Відомий український фотограф Олнксандр Глядєров: Нехай Путін править ще два терміни та зруйнує цей Карфаген

р.

ОЛЕКСАНДР ГЛЯДЄЛОВ – український фотограф, який висвітлював військові конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, а також конфлікт на Донбасі, де отримав поранення. Крім того, він працював над проектами про знедолених дітей, про епідемію СНІДу, про життя в’язнів у тюрмах, а останнім часом звернув увагу на ще одну соціальну тему – українські хоспіси. “Апостроф” поговорив з фотодокументалістом про війну та зміни в українському суспільстві.

– Ти займаєшся документальною фотографією і дуже уважно вивчаєш соціум, зокрема явища, які суспільство намагається не помічати. Ось ми знаходимося в Києві й не сильно думаємо про те, що десь там, за 500 кілометрів від нас, кожного дня йдуть перестрілки, вбивають людей, фактично йде війна, як би вона не називалася в офіційних документах. Як людина, що має великий особистий досвід зйомок на війні – у Придністров’ї, Карабаху, Чечні, Сомалі – ти припускав, що таке може статися і на нашій території?

– Соромно зізнаватися, що ми насправді це знали, але це питання у себе глибоко всередині утоптували, воліючи в це не вірити. Я пам’ятаю, як я облився соромом, був такий момент, коли прорвалося розуміння того, як раніше до цього ставився.

Це було на виставці “Іловайськ” в 2015 році, яку ми робили в музеї Шевченка (організаторами виставки та авторами фотографій були Олександр Глядєлов, Максим Дондюк, Максим Левін і Маркіян Лисенко, – “Апостроф”). На екскурсію привели роту військових. На виставці їх супроводжував і пояснював, що стоїть за кожною фотографією, в минулому боєць батальйону “Донбас” із позивним “Артист”. Він ще в радянські часи був десантником, афганець, велика така людина.

Нам із Максимом Дондюком було цікаво подивитися на військових, які на війні не були та дивляться фотографії війни. Ми до стіночки притулились, а він [Артист] в цей момент щось розповідав і зупинився. Несподівано мене як прорвало, я кажу: “Артисте, а ти насправді не знав, що вони нападуть? І тобі зараз не соромно?” Він зупинився: “Соромно”.

І в мене те ж саме почуття. Я згадав, як на початку 90-х, коли приїжджала якась шишка з Кремля, [Геннадій] Селезньов або хтось ще, то старі, ламані таборами дисиденти виводили молодь на вулиці та скандували: “Геть москалів, вони нападуть!” Ми всі думали: ну, маргінали, цього не може бути. Виявляється, вони були праві. Вони це знали ще до всього.

– На твій погляд, ці роки якось змінили суспільну свідомість в країні? Як фотограф ти ж спілкуєшся з людьми, у тебе є досвід, ти навіть поранення на передовій отримав.

– Нещодавно були опубліковані результати соцдослідження, що понад 60% українців за вступ до НАТО. Ми п’ять років тому собі такого уявити не могли, це точно. За вступ до НАТО більше, ніж за вступ у Європу. Зрозуміло, це вибірка. Безумовно, референдум може інші дані показати, але все одно, звичайно, це говорить про зміну. Хоча в чомусь монументальний “совок” присутній у дуже багатьох і багато де, особливо в державних установах.

– А в чому ти бачиш прояв цієї “совкової” психології?

– Після музею Шевченка нашу виставку [про Іловайськ] запросили розмістити в Міністерстві закордонних справ. Простір для арт-експозиції в них на тому поверсі, де знаходиться кабінет міністра закордонних справ. Припускаючи, що це ж організація, ми подумали, наша справа – тільки перевезти виставку і доставити роботи, а вони розвісять.

Проект “Іловайськ” Фото: Олександр Глядєлов

 

Усе було запаковане у папір і скотч. Ми це діло підняли нагору, розпакували. Вийшов такий ось ком паперу зі скотчем, який ми поклали, щоб його хтось прибрав. Розставили роботи. Думаю, прийдемо наступного дня години до 12-ї та подивимося. Виходить, що це лежало прямо навпроти ліфта, з якого кілька разів на день виходить міністр.

