Андрій Любка: Вирішив жити насиченим інтелектуальним життям у красивих декораціях

21 вересня 2015 р.

Письменник Андрій Любка живе в Ужгороді, хоче одружитися і пише роман про вигадане місто на Закарпатті.

Дуже багато людей вважають мене епатажним, провокаційним, аморальним. А я дуже хороший. Мій імідж пов’язаний частково з моїм життям, частково з моїми віршами», — зізнався письменник Андрій Любка під час зустрічі з учасниками літературного клубу УжНУ. Ще в жовтні минулого року він переїхав жити до Ужгорода, опісля перебував у тривалих від’їздах і тільки в лютому знайшов час для зустрічі з читачами, переважно читачками, адже хто, як не студентки, найбільше цінує його творчість і цитує напам’ять рядки з віршів та есеїв.

В УжНУ Андрій Любка прочитав ще неопубліковане оповідання «Тарзанка», яке написав у грудні. Воно вийде друком у квітні у книжці про волонтерів видавництва «Клуб сімейного дозвілля».

Також Андрій розповів, що за останній рік написав два вірші, хоча у студентські роки писав 20 віршів за місяць, що знаходить у себе тексти, особливо в «Тероризмі» і ранніх віршах, які йому хочеться викреслити. Натомість його улюблений вірш — таки «Спати з жінками», про що пише в однойменній книжці. «Ця книжка частково розкриває мій імідж. Як людина, я найбільше представлений у «Спати з жінками», — додав письменник.

Зізнався Любка і про те, що вже хотів би одружитися: «Наразі в мене немає дівчини, тому до весілля ще дуже далеко. І хлопця в мене теж немає (усміхається — Авт.). Приїхав в Ужгород у листопаді, але побув усього два тижні, потім поїхав знову. Тому навіть квітки не маю, бо вона би засохла».

Тож про раптову зміну місця проживання, потребу в паспорті, творчі проекти і погляд на закарпатську літературу — у бліц-інтерв’ю, яке записав ProZak із письменником Андрієм Любкою.

— Як тобі живеться в Ужгороді після Варшави, Києва? Чим пояснена така зміна місця проживання?

— Я вирішив, що буду жити в Україні. Перед Варшавою жив у Києві, але зрозумів, що Київ я не люблю, бо він російськомовний, завеликий і так далі. Тому вирішив повернутися в Ужгород, у маленьке місто до кордонів, купити собі машину, їздити на рибалку і жити насиченим інтелектуальним життям у красивих декораціях. У Києві треба кудись бігати, ходити на роботу і так далі. В Ужгороді ходити на роботу нема сенсу, тому можна сидіти вдома (усміхається — Авт.).

— Як пишеться в Ужгороді?

— В Ужгороді пишеться добре. Тобто я продовжую писати свій роман, хоча в Чернівцях писалося краще, бо там були повністю створені умови, але тут теж пишеться. Це буде роман про вигадане місто в Закарпатті, його дія відбувається у 2015 році.

— Бачиш себе тут через рік, два?

— Так, звичайно. Моє рішення тривале в часі. Якби в мене були гроші, я купив би собі тут квартиру. Скоро відкриються кордони і тут буде до всього близько. Тут усе зручно, тут я їжджу на рибалку.

— Як щодо історії з біометричним паспортом, яку ти описав у колонці?

— Мені потрібно зробити паспорт, бо нема куди ставити печатки. Але там такі довгі черги, що якби я записався два тижні тому, то мав би здавати документи 4 квітня.

— На допис відреагували?

— Ні, звісно (усміхається — Авт.).

— Чи не виникає бажання поставити свої вірші на музику або й цілий альбом записати, подібно до Жадана і «Собак»?

— Це потрібно вміти, дуже любити музику.

— Але ж було кілька спроб, коли твої вірші ставили на музику?

— Але це не я робив і це не та музика, яка мені подобається. Наприклад, коли працюю, то слухаю класичну музику, коли не працюю, то слухаю оперу. Коли пишу, то не можу слухати музику зі словами, бо це мене відволікає.

— Чи цікаві тобі проекти з гуртом «Рокаш»? Що зараз готуєте?

— Це буде талант-шоу народних музик і ми вже провели один відбір у Нижньому Селищі. Спільно з Віктором Янцо були в журі конкурсу і відбирали кращих із народних колективів. Загалом у проекті заплановано 5 різних майданчиків, на яких відберуть кращих виконавців. Потім у Мукачеві відбудуться гранд-концерти за участі цих музикантів і з цих музикантів сформують «Рокаш-оркестр».

— Чи пишеш щось про революцію, війну? Як узагалі ставишся до того, щоб писати твори одразу після подій?

— Крім оповідання про волонтерів, яке написав у грудні, не пишу нічого про злобу дня. Свої думки про сучасність публікую в колонках. Воно відходить туди, а література мене зовсім інша цікавить.

Не потрібно дуже швидко реагувати у творах на війну чи революцію. Ти ще не розібрався у процесах, не знаєш, добре це було чи погано. Вірш можна написати, а для прози має пройти 5—10 років. Треба збайдужіти до описуваного, коли це вже не буде жива рана. Наприклад, Мілан Кундера написав «Нестерпну легкість буття» через 14 років після Празької весни.

— Як дивишся на закарпатську літературу?

— Добре ставлюся до закарпатської літератури. Дуже багато відомих імен з’явилося. Мені здається, що закарпатські письменники вийшли з цього природного гетто, тобто оточення горами. У кожного свої досягнення: у Гавроша — фільм, Сергій Дмитрович отримав нагороду, Дочинця читають спраглі філософії, Галина Малик має дитячі проекти… Бракує якоїсь спільності, а найбільше — видавництва. Без цього процеси не виглядають закарпатським феноменом. Якби було видавництво з нормальною мережею розповсюдження, то закарпатська література досягнула би більшого.

— Від зміни місця проживання чи змінюється твій погляд на жінку?

— Так, коли я жив в Ужгороді, то мені здавалися дуже сексуальними темношкірі жінки, бо їх тут не було (усміхається — Авт.). Коли жив у Варшаві, де було багато різних, то я був за рівноправність. Ні, не змінюється.

— Де хотів би ще пожити?

— Я хотів би пожити ще у трьох країнах — у США, в Німеччині (Берлін — моє улюблене місто), в Сербії, можливо, в Боснії, Сараєві.

— Коли найближчі творчі вечори з Андрієм Любкою?

— Якщо в Ужгороді, то виступатиму на еротартфесті «Березневі коти».

— Зараз почуваєшся щасливим?

— Мабуть, так. Не в сенсі дуже великого щастя, але я задоволений тим, чого досягнув копіткою працею, маю змогу займатися тим, що люблю. Тобто зараз займаюся писанням. Не ходжу на дурну роботу, на яку ходив роками, працював у політиків і взагалі в різних сферах, які навряд чи були мені корисні. Сьогодні працюю зі словом: пишу, перекладаю і є певна сатисфакція в цьому.

 

 

 

Розмовляла Наталія Каралкіна

 

 

 

Джерело: РІО

Залишити коментар

Filed under Любка Андрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s