Володимир Якимець: Поки – без крапки

27 вересня 2017 р.


Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Норберт К. Іван

24 вересня Піккардійську терцію догнало 25-ліття. Не те, щоби улюблений вітчизняний акапельний секстет кудись від цієї дати втікав. Але й самі дивуються – час летить стрімко. Записувати інтерв’ю з людьми, яких знаєш чи не все їхнє творче буття, насправді складно. Багато говорено-переговорено не лише для преси, а й десь на перетинах шляхів, спільних збіговиськах, а чи кавах. Однак дата зобов’язує. Тим більше, що Терція у свій ювілейний рік буде гучною – уже 30 вересня дасть великий концерт у Національному палаці мистецтв Україна у Києві, а за два тижні відзначатиме ювілей концертами у Клівленді та Чикаго. Отож напередодні запрошуємо художнього керівника «піккардійців» Володимира Якимця до розмови.

 

 

– Кожна людина, озираючись на свої роки, думає: «Як? Уже?» А тут така серйозна дата для вокального колективу. Як відчуваєш сьогодні отих 25 років?

– Чесно? Взагалі не відчуваю. Ніби вчора з Танками, Марією Бурмакою, Павлами Гудімовим і Табаковим виходили на сцену відзначати наше 20-річчя. І от ще п’ять років позаду. Можливо, цю швидкість плину життя  починаєш відчувати, коли дорослішаєш – не знаю. Але крапку поки ставити не хочеться. І не через те, що щось недомовлено, а тому, що чуєшся на силі щось робити.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Ірина Баранська-Вороніна)

 

– Як був школярем,  міг подумати, що колись будеш художнім керівником музичної групи? Та й загалом про що мріяв, коли батьки заганяли тебе на музику?

– Заганяли – це правда. І за це я їм сьогодні безмежно вдячний. Не мав якогось інших мрій, бо конкретно знав, що  моїм є саме музика. Та й на той момент – у школі –  точно хотілося популярності та тріумфу. Однак попри вибрану стезю, я і подумати не міг, що це буде акапелла.

 

– Яким себе уявляв?

Стопроцентно естрадним виконавцем. Коли ти молодий, класику грати не дуже хочеться, попри те, що граєш, бо мусиш. А інших стилів до кінця і не знаєш, хоч дзвін, можливо, десь та й чув. Мені в цьому ракурсі дуже пощастило з батьками, бо я зростав з музикою від маленького: мама вчила мене різних народних пісень, а тато мав можливість приносити послухати додому усе, що нового у музиці з’являлось. Ще й родина завжди співала, збираючись разом.  І я уже не сумнівався, що буду музикантом.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції

 

– Акапелла як постала?

– Дуже несподівано. Я вступив після 8-го класу до музичного училища ім. Людкевича на теоретичний. А тоді був такий експеримент, що теоретикам дали відвідувати хор-клас. До того часу в хорах я практично не був задіяний. Бо коли вчився на фортепіано в музичній школі, то піаністів на хор не віддавали. І тільки в училищі перший раз нормально відчув, що можна з голосом зробити, і що таке хорова музика зі середини. І мене то захопило. На той момент ми вже познайомилися зі Славком Нудиком, який був на вокальному. А за рік вступили ще й Андрій Капраль з Богданом Богачем. Ми зійшлися і в музичних смаках, і в життєвих цінностях. Однак справа в іншому. То був період нових вражень від музики і її нових віянь. І вражень настільки сильних, що горизонти уявлень про можливі музичні шляхи суттєво розширились. А з чого починається спільна робота? З того, що всі разом хочуть щось одне робити. Так воно і сталося.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Ірина Баранська-Вороніна

 

– Не було перетягування ковдри – хто основніший?

