Олександр Cмик: Я не хочу оплесків авансом

31 жовтня 2017 р.

Мало хто тепер пам’ятає, що  знамените гасло «Націє, за себе помолись», яке у дні державних свят  звучить по  всій Україні, належить поетові Олександру Смику. Талановитий митець, поет, драматург, публіцист, автор  і виконавець власних пісень,  харизматична особистість-інтелектуал, який  публічно говорить те, чого не можуть сказати інші, сучасний керівник із вулканом креативних ідей та задумів, більшість яких успішно втілені у життя,  і попросту  привабливий чоловік із голлівудською зовнішністю – відзначає своє жовтневе 60-ліття.

 

 Ювілей – гарний привід для тебе  згадати минуле, оцінити теперішнє і спрогнозувати майбутнє. Проте, без джерела не було би річки. Тож пригадаймо, як почався  Олександр Смик, якого ми знаємо тепер: батьки, перше поетичне слово, перша  власна мелодія…

На відміну від родин, що давали виховання, зберігали традиції, у мене була  звичайна родина, яка день і ніч працювала, і на виховання дітей, а нас було троє,  особливого часу не мала. Дитинство моє пройшло у Рівному, хоча  сам я східняк, родом із Сумщини. І от, напевно, середовище рідного провулка Кавказький  мене формувало, а було воно унікальним:  за стінкою жила референт Степана Бандери тітка Валя, за сусіднім двором жив ад’ютант Власова, навпроти – командир яструбків дядя Міша, добрими сусідами були родина українських інтелігентів Каганців, того самого Ігоря Каганця, автора книги «Пшениця без куколю» (Ігор Каганець, український письменник, дослідник, футуролог, «Пшениця без куколю. Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень» – Т. Д.), поляк  Дзот, українські музиканти й актори Книши-Миськови, ми з ними потім породичались, єврейська лікарська родина.  Наш маленький провулок – наша маленька оаза!

Моя перша пісня, що стала найвідомішою –  «Яблуневі зливи»: у сусіда  дяді Міші падали яблука у траву, яку він ніколи не косив, такого білого наливу: «Яблуневі зливи білого наливу / Спогади дитинства пригадали нам».

Моя родина пережила два голодомори,  було  багато втрат  на війні,  тому що кожен з чоловіків брав зброю на захист держави. Коли мама помирала, вона передала мені свій молитовник, до речі, українською мовою, 1932 рік, Сумщина.

Розумієш, все, що нам розповідають книги, на мій погляд, неправильна історія. Справжня  історія мозаїчна, і вона повинна складатися  з історій родин.  Моя уява метафорично змальовує   великий дирижабль, що  був би  наповнений  таки-и-и-ми  історіями, такими печалями і  мужніми вчинками не генералів, не полководців, а  звичайних пересічних людей.

Батько розповідав, як у 14 років брав трудодні: посадили його за трактор, переїхав поле, а там лежить шматочок хліба, переїхав ще раз поле – там лежить шматочок сала,  ще раз переїхав – там лежить цибулина. Скільки разів ти пропахав  поле, стільки  приніс додому їсти. Я не знаю до цього часу, звідки в мене любов до картин, до вишуканих скульптур, до мистецьких творів, до музеїв… І я дав собі відповідь – це брак того, чого я не мав у дитинстві. І напевно, цим і живу.

Сталий запит на бардівське мистецтво був у суспільства завжди, не зник він і тепер. Ти відомий в Україні і в Європі насамперед  як виконавець власних пісень, продовжуєш творити і виступати з концертами,  отже життя мистецької богеми тобі відоме із середини. Як тобі вдалося не піддатися  численним спокусам, адже ми знаємо чимало імен талановитих митців, хто програв це протистояння?

Якщо чесно, я би не сказав, що ми убережені від цих спокус. Нікому з митців, який скаже, що він білий, пухнастий, я  не повірю – мені сьогодні це дозволяє мій вік і  мій стаж у мистецькому середовищі, котрий  налічує  більше 40-ка років. Я брав участь у богемних вечірках, вечорах за багаттями, водіннях кози… Згодом прийшло усвідомлення трагізму ситуації,  коли стільки талановитих людей спивається і гине.  Творчість вимагає стимуляції: хтось один стимулює себе бігаючи, хтось –  попиваючи  винце, третій –  покурюючи травку. А мистецький катарсис має бути присутній.  Володимир Висоцький правильно зауважив, що все від Бога. Так, від Бога!  –  «Поет підзвітний Богові. І тільки».

