Богдан Бенюк: Моє безробіття тривало лише 20 хвилин

3 серпня 2017 р.

Відомий український актор театру і кіно, телеведучий, український політик, народний депутат України Богдан Михайлович Бенюк відсвяткував 60-річний ювілей. В інтерв’ю кореспондентові газети «Час і Події» Юрію Атаманюкові пан Богдан розповів про своє дитинство, батьків, родину, улюблене заняття, про те, як став актором, та багато іншого.

– Пане Богдане, ваше обдарування – це спадковість, дитяча мрія стати актором, чи якось воно так випадково сталося?

– Таланти, які ми отримуємо від природи, по маминій і татовій лінії, можуть проявитися у будь-якому коліні. Це не означає, що моя мама була заслуженою артисткою, або, якщо наприклад, батько був генералом, то син обов’язково має стати генералом, згідно зі заповітом.

Звичайно, що такі задатки були, бо на рівному місці нічого не відбувається. Мій старший брат Петро був першопрохідцем у цій професії. Він мені її відкрив. То, швидше, йому треба таке питання ставити. Він старший за мене на 11 років. І, власне, він був тим чоловіком, який прорвав кільце, що завершувалося моїм селом Битків, Надвірнянського району. Виїхати кудись далеко, знайти професію, яка не обговорювалася на теренах тієї місцини, де ми жили, то це, без сумніву, своєрідний подвиг. І це зробив Петро, а я вже впіймав його стежинку, яку він протоптав, і тією стежинкою вийшов. Мати була обдарованою, емоційною, вміла гарно співати. Тато – теж, але його не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було півтора року. Брат розповідав, що батько брав участь у драматичних гуртках, їздив по Биткові, брав участь у виставах, особливо любив грати роль Швейка. Згодом цю ж роль грав Петро у театрі Заньковецької у Львові, а я – у Києві, в театрі Франка. Тобто, є якийсь такий перегук, але сказати, що це якась рецептурна річ, то ні.

– Чи була у вас можливість займатися у драматичному гуртку в школі чи в Будинку культури?

– Нічого не було. Займалися лише художньою самодіяльністю, співали у хорі, як було у кожній школі. Моїм орієнтиром був Петро. Уже зі 7-го класу я знав, що буду вступати в театральний інститут. Іншого вибору у мене не було. Вперше я потрапив у добрий театр – у театр Марії Заньковецької у Львові. Мав можливість бачити вистави не лише із залу, але й з-за куліс. Навчаючись в 11 класі, вже трошки  знав театральну «кухню» і розумів ті речі, які пов’язані з театральним мистецтвом. Усім хотілося бути в кіно, бо кіно тоді було популярним, і Петро закінчив кінофакультет. Я пішов на драму, хоча теж вчився на кінофакультеті, а коли нас після ІІ-го курсу розформували по драмі, я пішов на драматичну освіту. І це був мій правильний вибір. Мав можливість потрапити на кіностудію імені Олександра Довженка, але вже тоді інтуїція підказала, що нашою професією треба займатися щоденно, щоби був своєрідний тренаж. Робота в кіно трапляється вряди-годи, і ти можеш загубити те, що не встиг узяти на себе як базис. Вважаю, що мені пощастило, бо я потрапив у театр, а театр весь час дає роботу. Зрештою, я люблю зніматися в кіно, але знімаюся тільки у повному метрі, а в багатосерійних фільмах не знімаюся і не хочу принципово. Дякувати Богу, я артист з таким іменем, що вже можу дозволити собі вибирати роботу.

Title Title

 

– Як відреагувала мама на бажання спочатку брата Петра, а потім ваше – здобувати театральну освіту?

– Я дуже добре пам’ятаю розмову мами з Петром, коли той сказав, що вступає в інститут. Вона запитала: «Куди ти йдеш? Допоможи мені дітей поставити на ноги» (між нами є ще середульший брат Микола). Мама працювала прибиральницею в санаторії, отримувала 40 карбованців, сама нас виховувала. Але Петро вперся і сказав, що таки їде. «Та куди ж ти їдеш? Хто тебе там прийме? Треба всюди гроші давати». Він не звернув увагу і поїхав. І правильно зробив, тому що цим вчинком він зробив своєрідну сімейну революцію. Поїхав і відкрив таким чином «Євросоюз» для мене. Дав мені візитну карточку, як зараз модно казати, орієнтир у тому, що мені треба далі робити.

