В.о. міністра інформполітики Еміне Джапарова: Є спосіб вбити міф, що в Криму всі щасливі після приходу Росії (повна розмова)

17 серпня 2017 р.

Фото: Ярослав Радіонов / Апостроф

Еміне Джапарова про інформвійну з Росією й те, як поводитися з Кримом і Донбасом

Нелюбов до влади і критика її на всіх рівнях – одна з особливостей української ментальності. Втім, навіть серед владних інституцій є “чемпіони” за рівнем невдоволення з боку суспільства. Так, важко знайти орган влади, якому більше дорікали би за бездіяльність і марне споживання бюджетних коштів, ніж Міністерству інформаційної політики. При тому, що в умовах гібридної війни Україні як ніколи раніше треба бути готовою не просто до відбиття інформаційних атак з боку Російської Федерації та викриття численних фейків, народжених російською пропагандою, – ми маємо діяти на випередження.

Про те, чим же насправді зайняте міністерство, яке хіба лінивий не звинуватив у повній неефективності, чим можуть похвалитися його працівники, чого їм не вистачає для підвищення результативності роботи, а також як у МІП планують інформаційно повертати Крим та Донбас, “Апостроф” розпитав в.о. міністра інформаційної політики ЕМІНЕ ДЖАПАРОВУ.

– Еміне, вам, безумовно, відомо, як багато претензій накопичилося у суспільства до ефективності роботи Міністерства інформаційної політики. Що би ви відповіли на те, що вам найчастіше закидають?

– Ви знаєте, іноді я відчуваю себе представницею групи, що зазнає потужної дискримінації. Бо іноді буває, що ти тільки з’являєшся на якомусь заході – а до тебе вже у присутніх упереджене якесь ставлення. Тільки тому, що ти маєш стосунок до Міністерства інформаційної політики.

Якось ми проводили конференцію з приводу внутрішньо переміщених осіб – і піднімали тему дискримінації. Створювали концепцію реінтеграції, і в рамках цієї роботи окреслювали і поняття “мови ворожнечі”, і ті стереотипи, які існують по відношенню до внутрішньо переміщених осіб – що це “вата”, “сепаратисти” і так далі. Дискримінація тільки за фактом, що це є, наприклад, переселенець з Донбасу, – вона існує.

Так само у мене складається враження, що дискримінуються іноді і працівники МІП – просто тому, що вони працюють в цьому міністерстві.

– Але ж суспільство дійсно не бачить особливих результатів роботи МІП.

– Знаєте, сьогодні весь світ почав розуміти, що інформація фактично перетворилася на зброю, на засіб впливу на свідомість за допомогою певних технологій – через ЗМІ, через різні канали комунікацій. І ми протистоїмо зараз у інформаційній війні Російській Федерації, яка демонструє абсолютне лідерство з точки зору вкладання коштів саме в інформаційну складову. Свої ЗМІ Росія перетворила на армію додаткового впливу і окупації не тільки територій, але й свідомості наших співгромадян, які на тих територіях живуть.

Тому для мене Міністерство інформаційної політики – це наша спроба бути сучасними. Не шукати європейські традиції – бо їх нема. А чітко казати, що перед нами сьогодні постав конкретний виклик. І це не тільки фізична війна, яку Російська Федерація веде на наших територіях, на Донбасі, але й війна інформаційна. Війна, в яку вони вкладають мільярди.

Тож створення міністерства – це спроба проактивної дії, дії на випередження. Не дивитися на напрацьований міжнародний досвід – бо його поки немає. А, враховуючи, що на передовій сьогодні знаходимося ми – саме ми мусимо давати приклад, як давати раду таким викликам.

– І чим можете похвалитися?

– Є кілька стратегічних напрямків, над якими сьогодні працює міністерство. Це реінтеграція окупованих територій, наприклад. Сюди ж можна віднести і відновлення мовлення, за що нас часто критикують. Але це не політичне питання. Це питання техніки, інфраструктури. Окупували ж не тільки територію. Разом з нею окупували інфраструктуру – вежі, передавачі, частоти… Тому відновлення мовлення українських ЗМІ не тільки на нашій території, а й на окупованій – це теж питання інфраструктури. А значить, воно потребує величезної координації між різними відомствами, а не є в компетенції одного-єдиного міністерства, яке в уявленні когось там має повністю відповідати за це питання.

– А хто ж за нього відповідає?

– Це і Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення, і Український державний центр радіочастот, і Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, місцеві і обласні державні адміністрації… Це купа органів, які сьогодні причетні до вирішення проблеми відновлення мовлення. І це – питання координації.

А далі вже починається процес політичний: вирішення комунікаційної задачі – що саме ми кажемо людям, які живуть на окупованих територіях, як ми з ними розмовляємо. Ми ж розуміємо, що на окупованих територіях сьогодні не буде конкурентного медіаринку, який є, наприклад, в Києві чи в будь-якому іншому регіоні. Але ми розуміємо, що нам необхідно стимулювати розвиток медіапростору на тих територіях – це стратегічний напрямок. Сьогодні території вздовж кордону з Російською Федерацією ми розглядаємо як зону режиму особливого мовлення.

– Що це означає?

– Що саме ми вкладаємо в це особливе мовлення – це питання, на яке ми всі спільно мусимо відповісти. І розробка двох стратегій інформаційної реінтеграції Донбасу і Криму – це перша така спроба систематизувати, вже з точки зору комунікації, меседжів, які ми кажемо, стратегічного наративу, що це таке сьогодні для України, яка політика впроваджується відносно окупованих територій. Тому що ні для кого ж не секрет, що цілісної політики, на жаль, сьогодні немає. Ми запізнюємося в деяких речах. Рішення, що стосуються окупованих територій, приймаються із запізненням. Ми теж, на жаль, є заручниками політики…

Ми можемо вигадати мільйон хештегів чи слоганів… Наприклад, по Криму – до Дня корінних народів ми другий рік поспіль проводимо кампанію “Три народи – один корінь”. Чи в червні була кампанія “Два прапори – єдина країна”, де ми показували, що Крим і Україна – це спільна територія. Навіть на рівні прапорів, у яких однакові кольори, це союз двох народів, і у нас одна мета: єдність і територіальна цілісність України.

Хештег “Крим – це Україна” чи “Донбас – це Україна”, чи коли ми акцентуємо увагу не просто на факті окупації Криму, а на тому, що сьогодні на півострові існує спротив цій окупації. А він же реально існує, той міф, що там всі аж такі щасливі від російської дійсності…

Так от, ці хештеги – це комунікаційна задача. Але вони порожні без рішень, без законів, постанов та резолюцій, які наповнювали би ці слова змістом.

