Одеська журналістка Зоя Казанжи: Світ швидко змінюється. Треба жити сьогодні

4 жовтня 2017 р.

Одеська журналістка презентувала книгу «Щось таке як любов».

Тексти засновані на історіях реальних людей, які прагнуть налагодити стосунки зі своїми партнерами, батьками, дітьми або колегами, але замість справжньої любові отримують та віддають патологічну.

Згубна любов — одна з багатьох тем, на які в Україні вголос говорити не прийнято, — вважає Зоя Казанжи.

«Можливо, хтось з моїх друзів впізнає себе у текстах»

— Зоє, ваша перша книга називається «Якби я була», друга — «Щось таке як любов». У назвах відчувається один почерк. А як щодо наповнення?
— «Якби я була» — це приміряння на себе чужого життя. Це ілюзія того, що могло би бути. Можливо, хтось з моїх друзів впізнає себе у текстах. Але я завжди пишу так, як би вчинила я, якби була у такій ситуації, або як би я хотіла, щоб було.
А щодо «Щось таке як любов» — українська мова дуже точна у визначенні інтимно-любовних речей. У російській мові є слово «любовь», і все. А в українській — і «кохання», і «любов». Любов — це ширше — Батьківщина, мама, книжка. Мені здається, що моя друга книга більш безнадійна. Нам усім хочеться любові. І цинікам, і мрійникам, і малим, і старим. Нам хочеться, щоб нас любили, хвалили, цінували, поважали.
Тяжкі стосунки матері і доньки — це теж форма любові. Не навчили по-іншому любити. Тому мати або діти висловлюють любов через такі, можливо, страшні речі, як залежність, роздратованість. І це все схоже на любов, але не можна сказати, що це любов. Це пошуки любові. Це ілюзія любові. Це щось схоже на любов. Я про це, власне, писала.
— Хотіла сказати, що ці теми межують з особистим. Але вони, власне, і є оце особисте. Ви — смілива, якщо можете говорити про це публічно.
— Я пам’ятаю, як у жовтні 2013 року, ще до Майдану, я написала свій перший такий текст. Я добре пам’ятаю свою емоцію у той момент. Я виставила його у «Фейсбуці» і зіщулилась. Якби мені тоді написали, що це дурниця, я би більше текстів не писала. Але раптом цинічні колеги-журналісти, одесити, до речі, чоловіки, почали писати мені: «Зоє, класні тексти, пиши!». Я звикла, що ми мало говоримо одне одному приємні слова, мало хвалимо, а журналістика — жорстка професія, тому для мене така реакція була неочікувано-приємною. Я свої погляди переоцінила з того часу. І почала писати тексти «з коліс».

Люди хочуть оптимізму і надії

— Де ви знаходите свої історії?
— Сюжети дуже прості, життєві, бо це те, що відбувається з моїми знайомими, подругами. Моя донька навіть сказала: «Я не хотіла б бути твоєю подругою. Бо боялася б, що ти про мене напишеш».
— До речі, не було негативних реакцій через те, що хтось раптом себе впізнав?
— Люди себе впізнають. Але жодного разу не казали: «Нащо ти це написала?». По-перше, моє оточення — це розумні люди. Це стосунки, які тривають роками. Але напряму важко впізнати, про кого йдеться. Я ж змінюю і фрази, і описи. Дехто зі знайомих казав, що впізнав себе, хтось просто промовчав. Бо ситуації не завжди приємні. На презентації зовсім незнайомі люди мені говорили: «Ну це ж про мене». Одна жінка навіть сказала, що мій текст змінив її життя. Вона закінчила дуже болючі для неї стосунки. Звісно, не через мій текст, але він був останньою краплею.
— Тексти, які ви публікували у соцмережах, і тексти, які увійшли у книгу — ідентичні?
— Коли всі ці тексти з «Фейсбуку» переходили у книгу, я їх редагувала. Відчувала, що міг би бути й інший поворот, тому я дещо змінювала.
— У вас понад 30 тисяч підписників у соцмережах. Якщо опиратись на їхню загальну реакцію на ваші публікації, чого люди найбільше потребують зараз? 
— Люди хочуть щастя. Люди хочуть оптимізму і надії. Мені часто пишуть: «Ну чому знову нещастя? Ну напиши, що в них усе добре». Тому у мене є багато текстів, які не мають закінчення, кожен може додумати собі закінчення.
Були смішні історії з текстами, які увійшли у першу книжку. У мене є текст, де тільки в кінці історії розумієш, що мова про ув’язненого хлопця. Тобто він такий хороший-хороший, але ув’язнений. І одна моя приятелька, яка зараз живе у Мексиці, пише: «Зоє, напиши, що йому не довго залишилось сидіти. Він вийде і все буде нормально». Я зрозуміла, що щастя не залежить від статі, від віку, освіти, професії — кожен хоче щастя.
— Ви можете виділити тему, яка найбільше робить людей нещасними?
— Найбільш болючі коментарі з найбільш особистісними розповідями є під історіями про стосунки батьків і дітей. Це тема дуже болюча і досі табуйована у нас. Бо мама, це у нас щось святе, і це — не обговорюється. Я періодично намагаюсь писати на ці теми. І ці тексти найбільш болючі. Згадую коментар одного чоловіка, який вступив у дискусію і потім розповів, що вже 10 років не бачив маму, він закінчив ці стосунки, і не жаліє. Багато хто його зрозумів, сказав, що він вчинив правильно, бо не несе більше цю травму. Є такі стосунки, навіть із найріднішими, які треба закінчити, щоб зберегти себе.
Люди в коментарях під моїми постами пишуть власні історії — це рівень довіри. І це дорого коштує. Іноді пишуть, що вони розповідають про це вперше. І це говорить про те, що людям бракує нормального спілкування. Навіть на презентаціях видно, що людям хочеться поговорити. Ми всі травмовані, ми не проговорені, ми не виговорені. І це, виходить, така групова психотерапія за допомогою текстів.