Ніколи не забуду, коли я почав писати пісні українською  мовою –  це  також був злам, адже ми всі виховувались у російськомовному середовищі, це був радянський союз, і людина, яка думала українською, писала українською, була на пальцях рахована. Я один з перших почав писати українською, точніше, нас було двоє – Юрко Покальчук і я,  потім ми третього – Едіка Драча – знайшли (сміється – Т. Д.). І от ми почали цей рух, який нині вважається… традиційним. Мої численні колеги по бардівському цеху прийняли цей перехід   дуже негативно. Тоді й написалося: «Ми наполняли зал, шумел восторг как улей / Простую речь повысили в цене, / А кто-то рисовал кресты на спинках стульев, / А мне нарисовали на спине». Ти був ізгоєм тоді, тому що ти був першим. І це найстрашніше.

 

Ти об’їздив чимало країн, 60, якщо не помиляюсь? Чи міг би ти жити десь постійно, спостерігаючи за Україною «з-за бугра»? Що для тебе означає заговорене нині поняття патріотизму?

Питання абсолютно логічне. Я колись написав: «Діду, не дивіться у вікно, України здалеку не видко». Розумієш, України здалеку не видко, і те, що відбувається зараз, і те, що відбувалось у попередніх трудових еміграціях, це, з одного боку, дуже велика трагедія нашої держави, тому що виїжджали і виїжджають ті, які ще можуть працювати,  які ще можуть думати. І тому нація ніби просіяна через велике сито, і ті люди, які кажуть, що Україну можна дуже-дуже любити гаряче з-за кордону… знаєш, для мене це питання відносне. Україну треба будувати тут. Я от думаю, чи взагалі  зміг би жити за кордоном, напевно, не зміг би. Навіть, якщо би запропонували  гарні умови. А така можливість у мене була, та я не поїхав.

 

Твої пісні відкривають слухачам очі на українську реальність. Відома письменниця і дисидент Олена Бондаренко назвала тебе геніальним бардом. Чи легке перо у твоєї Музи? Як пише свої твори Олександр Смик? І коли? Вночі? У нечисленні години спокою, між шаленими ритмами буденності?

Колись дуже любив на вокзалах писати. Вокзали, електрички… сідаєш на якусь лавочку, дивишся-споглядаєш… Я дуже люблю деталі, коли з маленької несподіванки виходить зовсім інше бачення. Мені не подобається примітивно говорити про якесь листячко, про неозоре небо. От, буквально, свіжа така річ. У Болгарії, де я відпочивав, виходжу на балкон, а  там тільки небо і море, більше нічого, і такі хмари несподівані…  Тоді, здається,  зрозумів феномен італійського живопису і народився твір про те,  як творив великий Леонардо. Настільки цікавою  була колористика тих хмар! Я говорю про звичайні, прості, елементарні речі,  які бачать всі, навіть  «Неоголошена війна»  (історія України в піснях, сім дисків, 119 пісень) –  це абсолютні реалії, як от, приміром, після помаранчевої революції  написав: «А тільки б маршем не пройти / Під звуки перемоги / Ту землю, де стоять хрести / На рушниках дороги». Всі мої пісні, майже вся моя творчість, я не боюсь цього слова, автобіографічна: це було зі мною, це було близько, це було навколо, і це дуже важливо.

 

Скажи,  будь ласка, скільки книг у тебе видано, скільки дисків записано? І взагалі, скільки пісень ти створив за своє творче життя?

Мене всі чомусь сприймають, тільки як поета-пісняра, але ж  у мене в житті були різні періоди, коли я працював достатньо в інших жанрах: у мене виданий репертуарний збірник для бандури, публіцистичні твори «Україна провінційна» та «Шлях до самодостатності»; довгий час я працював журналістом, редагував декілька видань,  друкувався  як театральний критик і як критик-мистецтвознавець; писав п’єси –  у 1990 році був визнаний кращим драматургом України і мої драматичні твори  ставились на сценах українських театрів, тоді ж мене назвали кращим молодим поетом-піснярем України. А видано у мене на сьогоднішній день 22 книги; дисків (з альбомами, коли ще були касети) –  понад 30, а пісень близько 600!

Я щаслива людина, на відміну від багатьох, адже я працював з колосальними композиторами: Ігорем Білозіром, Олександром Злотником, Олександром Шевченком, Іриною Кириліною. Моїми наставниками  були митці зі світовими іменами:  мистецтвознавець Тамара Булат, Алла Любченко. Я працював з прекрасними вокалістами, співаками,  писав для Василя Зінкевича; мої пісні, ну, наприклад «Жінка другова»,  у репертуарі близько 40-ка різних виконавців, починаючи від хорів  ім. Г. Верьовки (Національний заслужений академічний народний хор імені Григорія Верьовки – Т. Д.) чи Волинського (Державний академічний Волинський народний хор – Т. Д.) і закінчуючи гуртом «Піккардійська терція» (Українська вокальна акапельна формація – Т. Д.)