Тому ми намагаємося, принаймні, на своєму рівні комунікацію впроваджувати. На окупованих територіях дуже пильно відслідковують рішення, які приймає Україна. По-перше, анексія Криму і війна на Донбасі призвели до появи майже двох мільйонів переселенців. Це люди, які втратили домівки і власне комфортне життя, які живуть в стані високого рівня небезпеки, потерпають від морального болю… Ці люди втратили впевненість у завтрашньому дні. І дуже потребують допомоги і підтримки, починаючи від житла і закінчуючи якимись пільгами. Питання освіти, наприклад, дітей з окупованих територій – це теж частина наративу, тієї стратегії з реінтеграції. Якщо це буде – нам буде про що розповідати в контексті того, що ж робить сьогодні Україна, аби захистити своїх громадян. Це ж бо ключова задача! Якщо держава не може захистити своїх громадян – тоді це питання взагалі до держави. А ці стратегії – це спроба пошуку мови, яку можуть почути люди з окупованих територій. Це ефективні меседжі, які транслюватимуть не тільки політичні рішення, а й просту, але дуже важливу думку: про них не забули!

“Меседжі, які будуть транслювати на окупованих територіях, повинні нести дуже важливу думку: про них не забули!”, – зазначила Еміне Джапарова Фото: EPA/UPG

– Але хіба це не є очевидним?

– Не так давно ми в Криму проводили деякі дослідження, такий собі underground на окупованих територіях. Звісно, ми розуміємо, що результати цих досліджень не є на 100% репрезентативними – але це була, швидше, спроба “заміряти температуру”, зрозуміти, що там взагалі відбувається.

І з’ясувалося, що сьогодні дуже активно російська пропаганда працює на те, щоб максимально дистанціювати населення Криму і Україну. Окупанти зараз активно впроваджують меми, що “Україна про вас забула”, “Україна – це корумпована держава… Там вбивають журналістів”, “Це фашистська, бандерівська держава”, “Весь світ забув про Крим”… Типу, змиріться з російською дійсністю і продовжуйте жити…

Все це спрямоване на максимальне дистанціювання. І лояльне населення – а це, здебільшого, кримські татари і етнічні українці – вони капсулізуються, тобто, намагаються звести до мінімуму контакти із зовнішнім некомфортним середовищем.

Але саме для них, для людей, лояльних до України, якраз і важливо розуміти, яке на них майбутнє чекає, коли врешті-решт деокупація відбудеться. Нам вкрай важливо підтримувати їхню віру, що деокупація таки відбудеться. А для цього треба показувати, що саме Україна робить, аби цього досягти. Ось чому всі наші міжнародні резолюції – від ООН до Ради Європи, до ОБСЄ – це надзвичайно важливо для них. Це теж питання комунікацій, пошуку каналів і способів, як ми це транслюємо.

Тому, якщо повернутися до того, що ж робить міністерство, скажу, що найбільший виклик – це окуповані території, те, як ми з ними розмовляємо. У нашої держави дуже обмежені ресурси комунікації. Але ця комунікація необхідна. Бо вкрай важливо дати людям знати, що ми про них не забули, що ми продовжуємо боротися за нашу територіальну цілісність. Це – ключове.

А загалом, якщо говорити про наші здобутки – здобутки міністерства, в штаті якого працює всього 22 людини і яке може оперувати зовсім невеликим бюджетом – то ми працюємо не лише з окупованими територіями, а, в тому числі, й над питанням інформаційної безпеки, стратегічних комунікацій.

Це теж нова практика для України. Питання страткому взагалі ніколи не були присутні в Україні, як це було, наприклад, у Великобританії.

– Про що саме йдеться?

– Експертна рада при міністерстві розробила інформаційну доктрину, в якій чітко сказано, що – так, Російська Федерація є сьогодні нашим ворогом в інформаційній сфері. А це, фактично, дає нам підстави діяти, говорити про особливе мовлення, про те, що сьогодні РФ воює з Україною, що вони використовують проти України абсолютно чіткі технології з метою дискредитації нашої держави. Бо ж задача сучасної російської пропаганди не та сама, яку мала класична геббельсівська пропаганда: переконати, що чорне – це біле і навпаки. Задача російської пропаганди сьогодні – підірвати довіру.

Так, соціологічні дослідження сьогодні показують, що російським ЗМІ люди не довіряють. Але вони так само не вірять і українським ЗМІ. Ми живемо сьогодні в умовах, коли населення України має критично низьку довіру до ЗМІ. І якщо відсутність довіри людей до влади – це своєрідна українська вже традиція, то недовіра до ЗМІ – явище відносно нове.

Ми розуміємо, що коли довіри немає – це виклик. Що обирають люди, якими каналами інформації вони користуються? Для українців здебільшого це телебачення, через яке інформацію про події та новини отримують понад 80% громадян. Ось чому, скажімо, реформа суспільного мовлення є ключовою з точки захисту нашого інформаційного простору.

– Коли ж ми вже його побачимо – суспільне мовлення, про яке так довго і так багато всі говорять?

– На рівні міністерства ми завершили всі бюрократичні процедури для того, аби зареєструвати ПАТ НСТУ. І це товариство вже існує. Було обрано наглядову раду, яка проголосувала за правління. І наразі вони заявляють про реформу суспільного мовлення. Вже не тільки про реєстрацію, а про безпосередньо реформу.

Робота над стратегією реформування триває. Вони кілька тижнів тому за підтримки Ради Європи їздили до перших філій суспільного мовника – ДоТБ (Донеччина) і ЛОТ (Луганщина). Це 2 філії, які так само мусять реформуватися. Тобто, правління наразі працює над стратегією реформи. Вони вивчають, як працюють філії, вони планують об’єднати деякі філії для того, щоб створити Бюро суспільного мовлення. І наразі працюють над стратегією, що це буде за фактом. А це буде змінена система розрахунку, це створення контенту, буде змінена система регіональних філій. І якраз зараз ведеться робота над тим, щоб проїздити і відвідати всі філії, щоб далі цю стратегію презентувати.

По цих філіях, зізнаюся, у мене дуже неоднозначні відчуття. У радіо “Голос Донбасса” і телеканалу ДоТБ навіть машини своєї немає. У них – 8 камер і саморобний суфлер. І ми розуміємо, що вони потребують технічної підтримки. Бо працювати сьогодні фактично на фронті, на лінії зіткнення з такими технічними засобами – неможливо. Саме тому ми рекомендували в ході реформи суспільного мовника враховувати, що це є особливий регіон, і що ці філії мають стати першочерговими в плані технічного оснащення.

