і вставляв владі, грубо кажучи, “пістон” у вигляді голосування за альтернативу. Але народ у нас, як відомо, “мудрий” і голосував завжди за “правильних” людей – за двічі судимих, за комуністів, шахраїв, олігархів. І завжди це була більшість у парламенті.

Тільки останні вибори 2014 року після катастрофічно-трагічних подій на Майдані трохи змінили кадровий склад парламенту.

Як змінилася українська агітація на виборах?

– По перше, зовсім змінився порядок денний. Тоді був політичний порядок денний – ядерний статус, наприклад. А зараз: “Я гарантую, що буду допомагати вам, мої виборці!“. Тоді було більше політики, зараз більше прагматизму.

По друге, технологія. Тоді були ножиці, ватман, олівець. Зараз – будь-який найдорожчий папір, будь-які техзасоби, будь-які брошури, книжки, телеролики, аудіореклама, веб-додатки. Дистанцію пройдено величезну.

Але ми бачимо, що це не сильно вплинуло на якість політики.

Сьогодні дуже багато речей в політиці дрібних, “сиюминутных”. Береться будь-яка вигідна тема. Наприклад, боротьба з пташиним грипом. Чи (анти)корупція. Не збираються кандидати побороти це зло, це лише тло для їхньої кампанії.

Коли порівняти гасла українських кампаній і західних, то бачимо зовсім інший контекст. У нас узагалі до недавнього часу не сперечалися про охорону здоров’я. Ніколи не сперечаються про податки.

А в усьому світі це – головні теми на виборах. Бо громадянин завжди за все платить, а не держава.

Водночас, оскільки наш народ хоче чогось солодкого, то навіть нові партії не відмовляються від спокуси додати ще трішечки популізму. А в наших реаліях, на жаль, “трішечки” не буває. І всі партії, у принципі, так чи інакше обманюють людей, завищують їхні очікування.

І кожні наступні вибори ще піднімають градус, бо якщо людина побачила вже обіцянку зарплати в 500 євро, то на наступних виборах вона вже не проголосує за людину, яка скаже: “300 євро, але знаємо, як це зробити!“.

Тобто вони проголосують за партію, яка дасть 1000 євро. Хоча ні ті, ні інші не уявляють навіть інструментарію, як це зробити.

 

фото: ганна грабарська

– Як гадаєте, чому українці постійно наступають на одні й ті самі граблі і заводять у парламент, скажімо, не найкращих депутатів?

– Люди не можуть вибрати кращих за себе. Здебільшого люди вибирають собі подібних.

Не може так бути, що народ у нас прекрасний, а обираються виродки. Чи навпаки – народ у нас поганий, а депутати прекрасні. Так не буває.

Хотілося б, щоб люди, яких вибирають, відчували відповідальність. Що саме від тебе, від твого голосу часто залежить якесь важливе рішення.

Можна не мати можливості провести певне рішення в парламенті. Але якщо ти обирався як людина, яка обіцяла, наприклад, відкриті списки, а потім, потрапивши в систему, кажеш, що це зараз не на часі – то, звичайно, це є обман.

Людина стає частиною системи. Тому, обіцяв і не виконав – здай мандат. Це не смертельно, такі приклади були в українському парламентаризмі.

Це нормально, коли ти обіцяєш і не можеш зробити. Одне діло, коли ти вніс законопроект, за нього не назбиралося голосів – розумію. Але коли ти навіть не вносиш ці законопроекти…

Подивіться на ще чинну коаліційну угоду, яка була написана після останніх виборів. Скільки місяців вони її писали! Вона не виконана на значний відсоток. Це свідчення того, що суспільство не розуміє важливості домовленостей, а депутати не розуміють відповідальності. Усі разом ми перебуваємо в точці, яка не є дуже доброю.

Але все-таки відбувається, на мій погляд, певний прогрес. Часом це два кроки вперед і крок назад, як це сталося з обранням кримінальника Януковича на найвищу посаду. Країна логічно після цього опинилася в глибокому політичному і моральному тупикові.

І тільки через таку страшну кризу, війну, через вбивства людей ми вирулили на попередню дорогу. По якій так само йдемо не дуже швидко. Але – йдемо.

– Одним із пунктів коаліційної угоди нинішнього парламенту є виборча реформа. Як гадаєте, чи потрібна Україні зміна виборчої системи?

– Я підтримую ідею відкритих списків у принципі.

Їх є кілька моделей. Наскільки якісною є модель, яка пропонується у Виборчому кодексі, який зараз розглядається Верховною Радою – це питання до людей, які краще знають і аналізують законопроекти.

