Вадим Скуратівський: Ситуація з Росією важка і треба приготуватися до найгіршого

1 грудня 2017 р.

Історичні паралелі, які наводить Вадим Скуратівський, говорячи про нинішню ситуацію в Україні – просто вражають. Він уміє дивитися згори донизу, тримаючи у полі зору усю картину – страшну і величну – історії Європи за останні кількасот років. І Україна – це просто одна із невеличких клітинок на цій велетенській шахівниці. Однак, ми вже так міцно пов’язані зі світовим геополітичним простором, що сучасна політика все більше стає схожа на математику. Поки не розв’яжеш одну задачку, не вирішиш наступну.

Тож, із істориком, публіцистом, академіком Національної академії мистецтв України, професором Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, членом Ініціативної групи «Першого грудня», екс-марксистом (як він сам себе називає), якого виганяли з роботи за «український буржуазний націоналізм» – Вадимом Скуратівським – ми говоримо про те, що потрібно робити, аби Україна не втратила свою державність. А шанси такі, як вважає Скуратівський, на жаль, існують.

Вадиме Леонтійовичу, оскільки ми з вами зустрічаємося в дні, коли чотири роки почала писатися нова сторінка історії України, моє перше питання, звичайно, таке: що особисто для вас означає Революція Гідності?

Я почну з Троцького і Леніна… Початок 1918 року, молодий радянський уряд перекочував із Пітера в Москву. Троцький стоїть біля вікна, дивиться на засніжений Кремль і бачить, що посеред двору на снігу танцює Ленін. Троцький аж розгубився, вийшов: «Владімір Ілліч, что с вами?» А той каже: «Ми уже на 4 дня пережили Парижскую коммуну».

Бачте, йдеться про те, що Україна перейшла той хронологічний рубіж, котрий, на превеликий жаль, не перейшли середньоєвропейські державні утворення, які виникли на схилку 1918 року і на схилку 1930-х років. Вони всі закінчились. Маю на увазі Польщу, Чехію, Словаччину, згодом Чехословаччину, в якомусь розумінні Угорщину, в 1918-1919 рр. дуже перемінилася ситуація в Румунії, не доводиться вже говорити про Прибалтику… Всі ці молоді держави витримали лише двадцять суверенних років важкого ХХ століття. Україна перейшла цей рубіж. У певному розумінні, цей рубіж прийшовся на 2013-2014 роки.

У мене немає особливих сентиментів по відношенню до означених мною держав. Знаєте, різне там було… Міністр зовнішніх справ Литви, приміром, стріляв у свого колегу, прем’єр-міністра (правда, через стінку). Молоді держави початку ХХ століття відкидали комуністичний деспотизм, вони починали з демократичної, ба навіть ультрадемократичної, ультраліберальної риторики. Пафос свободи і всяке таке… Під кінець 1920-х років там почалися негативні процеси і, зрештою, до влади прийшли, умовно кажучи, януковичі, різного роду диктатори. Вони не збиралися здавати свої країни Москві, але вони хотіли авторитарно визначати їх долю. І вони дуже помилилися. І доки вони поміж собою сварилися, із Заходу прийшов Вермахт, себто Гітлер, зі Сходу – Червона Армія, себто Сталін. І сказати б, «помирили» їх.

У нас в Україні спочатку відбувалося все драматично схоже на те, що мало місце в Середній Європі на початку ХХ століття. Після, сказати б, очевидної і беззаперечної демократії, раптом розпочинався той чи той варіант авторитаризму. Він починається з добродія Кучми, а потім, на повну силу, розгортається в часи Януковича.

Що, власне, зробив Майдан? Він зробив зусилля, внаслідок якого національна історія переступила той кризовий рубіж, і ми, зрештою, не просто повернулися до демократії, а так чи інакше – ми її розвиваємо. Ну, зрозуміло, що це важко, складно, скандально, іноді навіть бридко. Але ми – демократична країна. «Дайош Європу!», як казав колись Микола Хвильовий.

Ви кажете «Майдан» зробив зусилля. Але хто конкретніше, на ваш погляд, дозволив усім нам переступити цей рубіж «неповернення»?

