Ірина Сазонова: У дітей, які їдуть із табору, дуже гарні очі

21 липня 2017 р.

Дитячий табір психологічної реабілітації “Лісова застава”, куди ось уже третій рік привозять потерпілих від війни дітей, я хотіла відвідати давно.

Дитячий табір психологічної реабілітації “Лісова застава” (смт Димер Київської обл.), куди ось уже третій рік різні групи волонтерів цілий рік привозять потерпілих від війни дітей, я хотіла відвідати давно. 

Вийшло тільки тепер. І хоча я чула про цей табір дуже багато, побачивши все на власні очі й особисто взявши участь в одному з занять із конфліктології, все-таки була уражена. Не шикарними умовами проживання дітей. Із цього погляду все доволі аскетично (два окремі корпуси й чотири літні будиночки), хоча табір постійно розбудовується (за парканом копають маленький ставок, добудовують церковку, літню веранду тощо). Народившись із величезного бажання багатьох небайдужих людей створити місце, в якому діти, змушені через війну змінити звичний ритм життя, зможуть відчути себе захищеними, любленими, оточеними теплом і турботою, “Лісова застава” вражає уяву тим, що у вкрай насиченій програмі табору, яка не повторюється в точності щозміни, немає абсолютно нічого випадкового. Будь-яка активність обов’язкова для кожної дитини й спрямована на здобуття певного результату. Програму побудовано на трьох китах: психологічних тренінгах, рухливих іграх на свіжому повітрі й дитячому волонтерському русі “Добровозик”, адже найліпший спосіб допомогти собі — допомогти іншому. Є в таборі й власна валюта — “лісовички”, їх можна заробити на суспільно корисних справах, а витратити на позапланові стрибки на батуті, їзду на велосипеді тощо. Діє “Місто професій” і багато інших цікавих заходів, і список їх постійно доповнюється й розвивається.

Про те, з чого все починалося, як працює і як саме це допомагає дітям, DT.UA розмовляло з психологом “Лісової застави” Іриною Сазоновою.

сазонова ирина

Ірина Сазонова

— Ірино, з чого почалася “Лісова застава”?

—У березні 2014-го ми почали допомагати дружинам військовослужбовців, які виїжджали з Криму. Багато військових, зберігши присягу Україні й залишаючись у Криму, відправляли свої сім’ї в Україну — щоб на них не можна було якось вплинути. Ми ж просто стикували між собою людей — тих, хто готовий був надати дачу або квартиру, поділитися речами, і тих, хто виїжджав.

Наша громадська організація “За право на життя” має відділення в 15 регіонах. Але так вийшло, що тільки чотири з них (у Криму, Донецькій, Луганській і Київській областях) працювали якісно й постійно. Решта продовжували на День захисту дітей їздити в інтернати, а на День людей похилого віку — до будинків для старих. Тому по нашій організації вдарило відразу й сильно.

З іншого боку, вивозити дітей було легше, бо це робили психологи з цих регіонів. Батьки їх знали й довіряли їм дітей. Але потім психологи стали не дуже в’їзними й бажаними на окупованих територіях, адже вони вивозили дітей. Певний час вони були змушені перебувати в таборі, допоки не знайшли житло й роботу і не поїхали кудись далі. Отож на першому етапі, коли ніхто не розумів, що робити з вивезеними дітьми (як надавати їм психологічну підтримку, як проводити реабілітацію), в нас на базі виявилося багато хороших психологів з Донецька й Луганська. Власне, програму “Лісової застави” створювали люди, які самі бачили, відчували й пережили те ж, що і діти, яких сюди привозили.

— Як ви тепер добираєте волонтерів, які працюють з дітьми в таборі?

—Охочі заповнюють профайл, потім проходять співбесіду — особисто, через скайп або телефоном. За два дні до початку зміни вони мають приїхати до табору, вивчити програму, інструкції й пройти навчання, аби бути готовими до роботи,

У профайлі є тести. Наприклад, один із них показує, яким чином людина виявляє агресію: чи може вдарити дитину — це перше запитання. І друге — якщо людина спрямовує агресію на себе, то в стресовій ситуації це означатиме, що вона себе “зжере”. А мені б хотілося, щоб люди мали задоволення від роботи, а не їхали від нас розбитими. Тому важливо розуміти, що з людиною тут відбуватиметься.