Повернуся трішки назад. Вважаю, що вибори у 1989 і 1990 роках за якістю були найкращими. Хоча це й були перші демократичні вибори, і ми були незрілими. Це був прекрасний час, коли справжня політика робилася у Верховній Раді, а не в ефірі в Шустера чи в Адміністрації президента.

Зараз наш парламент не є ані місцем політичних дискусій, ані місцем ухвалення найважливіших рішень у країні. Тоді ж у політику прийшло дуже багато людей, які справді хотіли щось змінити. Тому, коли чую дискусії про новий Виборчий кодекс, кажу: треба відкрити політичне вікно. Якщо в приміщенні задуха, треба щоб свіже повітря максимально замінило погане.

Відповідно, якщо в політиці все погано, треба щоб квиток у неї став дешевшим.

Якщо раніше людина з бюджетом у 5 радянських рублів могла намалювати на картоні плакат: “Проголосуйте за мене, я кандидат проти комуністичного апарату” і стати депутатом парламенту, то зараз люди витрачають на це сотні тисяч доларів. Звичайна людина з вулиці не може стати депутатом апріорі.

Кажуть, мовляв, добре, що створюються політичні команди. Але ж ми знаємо, що ці партії і команди нічого не означають.

От на вулиці, крім парламенту, взагалі є хоч один член партії “Народний фронт“? Чи БПП? Знаю, що в парламенті їх 100 чоловік, але поза парламентом не знаю жодної людини-члена БПП.

Ми ж розуміємо, що це фейки – таких партій як сталих об’єднань, члени яких мають спільні цінності і проекти на майбутнє, не існує. Існує група людей, об’єднаних політичним інтересом. Сьогодні БПП, завтра буде “ПББ” чи будь-як по-іншому.

Купа людей – той же Арсеній Яценюк чи Юрій Луценко – на кожні нові вибори йдуть від нової партії. У цьому сенсі формальне існування політичних партій не є гарантією політичної відповідальності.

Треба створити систему, за якої людина, об’єднавшись з іншими, може зареєструвати свою “виборчу акцію”, як кажуть поляки, і зібрати певну кількість голосів на свою підтримку. Якщо це популярний чи авторитетний політик, співак, підприємець – він збере цей мільйон. І стане незалежним депутатом парламенту. Є такі виборчі моделі, які це дозволяють.

На мій погляд, у Виборчому кодексі має міститися заборона політичної реклами. У тій формі, у якій вона є.

Я бачив багато виборів в Америці чи Канаді. Там політична агітація – це такі маленькі, розміром трохи більше А4, залізні чи пластикові плакати, які втикаються в землю і потім однією рукою витягаються.

Ніяких білбордів, ніяких шпальт у газетах чи величезних плакатів на стінах. Це – єдиний формат виборчої агітації, і всі кандидати максимально у ній зрівняні.

Тож, якщо новий Виборчий кодекс понизить ціну входження в політику, він буде працювати на позитив.

 

Вахтанг кіпіані демонструє колекцію музею-архіву преси. фото: ганна грабарська

– Як на українську політику вплинула мажоритарна система?

– У принципі, я противник мажоритарки і прихильник пропорційної системи, якщо говорити про вибори у Верховну Раду. І прихильник відкритих списків.

У багатьох країнах існують різні модифікації мажоритарки. Я колись писав свою дипломну роботу про закон про об’єднання громадян і вибори в Україні. Я це вивчав ще у 1993-1994 роках, коли буквально на пальцях однієї руки можна було назвати людей, які в принципі знали, що таке мажоритарна і пропорційна системи.

Тоді я став на певну позицію, яку не міняю дотепер. Вважаю, що мажоритарка в бідних країнах не стимулює політичного зростання.

Бідний виборець голосує дуже приземлено. У 1994 році цього ще не було, а в 1998-му сталися перші вибори, коли щойно створений олігархат масово пішов у політику.

У 1994 році були ще так звані “червоні директори”, які недодерибанили радянське майно. За чотири роки ці директори частково втратили потугу, і вийшли молоді зубаті люди, які стали протоолігархами чи олігархами.

Тоді з’являється феномен і Віктора Пінчука, і “донецького клану”, і Ігоря Бакая, і Вадима Рабіновича, і багатьох дотепер відомих персонажів. Фактично, всі вони, як правило, вигравали на мажоритарці.