– Чи правда, що ваші батьки познайомилися в Німеччині, а коли повернулися додому, то їх мало не вивезли в Сибір?

– Істинна правда. Мій батько – з Івано-Франківщини, а мама – з Львівщини. У 1942 році батьки були вивезені до Німеччини на примусові роботи. Обоє потрапили в Баварію. Це – мальовниче місце біля підніжжя Альп, дуже схоже на наш Карпатський край. Там навіть не проводилися бойові дії. Американці, які територіально визволяли тоді від німців Баварію, навіть не бомбили цю територію, тому що не було потреби, бо там не було військових об’єктів. Я би сказав, що мої батьки потрапили в рай. Обоє працювали в порядних німців, які любили батьків. Десять років тому, коли мені потрапили до рук документи, що засвідчували про перебування там батьків, я поїхав туди і побачив ті місця. Побував на могилі людей, у котрих працювали мої батьки. Зустрівся з людьми, котрі знали моїх батьків. Це було для мене величезним відкриттям. Мама розповідала, що висилала з Німеччини додому, на Львівщину, посилки. Висилала діткам одяг і їжу, бо родина була дуже бідною – восьмеро дітей було в мами. Німкеня спеціально давала на це гроші, наскільки була порядною і любила маму.

– Наскільки мені відомо, ви з 1980 року працюєте в театрі ім. Івана Франка. Яка доля привела вас сюди?

– Юнацький максималізм завжди спрацьовує на початку життя кожної людини, і добре, якщо він не псує тобі життя. У мене так сталося, що мій максималізм пішов туди, куди треба було. Я дав собі слово, що після закінчення інституту піду працювати лише туди, де мене будуть хотіти. До Києва, в театральний інститут, з усіх обласних центрів України приїжджали режисери і купували артистів, тобто, брали до себе на роботу. Забезпечували їх житлом, давали ставку та інші заохочення. Директор Київського академічного театру юного глядача на Липках Микола Іванович Мерзлікін запросив мене до себе на роботу. Я погодився і пропрацював два роки, а потім ми посварилися. Я був винен у цьому конфлікті, тому що поїхав на кінозйомки, не запитавши дозволу у художнього керівника. Він на це, звичайно, відреагував. Я гримнув дверима і сказав: «Не хочете, то я йду з вашого театру».

Title Title

 

Це було 1 червня 1980 року. Добре запам’ятав цей день. У Києві скрізь висіли олімпійські знаки, бо якраз тоді проходила Олімпіада. Я вийшов з театру на Липках і пішов у напрямку театру Івана Франка. Подумав, що, мабуть, у театрі нікого немає, бо вже літо, відпустки. Але зайшов на прохідну і запитав, чи є директор Сергій Володимирович Данченко. Відповіли, що є, і пропустили мене до нього. Зайшовши до директора в кабінет, я привітався і заявив: «Я хочу працювати у вашому театрі». Він мені тут же відповідає: «Я тебе беру». Чому він так сказав? Мій брат Петро (бачите, як воно знову все закільцьовано), закінчивши інститут, пішов працювати в театр Марії Заньковецької, де головним режисером був Сергій Данченко, і саме він прийняв Петра. Петро в театрі добре себе зарекомендував. Крім того, Сергій Данченко був головою екзаменаційної державної комісії, коли я в театральному інституті складав іспити. Бачив мене у виставах у навчальному театрі і вже знав мене. А прийняв мене одразу не тому, що я такий геніальний, просто вже бачив мене в роботі. Таким чином, моє безробіття тривало якихось 20 хвилин, поки я пройшовся від одного театру до іншого. Ангел-Охоронець так зробив, що я мусів бути в цьому театрі.

– Талановитим треба народитися, але талант можна як закопати, так і відшліфувати, немов діамант. Чи була людина, котра вам допомогла шліфувати талант?

– Величезна кількість. Уже згадував Миколу Мерзлікіна. В театрі Івана Франка – це Сергій Данченко, а також режисер Володимир Оглоблін, який дав мені головні ролі у великих виставах. Потім був Володимир Опанасенко, який працював у цьому ж театрі. Тут же добре мені працювалося з Валентином Кузьменком та Андрієм Жолдаком. Варто також згадати головного режисера театру на Подолі Віталія Малахова. Нещодавно цей список поповнив грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, який зробив останню постановку «Річард Третій». Гарна вистава. Я в ній граю Річарда. Не можна не згадати головного режисера нашого театру Станіслава Мойсеєва. Це – когорта режисерів, які наставляли мене протягом оцих 40 років, які я працюю в театрі, на творчий шлях. Саме вони створили мені тло, на якому я мав можливість перетворитися і стати з артиста-коміка в артиста-драматичного.