Йдеться про якусь дуже активну меншість українського етносу. Вірніше, як колись сільські школярі говорили – більша половина. Оця «більша половина» українців зробила все для того, щоб призупинити наростання авторитарного, дуже небезпечного деспотизму, тому що він вочевидь схилявся до Євразії.  А як далі все це виглядатиме? На превеликий жаль, це категорично залежить і від нас, і – не менш категорично, а може ще більше – від сусідньої країни під назвою «Росія».

Ми повинні утриматися на тому стратегічному рівні, – в найширшому розумінні цього слова, – на який вийшли в 2013-14 роках.

Але поряд з нами, повторю, країна, яка переживає кризу, може, набагато страшнішу, аніж германський націонал-соціалізм 1933-45 років. Річ у тім, що третій рейх часів Гітлера – то дуже небезпечний простір світової історії, але в тому просторі ще не було летальної зброї. Росія, на превеликий жаль, має цю зброю. І поєднання кризових сюжетів всередині країни з її неймовірною агресивністю, можуть підштовхнути її до спроби реваншу. І реванш цей закінчиться драмою не тільки для Росії, не тільки для всього Євразійського континенту, але, й для всього світу. А ми поряд!

Словом, ситуація справді важка і треба приготуватися до найгіршого. Бо коли сусідня так звана федерація почне розпадатися, – це буде політичний Чорнобиль.

Шанси загинути під уламками Росії – вони справді такі серйозні?

Я знову апелюю до історичних паралелей. Сучасна Європа трагікомічно схожа на англо-французький Захід 1930 років. Це був простір, який абсолютно не хотів входити в конфлікт з Гітлером. «Чи варто нам умирати через якихось там чехів чи поляків», – писали тоді європейські газети. А в 1939 році всі ці країни на повну силу отримали за свій псевдонейтралітет.

Можна довго говорити про те, що, от, Захід проти присутності Росії на окупованому Донбасі, що Захід проти анексії Криму… Але це, перепрошую, риторика. І це виглядає відверто несимпатично для будь-якого об’єктивного спостерігача.

Отже, як Україні із цим усім впоратися?

Ми ввійшли в те, що називається капіталістичною формацією. Свого часу цю формацію вивільнила велика французька революція. Хто тоді захопив владу на повну силу? Передусім, фінансова французька олігархія. І треба було облаштувати спочатку революцію 1830 року – щоб призупинити тодішніх, сказати б, януковичів, а потім – ще одну революцію 1848 року. Але коли капіталізм переживає ту чи ту кризу, він може кинутися у бік диктатури. Зрештою, середньоєвропейські країни 1920-30-х років ХХ століття це і зробили. Але постала ще одна проблема – з’являється величезний клас упосліджених, – це пролетаріат. Нам навіть важко уявити, через яку каторгу пройшов європейський пролетаріат від самого початку свого існування, від вісімнадцятого століття. У Франції лише в 1930-х роках ХХ століття пролетаріат нарешті добився оплачуваних відпусток. Це було з погляду буржуазії скандалом. Буржуазочки говорили: як? я поїду в Нормандію чи в Ніццу, а на пляжі будуть лежати ці мерзотники? Після Другої світової це перестало бути проблемою. Бо всі зрозуміли, – якщо вони не підуть назустріч пролетаріату, йому назустріч підуть комуністи.

І, зрештою, десь на схилку 1960 років ніби вже всі добре жили на Заході. Окрім молоді. Раптом з’ясувалося, що мільйони молодих людей, – а вже розпочався демографічний бум в тогочасному світі, – отже, мільйони молодих людей не знають, де знайти себе в цьому самому світі. І вони починають читати Леніна, Мао, Троцького, дивитися в бік Кастро… І вони облаштовують цю ніби іграшкову, але насправді дуже серйозну революцію – від Каліфорнії до Японії, від Парижу до  Варшави (протестні виступи молоді в різних країнах Америки та Європи, були спрямовані проти участі США у в’єтнамській війні, за права людини, проти расизму, на захист навколишнього середовища. Ідеологами протестів були нові ліві, – ред).

І коли ми подивимося на сучасний західний істеблішмент, п’ять шостих його верхівки – це ті, хто будував барикади в 1968-му.

Але сьогодні на Заході усі ці проблеми практично вирішені. Так чи інакше, вони зупинили інтриги тих, кого ми називаємо олігархами, зупинили інтриги фінансової, індустріальної аристократії, зупинили перетворення свого державного апарату на інструмент для тих самих олігархів; вирішено значною мірою робітниче питання, вслід за тим вирішено питання молоді… Словом все те, що Захід вирішував упродовж 150 років, ми маємо вирішити в найближчі 10 років.