Практично за добу ми з’являємося, це сміття все ще там, роботи стоять, в дальньому кутку стоїть драбина і якийсь нудьгуючий літній робітник. Ми підходимо: “Ви розвішуєте?” Він так перелякано дивиться на нас: “Я не вмію, я вмію тільки подавати”.

Ми дзвонимо співробітникові, який нас запросив, дуже хороша людина. Ми говоримо: “12-та година, нікого немає, нічого не висить, тільки драбина і переляканий чоловік”. Він каже: “Взагалі-то обід о першій, але, напевно, вони вже пішли обідати”. Ми спустилися в хол, попили кави, піднялися, немає нікого ні о першій, ні о другій.

Ми розуміємо, що для того, щоб відкрилася виставка, нам самим доведеться вішати. Починаємо цим займатися, а сміття лежить, а міністр туди-сюди ходить повз купи сміття.

Потім з’являється якийсь чоловік у піджачній парі і білій сорочці, дуже схожий на боксера в минулому. Швидко подивився, щось сказав у телефон, прибігло два персонажі чоловічої статі, він знімає піджак, відкидає його в бік і на одного з них починає йти буром і каже: “Ти уявляєш, як близько твої проблеми?” Тут до нас доходить, що це вони мали вішати, і ми чекаємо, що він зараз почне бити. Цей побілів, затремтів, і вони кинулися нам ніби допомагати, але насправді просто заважають, тому що нам вже залишалося відсотків 20 повісити.

А з моменту виникнення вербального скандалу з’явилася жінка – очевидно, прибиральниця – з мобільною слухавкою. І протягом двох годин вона повільно переміщала цей ком сміття коридором і говорила телефоном. Коли її хтось бачив, вона його брала і робила пару кроків далі.

Настав час повісити тексти під картинками. Відповідно, треба було на скотч кріпити. І ми говоримо: “Треба хоча б кілька рук”. Ця технічка каже: “Василіч, він краще за всіх тут ріже скотч і лінолеум”. До підвіконня підставили стілець, прийшов повільно і поважно Василіч, сів так, з макетним ножем сидів, чекав, дивився у вікно. Йому подавали, він так віддавав.

Коли ми запитали, чи міг той чоловік їх побити, нам сказали, що так, він їх б’є іноді. Це Міністерство закордонних справ.

– Так, яскрава ілюстрація. Я слухаю щодня офіційні зведення про те, що відбувається на передовій. І мене як громадянина не дуже влаштовують ці зведення. Мені здається, що дуже багато приховується. Це, можливо, дуже суб’єктивна точка зору, але в нас завжди говорять про те, що гинуть люди, але ніколи не називають їхні імена. Ось в Ізраїлі, наприклад, якщо вбивають терористи військового, його ім’я знає вся країна.

– У нас військових, можливо, не всі медіа називають, але завжди ти знайдеш його ім’я хоча б в одному з більш-менш масивних медіа. Спочатку можуть сказати, що, наприклад, двоє військових загинули, а потім все одно буде інформація, хто загинув, і фотографія…

Фотографи Олександр Глядєлов, Роман Пилипей та Максим Дондюк в зоні АТО Фото: Євген Малолетка

– Але питання в іншому: є фотографи, які в своїй роботі відобразили події на Сході України, чи архівоване це для нашої історії?

– З архівацією проблема дуже серйозна. Цілеспрямованої архівації, на жаль, немає. Є інституції, які цим займаються. Національний військово-історичний музей України, який знаходиться в колишньому Будинку офіцерів, і Музей історії України в Другій світовій війні. Вони збирають і артефакти, і фотографії, можливо, з відео та свідоцтвами про військові дії, про бойові дії, про загиблих.

