Мирослава Барчук: Усе те, що ми дивимося, — і є наше обличчя

18 жовтня 2017 р.

Уже кілька місяців в ефірі кабельного каналу ТВі можна дивитися студійні розмови з дійсно кращими людьми країни, скажімо, філософом Євгеном Сверстюком, письменницею Оксаною Забужко чи блаженнійшим Любомиром Гузаром. Програма так і називається — Homo sapiens. Ми говоримо з її ведучою Мирославою Барчук.

«Іноді треба зійти з дистанції, щоб повернутися»

— Мирославо, кілька років вас не було у телеефірі. Що стало причиною повернення на ТБ?

— Причиною повернення на ТБ стало те, що я завжди хотіла робити програму, яку роблю зараз. Ще на «5–му каналі». Але там не було можливості. Після «5–го каналу» я якийсь час не працювала в ефірі. Іноді треба зійти з дистанції і подивитися збоку, що з тобою відбувалось і відбувається, чого ти насправді хочеш, чи це взагалі твоя бігова доріжка. Таке вирівнювання фокуса.

Але в певний момент ти розумієш, що і ця, інша, реальність з читанням книжок, йогою, «самособоюнаповнюванням» і медитаціями — це теж «обманка», підживлювана тобою ж ілюзія. І це значить, що треба повертатись на роботу.

Про розмовний телепроект з цікавими розумними людьми ми почали говорити з Миколою Княжицьким, на той час гендиректором ТВі, та Михайлом Крупієвським, креативним продюсером, давно, за рік до його виходу в ефір. Думали про формат, розмірковували, де краще робити зйомки, вдома у героїв чи у студії. Я розуміла, що це моє, я хочу таку програму зробити. Взагалі, мені завжди дуже цікаві люди, їхні мотиви, реакції, досвід. Люди різні: я зачіпаю продавців на базарі, підслуховую розмови у чергах до каси, спостерігаю за стосунками політичного лідера і тих, хто супроводжує його на ефіри.

— Чи не плануєте у проекті Homo sapiens виходити за рамки суто студійної розмови?

— Практично до кожної програми ми готуємо сюжети, якісь синхрони, «прикраси». Але даю їх не завжди. Коли я відчуваю, що людина почала розкриватися, між нами у студії з’являється довіра — я відмовляюся від усіх цих вставок. І тоді виникає чар розмови, магія. До того ж аудиторія нашої програми — не та, яка потребує швидкої зміни кадру, картинки. Нас дивляться люди, які хочуть слухати розмову. Але іноді експертна думка провокує людину мислити. І нема нічого кайфовішого, аніж бачити, як людина мислить в ефірі, народжує думки.

— Частину гостей вашої програми можна назвати мудрецями — і за віком, і за досвідом; інша частина — просто інтелектуали і майстри своєї справи.Чи вистачає вам ефірного часу для розмови з ними?

— Ефірна година — це 44 хвилини. Їх завжди не вистачає. Бо як може вистачити цього часу для розмови з Любомиром Гузаром, Євгеном Сверстюком чи Семеном Глузманом? До речі, Євген Сверстюк — це мій Герой. На ньому тримається моя віра в людей взагалі; як тільки вона починає хитатися, я згадую, що є Євген Сверстюк.

— Яким чином вирішуєте, які теми будете обговорювати, а що відсікатимете через брак часу?

— Переважно я відчуваю, про що людина може цікаво говорити, це не складно. Є якісь важливі теми, які я певний час ношу в голові, часом вони мене мучать, і ось я вибираю того, кому це теж пече і хто може поділитись своїми міркуваннями, «докинути жару». Дуже цікаво вийшло з Ларисою Івшиною (журналі­сткою, редактором всеукраїнської газети «День». — Авт.). Готуючись до програми, я собі «накидала» з десяток питань. І коли почала читати публікації та інтерв’ю самої пані Лариси, побачила, що теми збіглися стовідсотково.

«Іван Миколайчук показував мені, як зозуля кує»

— Наскільки я розумію, ваша потреба спілкуватися з людьми, які стають вашими співрозмовниками у Homo sapiens, закладена ще у дитинстві? Івана Миколайчука бачили малою. Із В’ячеславом Брюховецьким, Євгеном Сверстюком перетиналися раніше? Це допомагає у роботі над телепроектом чи навпаки?

