Оперна співачка Ірина Персанова: Пізніше зрозуміла, що Анатолію Солов’яненку хотіли «насолити»

4 серпня 2017 р.

Перший виступ Ірини Персанової — виконувала партію Одарки в опері «Запорожець за Дунаєм» у Національній опері України — збігся з останнім виходом на сцену народного артиста України Анатолія Солов’яненка.

Після виступу визнаний Метр, поцілувавши руку молодої співачки, сказав: «Ви дуже гарно співали»… 

А зовсім нещодавно у французькому містечку Дюнкерк, де брала участь у заходах, присвячених відкриттю меморіальної дошки кошовому отаману Івану Сірку, Ірина Персанова співала дуетом із народним артистом України Анатолієм Паламаренком, виконували улюблений романс «Ой не світи, місяченьку».

— Ірино Миколаївно, пам’ятаєте похвальні слова на свою адресу від великого тенора Анатолія Солов’яненка?
— Пам’ятаю і до сьогодні. Таке не забувається. Анатолій Солов’яненко був високопрофесійним співаком і дуже порядною людиною. І, попри те, що в мене не було оркестрової репетиції, партію Одарки я проспівала чудово. Пізніше я зрозуміла, що Анатолію Борисовичу просто хотіли «насолити» наприкінці його кар’єри — поставили мене, молоду співачку, вперше без оркестрової репетиції виконувати партію.
І для мене, тоді зовсім молодої оперної співачки, слова похвали додали впевненості у правильності свого творчого шляху. Оскільки моя мама не дуже хотіла, щоб я була артисткою. Правда, я їй не казала, що поступила в консерваторію на вокальне відділення. Якось мама випадково натрапила на мій студентський квиток, схопилася за голову й викрикнула татові: «Миколо, вона-таки в артистки подалася…».
— Коли зрозуміли, що будете співачкою?
— Коли мені було три роки, я випадково побачила красиву оперну співачку в блискучому вбранні по телевізору, вона співала арію. І я дитячим голосом почала їй підспівувати рулади. Відтоді зрозуміла, що також буду співати. Тим паче  що всі мої близькі родичі мали гарний голос. Моя бабуся, Поліна Шарафило, яку примусово вислали з Полтавщини до Сибіру з усією родиною, спілкувалася і на чужині винятково українською, всі звикли і розуміли її. Вона чудово співала українські пісні і колискові своїм дітям, яких у неї було семеро, на жаль, двоє померло від голоду. У неї були сумні і виразні очі, а обличчям — тип суто української жінки, як на картинах Тараса Шевченка.
Всі мої родичі мріяли повернутися в Україну, утім бажання здійснилося лише у мого батька. І, незважаючи на те, що мій тато був штурманом дальної авіації, ми з ним виконували дома партію Одарки і Карася із «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. І ця опера пройшла червоною ниткою через усе моє творче життя…
Співала я і в хорі музичної школи. Утім через мій надто потужний голос мене просили відкривати тільки рота. Це був той час, коли модними були ансамблі. Проте мене не брали ні в який ансамбль, бо інших виконавців не було чутно. Тому сама собі вирішила стати професійною співачкою та поступати в консерваторію.
— У кого вчились вокалу? 
— У Київському музично-педагогічному училищі першою викладачкою з вокалу була чудова співачка Регіна Шаргородська. У навчальному закладі я сиділа за однією партою з донькою Володимира Верменича Тетянкою, яка сьогодні зберігає архівну спадщину композитора. Я вважаю, що це було якимсь знаком — предтечею.
Багато допомагав у професійному плані народний артист України, завідувач кафедри вокалу консерваторії Костянтин Огнєвий, який, до речі, був першим виконавцем пісні «Чорнобривці». Музику на слова Миколи Сингаївського написав Володимир Верменич. І ця пісня стала головною у моєму репертуарі, де б я не виступала: для воїнів, літніх людей. Особливо у селах на Київщині та Полтавщині. Коли там буваю, я відчуваю Україну.
Я дуже хочу щоб ці люди, і взагалі люди села жили достойно. І коли там співаю «Чорнобривці» бачу, як по зморшкуватих скронях сільських жінок тече сльоза, і сама починаю плакати… Більшість слухачів пісню «Чорнобривці» сприймали  як народну. На що Микола Сингаївський неодноразово зауважував: якщо її вважають народною, то це і є найкраща оцінка пісні.
— Творчість яких співаків на вас вплинула?
— Дуже любила творчість народної артистки СРСР Оксани Петрусенко, особливо романс «Ой не світи, місяченьку» у її виконанні. За переказами очевидців, Оксана Петрусенко мала магнетичний вплив на слухачів, коли співала на заводах, фабриках; у полі прості робiтники, слухаючи співачку, плакали. Коли навчалась у школі, в мене на столі завжди лежав портрет Оксани Петрусенко. Тому не випадково був організований мною конкурс академічної пісні імені Оксани Петрусенко.
Ще велике враження справила на мене народна артистка СРСР Гізела Ципола, яка вчила мене «любити мистецтво в собі». З нею я познайомилася в перші дні роботи в Оперному театрі. Гізела Ципола була найкращою виконавицею у світі Чіо-Чіо-Сан з опери Д. Пуччіні «Мадам Баттерфляй».
— Сьогодні з якими сучасними авторами співпрацюєте?
— Із поетами Ларисою Петровою, Олександром Матвєєвим, Олександром Балабком, Зоєю Ружин, композиторами Леонідом Нечипоруком, Олександром Лісінчуком, Олександром Швидким. У співавторстві з Ларисою Петровою вийшов компакт-диск її пісень із назвою «Три дні до осені», куди ввійшла і пісня з такою назвою.
У квітні цього року з групою молодих талановитих співаків їздили в Мадрид  на фестиваль «Тарасове колосся», куди  була запрошена членом журі. Іспанці приспів пісні «Три дні до осені» вивчили українською мовою(!) і співали разом зі мною.

