Марко Галаневич. Кілька обертів Землі

5 вересня 2017 р.

Фотопроект учасника «ДахаБрахи» в столичній галереї «Худграф».

«ДахаБраха» подорожує по світу – амбасадори української культури вливають свої голоси, свої мелодії в потужну ріку world music. Уособлення голосу нації, землі, країни, вони наче струсили потужним звуком вільних вібрацій іржаву жерсть офіційного лушпиння з самого поняття українського, роздули полум’я дивом збереженої суті.

«Ні, я живая буду вічно житиЯ в серці маю те, що не вмирає!» – провидиця Леся Українка вклала в уста Мавки ці слова. І ця суть то там, то тут, в кожному поколінні проявляє себе. Зараз – співає голосами «ДахаБрахи».

Звісно, хочеться скласти апологію – у первісному сенсі слова. Та хто тільки не курив фіміам, не плакав, не захоплювався! Напевно, тільки той, хто позбавлений слуху, голосу і зору. Та й то – питання.

Зараз в нас є рідкісна можливість розповісти ще про один аспект життя «ДахаБрахи». «Давати-брати», приймаючи в залі все те, що дають нам вони зі сцени щиро і безумовно, хочеться іноді дізнатися, звідки вони це беруть. Тут-то і полягає таємниця.

Але хоча б подивитися на світ очима Марка Галаневича ми можемо.

Галерея «Худграф», що в клубі «Х.Л.А.М.»,  пропонує  виставку фото – в експозиції невелика частина величезного матеріалу, привезеного з поїздок. Іноді Марко перетворюється на глядача і ловця подробиць, спостерігаючи зміну картинок світу, в сітці меридіанів і паралелей. Цікавиться, проте, насамперед людьми.

Іноді навіть встигаючи зафіксувати внутрішній світ, який змушує цей дивний суперечливий світ обертатися.

 

  • Переглядаю ваші фотографії, і враження таке, що для автора це серйозна зміна позиції. Адже, зазвичай, це ви стоїте на сцені, і всі, скільки б народу не було в залі, на концерті, на площі, дивляться на вас. А потім ви берете в руки фотоапарат, спускаєтеся зі сцени, і під час своїх прогулянок, ніби перетворюючись на невидимку, дивитеся на своїх глядачів крізь видошукач.

Зручно те, що, коли я ходжу вулицями, мене не впізнають, і можна спокійно дивитися на людей. Ми балуваний колектив, нам всі видають респекти. А тут ходиш, як всі інші. Можна бути майже непомітним! Мені це подобається. Я купив фотоапарат, щоб, коли є вільний час, не просто гуляти по місту, а фіксувати все: ось людина цікава, цікава вулиця, провулок, купка мешканців, тобто аборигенів… Тим більше, що люди пишуть: «Розказуйте, ви ж там їздите по світу!». А розказувати мені складніше, ніж показувати таку прогулянку містом.

 

 

  • Таке відчуття, що ви фіксуєте вуличний театр: люди стоять так, потім повернулися, змінилася мізансцена. Ми не чуємо текст, але бачимо, як герої знімка взаємодіють.

Насправді, мені б вхопити таку «живинку», те, що відбувається у цю мить, оцю атмосферу передати. Коли я ходжу – бачу, який чудовий, цікавий світ. Бажаю цим поділитися. Ганка (Ганка Третяк, засновниця і куратора галереї «Худграф» – ред.) запропонувала зробити цю виставку. Сподіваюся, ця виставка відкриє якісь нові горизонти, якусь нову публіку.

Щодо мізансцен, безумовно, що я їх не вибудовую, це незнайомі люди, і мені цікаво, як вони існують в цьому місці. Кожна людина – персонаж, за ним є якась історія чи її можна придумати, я так розмірковую.

 

  • Знаєте, Марко, ми з вами якось вже говорили про те, що у вас не той випадок, коли ви підлітком марили зірковим статусом. У вас до «ДахаБрахи» шлях дійсно звивистий і дуже своєрідний.

Я і зараз не впевнений, чи я знайшов себе. Для мене важливо не паритися – вдалося чи не вдалося. Я зараз не граю в театрі як актор, але думаю, що повернуся, якщо буде можливість. Зараз я більше музикант и фотограф. Зараз мені цікаво це.