– Розкажіть про стратегії реінтеграції окупованих територій. З чого ви виходили, коли їх розробляли?

– Ми провели дослідження. Це не було так, що зібралася купка людей, які взяли і придумали собі, як же нам поводитися інформаційно з окупованими територіями. Ні. Розробці стратегій передували дослідження, що проводились і на окупованих територіях, і в решті регіонів України. Ми досліджували тенденції. Насправді задачею номер один для нас є відповідь на питання, як бути, як розмовляти, що казати… Як розмовляти не тільки з окупованими територіями, а й з українцями з мирних територій.

І наші дослідження показали, що Крим, наприклад, в пріоритетах українців йде тільки шостим пунктом з десяти. Перше, що цікавить українців загалом – це війна на Донбасі. Далі – рівень життя, економічне становище країни і так далі, і тому подібне. І тільки шостим пунктом іде Крим.

Для мене, як людини родом з Криму, питання півострова – один з пріоритетів. 1 і 2 пункти моїх власних пріоритетів – це війна і Крим відповідно.

І ми розуміємо, що маємо консолідувати спільну точку зору українців. Що нам треба пояснити людям, чому ми мусимо відвойовувати Крим, що в Криму не живуть виключно сепаратисти, як в цьому впевнені дуже багато людей. Що це російська пропаганда працює на те, аби вбити нам в голови думку, що, так, 90% людей в Криму ходили на “референдум” і обрали російську дійсність. А це неправда. За даними Меджлісу, на “референдум” ходили 34,2% людей. Але міф про кримчан-зрадників дуже живучий. І частина українців досі в нього вірять і думають: ну й добре, раз це сепаратистський край – нащо нам за нього боротися? Нащо повертати?

– Мушу з вами трохи не погодитися. Як на мене, йдеться не тільки про сліпу віру в пропагандистські тези Кремля, а й про те, що багато хто з нас бував у Криму до війни – і на собі дуже часто відчував ставлення кримчан і до України загалом, і до нас, вихідців з материкової частини України. І не завжди це ставлення було приязним.

– Але, бачите, це все суб’єктивно, доки нема конкретних цифр. Соціологія в Криму, або перепис населення не проводився давно. Так, дійсно, політично Крим був далеким від Києва. Мали місце якісь загравання між росіянами і кримськими татарами… І для мене особисто Україна до 2014 року була тільки формально незалежна. Насправді ж вона фактично абсолютно залежала від російської риторики. І головним критерієм, що держава змінюється, як на мене, є ставлення до кримських татар.

– Що ви маєте на увазі?

– Кримські татари виборювали статус корінного народу вже кілька десятків років – відтоді, як тільки почали повертатися в Крим після депортації. Вони заявили про це на своєму першому Курултаї – що так, дійсно, вони хочуть отримати національну автономію і збільшувати свої права. І, знаєте, якби так воно сталося, якби кримські татари мали більше прав у себе вдома – можливо, і не було би сьогодні окупації.

“Якби кримські татари мали більше прав у себе вдома – можливо, І не було б сьогодні окупації”, – говорить Еміне Джапарова Фото: Stanislav Yurchenko © 2017 RFE/RL

Але, очевидно, Київ не був готовий до цього. І до нас ставилися, як до національної меншини. Існувала навіть така інформаційна формула: кримські татари займаються самозахопленням землі, вони – залишки татаро-монгольського іга… Навіть на рівні історіографії продовжувалась ця радянська лінія. Хоча ми знаємо, а сьогодні знають і українці, на щастя, що кримські татари – це народ, який сформувався в Криму з усіх етносів, які там жили, а не просто залишок татаро-монгольського іга. І що ми довгі десятиліття відчували те, що сьогодні на собі відчули і українці: що їх не сприймають як політичну націю, що в російській офіційній риториці це – “Малоросія”, Україна – це “окраина”, українська мова – суржик російської, що українська нація взагалі не має права на існування, тому що є “велика братня Росія”, а Україна – це лише частинка цієї “великої Росії”…

Українці відчули на собі те, що ми це відчували кілька сотень років. І фактично саме тому, що ми це відчували так довго, ми і не сприйняли окупацію. Бо це закодовано в нашій генетичній пам’яті. Саме тому кримські татари першими виходили на мітинги з українськими прапорами і казали: “Ми не хочемо жити в російській дійсності, тому що в Росії існує лише одна практика відношення до інших народів – репресивна”.

І те, що ми сьогодні бачимо, абсолютно підтверджує те, про що ми казали вже кілька десятків років: що Росія буде робити все, щоб забрати Крим. І про це говорили не тільки ми, а й чеченці. Джохар Дудаєв ще у 1995 році попереджав: “Повірте, за Чечнею буде Крим”. Все ж це було!..

Але після 2014 року Україна різко змінила свою риторику по відношенню до кримських татар. Коли приєдналась до Декларації ООН про права корінних народів. Україна та Канада – дві країни, які останніми приєдналися до цієї декларації. І це великий успіх, недооцінений трошки в самій Україні. Тому що весь світ зрозумів, що Україна в цьому невеличкому сегменті готова демонструвати іншу політику.

– Боюся, я не зовсім розумію, чому це аж так важливо… В чому принципова різниця між національною меншиною і корінним народом?

– Різниця між національною меншиною і корінним народом полягає в тому, що тільки корінний народ з точки зору міжнародного права має право на самовизначення. Національні меншини такого права не мають.

Деокупація Криму все одно відбудеться. Це питання часу. І вкрай важливо, аби Україна була у будь-який момент готова відповісти на питання, що чекає на людей, що живуть в Криму, завтра, коли півострів повернеться в Україну. І тут на допомогу Україні прийдуть саме кримські татари як корінний народ Криму, який має право визначати своє майбутнє у Криму. Це – можливість для України залишити Крим українським саме за допомогою права кримськотатарського народу на самовизначення – бо кримські татари постійно заявляють, що прагнуть до національної і територіальної автономії у межах української держави. І ми завжди про це казали…

– Чи доводилось вам чути аргументи проти створення кримськотатарської національної автономії як єдиного шансу залишити Крим українським?

– Роздмухувався міф, наче ми себе у складі Турецької Республіки бачимо. І ми розуміємо, що Росія історично зрозуміла, що коли українці і кримські татари об’єднуються – вони перемагають. І перемагають вони кого? Москву. Ясно, що Росії цей союз невигідний, тому вони будуть робити максимум, аби не допустити цього союзу.

