Професор Олег Шаблій: Час стає плинним, швидкоплинним

6 жовтня 2017 р.

Не впевнений, хоча документально не перевіряв, що хтось з викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка (якщо враховувати і навчання, і викладацьку діяльність) більше часу перебуває в Університеті, аніж завідувач кафедри економічної і соціальної географії доктор географічних наук Олег Шаблій. 1954 року виходець із Тернопільщини після закінчення Бережанського педучилища з відзнакою вступив до Університету імені Івана Франка, який закінчив 1959 року. Від 1962-го – на викладацькій роботі. 1966 року захистив кандидатську, 1978-го – докторську дисертації. 25 років – завідувач названої кафедри. Понад 60 років – в університеті.

Привід для інтерв’ю – опублікування паном Олегом книги «У пошуках краси: тривоги і розради» (2015), в якій відображено мистецькі лінії життя і діяльності заслуженого професора ЛНУ імені Івана Франка, а віднедавна – заслуженого діяча науки і техніки України Олега Івановича Шаблія. Книга, в якій центральне місце належить малюванню і музикуванню. Про це, зокрема, й розмовляємо. Запитання до професора взяті з тексту самої книги.

 

«Я ВДЯЧНИЙ ТИМ ДОБРИМ ЛЮДЯМ, ЯКИХ ЧАСТО ЗУСТРІЧАВ У ЖИТТІ…»

«Я дякую Богові, що дожив до щасливої пори збирання плодів», – читаємо на початку книжки. Чи могли б Ви назвати хоча б кілька тих найвідоміших плодів?

Те, що я сказав, – це перебільшення. Плід – ще попереду. Кожен раз щось видаю – і досягнення маю. Треба кожен раз щось нове робити: 4–5 років тому видав Атлас Львова. Пройшов апробацію… Похвалили… Отакі плоди і плодимо. За мною – понад 500 публікацій, в тому числі 51 – монографій, підручників, матеріалів конференцій та ін. Те, що я казав, – образний, річ ясна, вислів. Відчуття, що ти себе твориш, і твориш собі довкілля. То – велика справа: відчувати себе господарем власної долі. До цього треба дорости.

 

«У мене ще не осінь, хоч на носі 80-й рік». То що відчуває людина у 80? А ще – і її ніс?

Знаєте, що б я не сказав, – я скажу добре. Гірше, ніж вчора, але краще, ніж завтра. Але – на коні! Хоча – брак часу, багато планів. Але чи вдасться їх реалізувати? Хоча досвід є.

А те, що було «на носі» – вже минуло. Важко сказати, чи то рік минув, чи – більше. Час стає плинним, швидкоплинним. І дуже тяжко час розділити на «осінь, зиму, весну…» Як у природі – все зливається.

 

«Це дискурс з минулим, по суті, з самим собою». То як Вам зі собою дискутувалось?

Той діалог, тобто дискурс, постійно існує. Тільки не дістається свого вирішення на папері. Бо сам змінюється в певних поняттях і категоріях. А якщо говорити про майбутнє, то ставиш мету. Зараз я довготривалих цілей не ставлю. В цьому віці воно би смішно виглядало. Один приклад – екстравагантний. У 2014 році, в році 200-річчя Т. Шевченка, мене занесло подивитися на Шевченка з позицій географії. Шевченко – з Правобережжя, з Черкащини. Але його місце частого перебування – Лівобережжя, Полтавщина і Чернігівщина – Качанівка. Я відкриття для себе зробив – подивився на мапу. І побачив як об’єкти, так і суб’єктів, до яких він звертався, де бував у гостях. А також – скарби, накопичені козацькою старшиною: бібліотеки, картини, скарби в садибах дідичів. Він – Шевченко, – вписувався в той контекст, де інші були вже своїми.

Що означає: по-новому поглянути – і чого не бачили інші. Шевченко охоплює Лівобережжя, Гетьманщину, антиімперські культурні здобутки. Для себе я відкрив величезний пласт – те, що називається – геопоетика Шевченка. Це – географічні образи – не тільки місця, де він перебував чи його герої. «За байраком байрак, а там – степ і могила». Це вже образи, які напливають одні на одних. Центральний топос – це могила. Пов’язана з великою поразкою козаків, а те – пов’язане зі зрадою («300 – як скло» – пам’ятаєте? – Товариства лягло»).