Звичайно волонтери приїжджають на один заїзд. Але буває — і на все літо. Дехто жартує, що в них тут відбирають паспорти. Бо не можуть пояснити навколишнім, чому вони покинули домівку й роботу і сидять із чужими дітьми в лісі.

Чесно кажучи, мені самій не завжди зрозуміло, чому приїжджають деякі люди.

— Ви не запитуєте про мотивацію?

—Цінності й мотивацію я прописую в профайлі. Це має приблизно такий вигляд: чому ти їдеш на це стажування? Наприклад, відповідь “щоб набути нового досвіду, допомогти дітям” — це мотивація “до” (набути, рухатися до чогось). А відповідь “не сидіти вдома, не деградувати” — це мотивація “від”. Відповідно я вибудовую відносини за мотивацією в роботі. Якщо мотивація “до”, я говоритиму: коли ми зробимо це, то діти будуть щасливі, ми врятуємо світ тощо. Якщо мотивація “від” — коли ми цього не зробимо, то не врятуємо весь світ, не отримаємо премію, діти не будуть щасливими. Ключ — у спрямованості мотивації.

— Тобто немає хорошої або поганої мотивації?

—Ніколи немає хорошого-поганого. Профайл — це чіткі критерії, коли ти розумієш, хто тобі потрібен на ту чи іншу посаду і бачиш це в тесті. Наприклад, якщо я шукаю людину на рік, щоб жити в таборі й розвивати програму, то мені потрібна людина-можливості, здатна придумувати нові активності, розвивальні або реабілітаційні програми. Якщо я шукаю людину, яка займатиметься з 160 дітьми протягом одного заїзду, то мені не треба, щоб вона придумувала, як ліпше. Треба, щоб вона чітко дотримувалася кожної букви інструкції. Тому я виберу людину-протокол.

— Професія й освіта важливі?

—Це можуть бути люди будь-якої професії й освіти. Навіть вітається, якщо це не психологи, не соціальні працівники й не педагоги, бо це означає, що вони вміють щось іще. Наприклад, астроном може розповісти дітям про зірки, а біолог — збирати з ними трави. Це збагатить програму, дозвілля дітей і те, що з ними відбуватиметься у таборі.

Інструкторами можуть бути й діти, котрі раніше проходили в таборі реабілітацію. Вони точно знають, яка з програм табору на що спрямована, знають цьому ціну й за принципом “дитина — дитині”, “рівний — рівному” можуть дати чимало.

— Нестандартний підхід…

—Вироблений кров’ю, потом і сльозами. У людей, що не мають психологічної освіти, є спеціальні шпаргалки — на що слід звертати увагу і в яку графу це записати. Наприклад, у тих, хто стоїть на локації “Дракон”, де діти проходять перешкоду “Лава”, метою якої є командоутворення, виявлення лідера, аутсайдера, замкненої дитини, того, хто включає антагонізм або клоуна, щоб засміяти внутрішнє напруження.

Насправді в будь-якому рухливому квесті міститься важлива інформація: для нас — як прочитати дитину, а для дітей — як вони мають спрацюватися. В “Лаві” діти мають, тримаючись за руки, пройти по колодах, що котяться, жодного разу не “стративши”. Маленькі завжди зісковзують із колод, і тому випробування починається знову. Звичайно на шостий—восьмий раз старші хлопчики беруть маленьких дітей на плечі. Випробування вмикає те, що в команді (а в нас вони різновікові — від 7 до 17 років) старші діти починають опікуватися малятами. Після “Лави” вони починають помічати, що дитині не вистачило табуретки в їдальні або її порція стоїть далеко і треба її до неї присунути. Це важливо, бо молодші діти з травмою війни стають маленькими старими, і тут нам треба повернути їх у біологічний вік. 7—9-річна дитина не повинна відповідати за свою сім’ю, село, яке розбомбили, і за всю війну в принципі. Вона має хуліганити й пустувати. А старші діти мають закликати її до порядку, показуючи приклад.

Щоб діти швидше долучалися, ми також пускаємо в дію звукові сигнали. Команди різновікові. У них є рух, квести, вечірні заходи. А от загони — для занять психологією, арттерапією тощо — формуються за віком, оскільки рівень розвитку й психологічні особливості в дітей різного віку різні. Наприклад, на “Конфліктології” для 11–12-річних дітей активну роботу мозку треба змінювати на роботу з тілом через годину, а для малят — кожні 10 хвилин.

