Володимир Гуславський, командир групи водолазів-саперів: Найбільший наш «улов» на Луганщині – ракета від «Смерчу»

5 вересня 2017 р.

Словосполучення «водолази в Донбасі» на перший погляд звучить приблизно як «підводний човен в степах України». Тим не менш, водолази у нашому маловодному краї водяться. Мало того, їх ще залучають з інших регіонів країни. Нужда змусила – немає у нас фахівців з підводного розмінування. Доводиться запрошувати їх з далекого міста Ромни Сумської області. Про те, як їм працюється на Луганщині, розповів начальник відділення групи підводного розмінування Володимир Гуславський.

ВІД КИЄВА ДО РОМЕН, ДОНБАСУ Й ДАЛІ

– У місті Ромни Сумської області є Центр – МЦШР. Міжрегіональний центр швидкого реагування. Він безпосередньо підпорядкований Києву. Наш Центр є універсальним вже через те, що у нас є і хіміки, є водолази, сапери, рятувальники і є інженери. Минулого року на базі нашого центру зробили ще один підрозділ, який називається Спецназ. Там будуть працювати одні офіцери, які поєднують у собі всі вище перераховані спеціальності – і водолази, і сапери і всі інші. Вони пройдуть школу скелелазіння, навчаться стрибати з парашутом. Це для того, щоб вийти на рівень світових стандартів. Щоб вони були готові прийти на допомогу населенню у будь-якій точці земної кулі.

18-19 вересня у Молдові будуть відбуватися загальні рятувальні збори – провести маневри, познайомитися з досвідом колег з інших країн. Наш центр буде представляти всю Україну; хотіли зробити «збірну солянку» – взяти, там, рятувальників зі Львова, з Києва – але потім вирішили відправити тільки нас. Адже у нас є бійці всіх спеціальностей, злагоджена команда. Тому сказали: «Хлопці, віддувайтесь за всю Україну ви». 20 чоловік, уся наша техніка. У нас є L-200… Це «Міцубісі L200», джип. До нього кріпиться трал; на нього ставиться човен, і ми їдемо. У хіміків є своя машина…

– А які функції ви виконуєте тут, в Донбасі?

– Ми тут вже з 2014 року. Коли перший раз приїхали – стояли на полігоні Управління ДСНС, жили в наметах і будували міст, який йде на Рубіжне. Його підірвали. Ми його спочатку розмінували, потім поновлювали. Після цього ми працювали по Маріуполю. Я – водолаз-сапер, можу як на землі працювати, так і під водою. Тому, коли людей не вистачає, залучають працювати по суші. Але влітку, коли відкрита вода – ми займаємося водою.

– На мосту багато роботи було?

– Так, закладка була… Його встигли підірвати, але не дуже успішно. А зараз там зовсім новий міст; старі конструкції, пошкоджені, розібрали і наново переробили. Це правильно – ми ж не фахівці-мостобудівники. Але на той час інших фахівців не було.

ЩАСТЯ НЕ ОМИНУТИ

– Які найбільш важливі в стратегічному плані ділянки вам довелося розмінувати? У Щасті, напевно?

– Ми приїжджаємо сюди, коли вже є заявки. Місцеві хлопці працювали по суші, а заявки – по воді. Акцент зроблений на наш підрозділ. Ми приїжджаємо – і у першу чергу відпрацьовуємо воду. На Щастя була заявка – ТЕС. Там вийшло так, що станція хотіла розширити канал. Був один рукав, призначений для охолодження котлів. Їм треба було обстежити дно акваторії, тому що туди свого часу багато скидали ВНП – вибухонебезпечних предметів.

– З обох сторін викидали?

– З обох. Ми там працювали місяць тому, 24 липня. Був обрив електропередач, і електрики не могли вийти, тому що боялися вибухонебезпечних предметів. Ми приїхали, оглянули всю ТЕС, що було, зібрали… Вони за нами пішли і знайшли п’ять або шість обривів, все відновили за день і все закрили. Хоча передбачалося, що роботи займуть три дні.

– Заміновано було серйозно?

– Серйозних мін, пасток там не було. Просто… Там же зараз стріляють. Снаряди, які не розірвалися – це було. Ми працювали в Щасті три дні. Перший день – по самій річці, там, де хотіли зробити забір води.