Фінал вірша – козак «став на самій могилі» і позирав на Дніпро. Чи – фінал? Треті півні співали. Це – часова межа: між добром і злом. Кінець розгулу нечистої сили вночі. Провалився козак, стрепенувся байрак, і могила застогнала. Бо має чого стогнати. Ще є така фраза: «з-за Дніпра, із села, руна гаєм гула».

Тарас Шевченко вжив слово «руна» у вірші «На вічну пам’ять Котляревському». Руна – це Божа мова. Походить від рун – архетипів мудрості, які відображають давню слов’янщину. І йде вона саме з села. Там стільки тих геотопосів, що аж дивно. В поезії вони діяльні як образи – і на початку віршів, і наприкінці. І одні з іншими пов’язані своїми рисами і функціями.

 

«Я вдячний тим добрим людям, яких часто зустрічав у житті». Назвіть таких хоча б зо п’ять.

Взагалі, то ранжирувати треба б було. Ну, батьки – то саме собою, рідні – окремо. Почну я з Бережан з училища: Андрій Баворівський, Едвін Стахів. У Львові – Опанас Ващенко, професор, сам із Слобожанщини, взяв мене на кафедру, хоча знав, що я – «непевний» з погляду тодішньої влади. Однокурсник Антін Залєський, Степан Трохимчук, публікується часто в пресі.

 

Так, читаю його цікаві матеріали – зокрема, в «Україні молодій». Тепер – про Вашого тата: «Мій тато – Іван Шаблій був майстром на всі руки: і музикантом, і слюсарем, і машиністом, і водієм автомашини й дрезини, і теслею, і, що головне, – навіть ковалем».

Пане Олеже, звідки така широчінь «вправної руки» у тата Вашого?

Думаю – це працювали гени. Тато дуже любив техніку.

 

Перший розділ Ви назвали «З відкритими очима». А що: наступні розділи – «із закритими очима»?

Дуже просто пояснити. То – вихід «у світ широкий». Бо світ сільський замкнутий – просторово і змістовно. А от сферу музики відчув у Бережанах. Світ, знаєте, дуже розкривається, коли попадаєш в місто, де зустрінеш гарних людей. І світогляд тоді розширюється і поглиблюється. Цим я не хочу принизити село і його людей. Я таки сільська людина.

 

«ЦЕ ВЕЛИКА ЕСТЕТАБСТРАКЦІЯ – МУЗИКА»

«Згадую, як у вересні 1942 р. я прийшов у перший клас (за німців школи нормально працювали)». Це – що? Повага до аборигенів чи німецька пунктуальність?

І ні те, і ні се. Бо, перше, в Галичині були прогерманські настрої ще з австрійських часів. А ще – Українська Греко-Католицька церква, і Український Центральний Комітет на чолі з Кубійовичем попрацювали. І німці дозволили українську школу. У Кракові було видавництво.

 

«Та молодість має свої переваги». Пане Олеже! І в чому?

Думаю, що у всьому.

 

«Що полегшувало існування у нестерпних совєтських умовах». Розкажіть молодим читачам, чим ті умови були нестерпні?

Давила совєтськість. Тиск моральний, психологічний – так, що важко було вистояти.

 

«Колгоспна система була у сотні разів гірша за панщину». Чим?

За часів панщини кожен господар (чи майже всі) мав свою власну землю. Там не було так, щоб працювали щодня «від і до». Залежно від кількості морґів землі. Потрібно було відпрацювали певну кількість днів. Наприклад, якщо було 8 морґів, – то два дні. І податки за панщини були невеликі. Ну, а за колгоспного ладу, то … Дорослі знають, що то була система на знищення людини – якщо по суті.

 

Вам хтось говорив про красу Ваших малюнків – «Крехівський монастир», «Унівська лавра»?

Ні, ніхто нічого не говорив. Бо я не робив виставок. Хоча: похвалив мене за плакат до 100-річчя смерті Т. Шевченка письменник Борис Антоненко-Давидович.

 

«А комунізм, як ідеологія, толерував у масі передовсім сірість, тупість і посередність». І тільки?

Тільки.

 

Ви не пробували виставляти свій ескіз плакату «Putin-Putler»? Хоча б на міські оглядини виставити?

Не маю просто часу.

 

«Починаємо нашу «портретну галерею» з Великого Ректора – академіка НАН України, професора Євгена Костянтиновича Лазаренка (1912–1979)». Чим він Вам найбільше запам’ятався?