Я ж за освітою філолог, а поступав на цей факультет, тому що знав – на філологію хлопцям легше поступити. Коли закінчував одинадцятий клас, не знав, чим хочу займатися, хотів тільки в інший світ: виростав у селі, хотів потрапити в місто… Банальна історія.

Перше враження від університету Шевченка – велика насиченість цікавих, розумних, освічених людей. Захоплення цими людьми мене й довело до «Даху». Це був перший-другий курс, моя дружина прийшла і каже: «Була в маленькому театрі, і люди там розмовляють нормальною мовою, не кричать, не декламують». А ще, сказала, там відкривається акторська школа. Однокурсники були впевнені, що мені треба саме туди. Я і сам розумію, що наука – то не моє. Хоч всі необхідні дипломи написав, став магістром філології, навіть пробував півроку працювати за професією – редактором.

 

 

  • Філологія – це відносини з мовою. Так що факультет був обраний вірно.

Безумовно. Університет Шевченка – це величезна база, велика кількість літератури, цікаві викладачі, чудова школа життя. Це частина мене. До речі, там був непоганий КВК, хто через це не проходив в університеті – коли був на п’ятому курсі, виграли Кубок ректора. Мені сказали: «Чувак, тобі треба кудись туди рухатися».

 

 

  • Ось вони, шляхи освіти. Раз вже зайшла мова про літературу, чи була у вас така книга, яка щось у свідомості зрушила? Знаєте, коли молода людина раптом відчуває обертання Землі?

Я не можу себе назвати людиною дуже читаючою, це правда. Коли є можливість щось помалювати, то краще малювати. Зараз прийшла в голову «Наївно. Супер» Лу Ерленда. Така простота. З книжок, які вплинули – «Планета людей» Екзюпері. Мабуть, одна з найкращих книжок ХХ сторіччя. Це глобальне усвідомлення світу – через те, що людина літала і бачила його увесь. Можливо, навіть, моє захоплення фото десь звідти.

 

 

  • Дуже хочу поговорити з вами про містику. Завдяки вам люди переживають майже містичний досвід, виявляються втягнутими в щось, існування чого вони не припускали. Я і про себе можу це сказати.

Звичайно, час від часу, нам говорять люди, що це абсолютно інший стан існування – перебування разом з нами в цьому просторі, місці і часі. Що вони переживають якийсь просто містичний досвід, доторкуються до чогось глибинного, глибокого, вічного, життєдайного. Говорять, що переживають неймовірні відчуття трансу. Звичайно, ми в теорію цього не заходимо, ми музику робимо. Ми не хочемо пов’язувати все це зі спірітуальністю, чи з чимсь таким. Ми пишемо музику, і щасливі, коли ти переживаєш піднесення. Для цього музика й створюється.

 

 

  • У вас великі тури, репертуар. Щось постійно повторюється. Ваші пісні – ви ж не можете їх співати як в перший раз. Як це зсередини відчувається?

Останній тур був такий – двадцять дев’ять концертів Північною Америкою. Час від часу все одно потрапляєш ніби в конвейєр, стан, коли не знаєш: чи це було вчора, чи позавчора. Ясно, що перебування на сцені – це не той стан, коли ти в магазин за хлібом пішов. Концертів досить багато, пісні, звичайно, відрізняються. Не хочеться говорити про енергетику, але багато залежить від неї. Ми намагаємося перебувати з залом в одному енергетичному полі, в одному просторі. Звичайно, що одна пісня звучить час від часу по-різному.

 

  • Це ж дуже важко, все великі музиканти так кажуть.

Хтось навіть від концертної діяльності відмовився.

 

 

  • Може, Rolling Stones?

Але ми з ними виступали нещодавно на фестивалі, мабуть, не вони. Два роки тому. Це була не одна сцена, величезний фестиваль. Говорити, що це легко і просто, я не буду. Дорога – одна з найскладніших речей. Ми не роботи. Але, думаємо, що це буде не завжди, і відчуваємо, що несемо користь своїй країні, своїй культурі. Для багатьох людей ми відкриваємо свою ідентичність. Це неприємно, але Україну дуже мало знають.

 

  • Мені про таке розповідав Роман Мінін. Нещодавно він брав участь в грандіозному фестивалі в Гранд-Репідс, і у нього питали: «Україна? Це поруч з Іраком?»