— Іван Миколайчук був моїм хрещеним батьком. Пригадую, як він стоїть наді мною малою на кухні в їхній з Марічкою сонячній квартирі на Русанівці, а я не хочу доїдати сніданок. І ось він каже мені, що я повинна доїсти кашу, «заки зозуля прокує 10 разів, інакше вона ніколи більше не прилетить». Складає свої довгі пальці біля губ і кує. І мене це так тоді вразило, бо це була справжнісінька зозуля, ось–ось випурхне в його рук, де вона там взялася?? Так я і сиділа з відкритим ротом з кашею.

Взагалі, у моєму дитинстві було кілька важливих моментів, так би мовити, системоутворюючих. З одного боку, була тяжка травма, яку в Києві пережили практично всі україномовні діти за радянських часів. Плюс до всього вчилася у мракобісній російській школі. Ну і плюс ім’я: я ж Мирослава, а не Свєта чи Анжела — не формат значить. І з цим треба було якось виживати, давати раду, захищатися.

Друге — мої батьки–актори. А це значить, що вечірню колисанку «Рученьки–ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі» частенько співає тобі телевізор, поки у мами вистава. Мій друг Назар Стригун (син Федора Стригуна, актора, а потім і художнього керівника Львівського театру імені Марії Заньковецької й актриси Таїсії Литвиненко. — Авт.) якось ­сказав, що акторські діти — найбільш самотні діти у світі. І це правда. Я все дитинство мріяла, щоб мама була бухгалтером і приходила додому о сьомій вечора, як мами інших дітей.

По–третє, і це, мабуть, головне — я росла у прекрасному вирі: у нашій «хрущовці» набивалися компанії по 30 осіб, найяскравіші люди того часу. Я пригадую молодого Сергія Параджанова, Василя Земляка, вічно сумного Григора Тютюнника. У нашій квартирі дуже багато співали, танцювали, пили, бавились і реготали. Коли ти виростаєш посеред того, що сидять за столом красивенні чоловіки: Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк, Федір Стригун, співають «Йшли корови із діброви» або колядують, то це вкарбовується тобі у свідомість як свято. Ти тоді заряджений цим на все життя.

— Чому ви обрали журналістику, а не акторську професію?

— Я писала з дитинства і навіть мала якісь публікації в газетах. Але, звичайно, хотіла вступати у театральний інститут і бути актрисою кіно. Для вступу мені треба було вивчити поему «Тополя» Шевченка і виконати це перед комісією з бандурою і співом. Але це довжелезний твір, я починала його вчити і від туги просто засинала… Тепер я розумію, що то не лінь, а сама доля мене за вухо відтягала від театрального. Врешті–решт, я вирішила йти на журналістику. Мама, до речі, дуже зраділа моєму рішенню. Між іншим, за все дитинство батьки завбачливо жодного разу мене не пустили на знімальний майданчик.

«Моя програма — така сама громадянська позиція, як і журналістські акції під Межигір’ям»

— На телебаченні ви почали працювати на «1+1». Який досвід звідти винесли?

— На «Плюсах» я працювала у 1998—2000 роках, тоді, коли цей канал, яким керував Олександр Роднянський, задав найвищий стандарт українського телебачення. Це було ТБ дуже високого класу. «1+1» того часу показав, що телебачення може бути розумним. Я працювала з людьми, в яких можна було вчитися і вчитися. Спочатку була співведучою «Сніданку», а потім готувала і вела з Володимиром Оселедчиком, Ігорем Моляром і Данилом Яневським вечірню інформаційно–розважальну програму «Проти ночі». Я вважаю, це був суперпроект. Вважається, що на телебаченні все швидко «старіє». Але я ось недавно подивилась «Проти ночі» 14–річної давнини. Все далі виглядає круто: графіка, дизайн, світло, інтерактив. Це був, звичайно, найкращий час мого телевізійного життя.

— Що вам дав «5–й канал»?

— «5–й канал» звів мене з гарними людьми, з якими я могла і розминутися. Це Роман Чайка, Ліда Чайка, Павло Кужеєв, Світлана Поваляєва, Таня Малярчук, Олександр Черненко.

— Зараз на ТВі якимось чином відчуваєте, що головний менеджер на каналі — фахівець із Росії?

