Катерина Максимович, референтка ОУН: Цинга була така, що зуби руками діставали, аби поїсти, а потім ставили на місце

10 січня 2018 р.

Катерина МАКСИМОВИЧ проводила вишколи для повстанців

У львівській гімназії сестер василіанок викладала Олена Степанівна. Часто розповідала про Січових стрільців. Возила нас на екскурсію на гору Маківка в Карпатах (місце запеклих боїв 29 квітня – 4 травня 1915 року легіону Українських Січових стрільців із російськими військами, що мали чисельну перевагу. Тоді загинули понад 50 січовиків. – Країна). Одягалася скромно, носила елегантні черевики без підборів. Казала: “Головна краса – у душі, поведінці, манерах”. Часто молилися. Разом відзначали релігійні свята. Там я познайомилася з “Декалогом українського націоналіста”. Зі мною і ще з двома дівчатами додатково займалася студентка старших класів. Розповідала про історію України. Одного вечора завела нас під мури собору Святого Юра. Там ми присягнули на вірність українському народові.

Катерина МАКСИМОВИЧ, 93 роки, референт Організації українських націоналістів. Народилася 12 ­серпня 1924‑го в Миколаєві на Львівщині. Батько Андрій Максимович працював на державній службі, мати Анна Корецька була домогосподаркою. Мала четверо сестер та одного брата, який помер немовлям під час Першої світової війни. Шість років навчалася в школі рідного міста, рік – у львівській гімназії Сестер Василіанок. 1941‑го вступила до стрийської гімназії. За чотири роки почала вчитися на факультеті німецької філології Львівського університету. До Юнацтва Організації українських націоналістів вступила 1939-го. Мала псевдо ”Тамара”. Проводила пропагандистські вишколи на території Стрийського й Миколаївського районів. 15 жовтня 1948 року працівники Управління держбезпеки у Львівській області арештували Катерину та її сестру Анну. Та навчалася в медінституті, була розвідницею ОУН. Мала псевдо ”Орися”. 29 квітня 1949-го обох засудили на 10 років виправно-трудових таборів і п’ять – позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала на Колимі Магаданської області в Росії. Там познайомилася й вийшла заміж за політв’язня Михайла Квася. Був учасником ОУН на псевдо ”Монах”. Реабілітована 21 травня 1959 року. Закінчила Іркутський педагогічний інститут іноземних мов. 1964-го повернулася в Миколаїв. Працювала вчителькою англійської й німецької мов. 1990–1998 років очолювала місцевий осередок Народного руху України. Має доньку 59-річну Надію, трьох онуків і стільки ж правнуків
Катерина МАКСИМОВИЧ, 93 роки, референт Організації українських націоналістів. Народилася 12 ­серпня 1924‑го в Миколаєві на Львівщині. Батько Андрій Максимович працював на державній службі, мати Анна Корецька була домогосподаркою. Мала четверо сестер та одного брата, який помер немовлям під час Першої світової війни. Шість років навчалася в школі рідного міста, рік – у львівській гімназії Сестер Василіанок. 1941‑го вступила до стрийської гімназії. За чотири роки почала вчитися на факультеті німецької філології Львівського університету. До Юнацтва Організації українських націоналістів вступила 1939-го. Мала псевдо ”Тамара”. Проводила пропагандистські вишколи на території Стрийського й Миколаївського районів. 15 жовтня 1948 року працівники Управління держбезпеки у Львівській області арештували Катерину та її сестру Анну. Та навчалася в медінституті, була розвідницею ОУН. Мала псевдо ”Орися”. 29 квітня 1949-го обох засудили на 10 років виправно-трудових таборів і п’ять – позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала на Колимі Магаданської області в Росії. Там познайомилася й вийшла заміж за політв’язня Михайла Квася. Був учасником ОУН на псевдо ”Монах”. Реабілітована 21 травня 1959 року. Закінчила Іркутський педагогічний інститут іноземних мов. 1964-го повернулася в Миколаїв. Працювала вчителькою англійської й німецької мов. 1990–1998 років очолювала місцевий осередок Народного руху України. Має доньку 59-річну Надію, трьох онуків і стільки ж правнуків

Коли прийшли більшовики, гімназію розпустили, а дів­чат відправили по районах. Я вступила у восьмий клас миколаївської школи. Дівчат не чіпали, а хлопців почали арештовувати. Ув’язнили Степана Янкевича, Романа Іщака, Корнила Корецького і ще кількох. Як почалася війна з німцями, то дехто вернувся, інших розстріляли в тюрмі Дрогобича. Тоді мені підпільник “Бринь” сказав: “Я виїду з міста, а тобі повідомлю, що робити далі”. Через деякий час отримала від нього штафету (маленьку записку. – Країна). Наказав прийти у Лани, передмістя Стрия, до пані Держко. Вирушила пішки. Вдома нічого не говорила. Ця жінка мені сказала вступити у стрийську гімназію. Ледве добралася додому, бо ноги спухли.