Зараз вони намагаються переконати кримських татар у тому, що, так, їм нема, за що любити Росію – але й Україну любити нема за що. Бо що, мовляв, Україна зробила для кримських татар до 2014 року?.. І частково це так, бо в незалежній Україні не було чіткої, зрозумілої політики по відношенню до кримських татар. Але не було її через те, що вся країна перебувала у залежності від російської риторики. І це важливо усвідомити не тільки українцям, а й кримським татарам, які сьогодні теж, можливо, піддаються пропагандистським гаслам про те, що Україна всі ці роки нічого не робила.

– Соціологи твердять, що активних прихильників і противників якоїсь ідеї завжди меншість. Що в середньому активну проукраїнську позицію займають десь з 15% людей, ще стільки ж активно ненавидять все українське. Більшості ж – абсолютно байдуже, який прапор висить над адмінбудівлями…

– Це ви про Крим?

– Не тільки. Це, швидше, загальне співвідношення.

– Знаєте, мені здається, не можна робити такого роду узагальнень про всю країну – у нас ніколи не було такого гомогенного простору. Всі регіони різнились між собою, особливо західні зі східними. Тільки сьогодні ми говоримо про формування спільної політичної ідентичності під назвою “українець” – та й держави Україна в цілому. Коли у нас з’являються спільні цілі, коли ми беремо вектор розвитку на Європу і на європейські цінності і максимально дистанціюємося від Москви.

Тому мені здається, що з точки зору розуміння тенденції ми все ж таки маємо фрагментувати і окремо розглядати, що відбувається там, і що – тут.

Якщо говорити про Крим, то останні спроби заміряти на півострові настрої по відношенню до європейської інтеграції показали: з кількох відсотків наприкінці 1990-х кількість тих, хто бачив майбутнє України у Європі, зросла до 24-25% у 2000-х. І мені здається, це цілком могло стати однією з причин того, що відбувається зараз. Бо Росія теж моніторила настрої в Криму. Ми ж розуміємо, що пенсіонери поступово відходили, а молодь виростала вже в українській, а не в радянській дійсності. Молодь навчалася вже в українських школах. І хай кримські школярі і не вивчали українську мову, як вивчали її в інших регіонах, але своєрідна м’яка українізація – вона відбувалась. І це впливало на те, що переважно молодь пов’язувала своє майбутнє саме з Україною.

Тому дані, які озвучив Меджліс, – 34,2% людей, які ходили на “референдум” – за моїми відчуттями, відповідає дійсності. В Криму і правда десь для третини людей – “хоть камни с неба”, ще третина – це люди активні, з проукраїнською позицією “Ми хочемо Україну і готові її виборювати”. Решта – це ті, кому, за великим рахунком, байдуже. Це розуміємо ми. І це розуміє Росія, яка якраз свої інформаційні потуги і спрямовує переважно на тих, кому все одно – аби максимально конвертувати їх на свій бік.

– Я про те і хотіла запитати – про те, як ви боретесь за тих, кому все одно? Міністерство? Україна загалом?

– З окупованими територіями – це інша трошки історія. Давайте поглянемо на кампанії, які ми робимо. По Криму є кілька ключових дат. Це річниця окупації. І в кампанії, приуроченій до цієї дати, ми змінили головний акцент і не просто констатуємо факт окупації, який вже четвертий рік має місце в Україні – ми говоримо і про опір цій окупації. Тобто ми запровадили День опору Криму російській окупації. Є навіть постанова Кабміну – і ми сподіваємося, що президент підпише і назве офіційний день опору. Що вбиватиме міф, що всі там були щасливі від приходу Росії.

– Коли може бути встановлений цей день?

– Ми пропонуємо відзначати цей день 26-го лютого, коли понад 10 тисяч людей вийшли на заклик Меджлісу до парламенту (АРК, – “Апостроф”), заблокували його фізично, не дали тоді депутатам-сепаратистам зайти в будівлю і проголосувати за рішення, яке б легітимізувало присутність Росії в Криму.

Мітинг Меджлісу, 26 лютого 2014 рік Фото: depo.ua

Цей мітинг, цей день, фактично змінив хід історії. Бо 27 лютого о 4 годині ранку РФ змушена була змінити запланований сценарій на силовий, перейшла до силового захоплення, коли російські спецслужби заблокували і захопили будівлю парламенту, Ради міністрів Криму.

І саме мітинг 26 лютого став показовим з точки зору опору, коли ми показали, що багато тисяч людей не готові жити в російській дійсності. Бо вони приходили під українськими прапорами.

Так само опір демонстрували і 40 тисяч кримських жінок, які у березні виходили на вулиці з українськими стягами і гаслами “Путин, руки прочь от Крыма!”. І там не тільки кримські татари були, тоді виходили і етнічні українці, і росіяни… І все це було зафіксовано на відео. І все це сьогодні заважає Росії переконати світ у тому, що всі в Криму щасливі від “возвращения в родную гавань”, як вони кажуть.

В цьому і полягає сенс кампаній, які ми проводимо – у зміні акценту. Ми не просто констатуємо окупацію, порушення, репресії і так далі. Ми говоримо, що існує опір цьому. А значить, ми мусимо продовжувати боротися за Крим – бо не всі там були за РФ, тому нам є за кого боротися.

Ще одна важлива дата – 18 травня, день депортації. Нагадувати про це важливо, враховуючи, що кримські татари довгі роки були дистанційовані від української суспільно-політичної риторики. Сьогодні дуже важливо усіляко пояснювати, що крім єдиної мети наші два народи – кримські татари і українці – мають набагато більше спільного, ніж комусь здається. І на рівні побуту – аби переконатися у цьому, достатньо порівняти українську і кримськотатарську хатинки – вони майже ідентичні. І на рівні традицій, історії – це те, що так довго штучно знищувалося і викривлялося. Але прийшов час вивчити історичні уроки і врахувати їх у політиці. Ця кампанія – саме про це.

Або День прапора під гаслом “Два прапори – єдина країна”. Кольори наших прапорів, українського і кримськотатарського, однакові – жовтий і блакитний. І в цьому теж є певний символізм – що у нас є спільне майбутнє.

Чи візьміть, наприклад, міжнародний день корінних народів, що відзначається 9 серпня. Сьогодні в світі живе приблизно 370 млн людей, які так чи інакше можуть вважатися корінними народами. В Україні корінних народів три: кримські татари, караїми і кримчаки. Караїми і кримчаки сьогодні – на межі фізичного зникнення. Караїмів лишилося 400 людей, кримчаків – близько 2 тисяч.