– Та тоді взагалі основного не було. Бо ми тільки пробували творчо працювати разом і не знали, чим то все закінчиться. Тоді ж була інакша ситуація, ніж зараз. Це сьогодні продюсери думають: «Ага, треба заробити бабла, а отже створити групу». Вирішують, яку –дівчачу чи хлопчачу, за якими параметрами, з яким репертуаром. А тоді нічого не вираховувалося – що знайшов чи  придумав, те  і заспівав. Розуміли це в той час і розуміємо сьогодні – якщо якогось голосу у нашій формації раптом не стане – все втратить свою привабу. Відповідно перетягування ковдри просто не є можливим.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Олена Субач

 

– За мить до виходу на сцену 24 вересня 1992 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка – першого виступу, від якого і почався відлік «Піккардійської Терції» – було страшно?

– Неймовірно! Правда, сьогодні я називаю такий стан  природнім хвилюванням. І слава богу, що воно зберіглося до цих пір. Бо якщо артист, виходячи на сцену, не хвилюється, то не відчуває відповідальності перед людьми. Певний мандраж має бути – і він аж ніяк не означає невпевненість у собі, а природнє бажання краще виступити і донести бажане до слухача.

 

– Це хвилювання тримається до кінця виступу чи минає з першими ж акордами?

– Від першої ноти минає. Можливо, того вересневого дня 1992-го воно протрималося трохи довше. Але це нічого дивного. Хай зал університету вміщає не 4000 слухачів, як Палац Україна, але і не тих двадцять наших найближчих друзів, на яких ми випробували свої пісні. Ще перед концертом (а співали ми «Туман яром», «Горіла сосна» та три маленьких рекламки, що згодом стало навіть певним музичним іміджем Терції) постановили собі: якщо людям сподобається, підемо разом далі, а якщо ні – то або розбіжимося, або будемо думати щось цілком інше. Це вже потім зрозуміли, що коли щось добре робиш, то треба мати терпіння і йти, йти, йти…

 

 Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Олена Субач

 

– Твоє терпіння упродовж цих 25-ти років лускало хоч раз?

– Не можу сказати, що доходило до самого краю. Може, через те, що нормальні гроші, на які можна було би жити та утримувати сім’ю, ми почали заробляти тільки через років десять після створення Терції. Та й слухачі до того терпіння суттєво доклалися – раз приходять на концерт, слухають, аплодують, а потім ще й викликають на біс, то наша музика подобається не тільки нам, а й іншим. І намагаєшся працювати ще цікавіше, щось інакше знаходити. Оцей юнацький максималізм на гарну щиру аудиторію і провокував бажання кудись рухатися, щось робити.

 

– Вдалося цей юнацький максималізм зберегти?

– Він видозмінився для дорослої праці. Сьогодні уже не треба вишуковувати якихось спеціальних засобів для роботи, бо знаємо як і що робити, можемо працювати з будь-якою апаратурою. Досвід поводження з людьми, того, яку музику краще робити, відсутність потреби йти за кон’юнктурою навчили нас: якщо робиш те, що справді подобається саме тобі, то створиш власне музичне обличчя і воно буде впізнаваним. Цього мало хто з колективів добивається. Але коли добиваються, то залишаються в пам’яті слухачів надовго. Маю велику надію, що ми теж залишимося на роки.

 

«Оця здатність зосереджуватися на позитиві людині вкрай необхідна. А колективові і поготів. Зосередився на негативі, то будь готовим, що справи майже гарантовано підуть униз».

 

– Буття Піккарійської Терції – суцільна  пряма все вгору та вгору аж до Шевченківської премії, яку вам присудили 2008 року, чи синусоїда? Із чим це пов’язано?