— Я працюю на українському телеканалі і роблю дуже українську програму. Якщо мені потрібна допомога Вадима Гарнаєва, щоб вирішити якісь питання формату, зміни локації або якісь організаційні чи кадрові питання, я до нього звертаюсь. Програму Homo sapiens ніхто не цензурує. Мене не змушують узгоджувати з керівництвом гостей чи питання. І це важливо для мене.

— Як ви ставитесь до телевізійних рейтингів?

— Усе те, що ми дивимося, і є наше обличчя. Верстка теленовин сьогодні виглядає так: п’ять повідомлень про ката­строфи, вбивства, загибель людей, три — про політику, і останнє — позитивчик: у зоопарку пандочка народила панденя. З одного боку, на жовтизну дійсно є попит, і такі новини дають рейтинг, а з іншого — така підбірка характерна для бідних авторитарних чи напівавторитарних країн: дякуйте Богу, що ви живі. Цільовою аудиторією більшості рейтингових розважальних телевізійних шоу, реаліті є люди з найменшим рівнем достатку, освіти, амбіцій. Орієнтація на них, я думаю, помалу вестиме до занепаду телебачення як такого. Коли рекламодавець врешті зрозуміє, що цій аудиторії вигідно рекламувати сухарики, насіння і чипси, а не автомобілі, техніку чи закордонні поїздки, телебачення почне втрачати рекламу, з якої живе. Це моє відчуття. Першою ластівкою цього процесу є мода відмовлятися від телебачення, поширена серед представників середнього класу.

— Кілька років тому ви були серед майже 400 журналістів, які виступили за створення руху «Стоп — цензурі!» Зараз долучаєтесь до його діяльності?

— Усе, що я хочу сказати, я кажу своєю програмою. Мою позицію видно у кожному випуску. Робити програми з тими людьми, що я роблю, говорити про ті речі, які я обговорюю з гостями, — для мене така сама громадянська позиція, як і журналістські акції під Межигір’ям.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослава Барчук.

Народилася у Києві в акторській сім’ї.

Закінчила факультет журналістики Київського Національного університету імені Т.Г.Шевченка.

Працювала кореспондентом «Радіо «Свобода» у Північній Америці, перекладачем у Канаді.

1998–2000 р. — ведуча «Сніданку з «1+1», редактор і ведуча програми «Проти ночі».

2001–2005 р. — редактор журналу Welcome to Ukraine.

2005–2010 р. — редактор і ведуча «Нового часу» на «5–му каналі».

2013р. — автор і ведуча програми Homo sapiens на каналі ТВі.

Заміжня. Син — студент Києво–Могилянської академії.

 

ОСОБИСТЕ

Про маму, Героя України, народну артистку Нілу Крюкову:

— Моя мама дуже талановита актриса, яка самостійно створила десяток сольних програм: за поезією і романом «Маруся Чурай» Ліни Костенко, ліричними творами Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Тараса Шевченка, Дмитра Павличка, романами Олеся Гончара. Понад десять годин моновистав. Сотні сольних концертів, виступи на стадіонах, у столичному Палаці «Україна», майже у кожній київській школі. Часом по 3–4 концерти на день. Лише професіонал може зрозуміти, що це значить.

Мама — вогонь, її постійно рвало кудись ще і ще. Студентське голодування на граніті, виступи на мітингах 90–х, агітаційні поїздки на Донбас під час Помаранчевої революції. Після трагічної травми хребта мама знайшла в собі сили у 2008 році виїхати на сцену у візку і дати свій останній сольний концерт у Національній філармонії. Її не відпускали зі сцени, зал скандував: «Браво! Браво!». Коли я тоді оглянулася і побачила публіку, людей у сльозах, мене прошила думка: Боже, це ж востаннє мама на сцені. Це один із найтяжчих моментів життя.

Мама й тепер своїм доглядальницям читає напам’ять «Марусю Чурай», вона у курсі культурного життя, слухає нові роботи Ади Роговцевої. Коли на Хрещатику були акції на захист української мови, я їй знімала і показувала відео. Мама мусить постійно бути у центрі подій, навіть якщо здоров’я не дозволяє піднятися їй з ліжка. Вона — борець.

 

 

 

 

Розмовляла Валентина Самченко

 

 

Джерело: УМ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s