Штаб власовців (учасники Російської визвольної армії, яка під час Другої світової воювала на боці Німеччини. – Країна) містився у другій частині будинку нашої гімназії. Один із них, Петя, на перервах любив грати з нами відбиванку (волейбол. – Країна). Мій провідник “Лицар” наказав його завербувати. Хотіли, щоб попереджав про облави, бо після них наших хлопців вішали в центрі міста. Петя погодився допомагати. Попросив про послугу – написати листа його рідним у Москву, що він живий і здоровий. Я так і зробила. За деякий час отримала відповідь – мати подякувала за вісточку про єдиного сина й благословила мене. Згодом, коли Петю з іншими перемістили у Краків, він написав мені листа. Тато насварив. Сказав, щоб із москалями не переписувалася.

Мій гімназійний товариш Леонід Торканик утікав із-під Бродів. Ми його забрали до себе, сховали в стодолу. Приходив до нас по ночах Дмитро Стасів і лікував його рани й гангрену. Одного разу під час облави військовий запитав, що за чоловік у нас лежить. “То мій брат. Хворіє на тиф”. Той аж відскочив, коли почув про хворобу. Через місяць відправила Леоніда в Карпати до наших хлопців.

З понеділка по п’ятницю була на заняттях, а в суботу виїжджала у райони й проводила політичні вишколи. Роз’яснювала хлопцям, чому і за що воюють. Дівчатам у повстанських відділах казала, що вони за потреби повинні й за кулемет стати. Навесні 1944-го, коли почалися сильні бої, в полон до наших попадали червоноармійці. Деякі погоджувалися з нами співпрацювати. Серед них була і східнячка Ксеня, радистка. Дуже релігійна, порядна, говорила українською. Пам’ятаю італійця Пікалло. Ми називали його Петро. Одного разу проводив після наради. Потрапили на засідку. Він мені крикнув: “Обіймай коня!” Прихилилася – куля прошила мою шапку. Пікалло загинув у Карпатах.

Автор: фото надане Катериною МАКСИМОВИЧ
Студентський квиток Катерини Максимович, вилучений під час обшуку працівниками Управління Міністерства державної безпеки у жовтні 1948 року. На той час вона була студенткою четвертого курсу Львівського університету імені Івана Франка
Студентський квиток Катерини Максимович, вилучений під час обшуку працівниками Управління Міністерства державної безпеки у жовтні 1948 року. На той час вона була студенткою четвертого курсу Львівського університету імені Івана Франка

Надійшло повідомлення з боївки “Скорого” і “Крука”, що мене чекають у селі Крупське. Була рання весна 1946‑го. Субота. Прийшла на зв’язкову хату. Прибігла якась дівчина і закричала: “Облава!” Мені треба було терміново змінити одяг, аби не виділятися. Бо я тільки приїхала з навчання – у тоненькому плащику, як міська дівчина. Господиня натягнула поверх нього широку спідницю й кафтан. Пов’язала на голову хустку. Посадила на бамбтель (лавка-ліжко, що розсувається для спання і складається для сидіння. – Країна) під вікном, дала в руки куделю. Відчинилися двері: “Вы девушку не видели?” “У хаті тільки я і моя донька Наталя”, – сказала господиня й кивнула на мене. Село було в облозі. Прийшов якийсь дядько і сказав, що прориватимемося. Сіли вдвох на фіру з гноєм. Коли наблизилися до облавників, сказали: “Їдемо розкидати гній на поле, бо сніг уже сходить”. Штиками покололи той гній, та й пустили нас. Добралася до цвинтаря в Миколаєві. Забігла в кап­лицю, переодягнулася й поїхала до Львова. Щоб мати алібі на майбутнє, побігла в університетську бібліотеку на Мохнацького (тепер вул. Дорошенка. – Країна). Набрала книжок і почала готуватися до колоквіуму.

