Клава Корецька: Світ змінюється, змінюються література і мистецтво

14 грудня 2017 р.

Рецензуючи вашу поетичну збірку «Між зіркою і Аїдом», Василь Слапчук написав: «Немає потреби відрекомендовувати Клаву Корецьку як літератора. Її книжки засвідчили появу в українській літературі оригінального поета із дивовижним словесним інструментарієм, вишуканою технікою письма, з тонким вмінням відшукати грань переходу світла в тінь, вчути межу перетікання слова у музику.

Поетичний світ Корецької настільки самобутній, що виникають труднощі при намаганні відвести їй місце серед літературних імен. Я згадав би Клаву Корецьку поряд з Еммою Андієвською з тієї причини, що ці дві поетеси видаються мені подібними своєю окремістю, ні на кого несхожістю». Про вашу поезію писали також Петро Коробчук, Віктор Вербич, Ігор Ольшевський. Я люблю ваші вірші, це справжня поезія, бо й ціну за неї заплачено справжню – іншою монетою читацької любові не купиш. З моменту видання першої поетичної збірки «Час пік» минуло більше чверті століття. В ідеологічний, художньо-стильовий мейнстрим ви не втрапили. Як з сьогодення бачиться той час і той мистецький світ?

Це був час виходу з радянського підпілля, коли упала умовна Берлінська стіна в свідомості наших людей. І ми нарешті побачили світ таким, яким він є насправді. Знаєте, це як у відомому фільмі Емира Кустуриці з тією лише різницею, що там підпілля – художній образ, а у нас воно було справжнім. Пам’ятаю, як ми з батьком, притулившись до старої радіоли, слухали «ворожі голоси», які заледве пробивалися крізь шумові перешкоди. І ось тільки вчора «Архіпелаг ГУЛАГ» можна було почути на хвилях радіостанції «Свобода», а вже сьогодні твір надруковано і він доступний кожному. Запитаєте, чому мені згадався саме цей твір? А тому, що мій дід по батьковій лінії Панас Корецький ще до мого народження загинув у тому проклятому ГУЛАГу. Про 90-ті я можу говорити нескінченно довго, адже тоді я брала активну участь у всіх тих бурхливих процесах, які відбувалися в Україні. Виступала на мітингах, висвітлювала питання культури і національного відродження на сторінках першої на Волині демократичної газети «Народна трибуна», в редакції якої працювала, була активісткою Народного Руху, депутатом Луцької міської ради. То був час усього справжнього, час повернення України українцям, коли все робилося не за гроші, а за покликом серця. Той час змінив українську літературу і весь мистецький світ. Як писав Гоголь: «Раптом стало видно далеко у всі кінці світу». І не тільки ми побачили світ, але й світ побачив нас.

Як і коли прийшло розуміння, що саме у верлібрі вам найкраще розповідається про життя?

Люблю бути вільною, порушувати норми, табу, переступати межі. Мабуть, звідси – потреба самореалізації саме за допомогою верлібру. Я порівняно пізно почала писати вірші, мені тоді було майже двадцять років. І я була уже сформованою особистістю. Тому не виникало потреби шукати форму вираження свого внутрішнього «я». Очевидно, я народилася з верлібром у крові і рано чи пізно він повинен був проявитися. Коли ж це сталося, мені сказали: «зась», «не можна», «не наше». Хоча на той час вже існувала «Київська школа», а до кордону з Польщею, де панував «ворожий» верлібр, було лише п’ятдесят кілометрів. Якщо не порушувати усталених канонів, то ніколи не народиться нове. Якби нічого не змінювалося, то Земля у нашій уяві і нині була б пласкою, лежала б на трьох китах, навколо неї кружляло б Сонце, а зірки були б цвяхами прибиті до небесної тверді. Добре, що хоч зараз за переконання не спалюють на багатті. Світ стрімко змінюється, змінюються література і мистецтво. Я, звичайно, проти того, щоб «скидати класиків з корабля сучасності», але з новітніми реаліями також потрібно рахуватися.

Мабуть, ви перша волинська поетеса, яка для висловлювання своїх думок і почуттів обрала верліброву форму. На презентації моєї – теж верлібрової – збірки «Про дерева і левітацію» ви розповідали про те, скільки критики довелося колись вислухати на свою адресу через відданість вільному віршеві. Хто з митців у тому колишньому естетичному та світоглядному протистоянні вас підтримував, а хто опинявся по інший бік барикад? Які закиди найчастіше лунали?