З кримськими татарами історія трошки інша. 300 років Росія намагалась знищити кримських татар. Перша анексія відбулася у 18 сторіччі, коли Катерина ІІ захопила Крим і розпочала великий проект під назвою Таврійський край, Таврида. Коли вони казали про грецький період, про нас, як народ, який пройшов Крим, а насправді Крим – це “исконно русская земля и колыбель православия”. І вони впроваджували таку політику, що десь за 100 років після анексії одна третина кримських татар була змушена емігрувати, тому знищувалась інтелігенція, знищувалось дворянство, релігійна інтелігенція, проводилась русифікація фактично регіону…

А далі були комуністи, які депортували кримських татар. Поки чоловіки воювали на фронті, вони жінок, дітей, літніх людей просто вивезли до Середньої Азії. І за кілька років половина депортованих загинула

Це величезні злочини по відношенню до мого народу. Україна сама пережила схожий злочин – Голодомор. І спільний біль – це те, що теж нас об’єднує. А ми маємо розповідати про ці речі. Хоча ще зовсім недавно про це було годі й думати – надто відрізнялася офіційна риторика.

Так от, цими кампаніями ми намагаємося вводити в інформаційний простір певні системні речі – наратив, те, що зафіксовано, до речі, в доктрині інформаційної безпеки. Стратегічна комунікація, кризова комунікація, стратегічний наратив – це про ці базові речі, які мають бути ґрунтом для формування, наприклад, політичної ідентичності.

– Свого часу створення МІП обґрунтовували, в тому числі, необхідністю доносити до світу правдиву інформацію щодо подій в Україні. Як з реалізацією цієї задачі сьогодні справи?

– Говорячи про головні надбання міністерства, я можу назвати, наприклад, систему мультимедійної платформи іномовлення. Це те, чого не було в Україні. Це телеканал UA.TV і “Укрінформ”, який сьогодні дає новини 6 мовами.

Ми ж розуміємо, що фактично світ дізнається про Україну не з українських джерел інформації, а з російських, з того ж Russia Today. Гадаю, ні для кого не секрет, що вони там можуть почути і побачити. Так, об’єктивно в нас немає стільки коштів і ми розуміємо, що ніколи не знайдемо і не закумулюємо стільки грошей, скільки Росія вкладає в свою систему іномовлення і взагалі в ЗМІ. І знаєте, в чому підступність? В тому, що немає значення, чи це державне ЗМІ, чи приватне – всі вони змушені давати одні й ті ж кремлівські тези. Інакше вони просто не зможуть існувати. Росія – це авторитарна держава. І або ти кажеш, що треба, або ти – не журналіст. Я, як журналіст, у Криму це відчула зразу після окупації. Тому й переїхала, бо зрозуміла, що тепер свобода слова і Крим – речі несумісні.

Так от створення такої системи – це є одне з головних надбань міністерства.

Є багато операційних проектів: доктрина інформаційної безпеки, стратегії інформаційної реінтеграції Криму і Донбасу, Стратегія публічної дипломатії кримських татар – це, фактично, теж спроба якраз кримськотатарський напрямок взяти і просвітницьку діяльність впроваджувати. Бо на офіційному рівні, крім Міністерства інформаційної політики, це ніхто більше не підтримує. Наш сайт, наприклад, – єдиний сайт центрального органу виконавчої влади, який перекладається кримськотатарською мовою. Ми – єдине міністерство, яке має позицію радника з питань Криму. Сьогодні ми власним прикладом показуємо, що можна і треба робити.

– Хочете сказати, що МІП зараз сконцентроване на пошуку того, куди і як рухатися в умовах інформаційної агресії Росії?

– Так.

– Це тому ми досі не бачимо того, що так хочемо від Мінінформполітики побачити – практичних результатів? Під практичними результатами я маю на увазі те, щоб зусиллями МІП була попереджена чергова російська інформаційна диверсія, завдано удару на випередження – замість намагання щось виправити постфактум.

– Ну чому ж? Кампанії, які ми проводимо, вони є, в принципі, таким “ударом на випередження”.

– Можливо. Але вони спрямовані на території, підконтрольні уряду, вони спрямовані на тих людей, які від початку були і залишаються зараз патріотами в окупованому Криму чи на Донбасі. А що з тією більшістю, про яку ми почали були говорити? Що з тими, кому байдуже? Ці люди не будуть вбивати хештег “Крим – це Україна”, вони не будуть щось вишукувати десь. Їм треба піднести необхідну інформацію під носа…

– А знаєте – можна, я дещо скажу? А то мене часто запитують, кажуть, що МІП мусить або стати міністерством пропаганди, аби взагалі не існувати. У мене в цьому питанні трошки інша позиція.

У мене є чітке усвідомлення, що таке російська дійсність сьогодні. Всі ЗМІ там кажуть одне і те ж – незалежно ні від форми власності, ні від якихось інших критеріїв. І у нас тут складається враження, що вони дійсно ефективно працюють. Вони переконали сьогодні всіх у тому, що Росія – це величезна і надпотужна країна.

Разом з тим, свободи слова там немає. Там – як сказав Путін, так і буде. Без варіантів. А це значить, що в довгостроковій перспективі російська нація – приречена. У них немає критичного мислення, а без нього неможливі демократичні процеси в країні.

І тут я запитую у себе: а чи хочу я жити в такій країні? Чи хочу я, щоб мої діти росли в такій країні? Однозначно, ні!

От в цьому якраз і полягає основний виклик сьогодення: в тому, що ми мусимо витримати цей баланс. Так, іде війна. Так, є зовнішній вплив. Так, є маса пропагандистських ЗМІ, які працюють, в тому числі, і тут, в Україні… А наше головне завдання – не перетнути цю лінію між свободою слова і безпекою, розумієте?

Саме тому доктрина інформаційної безпеки була, насамперед, спробою систематизації. Бо доктрина не містить норм прямої дії, тобто не дає вам можливість закривати якісь ЗМІ, але дає можливість моніторити. І ми, до речі, це робили. Ми моніторили контент і напрацювали приблизно 20 сайтів, які, з нашої точки зору, несуть загрозу нашим інтересам. Але ми пропонували не просто одним рішенням заборонити сайти з цього переліку (який напрацьовували не ми самі, а спільно з авторитетними в медіасфері експертами), а передаємо зібраний контент Службі безпеки України. Аби відповідні рішення про заборону ухвалювалися через суд.