Проблема ще в тому, що все це більшою мірою знято приватниками на телефони, на дешеві камери, і це дуже недовговічний ресурс зберігання. Ось це треба, безумовно, збирати, але незрозуміло, хто це буде робити. Є, як не дивно, кінофотоархів. Зокрема, мені звідти дзвонили, але сказали, що їм потрібні оригінали. Я кажу: “Я знімаю на плівку”. “Тоді нам потрібна ваша плівка”. Я відповів: “Я поки ще живий, я вам поки її не віддам”. На цьому наше спілкування закінчилося. Як вони працюють з іншими, я не знаю. Вони ж не забирають карту пам’яті у фотографа, який знімає на цифрову камеру.

Якщо прийти на якесь фотографічне шоу, то про те, що в країні йде війна, там практично нічого не говориться. І це не питання, що не знімають, це питання відбору, швидше за все. І це відбір галерей, а не фотографів. Зрозуміло, що рефлексія вимагає часу. Можливо, вважають ще не дозрілою цю рефлексію. Але люди, які знімають, є.

У мене так вийшло, що після поранення я дав кілька обіцянок щодо виставок, в підсумку до вересня минулого року в мене було більше однієї виставки на місяць. І все було в русі, спочатку Україною, потім Європою. Виходило так, що я нічим більше не міг займатися по-справжньому. І коли мене запитували, мені спочатку було соромно відповідати, що я більше не був на Сході [України]. Але я сам розумію, що фізично не було такої можливості. Ну, і минулорічна травма, серйозна травма руки. Я тільки навесні цього року знову зміг взяти в руки камеру. Так що я не очевидець того, що відбувалося там.

Єдине, навесні 2015 року я для Всесвітньої організації охорони здоров’я фотографував первинну медичну допомогу для переселенців. Але це навіть було не в “сірій зоні”, а в містах, селах, в місцях компактного проживання [переселенців], у модульних містечках. Але це анітрохи не говорить про те, що відбувається на лінії зіткнення, хто і як там живе, хто і як там воює.

І при цьому, з ким би я не розмовляв, держава і армійські структури активним чином перешкоджають вільному доступу туди і журналістів, і таких авторів, як я. Треба пролізти через купу бар’єрів і перепон…

– Тобто там віддають перевагу паркетній картинці?

– Ти знаєш, весь минулий рік фотоспільнота дискутувала про цю картинку з вибухом (в 2016 році виник скандал через фотографію волонтера Дмитра Муравського, на якому зображені троє бійців АТО, які біжать від вибуху, військові фотографи побачили на знімку ознаки постановки. Пізніше Муравський зізнався у постановці та був звільнений з посади радника міністра оборони України, – “Апостроф”). І так, вони йому віддають перевагу. Був дзвінок нещодавно, що Міністерство оборони готує великий фотографічний альбом, мовляв, чи хочу я взяти участь. Я кажу: “В мене одне питання і умова. Якщо є він там, то я проти, якщо його немає, будь ласка, з великим задоволенням”. Я ще сказав: ви мені дайте прямий допуск на “нуль”, тоді я дам вам свої фотографії. І вони відразу: “Ну, добре, з вами, напевно, через Facebook можна зв’язатися”. І поклали слухавку.

 

Резонансний знімок волонтера і фотографа Дмитра Муравського

Усе одно їздять [фотографи на фронт], у всіх є знайомі командири, волонтери, шляхи люди знаходять. Але без допомоги від держави, яка по-справжньому бореться, як би ми не дивилися на нашу владу, будує Збройні сили і намагається озброювати, як вміє. Держава бореться, це точно. Зрозуміло, що наші танки ще не на Красній площі, можливо, хтось з цього приводу дуже шкодує.

– Можливо, й не треба.

– Так, не треба, звичайно. Нехай вони там самі вирішують. Карфаген повинен бути зруйнований, але це завдання самого Карфагена, хай він сам себе руйнує. А так, замість підтримки і допомоги [для фотографів від держави] зазвичай палиці в колеса. Але тим вищою є ціна зусиль людей, які зайняті цією роботою, фотографів, груп телевізійних каналів, які пролазять туди і знімають, роблять документальні фільми.