Доступність. І друге: його українська позиція. У 40 років був сформований українець – на базі українізації на початку XX століття, на базі Голодомору, який нам влаштували «брати».

 

Чи часто Ви контактували з академіком Миколою Мушинкою (Словаччина)?

Відтоді, як відкрили кордон.

 

Як Вам вдалося зустрітися зі Збігнєвом Бжезінським?

Чиста випадковість. Богдан Соколовський був у посольстві України у США і поміг мені там зустрітися.

 

«І мої «художні» гени передалися їй через мою ж таки дочку. Яринка має непогані здібності до образотворчого мистецтва». А Ви самі зі своєю онукою не працювали в цьому напрямку?

Ці здібності в нашому роді сидять.

 

«Саме гра у симфонічному оркестрі … дала мені можливість відчути і усвідомити величезну і глибинну суть музики, її експресію».

Можете передати словами цю глибинну суть, аби читачі це відчули?

На словах – важко. Це велика естетабстракція – музика. З другого боку, – через думку, серце, емоції – це навала відчуттів голосів, звуків, акордів і т. і.

 

«Потім, коли я захистив докторську дисертацію, прийшов до висновку, що Донбас – це область соціального зла, міна сповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне. І це сталося тепер». А де була влада, яка мала би прищепити україноцентричність населенню Донбасу?

Там само, де і при совєтскій Україні.

 

«Андрій Михайлович (Баворівський) був вашим, і моїм, зокрема, не лише учителем музики, але й вихователем і просвітителем». Чи багато таких просвітителів є нині в школах, коледжах, ВНЗ, які б прагнули виховати молодь в українському дусі?

Я не знаю. Дивуюся, що Баворівський довірився нам … Запрошував додому і показував книги і ноти ще з польського періоду. Тобто, був упевнений, що хлопці (тобто, ми) його не продадуть совєтській владі.

 

Що Вам запам’яталось з такої події, як відкриття пам’ятника Іванові Франкові перед ЛНУ імені Івана Франка в 1964 році?

Не все сподобалося у самому пам’ятникові – це нагромадження кам’яних мас … А що сподобалося? Уперше зблизька побачив Олеся Гончара.

 

«Заняття мистецькими «вправами» краще вдаються, коли вони мають науково-теоретичні підстави», – пишете Ви у «Післямові». То все ж не шкодуєте, що обрали наукову стезю?

Я – людина-реаліст. У мистецтві я себе зреалізував на аматорському рівні. Але, якщо уточнити, то тут – у мистецтві, треба бути або весь час, або – принаймні високообдарованим, так би мовити. Хоча, можливо, я був би добрим мистецтвознавцем.

 

«Краса врятує світ, сказав класик. І це є суща правда!» Ви переконані, що – врятує?

Раз я написав, – значить, переконаний в цьому.

 

«Може, треба було покинути географічні студії і податися у просто графічні (без додатку гео?)» Ви про це потім не шкодували?

Коли я працював у приймальній комісії університету у 1959–1961 рр., я багато рисував. І тепер я дивуюся, що це була справді рука вправна.

 

А я нині, пане Олеже, дивуюся також: попри те, що Ви гарно малювали (а ще й – музикували), Ви все ж таки вибрали «вчену лінію» свого життя – стали видатним науковцем. Але – хоча чого дивуватися? Так мало бути. Отже, ще раз вітаю Вас, пане Олеже, з високою президентською нагородою, – прийнятою до Дня Соборності України, – званням «Заслужений діяч науки і техніки України».

Дякую.

 

Замість післямови. «Приходжу до висновку, що кожна людина має мати, як мінімум, одну спеціальність. Але ту, до якої лежить душа. Тоді вона належить до тієї сфери, що наш філософ Григорій Сковорода називав «сродним ділом». У цьому ділі треба бути творчим. Все інше – це бажання повністю розкрити свій креативний потенціал. Тому розподіл часу між «сродним ділом» і реалізацією самодіяльного потенціалу залежить, головно, від першого з названих». (Олег Шаблій. З «Післямови» до книжки «У пошуках краси: тривоги і розради»).

 

 

 

 

Розмовляв Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру

НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

№18 (206) 8 вересня 2017

 

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

2s коментарів

Filed under Uncategorized

2 responses to “Професор Олег Шаблій: Час стає плинним, швидкоплинним

  1. смішне трохи.

    автори так обоє люблять себе, що аж незручно якось читати. ніби підглядаєш.

    ))))))

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s