У них був і є фінансовий ресурс, за ним – адміністративно-організаційний, щоб прокласти дорогу, відремонтувати школу, закопати газовий балон і розповісти, що це – газифікація села. Заплатити людям за голос, дати гречку. Привезти артиста на вибори або якусь іншу знаменитість.

Фактично, тоді був ресурс, якого чисті політики не мали. У них не могло бути таких грошей.

І з 1998 року мажоритарна система щоразу на одного нормального кандидата, який пробивався через це сито, давала 10 або олігархів, або людей олігархів, або негідників, які просто йшли заробляти гроші.

Я знову повернуся до першого скликання 1990 року, бо дуже люблю той період. Це був парламент, коли не було грошей, не було команд. Були дві ідеї – ідея радянської України і ідея вільної України.

Так от тоді був лише один випадок, коли людина, обрана як демократ, “рухівець”, перейшла на сторону комуністів. Це був такий депутат Олександр Коцюба.

І це була величезна сенсація. Була велика політична кампанія по Україні – “Не будь як Коцюба, не будь зрадником!“. І це був єдиний приклад за чотири роки.

Це була хоч і незріла, але демократія. А зараз у парламенті тихо, спокійно. Усе вирішується на якихось закритих нарадах, на радах керівників фракцій.

А самого законотворення в парламенті, щоб люди почули, чому податок такий, чому гроші йдуть на такий округ, чому це міністерство фінансується так, а це так – цього процесу фактично вже немає. Я думаю, що це неправильно.

Саме мажоритарка плодить людей для такого формату політики. Хоча наша пропорційка так само не позбавлена цих страшних ознак, бо місця в списках продаються. Я був учасником кількох виборчих кампаній і бачив не раз, як обговорюється один список, а на з’їзді голосується інший.

На жаль, ми поки що є недодемократією. Та все ж думаю, що людям легше сказати, мовляв, така-то партія нас обдурила, то ми будемо голосувати за іншу. А якщо в тебе в окрузі є багата людина – у тебе немає альтернативи.

Наприклад, депутат від Донецька, а тепер від Донеччини Юхим Звягільський. Він 7 скликань у парламенті! Він у парламент навіть фізично не ходив і, тим не менше, люди за нього голосували, бо він вирішував їх питання і все “давав”.

Я був у Донецьку і навіть фільм бачив про нього. Там Звягільський – це все: аптеки, допомога пенсіонерам, це агрогосподарства і так далі.

Від таких депутатів люди отримують конкретно для себе користь. А політика – це не отримання користі, це стратегія розвитку країни. На жаль, із цим у країні поки що є проблеми, і політики це використовують, а громадяни користуються.

Ви зазначили, що й самі балотувалися до Верховної Ради. Що найбільше запам’яталося з цього досвіду, і які висновки зробили?

– Я кілька разів балотувався в парламент. Це була спроба побачити процес зсередини, спробувати вплинути. Але це ніколи не було великим бажанням, не робив на можливе депутатство великої ставки.

І це, можливо, помилка. Бо політика – це система, де дуже висока конкуренція. І ця конкуренція має цілком осяжний матеріальний стимул.

Знаю купу людей, які приходили в парламент, образно кажучи, пішки, а виїжджали на Ferrari. І це ставалося за чотири роки. А є такі, хто по 20 років у парламенті. То в них там, напевно, у їхніх коней і хом’ячків уже золоті зуби. Ми ж бачимо декларації цих людей.

Балотувався в 1996 році на довиборах до Верховної Ради в Миколаєві, по мажоритарці. Тоді був дуже недосконалий закон – якщо вибори не відбувалися через низьку явку виборців, то всі кандидати, які балотувалися, вже не мали права йти знову. І в окремих округах було по 5 турів виборів!

На той час я вже переїхав до Києва і працював кореспондентом для тижневої миколаївської газети. І просто приїхав у гості до Миколаєва.

Мені кажуть: тут проблема, комуністи висунули в черговий раз кандидата, а в нас, у демократів з покоління “Руху”, немає кого висувати. Я майже жартома сказав: “Якщо нікого не знайдете – висувайте мене“.

Висунули. Мав бюджет у 50 доларів, які мені дали в офісі Української Республіканської партії. Це була націонал-демократична, доволі потужна партія, яка мала близько 10 депутатів у парламенті. Її очолював тоді Михайло Горинь, колишній дисидент.

На ці гроші ми купили папір, надрукували листівки, і я ходив по будинках і закликав молодих людей приходити на дільниці. Зрештою, отримав, здається, 13% голосів. А переможець мав 50% з копійками. Це був член КПУ Кузьєв. Він спав у парламенті, бо був уже старий чоловік – голова “комітету захисту Леніна”.