Іноді можна почути –  лауреат  там ордена такого-сякого, п’ятого-десятого. Мене не цікавить лауреатство. Мене цікавить ефект, який дає виконавство. Наприклад, перша «Червона Рута», де  звучало 37 моїх пісень, із 14-ти нагород фестивалю моя пісня «Мені потрібно зовсім небагато» взяла вісім призів (! – Т. Д.), а пісня «Щоденники Довженка» отримала приз журналістів!  Коли весь стадіон  встає,  ти плачеш, як мала дитина, бо  розумієш – ось воно,  пройняло!  Оце справжня цінність!

Я не хочу оплесків авансом. Мені не треба звань-нагород, яких ти не заслуговуєш. Для мене, наприклад, із тих численних премій, які я отримав, найдорожчі дві: це премія імені Василя Стуса (2008), що вважається другою після Шевченківської. Щоправда,  ніхто не знає, за що вона дається (сміється – Т. Д.), а вона дається  за вірність тому шляху, який ти обрав, тобто свідчить ця  премія про те, що мої твори були за всі пережиті часи і суспільні катаклізми цікавими, гострими і мали в собі Україну. І ще вельми престижна премія  «Визнаніє» Краківської конфратерні поетів, яку я отримав 1995 року.  Мрію, щоб у нас була подібна премія, де  рівний по перу буде оцінювати твою творчість і напише: визнаю тебе за рівного! Ось де справжнє  визнання! Ти рівний рівному, ти маєш однодумця! В поезії, в літературі, взагалі, у творчості  мати однодумців дуже важливо.

 

За Артуром Міллером, гроші у  житті не мають жодного значення, особливо, коли вони у вас є.  Більшість української інтелігенції за нових часів перейшли в категорію «нових бідних».  Прокоментуй, будь ласка!

Згоден,  якщо гроші у тебе є, то вони дійсно не мають значення. А на рахунок інтелігенції?  У будь-якій  країні вона малочисельна,  як правило, це не більше 2 відсотків  від загальної кількості жителів, незалежно  чи це Бельгія, чи величезна імперія радянська, чи маленький Люксембург, хоча саме рівень інтелігенції  визначає сутність нації.

Чому інтелігенція доживає в бідності? Ну, по-перше, якщо брати часи союзу, то вона обслуговувала ідеологію, була частиною  апарату пропаганди. На це працювала  купа різних спілок, що давали різні преференції, пільги.  Під час розпаду союзу це було зруйновано. Та головне, інтелігенція завжди опускає таку річ: ми кажемо, що от з’явився якийсь там нувориш, але вибачайте, саме вона вчила того нувориша в школі, інституті, тобто сама породила те, що її з’їло!  Яким би великим не був  слон, та якщо він потрапить у мурашник… Інтелігенція сама собі зробила ситуацію, яку сьогодні має!

 

Якщо прийняти за аксіому, що ідеальних людей не існує, то які негативні людські риси ти можеш зрозуміти  і, при потребі, вибачити? І чого – ніколи і ніде?

Ніколи і ніде? Напевно, я би не ставив так питання. Ніколи не кажи ніколи – оце моя відповідь. А на рахунок першого, то відповім майже по християнськи:  я не люблю заздрісних, підлих, облесливих, фарисеїв, дуже не люблю фарисеїв, це найстрашніша категорія людей, коли говорить в очі одне, а робить інше. Я не люблю людей, які можуть оббріхувати і пліткувати, тому що плітки руйнують не тільки сім’ї, вони руйнують державу, вони руйнують людину і творця. А фарисейство породжує те суспільство, яке не може сформуватися в націю.

 

Ти третій рік очолюєш – подобається це комусь чи ні –  Тернопільську організацію Національної спілки письменників України. Чи має наше спілчанство бодай якийсь ресурс збереження, чи розкол, як у нас водиться, неминучий? Чи подобається тобі бути нашим шефом?

Прості, нормальні  провокаційні питання! (тепер посміхаюсь я – Т. Д.). Коли мене обирали, я не мав  жодних амбіцій щодо підвищення свого статусу. У  мене достатньо статусності  для того, щоби не бути в числі людей, які встали на старт за це змагання. Отже, це мені  не загрожувало, тому я погодився очолити спілку у найважчий період її існування. Найважчий період, коли ти приходиш на керівну посаду і розумієш, що ти очолив організацію, яка навіть не підтверджена документально, юридично. Ти маєш організацію, в яку набрали людей до тебе  і ти  їх ще до пуття не знаєш.  Переважна більшість  розкидані по районах, по селах, і єдине місце і час, коли ти їх можеш побачити і почути – це збори. На цих зборах говорять, в основному, один-два-три з присутніх, решта відмовчується, знову ж таки пізнати їх складно. Через книги письменника як людину ти ніколи не пізнаєш. Тому я чесно відповім – очолювати організацію тернопільських письменників нелегко!