Відчуваєте різницю? Не просто створювати авторитарний прецедент, а напрацювати процес, який забезпечить баланс між свободою слова й існуючими викликами, загрозами і небезпеками.

– І як? Є вже відповідні рішення про заборону?

– Ні. Поки ми напрацювали цей контент і передали його відповідним органам. Бо це не наш функціонал – забороняти або приймати такі рішення. Для того є відповідні структури, наприклад, в Службі безпеки України, які можуть вже цей процес запускати далі.

Подивимось… А загалом, я ж кажу: з Міністерством інформаційної політики сьогодні, напевно, головна проблема полягає в тому, що ми змушені переконувати суспільство, а відповідно – і політиків, в тому, що таке міністерство може бути, що воно має бути і чому воно має бути. Тому що коли в міністерстві працює 2 десятки людей – очевидно, що ми спроможні дати відповідь далеко не на всі виклики, які сьогодні є в інформаційній сфері.

Ми створили телеканал іномовлення, створили мультимедійну платформу іномовлення, розробили документи… Оці два роки ми займалися цим. Державна установа – вона не може працювати, почухавши потилицю, її робота мусить ґрунтуватися на чомусь, на якихось базових документах. От у нас є, умовно, чотири ключові документи: Доктрина інформаційної безпеки, стратегії інформаційної реінтеграції Криму та Донбасу і Стратегія публічної дипломатії кримських татар, яка має функцію розказати, хто такі кримські татари.

І тепер наступні наші кроки будуть вже абсолютно практичні. Це напрацювання контенту. Кампанії, які ми вже робимо по Криму, і такі ж плануються по Донбасу. У нас є газета “Донбас-Інформ”, яку ми друкуємо накладом 80 тисяч примірників один раз на два тижні. Розбирають просто моментально! Ця газета теж є інструментом, який ми запустили.

Мінінформполітики випустило газету для переселенців і жителів окупованої території Донбасу “Донбас-Інформ” Фото: ngu.gov.ua

По Криму у нас є журнал “Крим Інформ”, третій та четвертий випуски готуються, він орієнтований на закордонну аудиторію. Адже найбільша проблема полягає в тому, що Крим випадає з міжнародного політичного контексту. З Донбасом ситуація інакша. Там є мінський, нормандський формати, і ми розуміємо, що так чи інакше, але ця тема підтримується і у міжнародному інформаційному просторі. А Крим – не підтримується. Увага до питання Криму постійно зменшується. А це дає відчуття, що всі змирилися з тим, що окупація відбулася. І там фактично існує такий статус-кво, що півострів сьогодні контролює РФ. Так от цей наш журнал – це спроба якраз працювати із закордонною аудиторією.

Крім того, ми займаємося ще й перекладом контенту англійською мовою. Зараз готуємо до перекладу і друку близько 20 книг – якраз з точки зору роботи з міфами. Серед них – книга Сергія Громенка “Наш Крим”, де зібрані всі міфи про півострів, які сьогодні існують. Мета – показати, які міфи є, і розвінчати їх. Раніше ми вже видавали антологію кримських міфів, яка була перекладена різними мовами. І такі книги є дієвим практичним інструментом, наприклад, для наших дипломатів, які роздають ці книги, показуючи міжнародній спільноті, що це (російські міфи про Крим, – “Апостроф”) – фейки.

Таких проектів у нас насправді дуже багато. Є інформаційні війська, які зараз ми трохи переформатовуємо. Вони стали дуже дієвим механізмом саме з точки зору напрацювання контенту і в 2014-2015 роках, і в 2016-му. Сьогодні статус урядової організації трошки їх обмежує, тому ми переформатуємо їх діяльність, щоб вони були більш вільні в тому, що роблять.

Ми напрацювали національний механізм реагування на повідомлення щодо України, що розміщуються на Платформі Ради Європи. Усі порушення у сфері свободи слова ми передаємо через цю платформу. 23 кейси було зафіксовано. І ми збираємо позиції МВС, ГПУ, СБУ – і подаємо, як спільну позицію, яка нашим Міністерством закордонних справ розміщується на платформі Ради Європи.

Тобто, проектів дуже багато. Щоб це зрозуміти, достатньо зайти на сайт міністерства, подивитися звіт – і побачити ті абсолютно практичні кроки, які впроваджуються.

– Це все дуже круто – і кампанії, і зусилля МІП із формування сприйняття того, що відбувається зараз в Україні, міжнародною спільнотою… Але Україна сьогодні має протистояти велетенській пропагандистській машині РФ. Вам не здається, що те, що ви робите сьогодні, більше схоже на вихід голіруч проти амбала з кийком?

– Ні, не здається. І знаєте, чому? Тому що якби це було так, як ви кажете, – такої підтримки світу в України не було б.

Подивіться, скільки держав підтримують резолюції по Україні, наприклад, в рамках ООН. Хіба це не показник, що Україну сьогодні підтримують? Хіба не є показником підтримки ті санкції проти Росії, які сьогодні впроваджуються? Поряд зі США, нашими партнерами, є країни, які абсолютно чітко витримують політику невизнання окупації, політику розуміння, що відбувається в Україні – а це немалого варте.

Якби інформаційну війну вигравала Росія, такої єдності у міжнародній спільноті не було б.

І ще один момент: Росія змушена вкладати мільярди, аби хоч на якомусь мінімальному рівні підтримувати свій наратив. Але попри все це можу точно сказати, що сьогодні вони остаточно дискредитовані. Бо у цілому світі, певно, хіба лінивий не знає, що російські ЗМІ – це лжеЗМІ. Президент Франції Макрон он і зовсім відкрито заявив, що довіряти, фактично, російським ЗМІ сьогодні не можна.

– Коли ви зараз їздите за кордон – не помічаєте якоїсь, можливо, втоми від України?

– Я сама багато подорожую, відвідую адвокаційні тури, де якраз піднімаю теми окупованих територій, в тому числі, Криму – бо це моя особиста історія… І я чітко бачу: те, як ставились до Росії в 2015 році і сьогодні – це дві великі різниці. Всі знають, що сьогодні Росія продукує фейки, російські ЗМІ дискредитовані… Всі чітко усвідомлюють, що сьогодні інформація є зброєю. В Європі навіть відкривають окремі департаменти в системі МВС або інших структур, задача яких – шукати зброю проти інформаційної агресії. Тому що вони вже відчули, що така агресія відбувається. Коли Росія через відповідні технології вструмлюється в середину країни, впливає на точку зору і формує відповідні вибори.