Ну що ж, принаймні, ми зупинили оцю саму донбаську аристократію.

Тепер нам час займатися іншими добродіями-олігархами, починаючи від президента.

Найголовніше для України – треба нам зберегти українську державність. Треба робити все для того, щоб Україна продовжила своє державно-політичне існування, інакше вона буде підверстана під російсько-євразійську кризу.

І це – дуже складно. Бо коли які-небудь опозиціонери говорять: «голосуйте за нас!», треба розуміти, що вони одразу здадуть Україну Росії.

Кого ви маєте на увазі?

Та Господи, всіх цих мураєвих, всіх цих бойків. Зрештою, це ті самі персонажі, які не вилазили з телеекрану впродовж 2009-2013 років. Мені гидко навіть повторювати їхні прізвища. Але йдеться не про них – йдеться про те, що треба зберегти самостійну Україну, тому що це, можливо, наш останній шанс на більш-менш переконливе існування…

Україна перебуває в контексті всієї світової історії. І впродовж сотень років вона так чи інакше намагалась себе самоздійснити. Це не дуже у неї виходило…

Що, насправді, відбулося в нас в останні роки? Відбулося те, про що вголос не говорять – поновлення, реставрація УНР 1917-1921 років…

Але, між нами кажучи, УНР – це був трохи балаган.

Синок одного з провідних діячів УНР, уже 80-річний дід в еміграції, якось розвів руками і сказав: мені тато говорив, що, сину, ну це ж був балаган, бо кадри були слабенькі…

Чий син про таке зізнався?

Я не буду називати імені, воно буде трохи недобре…

Але річ у тім, що ми з вами чомусь не розуміємо: відмовившись від комуністичної спадщини, від УРСР, ми повернулися до отого нашого експерименту, який називається Українська Народня Республіка. Конкретно як це виглядає? Ми йдемо по бульвару Шевченка, який колись називався Бібіковським, бачимо пам’ятник, хе-хе, Миколі Щорсу (а вулицю Щорса біля палацу «Україна» перейменували на вулицю полковника Коновальця), повертаємо в бік вокзалу і йдемо вулицею Петлюри… Але, розумієте, це абсолютно вторинні, символічні сигнали.

А первинні ж які?

…Будемо одверті. Проблема в тім, що ми з вами живемо в парламентській республіці і, водночас, в президентській республіці…

Попри все, треба продовжувати будівництво УНР-2. Але ж Росія повертається до найбільш архаїчних форм російського деспотизму. До того, що ще у 1833 році Уваров (граф Сергій Уваров – міністр народної освіти Російської імперії,  – ред.) назвав основою національного існування. Себто – самодержавство, православ’я і народність. І ми опинилися практично наодинці з цим самим монстром.

Чому наодинці? А Америка?

Ну що Америка… Знаєте, колись на одному соціологічному дійстві вчені мужі говорили про те, що після Другої світової, хвала Богові, і Німеччина, і Японія стали демократичними країнами, підвівся один київський професор і сказав: це тільки тому, що там стояли американські гарнізони…

Мені прикро говорить про це, але якби зараз в Україні стояли американські гарнізони, було б набагато краще.

Але, бачите, Америка вже пройшла через страшні сюжети, пов’язані з Індокитаєм, де їхні гарнізони не спрацювали. Вслід за тим, вона у силовий спосіб спробувала імплементувати демократію в Південну і Центральну Америку. Це скінчилося спочатку Кубою, потім появою напівсоціалістичної-напівсталінської Венесуели і ще трьох-чотирьох марксистських режимів на тому самому континенті. Словом, Америка далеко. І те, що після обіду раптом скаже добродій Трамп, воно, звичайно, має певну дипломатичну, ба навіть політичну вагу, але будемо одверті – цього аж надто мало. Треба, щоб це робила сама Україна.

А вона робить?

Ну, звичайно, вона робить. Принаймні, за Маріуполь вона не посунула свої війська. Хоча зрозуміло, що у сусідньої країни в 2014-му році був очевидний план провести парад перемоги у Києві. Цього не відбулося.

А чому він, цей парад, не стався, як ви думаєте?

Тому що Майдан продовжив свої зусилля вже в суто мілітарному напрямі.