– З якою виставою ви дебютували?

– У навчальному театрі інституту була вистава «Піднята цілина» за творами Шолохова. В театрі юного глядача (тоді він мав назву «Театр юного глядача імені Ленінського комсомолу») грав одну з головних ролей у п’єсі Шатрова «Іменем революції». А в театрі імені Івана Франка моя дебютна роль була у виставі «Загибель ескадри», де я зіграв Юнгу. Бачите, всі мої дебютні п’єси були прокомуністичними.

– У вас бували випадки страху або невпевненості на сцені?

– Ні. Безперечно, переживання бувають завжди, але страху немає, бо для того, щоб вийти на сцену, треба певний час провести репетиції. Вони дають можливість знайти фундамент впевненості. Весь корпус ролі будується, немов хата, мусить мати фундамент. Ось фундамент – це і є якраз репетиція.

– Ви також – актор кіно. В якому фільмі дебютували?

– Першим був фільм «Хвилі Чорного моря» за Катаєвим. А в 1975 році був відомий фільм «Ати-бати йшли солдати» Леоніда Бикова, де я зіграв Кринкіна.

– У вас – широке коло діяльності. Ви – актор театру і кіно, працювали телеведучим, зокрема, відомої телепередачі «Шоу самотнього холостяка». Яка робота найбільше вам подобається?

– Все подобається. Бо, виявляється, наша акторська робота цікава тим, що ми маємо можливість перемикатися з театральної діяльності у телевізійну, з телевізійної – в наукову. Потім ти можеш у кіно зніматися, озвучувати фільми, робити концерти. Якщо в тебе є талант до цього всього, то тебе беруть. Від цієї різноманітності ти отримуєш кайф, бо ти перемикаєшся і відпочиваєш. Оця різноманітність дає можливість відпочити, і ти тоді легко налаштовуєш себе на будь-яку роботу.

– Акторська робота забирає багато часу, нема чіткого графіку: репетиції, поїздки, гастролі. Чи знаходите час для сім’ї?

– Це сім’я знаходить час зі мною зустрічатися. Мене постійно немає, але, слава Богу, що ми живемо гуртом. У нас вдома мешкає 10 осіб чотирьох поколінь. Жива ще мама дружини, ми двоє, діти та онуки. Разом з нами живуть коти, собаки, кролики.

– Чи з вами траплялися кумедні випадки на сцені або під час поїздок?

– Траплялися, звичайно, але ніколи не розповім про них (сміється). Театральне мистецтво – не кіно, яке фіксується, і потім ти нічого змінити не можеш. Театр – це завжди живий організм, живі люди, зокрема, ті, що обслуговують виставу і ті, що на сцені працюють. Ясно, що трапляються речі, які викликають посмішку або сум. Але такого, щоб не хотілося згадувати, не було. Якісь деталі там забули чи перехід не зробили на нову сцену, чи декорації, чи слова забули.

– Ваші дві доньки не пішли стежинкою батька, а як справа зі сином?

– Він, так виглядає, починає топтати стежинку до театру. У вересні йому виповниться 20 років, перейшов на третій курс факультету «Організація театральної справи» в Театральному інституті. Але треба закінчити і потім працевлаштуватися.

 

Title

 

 

– Якщо би можна було повернутися в ті часи, коли ви вибирали професію, ви б змінили свій вибір?

– Будучи малим хлопцем, я мріяв про чотири професії, які мені дуже подобалися. Хотів бути водієм. На автомобілі їздити вмію. Хотів бути кіномеханіком. Працював ним у 9-му і 10-му класах у себе в селі. Хотів бути артистом. Став ним. Єдине, що не збулася моя мрія стати водієм паровоза (тепер уже тепловоза). Зрештою, моя мрія ще може здійснитися. Якщо в університеті Поплавського відкриються курси водіїв тепловозів, то я зможу закінчити, бо там нема вікового цензу.

– У вас є хобі?