Ми також провели конкурс української пісні імені Квітки Цісик.

— Розкажіть детальніше про конкурс імені Квітки Цісик, який проходив у Києві. 
— Цей конкурс започаткований мною за підтримки Національної ради жінок України. До нього долучилася і народна артистка України Наталія Шелепницька. Сьогодні я виступаю не лише з концертами, а й навчаю вокалу молодь. Створила творче об’єднання «Молоді оперні голоси», а в Київському міському Будинку вчителя ще й керую вокально-оперною студією.
У конкурсі брали участь і мої учні: Світлана Ніканорова, Антоніна Марцева, Оксана Рахманова, Анастасія Маєвська, які отримали призові місця та були нагороджені «Золотим» та «Срібним» орденом імені Квітки Цісик. Допомагає мені проводити цей конкурс моя донька — артистка театру і кіно, співачка Юлія Ковнеристова.
— Ірино Миколаївно, ви лауреат бага­тьох Міжнародних конкурсів. Який найбільше вам запам’ятався?
— Напевне, міжнародний фестиваль, що проходив в італійському місті Фівідзано. На другий день фестивалю мене впізнавали на вулиці і вигукували: «Браво, Примадонно!». Також запам’яталися гастролі у Греції, на вулиці мене зупиняли французькі туристи, запитували, чи скоро приїду співати у Францію. Загалом у мене насичене гастрольне життя: Україна, Чехія, Польща, Австрія, Італія, Греція, Македонія, Іспанія, Франція. У сольних концертах я виконую не лише академічні твори, а й українські та зарубіжні естрадні пісні.
— Чи є в оперної співачки Ірини Персанової улюблений персонаж?
— Уже згадувана Одарка з опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та Сантуцца з опери «Сільська честь» П’єтро Москаньї.
— Ви закохані в українську пісню. А природу? Міста і села наші так само любите? 
— Дуже люблю, особливо Пирятинщину, з чоловіком Володимиром там із задоволенням впорядковуємо придбані присадибні сад і город. Бо, як писав Микола Сингаївський: «Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обгортав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля».
Розмовляла Наталія Капустянська

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s