– Я не знаю, чи можна десь знайти когось, аби в нього в житті усе постійно відбувалося лише вгору. Інша справа, на чому ти концентруєшся. Оця здатність зосереджуватися на позитиві людині вкрай необхідна. А колективові і поготів. Зосередився на негативі, то будь готовим, що справи майже гарантовано підуть униз. А ми так не хотіли. Маємо у нашій творчій біографії різні періоди, починаючи від першого – від часу нашого створення через диплом фестивалю «Червона Рута» у Донецьку та гран-прі фетсивалю «Доля» у Чернівцях до випуску першого альбому у 1994-му році, з яким  багато допоміг Сашко Ксенофонтов. За цей час зрозуміли, що акапельна музика – саме наше. Потім було знайомство з «Дзиґою», підпис першого контракту і знайомство з Романом Климовським, який на той момент працював у цьому мистецькому центрі. Я дуже вдячний Мареку Іващишину за стимул творчих пошуків і  за досвід виступу на різних майданчиках. Але ми хотіли рухатися своїм шляхом. І Роман Климовський, який з «Дзиги» пішов разом із нами, нашим менеджером є до сьогодні. Взагалі мало кому з творчих людей трапляється хтось, кому можна повністю довіритися і в творчих і в робочих питаннях. Крім того, рідкісна ситуація, коли твій  менеджер дозволяє тобі ні про що не думати окрім музики. У цьому сенсі нам з Романом Климовським пощастило.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Олена Субач

 

– Є принципи, які – попри всі запрошення та обіцянки – не дозволять Терції вийти на сцену?

– Як правило, ми розглядаємо всі пропозиції  і разом вирішуємо. Звичайно, до замовлень від партій та політиків підходимо дуже скрупульозно, беручи до уваги, чи справді нас хочуть почути чи хочуть використати? А тут вже треба мати досвід і певну чуйку. У нас був випадок, коли «прокололися». Бо про те, що після концерту на сцену вийде політик і буде щось там промовляти, нас ніхто не попередив. Не виключаю, що той, хто нас до участі в цьому концерті запросив, сам про це не знав. Але домінуюче відчуття в такі моменти – злість та образа. Терпіти не можу, коли нас використовують чи водять за носа.

– А часто Піккардійську Терцію «кидали»?

– Бувало, бо ми – добряки. Хоча останніх сім років «кидали» значно рідше. Бо – врахувавши певний досвід – почали вимагати проплат наперед. Маємо реноме пунктуальних, обов’язкових, без усіляких надмірних бажань щодо сервісу людей. І це спрацьовує. Недаремно вважається, що від початку треба дуже працювати на ім’я, щоб потім ім’я працювало на тебе.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор Олена Субач

 

– Терція характерна тим, що практично не змінювала свій склад – лише раз, коли Андрій Базиликут в силу власних особистих обставин пішов і його замінив Андрій Шавала. Таку непохитну постійність всередині музичних груп не часто зустрінеш. Як вдається не зненавидіти один одного? І що, на твій погляд, потрібно, щоб так довго тримати людей разом? Адже кожен  має своє бачення певних речей не лише у житті, а й творчості.

На відміну від музичних вокальні групи мають певну складність у зміні членів колективу. Знайти доброго вокаліста (навіть естрадного) – справді велика проблема. Відкрий інтернет і подивись – на вокалістів є великий попит. Усі шукають, але не факт, що всі знаходять. А тут ще треба підібрати вокаліста не тільки з добрим голосом, а й із добрим баченням музики. Звичайно, безвихідних ситуацій не існує. Але набагато приємніше, коли збігаються ще й інтереси та світоглядні підходи.  Ми до цього часу робимо передовсім саме ту музику, яка нам подобається. І якщо вона подобається комусь іншому, то це прекрасно. По-друге, ми робимо різну музику – і це нашого слухача «вставляє»: хто любить фолк, має фолк, хто рок, той має рок, хто джаз – джаз. Всі мають, і всі потроху. По третє, раз до нас ходять на наші концерти, це означає, що ми потрібні. Не забуваймо, що учасники Піккардійської Терції ніде більше, окрім нашої вокальної формації, не працюють. По-четверте – це досвід відчуття місця і досвід поводження одних з одними. Хоча певні сварки іноді спалахують.

 

– Ти гасиш?