– Ви шукаєте за точною інформацією чи інтуїтивно?

– За інформацією. Наприклад, у Щасті є свої водолази. Але вони не мають спеціальних допусків. Він поплив і побачив предмет, схожий… на щось. Він же не знає, що саме він побачив – вибухонебезпечне, не вибухонебезпечне. Він повідомив начальству, начальство підготувало заявку. По ній ми і приїхали сюди.

– І що знайшли?

– Дали нам човен; ми з нього робили занурення. Обіцяли нам прикриття; повинна була працювати місія ОБСЄ, але усі побоялися туди виходити. Але нам ще й краще. Ми працювали, не привертаючи нічиєї уваги. А якби ці стояли – щось змінилося б?

Піднімали 82-міліметрові міни (показує фото). Бачите, вона як би замотана в кульок. А ось вона без кулька. Міна, і в неї вставлений запал. Що це було? А це хлопцям, які там стояли, захотілося рибки половити. Вони взяли звичайну 82-ю міну, поставили туди запал до гранати, смикнули кільце і кинули. А міна не спрацювала. Між нами. Такі міни не можна піднімати. По теорії такі ВНПи слід підривати на місці. Але підривати в каналі не можна. Тому потихеньку ми її підняли.

КІНЦІ У ВОДУ

– У воді ж не можна ховати боєприпаси?

– А їх там і не ховали – просто скидали. Мабуть, щоб приховати докази. Коли у 14-му році роздавали все це, багато хто зібрав у себе запаси ВНПів. А потім почали шукати, у кого що є – куди це подіти? От і почали викидати у воду.

– Виходить, це з нашого боку скидали?

– Так. Це наші скидали. В основному.

– А які найбільші боєприпаси ви діставали?

– Ось, у мене в блокноті записано: Станично-Луганський район, село Передельске, річка Айдар. Там ми 25 липня підняли ракету «Смерч» діаметром 300 мм. Нам сказали, що в районі Передельского стирчать три «Градини». Це, ви розумієте, калібру 122 мм, така «труба». Ми приїхали, шукали-шукали – нема.

– Вибачте, що значить – «стирчать»?

– Ну, коли вода спала, рибак плавав там на човні і побачив. Давай шукати цього рибака. Знайшовся – дідусь. І з’ясувалося, що не три ракети, а одна. Така гарна. 300 мм діаметр, 7,5 метра завдовжки. Пожежною машиною витягали.

– Але Передельске досить далеко від лінії фронту. Як ракета могла туди потрапити?

– Дальність польоту «Смерчу» – 90 кілометрів. На озброєнні у нас його немає, зрозуміло, що «звідти» прилетів.

– А якби вибухнув, які могли би бути наслідки?

– Одним залпом установка запускає 12 ракет; вони накривають площу 64 гектари – і нічого живого на цій площі.

– У річці вона могла вибухнути?

– Ні, у річці вона вже не вибухне, але палиця, і та раз у житті стріляє.

– Ну, от ви витягли – і куди її?

– Міліція приїхала, СБУ. Це ж речовий доказ. Походили-походили, пофотографували. Потім довелося нам же її забирати, перевозити та нейтралізувати на полігоні у Перемозі (село у сусідньому Новоайдарському районі, – ред.)

– Які найбільш небезпечні водойми у Луганській області?

– Сіверський Донець і та частина Айдару, яка знаходиться у зоні бойових дій. Чому? Тому що – це моя неофіційна думка – боєприпаси викидали. Ось, дивіться: тридцять шість 152-міліметрових снарядів. Усі – з одного місця. Привілля, під Лисичанськом. Що таке калібр 152? У снаряда – латунна гільза близько 15 кг. Кольоровий метал. Гільзи здали – а куди подіти сам снаряд? Машиною вивезли і викинули у воду.

АКВАЛАНГИ ВІД «АКВАЛУНГА»

– Скільки ж тонн ви вийняли з води?