Словом, Україна зараз сяк-так тримається. Але треба, щоб вона не просто трималася.

Треба, щоб Україна взяла мілітарний реванш у напрямі поновлення своїх територій.

Це дуже важка і дуже складна проблема. Але матимемо надію, що Україна буде посуватися в цьому самому напрямі.

І які у вас підстави для таких сподівань?

Російські війська не в Києві і не ві Львові – оце єдина причина всіх моїх сподівань.

Річ у тім, що я був свідком інвазії Червоної армії під час пролетарського бунту в Східному Берліні в 1954 році. Я бачив, як радянська армія 1956 року буквально впродовж кількох днів упокорила Угорщину. Вслід за тим, в 1968 році – спробу віднайти самостійне політичне існування здійснила Чехословаччина. Це скінчилося катастрофою для Праги і частково – для Братислави. Вслід за тим, в кінці 70-х років, буквально за кілька годин до інвазії радянської армії польський комуністичний лідер, генерал Ярузельський зрозумів, що його армія має окупувати свою ж країну, інакше через кілька діб її окупує Червона армія і, звичайно, крові буде неміряно. І через якийсь час – радянські війська в Афганістані.

Але ще є сюжети, про які ми знаємо дуже мало. Скажімо, в 1944 році припинила своє самостійне існування Тувинська народна республіка. Вона була самостійним політичним утворенням, в якому проживав монголо-бурятський етнос.

В 20-х роках спробувала себе усамостійнити Монгольська народна республіка, і нічого з цього не вийшло.

Отже ми обраховуємо приблизно п’ятнадцять інтервенцій Москви в довколишній світ. При чому, більш-менш успішних для Москви інтервенцій.

Україна опирається сьогоднішній черговій російській інтервенції. І от це найголовніше, це я вам говорю як історик.

Але як нам опиратися, коли українські генерали, українська верхівка правляча краде у своєї ж армії.

А ви знаєте країну, де генерали не крадуть? Немає таких країн. Починаючи від Республіки Гаїті і закінчуючи Сполученими Штатами. Ви думаєте, там ідеальна ситуація у війську? Але треба робити так, щоби менше крали, щоб той персонаж, – коли вже вкрав, то, принаймні, вже вдруге не міг вкрасти.

Іншого виходу немає. А шукати нові кадри… Де ви їх знайдете? Ви знаєте, один український режисер здійснив театральну постановку «Міщанина-шляхтича» в одному угорському театрі (Сергій Маслобойщиков поставив п’єсу Мольєра в Новому театрі (Будапешт) в 2003 році – ред.). І головного персонажа він стилізував під Орбана (Віктор Орбан – прем’єр-міністр Угорщини у 1998-2002 роках і від 2010 – ред.). Тепер цього режисера не кличуть в Угорщину.

Або – чеський президент заявляє, що без Росії він жити не може…

Я не знаю, скільки йому було в 1968 році, коли радянські танки «утюжили» так званий чехословацький соціалізм?

А ще я пам’ятаю спогади мого приятеля, який, коли служив у радянському війську, їхав на танку через усю Польщу до Чехії.

«І як вас зустріли поляки, – запитав я його. «Они стояли вдоль дороги и кричали нам: бей пепечиков!»… Себто, бий цих самих чехів. Ось так. Ми живемо в світі з мільйонами дефектів. І ці дефекти треба усувати.

А разом із тим, я вам хочу сказати, що кожен із нас – носій цих самих дефектів. І таким чином, коли ми лаємо владу, чи Гройсмана, чи Порошенка, чи навіть Ляшка, чи так звану «московську зозулю», – треба подивиться на себе у свічадо…

Це хто така –  московська зозуля?

Ну, це ж кричав Ляшко про Юлію Володимирівну.

А, я просто телевізор не дивлюсь, не знала…

Словом, попри все, ми стримуємо російську інтервенцію. Але треба вже брати реванш!

Зрештою, нещодавні події у Луганську відбулися не тільки тому, що якісь гангстери вирішили постріляти один одного. Йдеться про те, що у Росії вже не вистачає ресурсів для того, щоб остаточно упокорити цей самий Донбас, перейти оту саму межу поміж українськими військовими і тамтешніми бойовиками.

А яке ваше бачення наших кримських перспектив?