За системи “команди-загони” дітям важко втягнутися. Тому ми запрошуємо їх на заняття за допомогою забавних звукових сигналів.

Ми замовкаємо ненадовго й усміхаємося, бо з динаміків саме лунає голосно, не викликаючи жодних різночитань, “Ням-ням-ням” — час обіду.

Як фінансується табір?

—Небайдужими людьми.

— Я знаю, що, наприклад, на дітей із Кримського в минулому заїзді волонтерам удалося зібрати лише половину потрібної суми.

—Ну, так усі три роки. На цих дітей були хоч якісь гроші. Частіше буває: “Допоможіть, їдуть діти, немає квитків, немає постільної білизни”.

Ще недавно наступна зміна була під сумнівом, але табір отримав грант від спеціальної програми Ватикану “Папа для України”. Завдяки цій допомозі ми не тільки зможемо охопити набагато більшу кількість дітей, а й закупимо в табір предмети для реабілітаційної програми, про які навіть не мріяли. Наприклад, африканські барабани для музичної терапії, спорядження для скайпарку й верхової їзди, безліч спортивного реманенту арт-матріалів.

— Діти, що приїхали з одного населеного пункту, тримаються разом? Ви зважаєте на це, розселяючи й розбиваючи їх на команди? 

—Ні, звичайно. Обов’язково розкидаємо їх у різні команди й різні загони. Братів і сестер теж. Ми пишемо про це в пам’ятці й пояснюємо чому. Наприклад, із Кримського приїхало 25 дітей різного віку. Але четверо — ровесники, і вони дружать. Якщо їх не розбивати, то вони так до кінця зміни й дружитимуть учотирьох. А так у кімнаті по 10 дітей, і в кожного з них з’явиться ще дев’ять друзів.

Важливо, щоб діти комунікували одне з одним. Для цього ми також змішуємо різні категорії — тих, хто приїхав із прифронтових територій, з тими, що переїхали в інші регіони, і з дітьми бійців. Наприклад, дитина закінчила 9-й клас. Що далі? Можливо, вона вступатиме до технікуму в своєму місті, але, можливо, захоче випробувати свої сили в іншому. Тепер у неї є друзі в різних куточках України, і вони обов’язково спишуться, діти спілкуються онлайн.

— Я знаю, що дні в таборі дуже насичені. Є розпорядок?

—На вісім команд — вісім розпорядків. У заняттях немає нічого випадкового, кожен має своє завдання й мету. Але немає й нічого залізного. Розпорядок для кожної зміни гнучкий. Є якісь обов’язкові речі, які ми плануємо дати й уважаємо важливими — робота з травмою (проживання, осмислення), конфліктологія (якісь елементарні навички ненасильницького спілкування й уміння домовлятися), іпо- й арттерапія, проживання почуттів через щось — рухливі стрибки, крики в лісі, похід на виживання. В іншому ми йдемо за дітьми. Ті самі речі можна дати через тілесну або арттерапію, через походи або музику. Ми дивимося, чого діти більше потребують, і даємо їм цього більше. Жодної однакової зміни не було.

— Якими приїжджають діти?

— Між тим, якими вони прибувають і якими їдуть, дуже велика різниця. У тих, хто їде, дуже гарні очі. Ті, хто щойно приїхав, в очі не дивляться, відводять погляд, навіть не видно, що очі в них взагалі є. А ще стан “завмри”. Його видно відразу — за поставою, ходою, підтягнутими плічками, зведеними вилицями у дітей, які постійно під обстрілами, і в тих, чиї батьки служать в АТО. Отже, діти весь час чекають хороших або поганих новин і постійно перебувають у напрузі. У такому завмерлому стані ми навіть дихаємо тихо, начебто нас немає. Від того, що діти не дихають на повні груди, змінюється колір обличчя, з’являються синці під очима. Уже візуально можна визначити, що дитина щойно приїхала.

У таборі, коли дитина багато працює з тілом, проживає почуття, замкнені в цьому тілі, до того ж ходить до лісу, лазні, їздить верхи, й усе це в комплексі, вона починає дихати. І тоді плечі опускаються, розтискаються жовна, тіло наповнюється киснем, змінюється колір обличчя, зникають синці. Іпотерапія — це ще й контакт тіла дитини з тілом коня, який має вищу температуру. Дитина лягає на спину тварини, дивиться на верхівки дерев, на небо: ого, є небо! Потім дивиться вниз — є земля. Утворюється зв’язок: небо — земля, тіло коня — я. Тому зміни, яких на психології, рухах й інших активностях можна домогтися за 10 днів, після іпотерапії видно практично відразу.