Твоє питання дещо провокативне і тому я не буду називати тих письменників, які мене не підтримували і навіть ставилися до мене вороже. Я була для них надто екзотичною. Була іншою. Я не ображаюся на тих людей, адже вони були виховані в кращих традиціях соціалістичного реалізму. Дехто із них згодом змінив свою думку на протилежну, а дехто і донині не сприймає мене всерйоз. Був навіть такий парадоксальний випадок, коли журнал «Київ» відмовив мені з публікацією віршів, на які я отримала негативну рецензію однієї відомої письменниці. Але приблизно у той же час один із цих віршів як кращий зразок молодої української поезії таки потрапив на сторінки цього часопису, тільки вже у статті Богдана Рубчака «Бо в нас немає часу». А підтримували мене тоді Йосип Струцюк, Павло Мовчан, Віктор Терен. Чула також схвальні відгуки про мою поезію від Євгена Сверстюка і Миколи Жулинського. Я вдячна цим людям, адже вони допомогли мені вистояти і залишитись собою.

Розкажіть, будь ласка, про тих волинських письменників, з якими вам було цікаво і комфортно розмовляти у 80-х і 90-х роках? З ким із неменшою цікавістю і задоволенням спілкуєтесь нині?

Головні творчі баталії відбувалися тоді на засіданнях молодіжної літературної студії «Лесин кадуб», якою керував Йосип Струцюк. До цього письменника у мене надзвичайно теплі і щирі почуття, адже він, як ніхто інший, міг розпізнати справжній талант, підтримати і порадити. З того часу у мене залишилися дружні стосунки з Петром Коробчуком, який не лише з волинських, але й з усіх українських письменників найближчий мені за духом. Ще хочу згадати Володимира Бондарука – надзвичайно обдарованого поета, ерудита, справжнього друга. На жаль, він дуже рано пішов з життя і не встиг реалізувати свій творчий потенціал. Цікаво було також спілкуватися з Костею Шишком. Ми часто сперечалися, він дорікав мені за надто вільне поводження зі словом, але цінував моє неповторне бачення світу, оригінальні метафори. Особливе місце в моїй душі займає Василь Слапчук. Ціную його не лише як письменника, але як і людину – духовну, просвітлену, наближену до небес. Василь Слапчук – вершина, в порівнянні з якою відчуваю себе невеличким горбочком. Дружні, надзвичайно теплі стосунки у мене з Ігорем Ольшевським – літературним редактором більшості моїх книжок. А ще мені комфортно і цікаво спілкуватися з Віктором Лазаруком, Іваном Корсаком, Іваном Чернецьким, Оленою Пашук, Олею Ляснюк, Віктором Вербичем, Миколою Мартинюком, Андрієм Криштальським і, звичайо ж, з тобою, Олександре.

Ви любите астрономію, знаєтесь на рослинах і деревах, оскільки в юності закінчили Львівський лісотехнічний інститут. У ваших віршах багато простору і квітів, кольорів та осені. В них є легкість – Верлен, Ван Гог, Ньютон, UMC, Камасутра. І немає пуританських табу, обмежень. В них «фітонциди літають зграями», «хлорофіл вижовкає у жилах» і «у серці у зірки росте очерет». Мені здається, що для людини, яка пише, немає більшого щастя, аніж коли у пристрасному творчому процесі перетворюєшся на свої найкращі з щойно написаних рядків. Що для вас є найважливішим у літературній творчості?

Бути собою. Не озиратися наліво і направо. Не підлаштовуватися під когось, не думати, що комусь може не сподобатися написане тобою. Мабуть, найбільша радість для письменника, коли енергетика читачів на сто відсотків співпадає з його власною, бо тоді читачі здатні відчути вібрації письменницької душі і зрозуміти кожне написане слово. Так, наприклад, діє на мене поезія Бориса Пастернака. Хоча інколи і без повного розуміння тексту, лише його енергетикою читач буває вражений до глибини душі. Колись разом з акордеоністом Павлом Степаненком ми проводили музично-поетичний перформанс у стінах Луцької картинної галереї. Запис події потрапив у Чикаго до одного чоловіка – російськомовного єврея, який вже давно емігрував туди з Києва. Я дуже сумніваюся, щоб він зрозумів мою поезію, але він був настільки вражений, що сказав мені: «Вы заставили меня полюбить украинский язык». Якщо ти зумів когось схвилювати, торкнутися найпотаємніших струн чиєїсь душі, значить недаремно жив на світі і виконав покладену на тебе місію.