– Ти ж береш ризиковані теми, екстремальні. І ти дуже багато знімав і жінок, які потрапили в сексуальне рабство…

– Я тобі ще скажу, що я знімав останні місяці три. Я знімав у двох київських хоспісах. Мої друзі прагнуть взяти участь у зміні становища з паліативною допомогою в нашому місті. Це невелика недержавна асоціація, частина того руху, який зараз намагається змінити міську політику в області охорони здоров’я, щоб людина могла отримати паліативну допомогу вдома.

– Навіть не в хоспісі, а вдома.

– На наше місто є три державні хоспіси. Один в онкоцентрі на Святошино. Один при 2-й лікарні, він орієнтований на той берег Дніпра. І один при 10-й лікарні, яка поряд з Голосіївською площею, і він більше за все нагадує соціальний притулок для нещасних.

І якщо порівняти кількість людей, які щорічно покидають життя в нашому місті і яким вкрай необхідна паліативна допомога, і тих, хто може опинитися в цих хоспісах, вона абсолютно незрівнянна, це перше. А друге – людина хоче померти вдома, поруч з близькими людьми, у рідних стінах. І часто їй близькі можуть надати якийсь догляд, але не можуть надати необхідної паліативної допомоги, адекватного знеболювання і так далі.

Ось я знімав у хоспісі 2-ї лікарні, в хоспісі 10-ї лікарні. І я думав про це, коли починав цю роботу, і поки ще навіть не впевнений, як до цього підійти, тому що, з моєї точки зору, одна з найбільших провин більшовиків – у тому, що вони знищили повагу до смерті на території, на якій правили. Ставлення до смерті, до вмирання. Я не знаю, чи ти пам’ятаєш виставку [художника, колекціонера Миколи] Бабака в Нацмузеї. Це були просто фотографії сільських похоронів. І наскільки разюча картина, якою подією це було до революції і як за якихось 20 років у цих фотографіях на твоїх очах кардинально змінюється все.

– Змінюється ставлення до смерті, тому що змінюється ставлення до життя.

– Це потім має пряме відношення до тих, що живуть, вмирають. Практично кожна людина нашого віку має важкий досвід прощання з близькими, з друзями, які вмирали на очах. І кожен знає, чого він може очікувати від лікарів швидкої допомоги, яка приїжджає в такий дім. Коли йшов мій батько, якщо не помиляюся, тільки одна з бригад, яку ми викликали, дійсно щось зробила, а всі решта: “А скільки йому років?” “84”. “Не мучте дідуся”, – і не торкаються його руками, щоб полегшити стан.

– Ти 20 з гаком років робиш виставки про людей, що страждають, про безпритульних дітей, про хворих. У тебе є хоча б кілька прикладів того, щоб це змінювало щось в людях? Ти колись розповідав чудову історію про дівчину, яка до тебе підійшла на виставці та сказала, що вона тепер інакше буде жити.

– Я багато разів це повторював в інтерв’ю. Таке враження, що я такий чувак, який постійно розповідає одні й ті ж анекдоти. Дівчинка була за зовнішнім виглядом 10-11 клас, і у неї сльози в очах стояли, вона сказала, що за це не дякують, але я не зможу жити так, як раніше. Скільки вона там жила, щоб так вважати? І все одно, зрозуміло, якийсь переворот в її душі стався. Це було на моїй першій дитячій виставці, це єдина з моїх виставок, яка справила вплив, на який ідеалістично можна сподіватися.

Проект “Зайві” Фото: Олександр Глядєлов

 

Якщо пам’ятаєш 1997-1998 роки, я стирчав у кожному телевізорі, і мені говорили з посмішкою: “Саня, ти можеш балотуватися, тобі не треба витрачатися на рекламу, ти постійно стирчиш в телевізорі”. Це дає розуміння, наскільки ж країна була на той момент провінцією, колишньою колонією. І досі у багатьох формальних інституціях, які імітують роботу, вона продовжує залишатися такою, тільки вже безпорадною. Шлях в метрополію закритий, відрізаний. І, я сподіваюся, ніколи ми не будемо разом.