“Дорогенька пестра квіточко, я хотів би зірвати тебе й прикрасити своє зболіле серце, відпочити. Неповоротність мого пера до того, що не хочу писати, але мушу сказати: Дівчино, де ж Ви такі взялися? Коли я Вас вперше побачив, то мені здавалося, що віднайшов скарб у своєму житті”, – такий лист без підпису прийшов на мою домашню адресу. Здогадалася, що автором був мій провідник Василь Одинак на псевдо “Чабан”. Згодом зізнався мені в коханні. Коли відходив із пропагандистським рейдом на Захід, заглянув по мене. Сестра сказала, що я у Львові. Пішов до підпільниці Стефи, забрав її. Потім вони одружилися й народили двох дітей. Уже після таборів я отримала два листи з Австралії. Василь писав, як влаштував своє життя. Не лише я їх читала. Скоро викликали на розмову в КДБ.

Доручили переправити дівчину на Захід, аби налагодити зв’язок із закордонним проводом. Вірним способом було “видати її заміж” за німця, колишнього військовополоненого. Тоді їх багато одружилося з місцевими. Пішла до священика Гавриїла Котельника просити про шлюб. Він побоявся. Пішла до іншого. Сказала: “У дівчину-сироту німець закохався. Хочуть одружитися і виїхати за кордон”. Погодився.

Час до часу міліціонери ходили по хатах перевіряти документи. Я жила у Львові біля костелу Святого Антонія – винаймала квартиру у двірнички. Одної ночі постукали у двері. А в мене якраз ховалася сестра Анна. Поклала її на сітку під матрац, сама лягла на нього. Зайшли двоє чоловіків і жінка. Господиня говорила: “Це – студентка. Гарна, порядна дівчина. Живе у мене, доки вчиться”. Їй наказали вийти. Тоді спитали у мене: “Где сестра? В восемь часов она зашла сюда и еще не выходила”. Відповіла, що не маю сестри. Наказали встати. Підняли матрац, а там – Анна, бліда як смерть. Сказали нам обом збиратися. Рушили пішки у тюрму на Лонцького.

Слідчий Фьодоров мав нагайку з маленьким гачком на кінці. Вдарить – і цівочки крові стікають по тілі. Допитував уночі. Часто був напідпитку. Любив роздягати дівчат догола. Всі в камері молилися, щоб до нього на допит не потрапити. О третій годині ночі почула: “Кто тут на букву “М”?” Встала. Повели до Фьодорова. Наказав роздягатися. Стояла гола в його кабінеті й чула, як у сусідній кімнаті дівчина кричала не своїм голосом. Потім щось гупнуло. Жінка замовкла. Хтось постукав у двері. Фьодоров накинув на мене шинель і відчинив. Почула діалог: “Как твоя бл… дь? Моя уже все”. – “Что ты наделал?” – “Ничего. Завтра с мусором увезем”. Фьодоров наказав мене відвести. Наступної ночі знову викликав. Тільки взяв у руки нагайку – задзвонив телефон. Звернувся до охоронця: “Уведи ее!” Більше мене на допити не брав.

Нас із сестрою перевели у “Бригідки” (тюрма у Львові. – Країна). У камері було до 30 дівчат. Щоб підтримати себе на дусі, часто молилися, декламували вірші. Я розповідала про книжки, які колись читала. Невдовзі у камері з’явилася молоденька Слава. Підслуховувала наші розмови і про все розпитувала. Через два тижні мене забрали в карцер на сім діб. Моя сестра Анна одразу запропонувала відомстити: “Дамо Славочці “коца”. Накинули на неї покривало й дубасили щосили. За це всіх позбавили передач від родичів. Дівчата оголосили голодування. Їм насильно вливали їжу через зонд. Після мого повернення з карцеру нас усіх перевели в Золочівську тюрму. Там і судили.

Автор: фото надане Катериною МАКСИМОВИЧ
Катерина Максимович (у центрі) з учнями 10-го класу Миколаївської середньої школи №2 на Львівщині. Тут викладала англійську та німецьку мови. Фото зроблене 1976 року
Катерина Максимович (у центрі) з учнями 10-го класу Миколаївської середньої школи №2 на Львівщині. Тут викладала англійську та німецьку мови. Фото зроблене 1976 року

Повантажили на пароплав “Фелікс Дзержинський” і повезли на Колиму. По дорозі багато жінок страждали морською хворобою. Знесилені й виснажені лежали у своєму калу й блювотинні. Вигрузили у порту Нагаєво. Звідти направили у Берлаг (російською – Береговой исправительно-трудовой лагерь, особливий табір № 5 МВС СРСР. – Країна). Працювали на будівництві таборів по всій Магаданській області. Одні були мулярами, інші – штукатурами. Деякий час ми зі Славою робили мозаїчну підлогу зі шматочків кольорового скла і цементу. Потім рили котловани, підриваючи землю динамітом.