Одна з ваших ліричних героїнь любить музику – слухає Баха і «Бітлз». У неї гарний смак. Інколи люди називають багато різних імен, розповідаючи про свої музичні уподобання, і це дезорієнтує. Тоді як Бах і «Бітлз» – зрозумілі маяки. Вірші – це майже та сама музика, тільки вербальна. І немає різниці, чи вірші римовані, чи без рим, бо поетична музичність забезпечується не римою, а інакшістю, нетутешністю самої поетичної мови, яка вміє утримувати в собі музику так само природно, як склянка утримує воду… Клаво, чим для вас є музика?

Музика для мене – велика таємниця, а ноти – китайська грамота, якої не осягнути. Я знаю, як написати літературний або образотворчий твір, розумію, що значить зіграти роль в кіно чи на сцені, а от щодо музики – то це за межами мого розуміння. Але, можливо, і треба, щоб залишалася таємниця, щоб музика була Всесвітом, про який ми так мало знаємо. Я справді люблю Баха і «Бітлз», можу ридати, коли звучить орган. Люблю Вакарчука. У мене навіть була мрія написати цикл поезій «Тексти для Вакарчука». Декілька з них я написала і вони є у збірках, але я не наважилася зазначити, кому вони адресовані. Серед моїх улюблених композиторів також Едвард Гріг. І це окрема тема, адже Норвегія для мене – друга батьківщина. Очевидно, дається взнаки наше скандинавське коріння. Я знаю, що ти, Олександре, пишеш під музику. Це цікава практика, але будь-які звуки відволікають мене від творчості. Що ж до спорідненості поезії і музики, то мені хочеться процитувати Анну Ахматову:

Подумаешь, тоже работа, –

Беспечное это житьё:

Подслушать у музыки что-то

И выдать шутя за своё.

Всі поети свідомо чи підсвідомо щось підслуховують у музики і переносять у свої твори. Очевидно, художній почерк кожного поета не в останню чергу визначається тією музикою, з якої він черпав натхнення. Крім уже названих композиторів, люблю підслуховувати у Стравінського, Моцарта, Брамса. А ще обожнюю Квітку Цісик. І дуже не люблю нашу попсу.

Нещодавно вийшла друком ваша поетична книжка «Маленький український ангел». За епіграф узято слова п’ятирічної дівчинки, сказані під час Помаранчевої революції: «Я так люблю Україну, що можу небо поцілувати». «Маленький український ангел» – зворушлива книжка про дітей, які живуть у час війни, які були очевидцями Революції Гідності і смерті героїв. Вони вчаться перев’язувати одне одному рани, споруджують пам’ятник Небесній Сотні і українським бійцям, які загинули на Донбасі, вітаються словами «Слава нації!», а за пароль у своїх дитячих іграх вибирають слово «Україна». Вони знають, що Тарас Шевченко – кіборг, а москалі – колорадські жуки. Якими, на вашу думку, сьогодні мають бути літературні твори, присвячені тематиці війни з російським агресором? Як відрізнити справжнє від кон’юнктури?

Події останніх років спричинили в моїй душі справжній ураган емоцій і почуттів. Я не знала, як дати їм раду, як відобразити у віршах так, щоб це було максимально просто і зворушливо, не знала, як трагічні події передати за допомогою світлих барв. Ідею, як завжди, підказало саме життя. Одного разу я підгледіла, як граються у дворі діти: у них була зона АТО, вони віталися словами «слава нації», вони у своєму дворі захищали Україну. І я зрозуміла, якою має бути моя книжка про війну і революцію: треба пропустити поезії крізь дитяче серце, показати все так, як бачить дитина. У мене й епіграф був давно – слова маленької киянки Ждани, яка настільки поетично зізналася в любові до України: «Я так люблю Україну, що можу небо поцілувати». Коли одна читачка, яка має внука, сказала, що плакала, читаючи «Маленького українського ангела», я зрозуміла, що достукалась до людських сердець. Мені приємно, що і діти, і дорослі однаково позитивно сприймають книжку. Що ж до того, якими повинні бути твори, присвячені тематиці війни, то у мене є проста відповідь: ці твори, попри всю трагічність, повинні також викликати позитивні емоції і почуття любові. Очевидно, тим і відрізняється справжнє від кон’юнктури, що не залишає людину байдужою, сповнює її вірою і надією. Не слід забувати, що війна проти України ведеться на всіх фронтах, в тому числі і на літературному. За словами Салмана Рушді, перо сильніше за меч. Тож, маючи потужну зброю, українські письменники своєю творчістю повинні давати відсіч російському агресорові. Я вистрелила книжкою «Маленький український ангел». Вона нікого не вб’є, але, можливо, допоможе комусь вижити, адже поїхала на фронт. І я надіюсь, що моя книжка зігріє не одне солдатське серце. Що ж до творів про війну, то мені, наприклад, сподобався роман Василя Шкляра «Чорне сонце». У творі мало стріляють, але там є багато про людські стосунки і почуття.