– Як парадоксально це б не звучало, війна допомогла в якомусь сенсі в цій ситуації.

– Так, і слава Богу, нехай Путін править ще два терміни і зруйнує цей Карфаген.

Але виявилося, що я, фотограф, який самостійно вирішив зайнятися цим питанням, раптом несподівано перетворився на фахівця з проблеми [безпритульних дітей] і повинен всім пояснювати, що ж там відбувається на вулиці. Мене про це запитували, покажи, розкажи. І мені психологи, які працюють на вулицях, говорили за півроку, за рік: “А я познайомилася з Женею”. А Женя – це один з героїв моїх фотографій, Чикатило було його прізвисько. Ось та виставка якимось чином викликала дискусію і, можливо, якимсь змінам більше, ніж на рівні глядача, посприяла. Більше такого не було. Я точно знаю, що треба міняти того, хто дивиться, а вже він буде змінювати життя. На другій дитячій виставці в 2001 році до мене підійшов молодий чоловік і сказав: “Ви мене не пам’ятаєте, я до вас підходив у 1997-му на вашій виставці, але завдяки їй я тепер вивчаю соціальну педагогіку в Могилянці”. Ось це і є, напевно, максимум, на який можна чесно розраховувати.

Бувають дива, коли якась фотографія щось змінює, або, навпаки, той жах, який стався з Едді Адамсом, який зняв під час Tet Offensive в Сайгоні (наступ комуністичних сил під час війни у В’єтнамі в 1968 році, – “Апостроф”), як розстріляли [полоненого]. Він до кінця життя шкодував, що…

Найзнаменитіший знімок американського фотографа Едді Адамса (Eddie Adams, 1933-2004) показує, як бригадний генерал в’єтнамської армії Нгуен Нгок Лоан розстрілює полоненого офіцера армії В’єтконга

– Що зробив цей знімок?

– Що його опублікував. Що зробив, можливо, він не шкодував, а можливо, потім, що і зробив, тому що він абсолютно неконтекстно використовувався. Не знаю, чи був ти в радянській армії, але практично в кожному червоному кутку, в будь-якій казармі під цією фотографією було написано “Звіриний оскал американського імперіалізму”, хоча обидва персонажі – в’єтнамці, один – в’єтконгівець, інший – південнов’єтнамський генерал. Було те, що було за площею кадру. Я не про те, хто там поганий і хороший. У В’єтконгу і Північного В’єтнаму була розвинена мережа розвідки, вони складали проскрипційні списки і під час цього наступу, коли вони займали міста, містечка, вбивали сім’ями людей, лояльних режиму. Близько 30 тисяч цивільних було страчено під час цього наступу. І в цьому районі міста таким саме чином була вирізана сім’я друзів цього в’єтнамського генерала. І він миттєво помстився, здійснив, що називається, безсудний розстріл. Це просто стало іконою з усіх боків фронту. І Адамс знімав не те, як ця картинка почала потім працювати.

– У мене питання: як зберігати професійну холоднокровність? Ти робиш кадри в найбільш напруженій ситуації, аж до того, що ти знімаєш вмираючу людину або у тебе був знімок, я на все життя запам’ятав, як людина в себе вганяє голку.

– Так, їх багато в мене.

– Як бути людині в цій ситуації? Ти ж не можеш прямо втрутитися?

– Бувають ситуації, коли ти можеш втрутитися і втручаєшся, нічого не поробиш. Є такий принцип в соціальній роботі, коли приймають людину, якій надають допомогу, такою, яка вона є. Вони просто їй допомагають тим, чим можуть допомогти, але не втручаються в її життя.

Я стільки працював з вуличними дітьми, і зовсім безглуздо було намагатися заборонити їм дихати клеєм, багато з них миттєво тобі могли півгодинну лекцію прочитати про шкоду і як це все діє. Просто чому він опинився в цій ситуації, ти змінити не в змозі, і тому не лізь зі своїми моралями, допоможи просто людині.