Чи є шлях до самозбереження? Є. Це, напевно, продовження відповіді про українську інтелігенцію. Чи  пам’ятаєш перші мої слова після обрання? –  Якщо ви думаєте, що я буду робити за вас вашу роботу – ви помиляєтесь. Якщо ви хочете працювати разом, ми з вами зможемо не тільки зберегти себе, а й затвердитись.

За останні роки про нашу спілку в місті та області почали говорити позитивно, і це мене тішить. Інша справа, що не кожен сприймає міру власної участі в організації.  У мене колись була така пісня: «Пережить, чтобы выжить, / И под старость  остаться,  представте, в чести / Нам, господа, не спасаться в Париже, / Это доброе имя как знамя нести».  Розумієш, честь, добре ім’я, для мене це не пусті слова, і я б нікому не радив посягати на них!

 

У кожної творчої особистості є  в житті своя провідна зірка. Що вело і веде по бурхливому морю життя Олександра Смика?  Віра у своє призначення? Спраглість до життя і не сприйняття  memento mori? А чи любов?

Чесно кажучи, все починається і закінчується любов’ю. Виступав  нещодавно на учительському форумі й спитав про призначення вчителя. Всі  в один голос –  давати знання. Ні, кажу –  основне призначення учителя,  як  і поета, до речі,  навчитися самому любити і навчити оточуючих любити когось.  І ще мене завжди вела по життю   непримиримість: « Ми вчилися ходити без конвою, / Дивитись не під ноги, а вперед». Я шалено не люблю колективних речей, я десь індивідуаліст, і  це мене теж рятувало.  Ну  не можу я думати,  як всі,  не можу плескати тому, що мені не подобається! Я пересилюю себе вставати тоді, коли всі встають в єдиному пориві, якщо воно цього не заслуговує! Та якщо воно заслуговує, але нікому   не подобається, то я буду до останньої краплі крові стоять за те, щоб цю людину підтримати.

 

Поговоримо про твою найновішу книжку.

«Для Бога все вчасно» – це зібрана книжка, це мій біль. У 60 років ти хочеш і можеш чесно  сказати – так, я дійсно зробив багато і не соромлюся цього сказати! Але ще напевно не все (посміхається – Т. Д.),   якщо Бог мене тримає  на цій землі! Я не хотів, щоби наша дорога до Бога була зі стертими колінами,  я хотів би зрозуміти, що для Бога все вчасно: і біль, і розчарування, і любов, і зрада – все  кероване, все!  Це зібрання  вистояних поезій, поділених на 5 розділів.  На превеликий жаль,  на сьогоднішній день так стоять справи, що у нас книговидавці не йдуть назустріч письменникові, напевно, я не той рейтинговий автор для них. Я їх розумію, та коли  усвідомлюєш, що  прожив усе життя і можеш попасти в боргову яму тільки за те, що прагнеш  поділитися своїм словом – це печально!

 

На завершення розмови твій прогноз: український Нобель – ілюзія?

Це не ілюзія. Якщо хтось знає в загальному історію нобелівських премій, то перш за все, український Нобель повинен мати підґрунтя, тобто спадщину, яку хтось передасть для цієї премії; по-друге, ідеологічне спрямування, і по-третє, ніхто нобелівську премію не отримає, якщо нема перекладів на ідиш. Приміром Пінчук, або Коломойський мали  би заповісти свої статки до преміального фонду, але звісно, жоден цього не зробить.  Це повинен бути українець із розумінням, що Україна – це є держава, яка формована на нації, а не на території.  І другий варіант, коли твори на ідиш будуть перекладені українською і  номіновані у нашій державі. Тоді й буде український Нобель!

 

Щиро дякую тобі, друже Олександре, за цікаві, змістовні, оригінальні відповіді.

З нагоди твого ювілею прийми найщиріші та найкращі побажання здоров’я і добра, любові й ніжності, миру та злагоди! Хай тобі щасливо ведеться і  якнайдовше можеться!  Хай  тобі завжди  посміхається богиня удачі Фортуна! З роси і води!

  

 

 

 

Розмовляла Тетяна Дігай,

член Національних спілок

письменників та журналістів  України

м. Тернопіль

 

Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу Олександра Смика з нагоди його 60-ліття.

З роси і води, друже Олександре!

 

 

 

Джерело: ЛГ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s