Уночі викликає начальник колгоспу “Дукча”. На столі – хліб, пляшка горілки й ковбаса. Я сім років таких наїдків не бачила. Нас годували юшкою з камбали й паляницями з лісового моху й меленого ячменю. Цинга була така, що зуби руками діставали, аби поїсти, а потім ставили на місце. Сіла, вчепилася руками за коліна, щоб втриматися. Начальник пропонував оформити пропуск, аби вільно могла залишати спецпоселення, ходити в кіно. За це пропонував час від часу приходити до нього. Не одна дівчина в лагерах віддавалася за кусок хліба. Я відповіла: “Пропуск ваш мне не нужен. Я к вам ходить не буду”. Боялася, що вишле етапом ще далі в Сибір. Не вислав.

влітку 1958-го На сьомому місяці вагітності їхала з Сибіру додому – вагітних, які відбули дві третини терміну, пускали навідати родичів. Прибула на львівський автовокзал. Їхати далі грошей не було – вкрали гаманець. Якийсь водій спитав: “Жінко, а куди вам треба?” Відповіла: “У Миколаїв, але не маю чим вам заплатити”. – “Сідайте так. Хай вже рідні вас побачать”. З вікна автобуса дивилася на знайомі місця, і щоками котилися сльози.

У рідному місті найперше подалася до хати сестри Марії. Вийшов її чоловік і спитав, хто така. Мене жаль узяв: невже за 10 років змінилася так, що свої не пізнають? Заціпеніла, не могла відповісти. Визирнула сестра: “Жінко, ви до кого?” Сперлася на хвіртку, бо відчула, що млію. Аж тут вибіг наш пес Негус. Почав лизати мої обидві руки й привітно виляти хвостом. Сестра з чоловіком завели в хату. Коли відійшла, сказала, хто така. До ранку прийшли мої батьки й сестри.

Щодня бував дільничний Сємьонов і нагадував, що треба вертатися на Колиму. А я ще навіть не родила. Мусила писати прохання прокурору Прикарпатського військового округу, щоб дозволив побути з рідними довше. Тільки за третім разом отримала позитивну відповідь. Чоловік прислав телеграму: “Якщо буде дівчинка, назви Надія, бо в нас нічого не лишилося, крім надії”. За рік після народження доньки мене реабілітували. Чоловік залишився на спецпоселенні.

Поїхала в Москву до міністра освіти СРСР. Просила дозволу закінчити навчання. Сказав, що з таким минулим мене не візьмуть у жоден інститут на європейській частині СРСР. Порадив вступати в інститут іноземних мов в Іркутську. Дав міністерське направлення. Ректор спитав, чого обрала саме їхній інститут. Відповіла: “Мій чоловік – військовий. Служить на Далекому Сході. Хочу бути ближче до нього”. Не могла сказати, що чоловік – на спецпоселенні у Магадані. Документи прийняли, але на зимову сесію виклику не давали. Ще раз написала міністру освіти. Так почалося моє навчання.

Шість років не бачила свою доньку. Коли повернулася додому, була для неї чужа. Надія довго мене не признавала. “Добра” сусідка нашіптувала дитині, що ми з чоловіком – не її батьки, бо маємо різні прізвища. Під час одруження взяти чоловікове не могла. Розписувалися в Магадані, а там не дозволяли змінювати прізвище – щоб не “загубити” людину з поля зору.

Хотіла працювати вчителькою. Взяла диплом і подалася до директора однієї зі шкіл Миколаєва. Сказав: “Вертайтеся назад. Вам тут не місце”. Пішла просити допомоги в райком партії. Чоловік, з яким говорила, показав доноси на мене від трьох місцевих учителів. Писали, що була засуджена. Сказав: “Ви не та людина, яка зможе виховати молоде покоління в радянському дусі”. Поїхала в районне відділення освіти у Жидачеві. Кульгавому чоловікові, років під 40, сказала, що шукаю роботи вчителя іноземної мови. Подивився на диплом і спитав, чого вчилася аж в Іркутську. Знову розказала історію про “чоловіка-військового”. Направив мене в російськомовну школу. Того ж дня провела перший урок англійської мови. За чотири роки перевели в рідний Миколаїв. Учителювала там до пенсії.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s