А моя допомога полягала в тому, що я був поруч, я міг фотографувати. У мене, слава Богу, такого не було, щоб довелося негайно рятувати когось. Хоча, було, звичайно, було. Але чоловік не вижив. Замерзаючий поруч з Курським вокзалом безпритульний в лютому 2003 року. Якраз закінчувався проект “Лікарі без кордонів” щодо безпритульних, вони передавали все, що напрацювали, муніципальній владі Москви і просили мене зробити фінальні фотографії проекту. Я дивлюся, лежить мужик, мінус 11, лютий, там ще мете, а він біля виходу з метро лежить. Я питаю: “Чай або бульйон, що ви зможете?” Він сказав: “Спочатку чай, бульйон зараз не зможу”. Я йому приніс спочатку чай, потім бульйон, запитав: “А що з ногами?” “Відморозив наприкінці грудня”, – каже. А це лютий.

І я подзвонив у швидку допомогу, він попив і трошки зміг щось з’їсти, я запитав, чи можу я сфотографувати, сфотографував. Сам він з Краснодара. Потім приїхала швидка допомога, вони спочатку зі мною погризлися. “Ви звідки?” Я кажу: “Лікарі без кордонів”. “А у нас від вас тільки проблеми”. Потім подивилися на нього, застелили все всередині карети швидкої допомоги картоном…

– Через те, що бомж?

– Так. І його туди. Я хвилин за 10 заглянув, його вже колотить, дуже велике тремтіння, переохолодження було. Вони вже іншим тоном зі мною почали говорити, сказали, в яку лікарню повезуть. І від переохолодження його врятували, але за два тижні він помер у гнійній хірургії, в нього сепсис, очевидно, почався, гангрена, не змогли врятувати. Звичайно, якщо ти можеш щось зробити, абсолютна більшість фотографів це роблять. Це нормальні людські дії, до яких треба бути готовим.

– Я знаю, ти дітей продовжуєш фотографувати.

– Я продовжую, але це вже, безумовно, давно не стосується вуличних дітей. Таких, як тоді, ми їх не бачимо, ми вже і підлітків таких не бачимо на вулицях. От якраз ти питаєш про зміни…

– Так, це змінилося за 20 років.

– Дітей тоді на вулицю викинув розлом, історична катастрофа, яка для України в підсумку виявилася благом. Історична катастрофа, багато сімей не витримали, уклад завалився. Це викинуло на вулиці таку кількість дітей, неймовірну, досі тобі ніхто не скаже, скільки ж їх було, скаже тільки кількість тих, хто пройшли через прийомники та розподільники, інтернати, всілякі державні…

– Колонії.

– Так, спецшколи, муніципальні притулки потім з’явилися, була ж маса недержавних, і багато з них зараз вже не існують, тому що, в принципі, працювати нема з ким. І можна було припустити, що війна зробить таку ж дію. А – ні, значить, зміни відбулися. І вони відбулися і в людях.

Проект “Зайві” Фото: Олександр Глядєлов

 

– Сімейні будинки з’явилися для дітей.

– Існує, як і раніше, інтернатна система, казармена, що дісталася в спадок від Союзу, яку ось зараз почали реформувати. Я двома руками “за”. Але я про інше… Очевидно, і зараз життя у багатьох нітрохи не легше, а багато в чому, можливо, і важче, ніж було після розпаду Радянського Союзу. Я маю на увазі сімейне виживання, плюс знайди зараз людину, у якої хоча б хтось не загинув на фронті чи не прийшов з важкими пораненнями, з посттравматичним синдромом, скільки сімей руйнується зараз…

– Це величезна проблема.

– Це обов’язковий елемент, хвіст, який тягнеться за будь-якою війною. Але дітей утримують вдома. Ну, або віддають в інтернати. На вулиці їх життя не викидає, значить, у людях щось дуже повільно, звичайно, але змінюється. Часто, коли хочеться швидких змін, це не визнається зміною або вважається дрібницею, але це базові речі.

– Це дуже правильне спостереження, дійсно, немає цих дітей на вулиці зараз, а в 90-х кишіло ними все.