Так, ми вже самі від себе втомлюємося, думаємо, що ми центр землі, у нас тут Майдан був, а через двісті кілометрів тебе вже можуть не чути. Через двісті кілометрів! Не те, що через дві тисячі. Тому ми якби-то несемо якусь «благую вєсть»… Війна, корупція, боротьба… Люди приходять на щось, що з України, тиснуть руку, кажуть: «Ми тепер назавжди з вами, ми будемо стежити на Україною». Після такого стоїш, плачеш і розумієш, для чого ти працюєш.

 

 

  • А працюєте, виявляється, ви міністрами культури і закордонних справ водночас.

Кажуть: «Ви найкращі експортери, амбасадори». Це радує і засмучує.

 

  • У нас є офіційна культура, культура совка, андеграундна культура – і все це існує в одному просторі. Це вірно щодо музики, образотворчого мистецтва, театру. І таке скрізь.

Це правда. Якщо брати Францію чи Німеччину, то там менш різношарове мистецтво. У нас є пошуки, експерименти, є величезний пласт старого совкового театру, деінде там проблиски, пошуки нового. Намагаються працювати якісь режисери. Я давно не був в театрі, мені важко сказати, що відбувається в цьому напрямку – на жаль, дуже давно нічого не бачив. Але зараз з’явився «Дикий театр»,  я стежу за фейсбуком, є рухи, – це прекрасно.

 

 

  • Є нова драма, з вербатім люди працюють.

Похвалю ще нашого Троїцького – його проект з Nova Opera. Люди знаючі кажуть, що це є європейський сучасний рівень. У мене нещодавно був такий дивний досвід – я брав інтерв’ю у Влада Троїцького. Запропонували на Громадському такий формат. Троїцький, з одного боку, засмучений, що нам ще довго з совком боротися, і він не дає можливості розвиватися новій думці, новій мові. А, з другого боку, Влад багато чого робить, це людина така, відкриває навіть сьогодні новий проект. У Влада досить багато вдалих проектів, на нього можна розраховувати.

 

 

  • Крім іншого, Влад Троїцький талановитий менеджер культури, а у нас з цим проблеми.

Йому, звичайно, це все важко, але якийсь процент ГОГОЛЬFEST’у місто профінансувало. Це був прорив. Як це було спочатку? Троїцький казав: «Я думав, як зробити фестиваль класно один рік. Вважав, що на другий рік держава підставить сильне плече». А виявилося, що все не так.

 

 

  • Давайте повернемося до фото.

Я почав з того, що виклав фото в Фейсбуці, і це спричинило шквал відгуків, емоцій. «ДахаБраха» їздить з концертами по містах, буває в самих різних місцях, і якщо є можливість, я гуляю з фотоапаратом.

Ось, наприклад, Нью-Йорк. Я вже був в Нью-Йорку, ніби вже все поклацав. Це абсолютно не так, Нью-Йорк – це не одне місто, а як ніби кілька міст одночасно. Це абсолютно нове місто просто через квартал. Нові емоції, нові люди. Це, безумовно, один з центрів культури, багато митців там живе. Багато разів до того ми їздили і не відчували ніяких позитивних вібрацій – величезна кількість людей, які кудись прямують, всі нації зібрані. Така солянка з людей. До того ж, хмарочоси, і ти не бачиш світу, особливо, коли у тебе не має часу і мусиш бігти, як всі. Тільки потім, коли було два вихідних, міг зупинитися, озирнутися на всі боки – і місто стає абсолютно іншим за відчуттям. І ти в захопленні від того, що бачиш. Береш камеру, і розумієш, що фото зовсім не передають того, що відчуваєш. Потрібно ловити подробиці і не паритися, бути вдячним за кожну частинку. Ловити момент. Момент.

 

 

Є фотографії без історії, а є такі, як ось ця португальська… Чоловік взяв дівчинку з синдромом Дауна запросити до танцю – це було надзвичайно зворушливо. Я готовий був обіймати цього чоловіка. І я цю дівчинку і раніше зустрічав, я бачив, як вона дивилась на інших музикантів, і на цих вуличних, і з таким захопленням.

 

  • Знаєте, ваші фото такі – наче людина повинна сама собі довести своє існування, не вистачає тільки того, що ти тут знаходишся, обов’язково потрібно …

Зачекинитися.

 

Виставка триватиме до 13 вересня.

 

 

 

Фото Марко Галаневич

 

 

 

Розмовляла Інна Естеркіна

 

 

 

Джерело: Культпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "ДахаБраха"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s