Що для вас є головною спонукою до творчості?

Складне питання. Якщо чесно, то я не знаю, ніколи над цим не задумувалася. Просто в якусь мить ніби блискавка влучала в душу, і виникало стільки емоцій, що вони обов’язково повинні були знайти якийсь вихід. Тоді я починала бачити атоми і молекули, з яких складається світ, відчувала енергію, якою пронизано все навколо. В такі миті я розуміла, наскільки сильно люблю небо, зірки, дощ, ліс, траву, дерева, кожну живу істоту. Боже, у світі так багато того, що я люблю! Здається, я відповіла на твоє запитання. А ще мені не дають спокою гени, адже мої батьки були надзвичайно обдарованими людьми: співали, грали в самодіяльному театрі. Батько гарно малював і мав феноменальну пам’ять. Батьків дядько, а мій двоюрідний дід Олександр Корецький – відомий художник-іконописець, який розписував храми України, в тому числі козацьку церкву в Берестечку, Почаївську лавру. А моя мама тонко відчувала природу, могла краще за будь-якого синоптика спрогнозувати погоду. До речі, в дитинстві я також гарно малювала і за інших обставин, напевно, стала б художницею.

Яких авторів – українських, зарубіжних – із задоволенням читаєте, перечитуєте?

З часом уподобання змінюються. Але є дві книги, які залишилися зі мною на все життя і які я взяла б з собою у космос. Це «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері та «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері. Якщо раніше я постійно читала і перечитувала Достоєвського, то тепер захоплююся творчістю Салмана Рушді. Найбільше люблю його роман «Опівнічні діти». До «Сатанинських віршів» у мене двояке ставлення. Це, звичайно, колосальний твір, цілий Всесвіт з усіма його зірками і чорними дірами. Але я боюся цієї книжки, адже вона проклята, навколо неї багато негативу, який передається читачам. Люблю польську поезію, найбільше мені до душі творчість Галини Посвятовської, Анджея Бурси, Віслави Шимборської. Серед улюблених поетів також Емма Андієвська і Борис Пастернак. Читаю багато, тож можу довго про це говорити. Назву ще декілька авторів і книг, які із задоволенням читаю і перечитую. Це – «Століття Якова» Володимира Лиса, останні романи Юрія Винничука, проза Сергія Жадана, «Келія Чайної Троянди» Костянтина Москальця, «Windows on the World» Федеріка Бегбедера, «Море, море» Айріс Мердок.

Які вірші мрієте написати? І про що мрієте взагалі?

Останнім часом майже не пишу віршів, пишу казки для дітей і дорослих. Мабуть, я дещо втомилася і мій теперішній стан якнайкраще характеризують рядки Шарля Орлеанського:

Я світові набрид.

А світ набрид мені.

Але, надіюсь, це минеться, бо я ще не написала своєї головної книжки, ідею якою виношую давно. Це має бути казка про те, як треба берегти нашу планету, як потрібно трепетно ставитися до природи. І вкотре повторити істину про хибність матеріального шляху розвитку людства, бо він веде в нікуди, веде до загибелі. Лише духовне возвеличує людину, бо духовне, на відміну від матеріального, не має меж. Я не пов’язую духовність із релігією, оскільки це різні речі і про це треба говорити окремо. Про що я найбільше мрію? Про мир в Україні, про те, щоб наша країна стала сильною і зайняла достойне місце у світі.

 

 

 

 

Розмовляв Олександр Клименко

Луцьк, 2017 р.

 

 

 

Джерело: ЛГ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s