Вони сьогодні це розуміють. І, мені здається, Україна спроможна сьогодні ділитися з Європою своїм досвідом. І сьогодні нас почали сприймати більше як партнерів. Не просто як країну-жебрачку, яка постійно щось просить, від чого і формується втома. Нас сприймають сьогодні, як країну-партнера, яка може ділитися досвідом і бути цікавою не з точки зору інвестицій чи кредитів, які ми просимо, а з точки зору того, що нами вже напрацьований певний досвід. І ми готові ним ділитися. Тому що в інформаційній сфері саме ми на фронті знаходимося. Ми є тестувальним майданчиком для російської пропаганди, яка тільки-тільки пішла в Європу, і вони тільки-тільки це почали розуміти.

А по втомі… Дивіться, ми три роки живемо в безперервній кризовій ситуації, в гібридній ситуації, коли в одній частині країни йде війна, інша частина – окупована, а в Києві ми наче нічого цього і не відчуваємо, тут працюють ресторани, кінотеатри і так далі… В світі – тим більше. Вони не живуть тільки виключно Україною. Є багато інших загроз. Наприклад, ІДІЛ. Чи загроза міграції, коли Європа захлинається, фактично, від сирійських біженців. Ми ж розуміємо, що об’єктивно європейців більше цікавить те, що відбувається під їх дверима, ніж в якійсь далекій Україні. Мусимо з цим змиритися.

Для європейців важливо мати свою капіталізацію. А для цього ми мусимо пройти незворотній процес формування своєї ідентичності. В нашій доктрині йдеться про психологічний наратив. Це, фактично, те, як ми себе усвідомлюємо і що ми кажемо про Україну. Це, фактично, популяризація України в світі, імідж нашої держави на міжнародній арені. І це теж абсолютно практичні речі: кампанії, реклама… Але щоб все це робити, ми мусимо розуміти – а хто ми такі?.. І цей процес зараз триває.

Мені здається, європейцям важливо чути про наші реформи, про наші здобутки… Безвіз – підтвердження того, що сьогодні нас підтримують. Росія не очікувала того, що ми отримаємо безвіз. Вони постійно піддавали це сумніву. Бо загальна канва у них – це дискредитація України різними способами. І безвіз для них – це був удар.

“Мені здається, європейцям важливо чути про наші реформи, про наші досягнення … Безвіз – підтвердження того, що сьогодні нас підтримують”, – каже Еміне Джапарова Фото: УНІАН

А останній скандал з компанією Siemens, з турбінами в Криму? Бачите, яка позиція? При тому, що ми розуміємо, що європейському бізнесу невигідний сьогодні режим санкцій, вони страждають від цього, вони мають фінансові збитки – але попри все вони тримають санкції. І це – показник того, що світ сьогодні консолідований.

Росія має ще не один мільярд вкласти, щоб взагалі бути присутньою хоча б десь. Бо сьогодні відбувається масштабна ізоляція Російської Федерації. І, в принципі, їх пропаганда вже не стільки орієнтована назовні, скільки на внутрішнього споживача, на росіян.

– То це вже досить давно відбулося.

– Так.

– Дуже часто міністерству, яке ви зараз очолюєте, дорікають тим, що не використовуєте ви “подарунки долі” типу затримання росіянина Агеєва і приїзду його матері в Україну. Хіба з цього не можна було зробити інформаційну бомбу?

– По-перше, я зараз не очолюю міністерство. Відставка міністра досі не проголосована. Міністр оголосив про свою відставку, але за процедурою її ще має прийняти парламент. Коли це відбудеться – я не знаю.

Що ж стосується вашого питання – розумієте, річ не в тому, що можна було використати… Тут треба розуміти, що ми не є міністерством інформації. Тобто у нас немає своїх ЗМІ, у нас немає “темників”, коли ми вказуємо ЗМІ, що писати. Тому що інформаційне поле формують наші ЗМІ, так? Коли ми кажемо про систему іномовлення – це трошки інша сфера. Коли ми кажемо про внутрішню ситуацію, то для нас ключовими є свобода слова і свобода редакційної політики. Тому що якщо не буде цього – нам не варто взагалі говорити про європейське майбутнє.

У нас немає інструментів впливу на інформаційне поле. Тому ми не є міністерством інформації. І для нас ключові якісь системні речі: окуповані території, інформаційна безпека, популяризація України в світі.

– Хочете сказати, що розчарування досягненнями МІП викликане неспівпадінням між вашими реальними функціональними обов’язками з уявленнями про них у пересічних громадян?

– Так. Мені здається, справа в тому, що зараз існує надто багато міфів.

Поясню. Сьогодні в Україні мало хто розуміє, що собою являє формула “Роттердам+”, або в чому полягає суть пенсійної реформи, медичної. І мало хто в це занурюється, бо кожен з нас живе у власному маленькому світі і не кожен готовий витрачати власний час на те, аби зрозуміти суть якихось процесів.

А от з інформаційною складовою все інакше. Сьогодні кожен другий претендує на звання експерта в інформаційній сфері. Всі знають, яку інформаційну політику впроваджувати, що казати, який контент давати, якими слоганами користуватися, що погано, а що – гарно… Кожен собі суб’єктивно може тут оголошувати. І сьогодні ми живемо у світі соціальних мереж, наприклад, коли одна людина може впливати на значно більшу аудиторію, ніж цілі телеканали. І це ж теж є інформаційна політика, фактично, правда?

Є об’єктивні речі. Ми живемо в світі, коли кожен може власне уявлення збудувати і, відповідно, його транслювати через ті ж пости у Facebook. І ключове, як мені здається, те, що мало хто розуміє наш функціональний вектор діяльності.

Мене часто питають: ну і що ви там робите? А я завжди цікавлюся: а ви на сайт МІП заходили хоча б раз? І більшість людей, в тому числі, і тих, хто критикує, на сайт не заходили. І не мають жодного уявлення про те, що насправді робиться.

Я особисто вже звикла до цього. Я розумію, що в нас самих є проблема, у нас є реальна потреба в людях, у впливі, в бюджеті, аби ефективніше впроваджувати цю політику, яку ми напрацювали. Але ми мусимо доводити, що це нові виклики, які раніше ніколи не стояли перед Україною. Точніше, ми їх не усвідомлювали.

Наведу приклад. За останні три роки Національна рада з питань телебачення і радіомовлення обмежила трансляцію 77 російських каналів в кабельних мережах. А взагалі їх в Україні – 82. Уявляєте собі рівень російської експансії в українському інформаційному просторі? 82 російських телеканали в кабельних мережах! А наших два або три канали було в Росії. Паритету взагалі немає.