— Психологи розповідали мені, що в сірій зоні, де постійно стріляють, першокласники погано розмовляють, і це якраз наслідки завмирання.

—Так. Але в першокласників є ще й інша фішка. Діти, травмовані війною, стають або маленькими старими, які відповідають геть за все, або, навпаки, — інфантильними, відкочуються в молодший вік, прилипають до батьків. Коли старші панікують і не можуть упоратися з ситуацією, це означає, що відбувається щось дуже страшне. І тоді діти стають маленькими. Меншими за свій біологічний вік.

— Чи правда, що багато батьків із прифронтових територій дуже неохоче відпускають дітей у табір?

—Я категорично проти того, щоб дітей евакуювали без батьків. Такий досвід був у нас 2014 р., і ми бачили наслідки. Я вважаю, що для дитини це ще більша травма, ніж, власне, війна. Цього робити не можна, це злочин. З-під обстрілів треба евакуювати всіх разом, сім’ю не розлучати, дітей не відривати від батьків.

— Ну а якщо батьків умовили відпустити дітей у табір? Як вони поводяться?

—Надзвонюють. Через те, що їм довелося пережити, вони більш тривожні, ніж звичайні батьки. Тому на нашій сторінці у Фейсбуку ми намагаємося розмістити максимум інформації — фотографії, репортажі, які пишуть діти, відео. Одна річ поговорити з дитиною. Інша — побачити, що вона чимсь зайнята, бігає, що їй добре й весело. Батьки заспокоюються. А від їхнього стану прямо залежить і стан дитини. Якщо батько відпустив, але тривожиться й не знаходить собі місця, то й дітей так само “ковбасить”. Тому нема сенсу відправляти дитину в табір силоміць, їй не буде добре.

— Чи траплялися важкі діти, яким потрібна набагато триваліша терапія?

—Звичайно, так. Здебільшого ми намагаємося передавати дітей фахівцям на місцях, звідки вони приїхали. Але, скажімо, у 2014 р., коли травма була свіжа, реабілітація була зовсім іншою.

Тепер 2017-й. І психіка дітей, які постійно живуть у війні або давно виїхали, навчилася жити з цією травмою, навчилася заморожувати пов’язані з нею почуття, закопавши їх далеко. Тому тепер, щоб працювати з цією травмою, її спочатку треба витягти назовні. А це потребує набагато більше часу й безпечного місця.

Та й форма реабілітації інша. У 2014 р. було зрозуміло: якщо дитина приїхала з енурезом або заїкуватістю, то, грубо кажучи, до сьомого дня це припиниться. А тепер це вже глибоко, і життя у війні стало частиною характеру дитини. Знову ж, припустімо, нині дитина перебуває в безпечному місці, вона виїхала до іншого регіону. І якщо від сплеску в долоні вона пісяється і лягає на землю, то ми можемо з цим працювати, можемо зняти ці реакції. Але якщо вона перестане падати на землю від голосних звуків, а через два тижні знову повернеться туди, де стріляють, то завтра вона піддасться ризику. Ми не маємо права знімати ці речі.

— Ну хоча б енурез…

—Енурез проходить першого тижня. Як і нічні кошмари.

— А коли дитина потрапляє в таку ж ситуацію, вони відновлюються?..

—Навіть якщо вона в безпечному місці, будь-яка стресова ситуація може спровокувати відкіт назад у прояві травми. Тому ми намагаємося наших дітей не випускати з очей, періодично вони приїздять до нас на корекцію. Вечорами ми проводимо в таборі “подільожки” — заходи, на яких діти діляться одне з одним тим, як минув їхній день, що було позитивного, що негативного, завдяки чому вдалося впоратися з ситуацією, хто надав підтримку, як ще можна допомогти собі. І коли вони їдуть із табору, кожен у свій регіон, то організовують чат “Подільожка”.