Вибори були нечесні. Явку влада навмисно “натягнула”. В одній школі, приміром, було дві виборчі дільниці. На одну дільницю ми знайшли спостерігачів, а на другу не знайшли. Так от різниця між нами і комуністами була на двох дільницях у 10 разів. Подавав скаргу до ЦВК, але мені відмовили.

Другий раз я балотувався в парламент у 2006 році, рівно через 10 років. Тоді, після Помаранчевої революції, багато моїх студентських ще приятелів і не тільки об’єдналися в партії “Пора“. І я балотувався по списку блоку “Пора-ПРП”. Але партія не набрала прохідний відсоток.

Лідером списку був Віталій Кличко. Я мав понад 70 виборчих зустрічей у тій кампанії. Їздив у парі з кимось зі знаних політиків – з Віктором Пинзеником, Михайлом Косівим, Тарасом Стецьківим. Працювали ми, здебільшого, на Західній Україні. Тоді молодь, “Пору” і мене особисто приймали дуже добре.

Але було повністю провалено кампанію на Східній Україні, зокрема тому, що Віталій як лідер блоку мав лише дві чи три публічні зустрічі, що неправильно. Політтехнологи йому сказали, що він настільки відома людина, що їздити особисто не треба, бренд виручить. Це неправда. Політик має їхати туди, де його чекають. А Кличка тоді дуже чекали.

Були такі випадки, наприклад, на Хмельниччині, коли я приїхав у райцентр сам. А на вулицях висять листівки, що буде зустріч з лідером виборчого блоку Віталієм Кличком.

Я зайшов до залу місцевого технікуму чи що, сидить 300 дітей, і всі з календариками чекають на Кличка. А Кличка нема. І перше питання: “А Кличко буде?” –”Ні, Кличко не доїхав“. І тоді другий голосок: “А ви Кличка знаєте?” – “Ну так, я знаю Віталія“. “Ну, тоді ви підпишіться“.

І оця вся величезна черга стала до мене, я на календариках Кличка порозписувався. Діти пішли, і дорослі сіли. Відтак, кілька годин тривала добра розмова і про політику, і про пенсію, і про все на світі.

Ми програли. Але я не сумую, що в тій кампанії брав участь. Навіть попри таких людей, як лідер “Пори” Владислав Каськів, який у політику йшов заробляти, і його подальше життя це підтвердило.

Під час кампанії я побачив реальну країну з цими запитами про дахи, про “гречку”. Коли люди приходять на зустріч і за пару хвилин кажуть: “Давайте підемо звідси, бо він бідний і нічого нам не дасть“. І частина залу розвертається і йде…

Вони йдуть не до політика, стратега, носія певних ідей і цінностей. Вони хочуть отримати конкретну подачку. І вони дочекаються, бо обов’язково приїде наступний кандидат, який роздасть гроші чи пільги, чи ще щось. Так було тоді і є зараз.

 

вахтанг кіпіані демонструє колекцію музею-архіву преси. фото: ганна грабарська

– Як переконати людей, що їх голос на виборах – це цінність? І свій вибір не можна продавати за гречку?

Треба зростати. Усім ставати дорослими. Україні вже багато років і нам теж треба бути дорослішими, ніж ми є.

Нічого нового не скажу – громадяни мають бути відповідальними. Мають цікавитися, за кого вони голосують, що цей кандидат чи депутат уже зробив у своєму житті. Чи в нього є інтелектуальні, організаційні чи інші потенції щось зробити.

Можна довго перераховувати: не бути байдужими, не продавати голос – це такий набір банальностей, що мені соромно повторювати.

Головне – просто бути громадянами. Бо поступово, у процесі, ми вийдемо на якість політики, яка нам потрібна.

У мене претензій до політиків рівно стільки ж, скільки і до звичайних громадян. Люди хочуть міняти життя – значить треба міняти політиків, їх якість. І водночас, звичайно, не треба спускати руку з пульсу політиків, контролювати їх на різних рівнях.

Немає, на жаль, універсальних рецептів, якихось чарівників на блакитних вертольотах, які прилетять і все вирішать. Це момент зростання, мудрості і політичної еліти, і народу.

Має бути постійна ротація. Частина з політиків залишиться, частина піде на смітник історії. І це нормально.

 

 

 

Розмовляла Дарина Рогачук

 

 

 

 

Джерело: УП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Кіпіані Вахтанг

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s