Ми нічого не винні

— «Ми» — це українці?
— Так. І ми дуже травмовані. На побутовому рівні, на особистому. Два Голодомори, моїх дідів зачепила війна, мій чоловік був в Афганістані, зараз є покоління моїх дітей, яке вимушене воювати. Це купа травм, купа знищених людей. Я іноді кажу: «Ви хочете якогось толку з нас, а частина людей була репресована, частина — емігрувала, виходить, що ми — продукт із гірших. Пристосуванців, зрадників, людей, які виживали».
Я була на відомому кінофестивалі у Торонто. Там уперше в історії фестивалю були Дні українського кіно. Я подивилась два фільми — «Червоний» і «Гніздо горлиці». У нас була дискусія після показів. І я кажу: «А чому у нас всі фільми про страждання?». Коли дивишся українське кіно, то це страждання і церква — усі моляться, ходять ходою, святкують Великдень і страждають. Дві нації найбільше страждають у світі — євреї та українці.
Але євреї зробили це більш оптимістично, а ми — більш безнадійно. Емігрантська публіка, яка була на фестивалі, навіть зааплодувала. Україна — це не шароварщина. Вишиванки у нас є, але ми сучасна модернова країна. У нас є айтішники, добрі лікарі. Українці — це не тільки колядки, наше походження мають і голлівудські актори. І не треба боятись еміграції, яка відбувається, бо прийде влада, яка буде думати, що робити, щоб повертати ці мізки.
— А окрім мистецтва, травмованість і невиговореність українців, про які ви говорите, проявляються якось у щоденному житті?
— А звідки у нас це — «Не висовуйся!», «Мовчи! Тобі що, більше за всіх треба?», «Усі тихо крадуть, і ти кради»! Оці страшні запаси, які ми робимо — навіщо вони нам?
А твердження, що бабуся знає, як виховувати дітей. Хоча бабусям треба взагалі суворо забороняти втручатися у виховання внуків. Просто забороняти. Ми ростимо собі подібних.
Оце сприйняття інакшості інакшого. Твоя донька може виявитись лесбійкою, син — геєм. Твої внуки можуть бути тобі чужими. Дитина може поїхати від тебе і більше ніколи не повернутись, бо вона несе якусь травму.
У нас не розповсюджена психотерапія. У нас що — чоловіки бухають, а жінки обговорюють із подругами, які вони козли. Хіба не так? У нас досі є дуже багато табуйованих тем. Наприклад, тема жіночого клімаксу — у нас це образа. А це звичайний фізіологічний стан. Це все психотравми, які супроводжують покоління. Я вважаю, що я сучасна, освічена, але я все одно це у собі ловлю. І я з цим дуже активно борюсь.

Невиговореність має значення

— Ви бачите вихід із цієї ситуації?
— Я просто знаю, що ти, як Мюнхаузен із болота, сам себе маєш витягувати з якихось ситуацій. Усамітнення — це дуже важлива річ, коли ти можеш до чогось прийти, дозріти, переосмислити щось. Із цими травмами треба працювати. І розуміння починається від усвідомлення, що з тобою не так. У мене дуже цікава і неординарна мама, і з дуже тяжким характером. У мене з нею стосунки-боротьба. Я дуже її люблю, але я часто пишу про наші з’ясування стосунків. А мені кажуть люди, що їм соромно про таке зізнатись.
Соромно зізнатись, що твоя мама тиран, соромно зізнатись про любов-ненависть, соромно зізнатись про любов, яка тебе виснажує. Ми нічого не винні своїм батькам — вони нас народжують і випускають у світ, і наші діти нам нічого не винні. Якщо ми виховали їх нормально і заслуговуємо на повагу, то у нас буде комфортна старість. Тому про ці речі треба говорити. І такими текстами теж.
Мені здається, ці травми притаманні переважно пострадянським країнам. Що відбулось з Росією у 80-ті роки, після перебудови? — Cплеск публіцистики, літератури, такі особистості! І за три роки всіх знову загнали під плінтус. За допомогою технологій страху вони знову стали стадом. Про це також важливо говорити. Світ швидко змінюється. Треба жити сьогодні. Не носитись зі своєю травмою. Пам’ятати, але не плекати її.
Розмовляла Марічка Алексевич

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s