– Ні. Я якраз належу до тих, хто спалахує. Але ми вже зрозуміли, як один з одним поводитися, щоби – коли іскра конфлікту таки виникла, вона не переросла в полум’я. Це як у шлюбі – сварки трапляються, але це не означає, що вже завтра треба бігти розлучатися. Крім того є ще відчуття розвитку, бо завжди шукаємо щось нове. Якби упродовж десяти років тільки те й робили, що співали «Старенький трамвай», то це набридло би до неможливості. А так ми постійно чогось вчимося. Мені зокрема – все цікаво. Питання тільки в тому, чи все можна заспівати акапелла. Бо, на жаль, людський голос – попри широкий діапазон – теж не всесильний.

 

«На все свій час. Головне – себе не ламати».

 

– Чого акапелла не заспіваєш?

– Скажемо, по-іншому, чого не може на даний момент заспівати акапелла українська формація Піккардійська Терція. Думаю, що ми ще не дожили до «махрового» репу. Хоча, не виключено, через те, що це просто не наша музика. Звісно, голосом не вдасться зробити такий роковий хардкор, який буває в сильних метал-груп. Але я схильний вважати: ніколи не кажи «ніколи». Бо колись ми думали, що й легкий рок не можна заспівати у нашому ключі, а «Берег ріки» став однією із найпопулярніших наших пісень. Ніколи не підозрювали, що почнемо співати джаз-рок, а сьогодні джаз-рок тільки і співаємо. Свого часу, коли нам виповнювалося 15, на «Львівській хвилі» зробили про нас спеціальну програму, до якої включили відгуки тих, хто в той чи інший спосіб був із Терцією пов’язаний. Тоді Марек Іващишин сказав, що бачив нас як виконавців набагато джазовішої музики, більш експериментальної. Я тоді відповів, що дуже добре то розумів і знав, але на той момент ми «горіли» іншою музикою. А до джазової прийшли  дещо пізніше. На все свій час. Головне – себе не ламати. Бо якщо виконавець нещирий на сцені, якщо не любить те, що співає, то проблеми зі слухачами не забаряться.  Адже слухач все тонко відчуває.  Він може пробачити тобі ті чи інші помилки, але внутрішнього фальшу – ніколи.

 

Фото з архіву Піккардійської Терції. Автор – Олександр Зубко

 

– Увесь склад Піккардійської Терції вільно пересувається вулицями Львова. Фанати не дістають?

– Напевно, якби ми ховалися від людей, то діставали б, а так – ні. Та й зрештою, ми все-таки не Леді Гага  і не Славко Вакарчук, який, можливо, вільно пройтися може не завжди. Наші прихильники – дещо інакші. Вони  більш толерантні, культурні, більше цікавляться музикою, аніж кумиром як таким. Я загалом до цього дуже спокійно ставлюся. Був період фан-клубів, були дівчата, які нами цікавилися, був період Території А, коли все розгорталося. Зараз такі фан-клуби вже віджили своє – не зникли, але видозмінилися, і це добре. А зацікавлення нашою творчістю відчуваємо постійно – люди запитують нас через інтернет, вітають на концертах, дарують подарунки – вірші, іграшки, торти. Чого буду брехати? Приємно.

 

– Кожен про іншого завжди має власну думку. А яким ти сам себе бачиш?

– Якщо відверто, то досі є трохи лінивим, бо міг би зробити більше. Точно знаю, що назагал є доброю людиною, хоча подекуди можу й нахамити, особливо у відповідь на панібратство від тих, кого практично не знаю. І по третє – що, мені здається, дуже важливо – в моїй душі я аж ніяк не старий. А все інше хай оцінюють інші.

 

 

 

 

Розмовляла Ярина Коваль

 

 

 

Джерело: Збруч

1 коментар

Filed under "Піккардійська терція", Якимець Володимир (Піккардійська терція)

One response to “Володимир Якимець: Поки – без крапки

  1. tatiana itakonazvalas

    є ідеї з збагачення репертуару терції в Відні- і в штатах в атланті. нашому роду нема переводу – в них чудові вуха Буди та істиний смак в музиці.треба нового вітру!
    tishkatanin@gmail.com

    Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s