Відверто кажучи, Україна повинна була дати кримським татарам автономію, абсолютну політичну самостійність. Повернутися в 18 століття і зробити Крим своїм союзником. Якби вона це зробила, то весь ісламський світ, від Целебесу (острів, котрий належить Індонезії, – ред.) і до турецької Анатолії – став би союзником України. Але ж ми нічого не зробили для кримських татар. І, разом з тим, не «пригальмовували» тамтешнє слов’янське населення… Я служив рік в Криму, і я знаю, що це за населення. Це, перепрошую, на мові 18 століття, «пахотные солдаты». Розумієте, їхня свідомість абсолютно просякнута імперщиною.

А Україна – вона програла Крим. Зрозуміло, що колись Росія звідти піде, але Крим уже не повернеться до України.

Він буде самостійним. Звичайно, не таким, як у романі письменника Васілія Павловича Аксьонова і не таким, як при оцьому ідіоті Аксьонові (Сергій Аксьонов – сепаратист, самопроголошений прем’єр-міністр Автономної Республіки Крим з 27 лютого 2014 р.). Але йдеться про те, що дуже багато помилок зробила саме Україна.

А Харківські домовленості? Коли заради якихось мільйонів (ну, я людина бідна і тому мені не пристало говорити «якихось»), але заради якихось жалюгідних мільйонів рублів український тодішній істеблішмент здійснив державну зраду. І не просто зраду, а це була абсолютна диверсія проти майбутнього України. Але, попри все, як казав один голова колгоспу в одному російському фільмі: «нужно продолжать пахоту!».

Мені здається, до нинішнього українського істеблішменту ви ставитесь набагато толерантніше, аніж до їхніх «папєрєдніков»

…Якось покликали мене на радіо – ще десь на початку позаминулого вже десятиріччя. І журналіст, ваш колега, ручку на ручку отак по-наполеонівськи склав і питає: ну, Вадиме, вам не видається, що ми живемо в епоху випадкових Леонідів? Ну, мовляв, один Леонід і другий Леонід – президенти. Я кажу: що ви мелете? У нас більше нікого немає, окрім цих самих президентів. Якби переступив Янукович через кризу 30-31 листопада 2013 року (побиття студентів та інших учасників Революції гідності бійцями спецпідрозділу «Беркут» 30 листопада 2014 р. – ред.), я би його дуже поважав. Але ж він цього не зробив. Чому я поблажливо ставлюся до нинішнього мільйонера чи навіть мільярдера-президента? Розумієте, якби він був мільярдером від сталі чи заліза, чи кам’яного вугілля, чи ядерної енергетики… Але – кондитер, кондитер (сміється)! Справді, інших людей у нас немає і треба працювати з тими, які є. Але, звичайно, треба їм пояснювати. Треба щось пояснить і пані Тимошенко. І до пані Богославської я намагаюся ставитися неупереджено.  Словом, треба «продовжувать орать». Як говорив, до речі, і письменник Плачинда.

Звичайно, можна покликати якого-небудь розумного холодного литовця або розумного, але надміру палкого грузина. Ви знаєте, чим це скінчиться. Або якого-небудь наївного діаспорного інтелігента, який приїжджає сюди, ніби у Філадельфію. …

Я дуже не люблю дивитися парламентські дійства, коли якийсь чернігівський ідіот, не буду називати імен, стає за трибуну і починає: «От коли я стану президентом…».

Розумієте – якщо не буде, нарешті, внутрішньої консолідації, не буде України.

Окрім того, в останні сезони раптом виявилося, що у нас не такі вже й толерантні сусіди. Маю на увазі Угорщину, Румунію, будемо одверті – і Чехію, і Словаччину, і Польщу. Але чому вони мають бути до нас толерантними? Ми і забули, що є цілі етноси, нації, і зрештою – істеблішменти, які себе вважають історичними хазяями якщо не всієї України (як поляки вважали), то, принаймні, її частини.

Згадайте Угорщину, яка в 1939 році залила кров’ю Закарпатську Україну. А румунські поліцаї, які били людей, коли чули, що хтось говорить українською? А Польща 36-го року?

Один український мемуарист згадував: по дорозі їде красень-улан польський (той самий, який потім загине десь у Катині), а назустріч дядько галицький їде. «Сhłop, gdzie jest droga?», – питає улан. «Їдьте, паночку, отак і отак», – починає пояснювати дядьо, а улан до старого нахиляється, б’є по обличчю й каже: «Mów po polsku, сhłopе!»….