– Та не просто кишіло, а 4-5-річні діти жили на вулицях. Основна маса була, зрозуміло, 9-12 років, але були і маленькі. Я був на нараді у Харкові навесні 2015 року, там була купа людей і від держави, і від громадських організацій, усе стосувалося проблем переселенців. І лунали голоси, що з’являться знову вуличні діти, що вони ось вже ніби є там, де компактно проживають переселенці. Але підтвердження цьому зараз я не бачу.

– Ти в основному працюєш із західними організаціями. “Лікарі без кордонів”, наприклад.

– Дуже багато з ними працював, з 1997 року. Останні зйомки були, уяви собі, у вересні 2013 року в Донецькій області. Там тоді йшов проект лікування туберкульозу, зараз його немає.

– Як ти думаєш, чи потрібна людям на зразок тебе державна підтримка? І в якій формі вона може бути?

– Я б тобі відповів так, спостерігаючи за тим, що відбувається в стані нашого супротивника з діячами культури: така підтримка була б важлива, якби вона надавалася у формі, яка залишає автора вільним від держави. Держава не може втручатися в те, що автор робить. Це може бути якийсь грант. Або навіть краще премія, яка дає людині можливість робити те, що вона хоче, але не зобов’язує робити те, що їй вкажуть, і представляти дійсність такою, яка вона вигідна тим, хто дає цю премію. Тобто треба, щоб в його роботу ніхто не мав права втручатися.

– А є якісь твої кадри, якими ти пишаєшся або які тобі особисто подобаються.

– Звичайно, я їх на виставках показую.

– Вони пов’язані з твоїми особистими емоціями в момент зйомки або є таким подарунком долі?

– У мене є дуже гарна картинка, наприклад, майже різдвяної ялинки з-під Цюриха. І вона фотографічно дуже хороша, викликає масу відчуттів передріздвяних, хоча абсолютно в сонячних тонах зроблена. Це одне.

Але ти згадував про чоловіка, який робить собі ін’єкцію, якщо він робить собі в шию, то це історія взагалі важка, тому що десь хвилин за 20 до цього мене або покалічили б, або вбили разом із ним, а він захистив, купуючи цей розчин. І я завжди буду пам’ятати, я їздив до нього на могилу. Ця фотографія говорить про нього неймовірно багато, там і муки цієї людини, і його страждання, і його залежність від цього. Усе там є. Але питання в тому, чи можна цим пишатися?

Або померлий на етапі в’язень в морзі, одна з найсильніших моїх фотографій. Це не питання гордості. Це трагедія, при якій я був присутній, і єдине, що я зміг зробити, – залишити це як свідчення того, що відбувалося.

– Добре б нам завершити, звичайно, фотографією різдвяної ялинки.

– Я відлітав на зйомки з “Лікарями без кордонів” у Свазіленд. Свазіленд – безвізова країна для українців, але на той момент (це був кінець 2008 року) в “Борисполі” не були в цьому впевнені, і мене відмовлялися реєструвати на рейс до Свазіленду. А пересадка в мене була в Цюриху, і вони мене зареєстрували до Цюриха.

Я прилітаю в Цюрих, а у мене літак о 10 або об 11 вечора в Африку. Це був кінець листопада-початок грудня, в Цюриху передзимовий стан. Поруч гори. Ми з другом протинялися Цюрихом, проїхали навколо озера, і вже залишалося повечеряти і везти мене до аеропорту. Це був такий ландшафтний куточок з ресторанчиком, кілька будинків у низині, а далі озеро, гори піднімаються, низькі хмари. І стоїть ялинка, на якій повішені гірлянди, просто вона там росте. Ми зайшли, сіли за стіл, я подивився у вікно, думаю: хоч я, звичайно, і знімаю страждання, але це теж хотів би сфотографувати. Вийшов, зробив картинку, і вона насправді мені дуже подобається.

– Треба тільки побажати, щоб такі хвилини частіше траплялися.

– Якщо уважно дивишся навколо себе, вони трапляються.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s