– Колись захоплювався футболом, але згодом футбол відійшов на друге місце, коли я зрозумів, що ним займаються люди, котрі представляють нашу країну, але насправді вони далекі від нашої країни. Не варто на це витрачати свої нерви, переживати за футболістів, оскільки вони не варті цього. Тому моє хобі – це та робота, якою я займаюсь. Робота в мене різноманітна і, дай Боже, утримати цю різноманітність.

-У вас буває відпочинок?

– Буває. Ось я зараз сиджу з вами і даю інтерв’ю. Якщо вчасно закінчимо, то я ще матиму 10 хвилин і посплю. Я вмію швиденько відключатися, поспати і знову включитися в роботу. Такий темпоритм життя. Треба ловити момент сну весь час, коли маєш можливість. Це розслабляє і дає велику працездатність.

– Чи приїжджаєте на свою малу Батьківщину?

– Так. У Биткові і Надвірній живуть двоюрідні брати і сестри. Маємо свою дачу. Влітку, коли закінчується театральний сезон, їдемо туди. Ходимо купатися на Бистрицю Надвірнянську. Хоча невідомо, як буде цьогоріч, бо маю зйомки у фільмі. Але я дуже люблю приїжджати додому. Люблю ступити до своєї хати, тому що там все залишилося так, як жила мама. Є сусіди, які доглядають хату, навіть мамині вазони підливають. Там залишилися наші портрети, мамині вишиті рушники, ліжка, скатертини. Ти заходиш туди і сидиш годину-другу… Я там ностальгічно набираюся колосальної енергетики. Потім заходять друзі, випиваємо чарку. Вдасться переночувати – добре, не вдасться, значить ні. Але такий візит обов’язково потрібен. Я знаю, що маю місце, де закопана пуповина. Ну і в мене тато похований у Биткові, тому треба ходити на цвинтар, щоб провідати могилу. А мама похована, згідно зі заповітом, біля своїх батьків, у селі Тартаків, Сокальського району, Львівської області.

– У вас бувають улюблені ролі, в яких почуваєтесь краще?

– Я ніколи не роблю такого поділу. Стараюся будь-яку роботу робити чесно. Глядачі приходять у зал і бачать артиста на сцені. Ти глядача ніколи не обманеш. У нього очі або приростають до когось і слідкують за ним, або він не бачить і пізніше каже: «А що, той артист був на сцені»? Для мене дуже важливо, коли я з’являюся на сцені, тримати оцю увагу глядача і таким чином чесно передавати ті переживання і переживати самому. Ми ж приходимо на сцену і бавимося, немов діти в пісочниці. Прийшли здорові дядьки-артисти, старі, деякі заслужені, деякі народні, декому з них 20, а декому 60, і всі бавляться в цю гру. Але глядачам це подобається, бо вони бачать, як життя народжується перед їхніми очима. І коли ми це чесно і правильно робимо, тоді глядач вірить і співпереживає з нами. Він приходить ще раз. Іноді по три рази приходить на ту саму виставу. Дивиться і бачить нові нюанси, які не помітив на першій виставі. Колись Микола Оглоблін, про якого я згадував, сказав: «Дитино, ти будеш до того часу артистом, поки в тебе в душі буде жити дитина. Поки ти будеш радіти життю цьому, співпереживати, поки ти будеш живий». Оцей момент треба відтягнути якнайдалі і бути в ритмі цього життя, яке ти маєш зараз.

Довідка

Бенюк Богдан Михайлович народився 26 травня 1957 року, в селищі Битків, Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

1975 рік – зіграв у фільмі «Ати-бати, йшли солдати».

1978-1980 рр. – працював у Театрі юного глядача.

З 1980 року – актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

1988 р. – Заслужений артист України.

1989-1994 рр. – поєднував театральну діяльність з викладанням в інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Був ведучим гумористичних передач «Шоу одинокого холостяка» на Першому національному та «Біла ворона» на «1+1».

1996 р. – Народний артист України.

1998 р. – лауреат Державної премії України ім. О. Довженка.

2000 р. – разом з колегою Анатолієм Хостікоєвим та театральним продюсером і режисером Мирославом Гринишиним створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».

2006 р. – балотувався в народні депутати України у складі Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

2007 р. – нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

2008 р. – лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.

 

 

 

Розмовляв Юрій Атаманюк

 

 

 

Джерело: ЧіП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Бенюк Богдан

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s