– У мене з собою цих записів немає, але приблизно можна підрахувати. У нас було вже 90 виїздів підрозділу з 5 чоловік. І 6-й – лікар. Раніше не їздив, а зараз з нами. Ось я, як начальник відділення по допуску, маю право занурюватися на 20 метрів. А лікар – фізіолог – має право проводити роботи на глибині до 6 метрів. А так як я водолаз першого класу… Для спуску потрібні три людини: той, хто страхує, працює і безпосередньо водолаз.

– Наскільки добре екіпірований ваш підрозділ?

– Маю сказати, що на даний момент наша група укомплектована дуже добре. Є й зимові види костюмів, і літні. У нас «бауеровські» компресори. Обладнання для занурення – італійської фірми «Аквалунг». Вони на ринку давно, добре себе зарекомендували.

– Давно ви працюєте?

– Цього року нашій групі виповнилося десять років.

– І всі ці роки у вас було таке висококласне обладнання?

– Ні, ми починали з малого. Водолази-рятувальники 3-го класу, тільки технічні види робіт. Утоплеників шукали спочатку. Потім зрозуміли, що в команді не вистачає саперів-підривників. Почали вчитися. Я закінчив курси у Кам’янці-Подільському. У Харкові проходили курси. І сьогодні в нашому підрозділі є навіть працююча барокамера. Тобто ми можемо тренуватися навіть зимою. Адже у нас таких річок, як у вас, немає. У нас є річки Сула і Роменка. Таких глибин, які тут можна знайти – 8-12 метрів – мало.

В Україні сертифікованих барокамер, які працюють, які я практично не знаю. Крім того, ми купили переносний компресор. Тепер ми можемо на місці закачувати повітря в акваланги під тиском 230-240 атмосфер. Цього вистачає десь на півтори години робіт під водою. Компресор дозволяє працювати цілодобово – якщо виникне така необхідність. Раніше доводилося їздити за десятки кілометрів. До того ж не скрізь є якісні фільтри очищення повітря.

– За час вашої роботи не було втрат серед ваших колег?

– Ні. Намагаємося працювати акуратно.

КУРЙОЗИ ТА СЮРПРИЗИ

– А курйози трапляються?

– Буває. Один раз літній чоловік прийшов повідомити про снаряд – але це виявився просто шматок іржавої труби. Іншого разу, коли працювали по Привіллю, теж підійшов чоловік у віці. «Там, – каже, – авіабомба і німецький літак. Як показує практика, на яку б водойму ми не приїжджали, нам розповідають або про золоту карету, або про німецький танк або літак. Усі про це знають: «Сам бачив» або «Ногою чіплявся», – але точне місце показати не можуть. А якось у вихідний день поїхали на Айдар – відпочити, поплавати з аквалангом – і знайшли в річці трьохлінійку. Приклад повністю згнив, вся обросла мушлями.

– Скільки загалом у вашому підрозділі людей? Ротація йде постійно?

– Так, кожні два місяці йде ротація. Загалом нас у Ромнах – п’ятнадцять. Я тут вже вдруге цього року і, відчуваю, Новий рік теж буду зустрічати в Донбасі.

– Як ви працюєте у каламутній воді?

– Як правило, навпомацки. Крім сухопутних, є у мене підводний металошукач. Якщо бачиш свою руку під водою – це вже вважається добре.

– У Сулі вода чистіша, ніж у Донці?

– У вас тут видимість краща була. У вас взагалі річки… раки в Айдарі водяться! Тут, по Донцю немає, а по Айдару – раки, і місця взагалі хороші. І риба є. Взимку був – фазани просто бігали по вулицях. Такі красені! Мені взагалі в Донбасі сподобалося. Взяти хоча б солоні озера у Слов’янську. Там така «куля» пройшла, ніби двісті трупів туди скинули. Який «скинули»! – у цих озерах потонути ж  можна. Лягаєш на воду, газету читаєш. Але нас залучали.

А ще ми були у соляній шахті. Спускалися на глибину триста метрів. Там фрески з солі поробили, а ще там є концертний зал. Навіть симфонічний оркестр приїжджав, грав… Ми там з солі у футбол грали – маса задоволення. Вчора День шахтаря був, так я кажу: це і моє свято – я вже спускався в шахту.

– Молода у вас команда?

– Середній вік у підрозділі – тридцять років.

 

 

 

Розмовляв Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Фото надав автор

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s