От з якого ми світу. І ми зачепили їхній болючий нерв. Вони формально ніби праві – Україна має дозволити освіту на мовах меншин. Але я перепрошую, де Україна візьме ці ресурси і, перепрошую, чому вона повинна цим займатися?

Україна просить лише одного – щоб тамтешні учні знали українську мову, більше нічого. А далі облаштовуйте свої ліцеї, гімназії, можете навіть облаштовувати якісь «летючі» університети, як колись казали, але за ваш рахунок! Однак ця проблема тепер стала нашою. А окрім того, є ж іще Сербія, яка нас традиційно ненавидить (тому що вважає, що українці були гарними, лише коли були росіянами). Є болгари, які, дуже поважали міць Радянського Союзу…

Ви зараз говорите про те, що Україна знаходиться практично в повній ізоляції, сам на сам з Росією?

В напівізоляції, я б сказав. Знаєте, колись, після Чорнобиля, я приїхав у Москву і зі мною була одна київська дама. І акурат посередині Москви почали якісь мерзотники її ображати. Ну, і я накинувся на них, почалася страшна бійка. І довкола стояло кілька десятків москвичів, дивилися на все це, але ніхто не втрутився. Ну, отримав я удар кастетом по голові, шрам залишився.

Так от сьогодні увесь світ, – як оті москвичі, які стояли і співчували мені, коли я відбивався від бандитів, але не втручались.

Вони не втручаються і не будуть втручатися, тому що вони бояться, що ця війна, сказати б, місцева, регіональна, може перетворитися на світову. Сьорбнули вони в 90-х Балканів.

Перепрошую, був уже й 2008 рік, коли Росія напала на Грузію, а під кінець сказала, що це Грузія напала на неї. Захід абсолютно нічого не зробив, ну пальцем же не поворухнув, навіть не зважився всерйоз говорить на цю саму тему. Ну подумаєш, якась Грузія. Україна – трохи більша. Так що, хочеш – не хочеш, а треба говорить про це.

Тому я повторю (хоч для екс-марксиста це доволі ексцентрично), я – за американські гарнізони в Україні.

А ви хіба не розумієте, що вустами угорського прем’єра чи чеського президента говорить Путін? Який буде із задоволенням допомагати їм відкушувати в України Закарпаття, Бессарабію, Волинь…

Бачите, річ у тім, що руками Путіна в цьому світі розпочинаються сюжети від полюса до полюса. Але не перебільшуйте ефективність цих сюжетів, сказати б, суто дипломатичних. Ну от, скажімо, виступив у Брюсселі угорський прем’єр і сказав: не пустимо Україну в НАТО (Віктор Орбан заявив про блокування зближення України з ЄС і НАТО, спекулюючи на питанні захисту прав нацменшин в Україні, окрема, і в мовній сфері – ред.)

А я дуже просто зробив би. Україна, починаючи з 1946 і до 1986 року, за 40 років, переклала цілу шафу угорської класичної літератури. ЇЇ потрібно перевидати, а потім один посол покаже іншому і скаже: а де українські переклади в Угорщині?

Поставили угорці пам’ятник Шевченку в Будапешті і цей самий Маслобойщиков мені каже: ну как же так, на таком отшибе поставили, ну совести у них нет… Але треба якимось чином це спускать на гальмах, тому що все це – несерйозно. Зараз ідеться про інше: чи взагалі уціліє світ.

Коли в Київ 9 травня не знаю вже якого року, прийде не дай Бог, якийсь майбутній Путін – оце буде справді катастрофа. Про це варто говорить.

А ви таке допускаєте?

Ну, мені дуже б не хотілося…

Ну ви допускаєте такий розвиток подій?

Я допускаю це. Якщо ми будемо і далі так поводить себе в парламенті, в університетах, в ЗМІ, в побуті!

Народ дивиться на наших політиків, які поливають один одного лайном…

Хай народ ще і на себе подивиться! Вчора ввечері сусідці моїй погано стало. Добре, я встиг збігати в аптеку, принести їй ліки. Син у неї – підполковник, доросла внучка, дорослий внук, уже правнуки. Ви не в змозі подзвонить сімдесятирічній матері, запитати, як вона себе почуває. Чорт зна що! При чому, це більш-менш інтелігентна, добротна міщанська сім’я.