Насправді багато дітей не плачуть перед мамами. Адже мамі й так важко на прифронтовій території або на новому місці, маму не можна турбувати. А вона засмучується, якщо дитина каже, що їй страшно. А якщо вона спізнилася до школи, тому що бомбили, то вчитель каже їй: “Бомбили о сьомій ранку, а ти прийшов набагато пізніше. Що значить “було страшно виходити, раптом знов почнеться”? Пора вже звикнути”. І дітям стає соромно за свій страх, особливо, якщо це підлітки, в яких це виявляється набагато гостріше. Адже вони вже ніби дорослі й не мають права боятися. У них чорно-біле мислення: якщо ти побоявся або не впорався, наприклад, з війною, то ти — лох і слабак, і тобі немає місця в цьому житті.

Виявляти якісь почуття вдома підлітки не вміють, бо або маму засмутять, або хтось присоромить. А от на таких “подільожках” між собою вони можуть говорити вільно. Усі вони відчувають те ж саме, і ніхто не знецінить це відчуття. Навпаки, скаже: “Знаєш, у мене вчора таке ж було. У нас тихо тепер, а мені наснилося…” Тому це дуже важливо.

— Можливо, у когось із батьків сепарські погляди. Це якось виявляється?

—Ні. Якщо 2014 р. до нас потрапляли різні діти, впереміш, то з 2015-го такі батьки дітей сюди просто не відправляють. Але й ті, хто живе на окупованих територіях, причому точно не сепари й раніше відправляли до нас дітей, тепер цього робити не можуть: школи там не вітають, якщо дитина влітку їде на оздоровлення або до родичів в Україну. У Росію — можна. В Україну — ні.

— Нині багато говорять про вигоряння. Як ви з ним боретеся?

—Я вважаю, що в нашій команді кожен зобов’язаний бути відповідальним за своє вигоряння. Якщо ти гориш, то користі дітям принесеш небагато, а шкода точно буде. Кожен десь бере якийсь свій ресурс. Хтось бере його в дітях якраз.

У нас є практика — у перезмінки ми проводимо волонтерську майстерню. На три дні з різних куточків України збираються волонтери, які працюють з різними категоріями людей — у прифронтовій зоні, з дітьми бійців, з переселенцями у своїх регіонах.

Такі збори — дуже ресурсна річ. По-перше, розумієш, що ти не один такий псих: нас багато, отже, ми точно переможемо. По-друге, у нас спільні проблеми. Як перезавантаження у рамках майстерні є похід на виживання. Є лазня. Багато “обіймашок”, тепла, чаю. Паралельно проводяться супервізії для психотерапевтів і терапія для просто волонтерів. Крім того, запрошуємо тренерів, які можуть приїхати на волонтерських засадах і провести для волонтерів тренінги, наприклад, із стресостійкості, переорієнтації дитячої поведінки, тілесної або арттерапії. От люди з Дніпра приїжджали з тридцятьма барабанами, показали нам техніку музичної терапії. Це класно. У багатьох сенсах.

— Хоч би як дивно це звучало, чи дало дітям щось позитивне те, що їм випало пережити?

—Звичайно. Будь-яка травма може стати ресурсом. Узяти хоча б дітей-інструкторів. Це точно їх змінило, зробило сильнішими, більш чуйними. Вони вже ніколи не будуть такими, як раніше. Але й слабкими або постраждалими їх не назвеш. Вони набагато сильніші за багатьох дорослих.

Наприклад, у рамках минулого заїзду в нас уперше з’явилася інклюзивна група. Отож, я жодного разу не бачила, щоб хтось обізвав когось із цих дітей або скривдив. Навпаки, це ресурс: якщо ти можеш допомогти комусь, значить точно зможеш упоратися зі своєю проблемою.

Діти їдуть у притулок для бездомних собак, носять їм воду, стелять сіно. Вони їх рятують, аби собаки не загинули від спраги, не змерзли й не занедужали. Вони — сильні. Вони — переможці. Вони не жертви війни.

Коли діти труть і сушать буряк на борщ, щоб потім передати в прифронтову зону багатодітним сім’ям, вони знають: завдяки ним сім’я, яка нині сидить без світла в підвалі, зможе за 10 хвилин приготувати на багатті борщ. І це вони, діти, отак “прилаштували” цю війну, перемогли її в цьому. Волонтерство робить їх сильнішими. Це дуже великий ресурс.

 

 

 

Розмовляла Алла Котляр

 

 

 

 

Джерело: ДТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s