І коли Нацрада обмежує сьогодні трансляцію російських телеканалів, виходячи з того, що вони порушують українські закони (наприклад, показують Крим як частину РФ, що вже є порушенням законодавства України і підставою для обмеження трансляції) – це вже не про свободу слова або її обмеження. Це – про абсолютно конкретні виклики сучасності.

І коли ми кажемо про відновлення мовлення – так, абсолютно чітко, окупували вежі, окупували передавачі, окупували частоти… Вони завели на ці частоти свої російські телеканали. І це мовлення добиває і до підконтрольних нам територій, тому що в Україні більше ніде немає таких веж, як на окупованих територіях. Донецька вежа – 360 м, луганська – приблизно стільки ж, кримська, яка в Красноперекопську, – 220 м, завдяки їй майже вся Херсонщина покривається тим пропагандистським сигналом. І це якраз питання практичне. Це якраз компетенція Комісії з питань відновлення і розвитку мовлення. Задача цієї комісії – робити так, щоб українські ЗМІ мали доступ. А це питання координації багатьох інституцій.

Але, знову ж таки, до цих технічних питань не кожен готовий іти і читати величезний звіт, який ми представили і який є у відкритому доступі на сайті МІП і Нацради. Там чітко показано, що було, а що є. Де є досі найбільші проблеми. На яку чисельність людей, на який відсоток збільшилось покриття.

І я вам скажу, що коли ми живемо в світі швидких процесів, коли навіть наймасштабніша новина живе максимум три місяці – тоді люди просто не хочуть іти і розбиратися з суттю. Бо завжди легше сказати, що нічого не робиться, ніж розібратися і побачити якийсь конструктив.

Тож я приймаю позицію людей, які нас критикують. Єдине – я за конструктивну критику. Якщо ви кажете, що міністерство нічого не робить, то, як мінімум, зайдіть на сайт, подивіться, скільки нас і в якому режимі ми працюємо. От тоді може трошки легше буде розуміти. Мені здається, що, при тому, що нас всього 22 людини, ми достатньо багато зробили. Хоча я можу бути дещо необ’єктивною.

– Давайте відкинемо всі ті стратегії, про які ви говорили. У вас особисто є чітке бачення, як же нам повернути мізки і душі людей, що перебувають зараз в окупації на Донбасі, в Криму?

– Коли в міністра питали, хто буде його наступником, він сказав, що хотів би, аби це була я. Я сама – з Криму. І я поїхала звідти саме через факт окупації. Це той мій особистий біль, моя рана, яка не загоїться, допоки ми не повернемо Крим. Це моя головна мотивація. Я не просто менеджер, який керує процесом – я пропускаю цей процес через себе. І моє бачення якраз формується звідти.

Я чітко знаю, як бути з окупованими територіями. І чітко усвідомлюю, як можна рухатись. Але так само чітко я розумію, що тими ресурсами, які у міністерства є сьогодні, продовжувати важко.

І одна з наших задач – це переконати і уряд, в тому числі, що це та сфера, в яку треба вкладати кошти. І розширювати наші повноваження. Що дійсно не можна жити уявленням про інформаційний простір зразка 2010, 2013 чи 2014 років. Що сьогодні перед нами стоять абсолютно чіткі задачі. І при належному фінансуванні, при належному впливі і рішеннях ми зможемо значно ефективніше їх вирішувати.

Але є ще один момент, якщо ми говоримо про медіасферу. Я проти цензури. Ми говорили неодноразово, що ми не є міністерством цензури і що ми не хочемо втручатися. І ми ретельно відслідковуємо, щоб наші дії не були інтерпретовані, як спроба комусь щось нав’язувати. Але для того, щоб система була більш ефективною, необхідна саморегуляція.

Еміне Джапарова проти цензури в медіасфері Фото: УНІАН

Наприклад, у Великобританії держава не каже ЗМІ, як і про що розповідати. Але у них настільки потужна система саморегуляції, коли медіаспільнота, медіаексперти і журналісти самі собі формують стандарти, за якими вони працюють. Саме це має бути. А не держава мусить казати, як і про що говорити.

І система стратегічних комунікацій, урядових комунікацій – це якраз про створення такої рамки. Ми відділяємо політику від державної функції. Сьогодні є багато міністерств і є їхні прес-служби. Прес-служба здебільшого опікується діяльністю міністра або керівника міністерства.

– Є таке. Якщо зайти на ваш сайт – це теж дуже помітно.

– В новинах це нормально. Адже через керівництво іде функціонал міністерства. А в нашому, коли 22 людини – взагалі це ключове. Але складається ситуація, коли кожен крок міністра висвітлюється, а от суть реформ чи що робить міністерство – часто-густо навіть не розумієш.

І от наша пропозиція щодо запровадження системи урядових комунікацій полягала якраз в тому, що ми відокремлюємо ці речі. Політичні меседжі ми віддаємо під офіс прем’єра, що є логічним, бо саме тут формується політика. А от комунікація реформ – абсолютно практичні речі – це якраз міг би робити офіс урядових комунікацій, який ми пропонували створити. Ми тоді різні формули пропонували. Цим могло би опікуватися якраз Міністерство інформаційної політики. І для нас би це була можливість робити практичні і корисні кроки – саме по комунікації тих реформ, їх суті до суспільства.

Є ще один момент. Комунікація від інформації відрізняється тим, що вона має зворотній зв’язок. Тобто ми, фактично, з сервісної функції інформатизації переводимо її у функцію управлінських рішень. Коли, наприклад, є суспільство і є держава. Держава приймає рішення, яке впливає на суспільство. Тож суспільство мусить впливати на ці рішення. І система комунікацій – це якраз цей зворотній зв’язок. Це як у футболі, коли є одні й інші ворота. А не те, що відбувається зараз, коли держава каже: ми зробили таке – а всі по факту приймають це. Це така система, коли суспільство могло би впливати на рішення, які приймає держава.

– У мене уточнююче запитання. Чи вірно я зрозуміла, що ви вважаєте, що при тому штаті, тому фінансуванні і тих повноваженнях, які є у МІП сьогодні, реалізація стратегій по поверненню Криму і Донбасу – нереальна?

– Вона реальна. Але завжди можна зробити більше і краще. Мінімум буде якийсь. Але тут же є момент: в інформаційній площині ніколи немає верхньої межі. Це не пиріжок, який можна засмажити і побачити. Це тонкі дуже речі.

 

 

 

Розмовляла Лілія Рагуцька

 

 

 

Джерело: Апостроф

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s