От це і є наш народ. Окрім того, ще є селянство, яке втомилося від страшної своєї історії… Пам’ятаю, в 60-х роках мої колеги з хронікально-документальної студії («Укркінохроніка» — студія хронікально-документальних фільмів, створена у 1931 році у Харкові, – ред), знімали під Києвом якогось діда з колгоспу. І питають: ну, діду, як ви колись жили? Він тільки рукою махнув. А зараз, – питають знов? І дід каже: та все є, наче не перед добром…

Ми маємо, кожен із нас, робить свою справу, розумієте? Он бачите, – лежить п’ятитомник, його упорядкував харківський кінознавець Миславський. Він каталогізував все, що було знято у вигляді рухомого зображення на території України, починаючи з 1896 року. Наддніпрянська Україна, Крим, Галичина, Одеса, Київ, Харків – ну все!

Себто, він зробив те, що не зробив дурний інститут, який ще називає себе іменем Рильського (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України – ред.).

Але уже починають говорить про те, що він не досить патріот. А чому? Бо його п’ятитомник – не українською мовою. А як же можна видавати українською мовою каталоги цих самих фільмів, якщо логістика в ту добу була виключно російською мовою? Тепер уже його можна перевидати й українською мовою. Але, бачите, чоловік це зробив сам. І я намагаюся йому якимось чином допомогти.

Я вам більше скажу, зараз українська русистика – найкраща в світі. Це так, між нами кажучи. Наші доценти, які тихенько займаються великою російською літературою, – вони це роблять краще, аніж москвичі. Оце те, що ми маємо робить для майбутньої ситуації.

Почула би вас зараз Лариса Ніцой…

Хто-хто?

Ніцой. Не чули? Останнім часом вона дуже активно проводить у соцмережах політику українізації. Їй би не сподобався ваш пасаж про наших русистів.

Ну, не чув я таку… Толстого знаю, Достоєвського знаю, Фаріон навіть знаю (Скуратівський сміється), а Ніцой – не знаю.

Вона вже перевершила Фаріон. Вона кинула в продавчиню жменю дріб’язку за те, що та продавчиня уперто говорила з нею російською мовою.

Така українізація, зрозуміло, не на користь. Я не пам’ятаю за останні десять років негативної реакції на мою українську мову тут, у Києві.

А 24 серпня 1991 року я сказав своїй доньці (вона україністка, етнограф за освітою), так от, я казав: Мар’яночка, з цього дня ми маємо говорить тільки українською мовою. Це і є українізація. Стосовно іншого… От Ірландія – вона має неймовірно красиву мову. А англійці, коли чули ірландську мову, вони просто стріляли. І вони свого добилися. Ірландська мова зникла з побуту. Тепер це мова доцентури і професорства ірландського.

Поряд з нами Білорусія. Білоруська мова – це мова неймовірної краси, тому що впродовж кількох сотень років цією мовою не говорили «руки вверх!», «в кохоз!», «в концлагерь!». Але білоруська мова зникла. Розумієте, лауреатка Нобелевської премії, – по-суті, російськомовна (в 2015 лауреаткою Нобелівської премії з літератури стала білоруська письменниця Світлана Алексієвич, автор досліджень «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва», – ред.)

З іншого боку від нас – Молдова. Немає вже молдавської мови, є румунська! Починають вже говорить, що Молдова разом зі свою мовою –  це взагалі це взагалі радянська інтрига була.

Українська мова була на грані зникнення. І я можу сказати, коли це почалося – на початку 1973 року відбувається черговий з’їзд КПУ, і раптом Щербицький виступає російською мовою. І за ніч усі холуї перекладають свої тексти з української на російську. І мова тоді зникала.

Але в нашій ситуації: не буде української мови – не буде України. 

Тепер я проходжу повз це саме колишнє Суворівське училище, вже ліцей імені Богуна, і якийсь кадетик біжить назустріч офіцеру і щось йому шепоче на вухо, а той як гаркне на нього: почему не на государственном языке разговариваете? Все. Отак українська мова повертається в свій обіг. Ще півстоліття – це буде український світ з добрим знанням інших слов’янських мов, від російської до польської, і зрозуміло, англійської.

Фото Марії Шевченко

 

 

 

 

 

Розмовляла Галина Плачинда

 

 

 

Джерело: Мир

Advertisements

Залишити коментар

Filed under 1 Грудня. Ініціатива, Скуратівський Вадим

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s